© 2000 Анатолий Валевский

e-mail: valevsky@paco.net

НІЧНИЙ ГІСТЬ

роман - фентезі

 

Частина ІІІ

ДВІ КОРОНИ

ОБЛОГА

Над столицею Санфлауеру світило ще безжурне сонце, пробиваючись крізь важкі грозові хмари золотавими зблисками, коли від західних околиць почала вже насуватися глеювата похмура імла, тяжко здригаючись корчами та здиблюючись зловісними вирами. Лілуваті блискавиці періщили склубочену стіну мороку й розпорювали її, а глухе гуркотання грому накочувалося та й накочувалося, сіючи страх безнадії в людських серцях.
Грізна вояччина Гіркана безгучно завмерла на рівнині поперед фортечного муру, ніби чекала наказу. Було в цьому щось надзвичайно жахливе, таке, що не залишало ані дрібки надії на порятунок. Хорбути й грижлі стояли нерухомо, як потворні подобизни кошмарних примар. Повбивали свої порожні, без найменшої тіні думки очі в місто. І - ані руш.
- Чого вони стоять? - спитав король.
- Чекають, мабуть, наказу наступати, - відповів Камілл, зосереджено суплячись. - Але я ніде не бачу самого Гіркана та його несмертних мурлогів...
- А хіба цього мало? - повів рукою на ворожу армію Елдуїн. - Такого збіговиська потвор я не бачив навіть у боях з чаклунами Чорного кола.
- Це правда, ваша величносте, - неохоче погодився Камілл. - Але з цим усім, я сподіваюся, ми ще впораємось...
- Тож у чім річ?
- Мене дуже турбує те, що тут немає Гіркана. Чи не довідався він бува про те, що Ларрі живий і вже повертається? Якщо він про це знає, то напевне влаштує засідку коло Білих каменів.
Елдуїн похилив голову.
- Чи можемо ми якось допомогти Ларрі? - глухо спитався він.
Старий маг похитав головою:
- Ні. Таке нам не під силу. Ми можемо покладатися тільки на милість богів, на Ларрин талан і його Небесний меч.
- Може, я надаремне пустив сина.., - ледве чутно прошепотів король. - Якби він був поруч зі мною, я б його собою затулив...
- Ні, королю, ні тобі, ні мені, ані комусь іншому в світі не пощастило б захистити Ларрі, як, зрештою, і все королівство. Гіркан має таку потугу, що нікому зі смертних несила йому протистати. Тепер надія тільки на принца! Якщо він роздобув жттєдайну воду, то ми ще матимемо шанс, а як ні, то...
Маг не договорив. Труснувши головою, ніби відганяючи похмурі думки, він підступив ближче і поклав свою сухорляву долоню на руку короля.
- Та-ак.., - замислено мовив той. - Навіть у думках собі не покладав, що після стількох років мирного життя доведеться знову думати про війну. Скажи-но, друже мій наймудріший, чому мир на світі не може тривати довіку? Звідки береться оте зло, що накликає війну, і чому воно таке могутнє?
- Хто може на це відповісти?.. Мені здається, що зло споконвіку дужче, бо завжди тільки те й робить, що готується до війни - байдуже, в якій формі. Воно дужче, бо завше прагне безмежної влади над світом. Ясна річ, зло безжальне...
- А добро?
- Добро милосердне, воно завжди готове до всепрощення і самопожертви. Воно не любить зброї, а коли вдається до неї, то тільки задля оборони. Любов, дружба, щиристь - ось хоругви добра.
- Отже, воно беззахисне?
- Ні, бо по його боці жива природа і могутні - набагато могутніші за силу зла - сили всепереможного життя.
- То де ж вони ці сили? - гірко осміхнувся Елдуїн. - Чом не стануть оце зараз на захист старих людей і малих дітей?
- Людям не дано про все знати, - мовив на це маг. - Може, саме в цю мить сили добра поспішають нам на допомогу...
Гучний голос бойової сурми перервав розмову Елдуїна з Каміллом. Лавами захисників фортечного муру перебігла команда: "Готуйся!"
Задвигтіла земля - Гірканове військо рушило в наступ. Ніби, прорвавши греблю, ринула нестримна лавина. Велетенські незграбні хорбути, позадиравши до неба жаб'ячі морди, випустили з себе несамовите ревіння, що переходило в протягле виття, й посунули вперед. За ними, звиваючись корчами, поповзли грижлі.
Передній ряд чудовиськ пристанув на краю глибокого захисного рову, і капітан королівської гвардії Грем різко махнув рукою. З усібіч заклацало, заскреготало й затріщало - спрацювали бойові катапульти. Великі кам'яні брили градом сипонули в передній край хорбутів. Каміння гупалось у горбаті спини болотяних виплодків, але відскакувало від них, як опуки в дитячій грі в гилки, - хорбути, схоже було на те, навіть не помітили нічого. Лише один звереснув, крутнувшись на місці, - одна з кам'яних брил вибила йому вибалушене око.
Задні ряди почали напирати, і передні попадали в рів. Далі хорбути пішли потоком, розчавлюючи один одного. На цю величезну ворушку купу, що вовтузилась і ревла на дні рову, падали усе нові й нові шеренги, поки рів не заповнився по краї, і задні ряди хорбутів, безжально затопчуючи своїх-таки родичів, почали перебиратися цим напівживим-напівмертвим помостом на другий бік оборонного рову та підступати до стін.
Завваживши, що кам'яні брили проти хорбутів безсилі, командири катапульт наказали цілитися далі, де клубочилися наїжені щетиною грижлі. Успіх перевершив усі сподівання. Від ударів тяжких кам'яних брил грижлі репались, як переповнені гнилі мішки, корчились та звивались купами на місті і вперед не сунули.
Проте все це діялося далеко по той бік рову, а тут, під стіною, здираючись один на одного та вбиваючи могутні свої кігті в мур, велетенські горби хорбутів рівнялися вже мало не з вершечком стіни.
- Лучники, списоносці! - пролунав суворий голос Елдуїна. - Ціляйте тільки в очі, коли оці жаби здеруться вище. Не марнуйте стріл та списів - ними шкуру не проб'єте.
Капітановій гвардії король наказав готувати казани з киплячою смолою. Здавалося, Елдуїн помолодшав: в очах йому спалахнуло бойовим вогнем, руки міцно стискали руків'я меча. Дивлячись на нього, Камілл мимохідь усміхнувся - він знову побачив перед собою товариша юних бойових літ, хороброго до самозабуття Елдуїна, який тоді був ще тільки баронетом.
Пронизливо зарипіли лебідки - захисники фортечного муру висаджували на верхівку казани з киплячою смолою та розставляли їх по бійницях. Підтягували також паки сухої соломи. Очі воїнів позапливали сльозами од їдучого диму, що запнув усю горішню частину фортечного муру.
- Вони вже близько! - доповів дозорець.
- Ну, то з богом! - Елдуїн узяв довгого важкого списа зі сталевим наконечником і, переважившись через бар'єр на краєчку стіни, впевнено послав його вниз, прицілившись в око найближчої тварюки. Влучив! Спис мало не на чверть своєї довжини вгородивсь у каламуть хорбутового ока. Той дико заревів, закрутився, збив цілу герелицю тих, що дерлися за ним, і гунув разом з ним вниз.
- Стріляйте! - гукнув король до лучників.
Град стріл повпинався в очі почварам. Вони, як і від королівського списа, закрутилися, позачіплювали своїми гакуватими хвостами сусідів, падали самі й тягли за собою інших, але наступ через це не припинився. Задні здиралися на тих, що попадали, чіплялися за мур і знову перли вгору нескінченною лавиною.
Дійшлося до киплячої смоли. Оборонці міста вивергали її цілими казанами на голови хорбутів. Ті, знявши неймовірне ревисько, від якого людям просто вуха позакладало, десятками сипонули донизу. Люди кидали їм услід жмути соломи. Вона налипала на смолу, перетворюючи хорбутів на величезні рухомі скирти, що безладно товклися та натикалися одна на одну. З фортечного муру полетіли стріли з вогнем. За хвилину все внизу взялося пекельним полум'ям, і хорбути почали шкваритися живцем, підсилюючи вогонь власним салом. А далі почало спалахувати й сіркою, і все довкілля огорнув їдучий дим. Люди не мали чим дихати, дехто від цього знепритомнів. Але ж і напасникам було не з медом. Лавина хорбутів, що накочувалася ззаду, в полум'я та жар під стіною не полізла, відкинулася назад у рів.
Зате грижлі, вихідці з кам'яних розпечених пустель, жару не боялися. Щільно попритулявши до тіл свою грубу й густу волосінь, вони ніби повбирались у шкаралущі, яких і вогонь не брав, і повалили крізь жар та полум'я на стіну. Нічого не могли протиставити цьому оборонці. Стріли й списи од шкаралущ відскакували, мечі зазубрювались, не завдаючи ані найменшої шкоди почварним тілам. Єдиний тільки королівський меч відтинав їм голови, але ж він був єдиний, а нечісті - море. Могли б зарадити каменюки, кинуті з висоти, але тут уже висоти не було - почвари ворушилися коло ніг і готові були цілою неосяжною масою затопити все місто, не зоставивши нічого живого під своїм тягарем.
Наперед вийшов Камілл. Ставши на краєчок широкого муру, він простягнув поперед себе руки і глухо вичитав якесь закляття. На його шиї та руках поздувалися з величезного напруження жили, і з пальців старого мага почало стріляти сліпучими синіми блискавками. Вони наскрізь прошили грижлів, що вже зіпнулися були на фортечну стіну, й ударили далі - в огидне місиво, що ще кублилося внизу. Вгору злетіло і дуже швидко попадало якесь шмаття. І це було все, що зосталося від нечистої ворожої навали.
Всі, хто став на захист рідного міста і першим поглянув у вічі смерті, тепер тішилися, як малі діти. Кидали вгору шапки, обнімалися, щось тріумфальне вигукували. Їм здавалося, що ворога вже поконано і лихо минулося. Круг Камілла утворилося коло усміхнених людей, яке саме собою закрутилось у стихійному танку. Коло дедалі ширшало, дедалі завзятіше витанцьовувало.
А Камілл похитнувся. Елдуїн з кількома воїнами ледве встигли підхопити його зав'яле тіло. Танок припинився. Воїни обережно поклали мага на солом'яну підстилку, дбайливо прикрили плащем. Король схвильовано вдивлявся в посіріле обличчя друга, відчайдушно тулив його руку собі до грудей.
- Камілле, друже єдиний, товаришу мій, не лишай мене на цьому світі самого! - благально шепотів він.
Поступово загострені риси магового обличчя злагідніли, щоки стали не такими блідими. З напіврозтулених губів злинув ледве чутний подих.
- Камілле, ти живий? - крізь сльози проказав король і похилив голову: негоже воїнам бачити, як плаче король, хай навіть він плаче з радості.
Маг поворухнувся. Закостеніле його тіло зім'якло. Здригнулись повіки, і Каміллові очі позирнули на світ. Він спробував навіть усміхнутися:
- Даруй мені, володарю, мою слабкість. Але вона вже минається. Закляття на таку масу нечисті потребує всіх душевних і фізичних сил. Мені треба перепочити...
- Камілле, друже, який я радий, що ти живий! - нахилився король до мага й підклав йому під голову руку.
Підбіг капітан Грем:
- Ваша величносте! Вороже військо знову ладнається до наступу.
- Негайно готуйте нову партію смоли та соломи! Вогню не шкодувати! Катапультам ще здалеку бити по грижлях і добре цілитись, щоб не пустити їх під фортечні мури. Усе ясно?
- Так, ваша величносте, але...
- Що за "але", Греме? Кажи навпростець!
- Люди бояться...
- Чого?! Ми ж одбили першу атаку - одіб'ємо й другу! Всі бачили, як гинули тварюки, отже, вони не безсмертні. А коли так, то дамо собі з ними раду!
Капітан, нервово стиснувши руків'я меча, поглянув на захід і швидко заговорив:
- Річ не в тварюках. Дозорці кажуть, що із заходу насувається щось страшніше. Кожен, хто має добрий зір, і помітив, що до нас рухається якась сила не по землі, а ніби над землею, аж тремтить із жаху. Я ледве домігся чіткої розповіді. Та й вечір надходить... Як полізе сюди щось у темряві, то...
- Не хвилюйтесь, капітане, - подав голос Камілл. - Темряви не буде - це я вам точно можу сказати! Але на те, що суне, як кажуть дозорці, ніби над землею, треба поглянути. Підведіть мене і допровадьте до оглядової башти.
Капітан з воїнами виконали це веління на свій розсуд: переклали Камілла на ноші, дійшли до башти, знесли сходами нагору й аж там підвели старого мага на ноги та обережно допровадили до бійниці. Підступив туди й король. Одного погляду на захід було досить. Обличчя Камілла враз посуворішало. Він випростався, твердіше переступив ногами. Сили, здавалося, повернулися до нього.
Стіна похмурої імли докотилася тим часом до узлісся. Морок наливався зловісним кривавим одблиском, немов у ньому всередині нуртувало вогненне вариво бездонних глибин вулканів. Лілові блискавки раз у раз перетинали склубочену пітьму. А далі - по самісінький край неба - вже нічого не було видно. Все запнулось непроникною, а через те ще відстрашливішою темрявою.
- Гірканова робота.., - потер лоба Камілл. - Мені треба до мого кабінету. Ця стіна мороку не повинна дійти до міста, бо інакше загине все!
- Що ж воно таке? - злякано перепитав Грем.
- Погибель для всіх нас. Якщо пітьма накриє місто, то люди не тільки перестануть бачити на очі - вони почнуть задихатися й мерти в жахливих муках. Не можна гаяти ані секунди. Капітане, відрядіть мені на допомогу кількох гвардійців!
Грем гукнув на двох солдатів, наказавши їм іти за магом і виконувати все, що він звелить.
Камілл тихесенько прошепотів Елдуїнові:
- Я сподіваюся, що мені пощастить спинити стіну пітьми. Не певен тільки, чи надовго. Та хай там як, але за всяку ціну треба вистояти до ранку - саме тоді настане розв'язок: якщо Ларрі подужає чаклуна, то переможемо й ми...
- А як ні, то що станеться з містом?
Камілл не відповів і, підкликавши солдатів, почав сходити вниз. Його посивіла голова похилилася, а плечі зігнулися, немов під неймовірним тягарем.
Король провів його поглядом і знову став лицем до ворога. Похмура імла здавалася живою і дихала смертельною загрозою. Вона невідпорно повзла до столиці, затоплюючи мороком усе. Навіть хорбути і грижлі, що полишалися в живих, припадали до землі й стеналися од жаху. Все живе ніби заціпеніло. Сонце поволі ховалося поза стіну пітьми, кидаючи на місто її зловісну тінь, що вже сягала низу фортечного муру. Усі птахи, що жили в столиці, сполоханою зграєю знялися над будівлями й скерувалися на схід, залишаючи обложене місто.
Недобрий знак, - перелякано буркнув хтось поблизу.
Стислося серце й у грудях Елдуїна. Та він усе ж виструнчився і голосно, намагаючись здаватися спокійним, промовив:
- Поки живе хоч один воїн - не вмирає надія! Нам нема куди, як оцим птахам, відступати. Ці тварюки, що сунуть на нас, милосердя не мають. Вони нікого не беруть у полон - нищать усе живе на місці. Ми мусимо відстояти нашу землю і наші домівки задля наших дітей і онуків!
Понурі обличчя воїнів пояснішали на цю мову. Слова короля, як подмух свіжого вітру, влили в людей нові сили, пробудили нові надії. Воїни міцніше стискали зброю і вже без ляку дивилися на стіну пітьми. Хоч, як і завжди, знайшлися такі, що знесилено поспускали руки і з побілілими од жаху лицями шепотіли молитви.
Час тягнувся нестерпно повільно. Хорбути й грижлі позавмирали на рівнині. Хвиля пітьми майже залила їх і ближче підступала до міста. В повітрі - ані поруху. Сонце сховалося за обрій, і все довкілля огорнулося сутінню. На фортечній стіні позапалювали вогнища, мало не з усіх бійниць повиставляли смолоскипи. Але все це ледве блимало в нерухомості тяжкої задухи. Ніхто й ніщо ні єдиним звуком не зважувалося порушити гнітючої тиші.
Елдуїн нетерпляче позціплював кулаки, чекаючи Камілла. Нарешті, маг вийшов зі свого кабінету. Двоє воїнів, що супроводжували його, обережно несли за ним загорнуті в замшу стрижні, конуси та кулі.
Зійшовши нагору, маг перед усім глянув у бійницю. Потім задоволено мгукнув і заходився компонувати з принесених деталей загадкову конструкцію. Коли робота скінчилася, перед очима глядачів постала хитромудра споруда. Найдужче вона скидалася на великий свічник із заглибиною посередині, навколо якої на однаковій відстані один від одного стриміло сім скерованих у зеніт кришталевих стрижнів. На горішньому кінці кожного з них мерехтіло блакитнявим сяєвом сім кришталевих куль. Увесь свічник заввишки сягав приблизно середнього людського зросту і здавався хистким, ніби ледве стуленим із сонячного проміння.
Ще раз уважно перевіривши зроблене, Камілл розгорнув полотнину і вийняв з неї стародавній фоліант у шкіряній оправі з тисненими золотом літерами. Розшукавши потрібну сторінку, перебіг її поглядом і звернувся до короля:
- Ваша величносте! Отруйна імла, що наповзає на місто, - це витвір могутньої чорної магії. Йому ніщо не може протистати, окрім небесних сил. Для того, щоб ці сили викликати, потрібен меч із Небесного каменя. Чи можете ви покласти його на вівтар рідного краю?
Не мовивши й слова, Елдуїн видобув з піхов меча. Тримаючи його двома руками, він поцілував лезо і врочисто проказав:
- Прощай, мій вірний товаришу! Багато років тому здобув я тебе в лютому герці з Чорними силами, і відтоді ти завжди мені служив вірою й правдою. Послужи й сьогодні на славу добру і справедливості! Захисти людей од виплодів чорної магії і пітьми!
Мовивши це, король подав меча Каміллові і низько вклонився. Маг обережно вклав руків'я зброї до заглибини в центрі свічника, а лезо спрямував у зеніт. Меч таким чином виявився серцевиною всієї конструкції, і вона набула довершеності, перестала здаватись хисткою - навпаки, набрала грізної целеспрямованості. Знову розгорнувши книгу, Камілл речитативом почав виголошувати закляття, поступово підвищуючи голос. Дедалі гучніше лунали слова, злітаючи над головами принишклих воїнів. Вони вже гриміли, як дзвони на сполох, заполонюючи дедалі ширший простір і розростаючись, як буря. Непомітний вітерець розвіяв хвилю Каміллового волося, з-під срібного обруча, в центрі якого блакитним сяєвом почав наливатися овальний камінь. Разом з каменем оживали й кришталеві кулі на кришталевих стрижнях. Навколо куль вилися блискотливі вогняні спіралі, а по стрижнях зміїлися вузькі сліпучі блискавки, що вливались у кулі та виповнювали їх незнаною енергією. Стрижні почали вібрувати, а далі забриніли прозорим кришталевим передзвінням, що поступово переросло в переможне гудіння. Якоїсь миті пролунав звук, ніби десь урвалася струна, і вогненні лінії сполучили кулі з лезом меча. Гудіння подесятерилося. Воно вже перекрило голос Камілла, що все ще гримів заклинанням. Люди злякано подалися назад, відступаючи од конструкції та затуляючи вуха долонями. Лише Камілл і король стояли на своїх місцях.
Нарешті й Небесний меч набрався чарівної енергії. Він заяскрів, як полуденне сонце. Засліплені люди попадали ниць, затуляючи очі руками, щитами чи одягом. Пролунав оглушливий вибух, здригнувся фортечний мур. Із пронизливим посвистом встромилось у небо лезо несамовито блакитного вогню й помчало до далеких зірок. Водоспадом кришталевих бризок посипалась уся магічна конструкція, утворивши на поверхні муру круг, що ряхтів дедалі холоднішими вогниками. В центрі цього круга диміло руків'я Небесного меча. Лезо ж ізникло, ніби розтануло. Поступово повертаючись до тями, оборонці міста зводилися на ноги, задирали голови і вдивлялись у темне небо з останньою, мало не відчайдушною надією. Раптом десь у безмежній далечині спалахнула незвичайної яскравості зірка й ринула до землі. Вона щомить більшала і тягла за собою іскрометний туманний шлейф, що запинав небо сріблястим серпанком.
- Комета! - злякано видихнув бородатий воїн у кольчузі.
- Кінець світу! - звереснув його сусіда.
- Боги розгнівались на нас, - перекотилося в гурті.
Камілл заспокійливо підніс руку і несподівано гучно і владно сказав:
- Нічого не бійтеся! Лягайте, де хто стоїть, і міцно за щось тримайтеся!
Повторювати не довелось. Люди припадали до землі, хапалися за щось надійне й молилися. Останніми полягали Елдуїн і Камілл. Величезна комета затулила собою вже півнеба. За якусь хвилю вона промчала над містом, зриваючи дахи та ламаючи дерева, і впала на землю, що здригнулася від титанічного удару. Комета впала в саме осереддя чорної стіни, шматуючи морок на клоччя, та гасячи зловісні лілові блискавки. Відчайдушний зойк розітнувсь над землею і помчав на захід, затихаючи вдалині. Ринула злива, змиваючи куряву й сміття. Навскісні струмені сікли рештки пітьми і тисли їх до землі доти, доки останні згустки не розчинились у воді та не попливли брудними потоками в глибині яруги.
Усе вщухло. В чистому нічному небі знову замерехтіли зірки. Люди боязко підводили до них голови, сторожко роззиралися довкола і все ще не вірили самі собі, що зосталися в живих.
- А погляньте-но! - здивовано вигукнув хтось. - Стіна мороку зникла!
Усі кинулися до бійниць. В ясному місячному світлі широку дорогу, що вела до західних кордонів Санфлауеру, стало видно на кілька миль. Ніщо не приховувало її від очей. Зловісна стіна, що загрожувала загибеллю містові, зникла, зметена могутнім ураганом небесної комети. Ліс стояв голий-голісінький - без жодного листочка на поламаному гіллі. Деякі дерева лежали, вивернуті з корінням. Уся земля була поорана й пошматована. З рівнини кудись поділися грижлі. Та й болотяні хорбути позникали, лише кілька з них незграбним перевальцем квапилося туди, звідки було повиповзало. Страшний слід зоставсь од зіткнення комети зі стіною ...
- Не за абияку ціну дісталася нам перемога, - зітхнув Елдуїн, позираючи на колись квітучу рівнину.
- Життя все переборе, земля відродиться, - відказав на це Камілл. - Але про перемогу говорити ще рано. Наша перемога - тимчасова. Гіркан іще має силу... І перепочинок буде нетривалим...
Король замислено хитнув головою, хоч-не-хоч погоджуючись із магом, і стомлено проказав:
- Нічого поки що не треба повідомляти про це людям. Сьогодні вони мали дуже нелегкий день. Хай хоч трохи спочинуть душею - не знати ж бо, чи випаде їм ще колись така нагода.
Люди ж тим часом не те що спочивали душею, а просто впивалися радістю. По вулицях та на фортечних мурах знову палали вогнища - і не так, як кілька годин тому, а яскраво, з іскрами, шугаючи полум'ям мало не до неба. На рожнах пеклося м'ясо, з льохів ніби самі собою викочувалися бочки з вином. Розвеселені діти скакали круг вогню, жінки співали, жартували з чоловіками, сміялися. Воїни, посходившись у гурти, пригадували недавні епізоди.
Та не тонуло в усьому цьому й голосіння по загиблих. Чути було й стогін поранених. Бо ж війна і смерть - дві прадавні й нерозлучні супутниці. Вони не питають, кого вхопити собі на пожертву. І старе й мале потрапляють під їхню немилосердну косу. Не тільки окремі люди накладають при цьому головами - часом перестають існувати на землі цілі народи. Кров, згарища, руїни і сльози - ось гіркі плоди війни... Але усвідомлення цього настане згодом, пізніше, а тепер міський люд щиро радів з перемоги і превесело справляв її свято.
- Треба виставити дозори і знову наготувати каменюк до катапульт та смоли до казанів, - вирішив Елдуїн.
- Та подбати про запаси води, - додав Камілл.
Король викликав до себе капітана Грема і дав потрібні розпорядження, а потому разом з Каміллом повернув до свого палацу, намагаючись приховати від розвеселених гуртів свою стурбованість і втому.
* * *
Рано-ранесенько на змиленому коні прискакав до королівського палацу гінець од дозорців. Він доповів:
- Із заходу наближається загін якихось чорних потвор. Їх не беруть ні стріли, ні списи, ані вогонь. Вони навіть уваги на все це не звертають. Пруть, мов скажені, до міста і не спиняються ані на мить. Це справді якесь пекельне кодло!
- Саме через це я й потерпав найдужче, - сказав Камілл.
- Ти знаєш, що воно таке? - спитав король.
- Знаю. Це мурлоги - безсмертна Гірканова гвардія.
- Скільки їх? - похмуро спитав Елдуїн гінця.
- Десятків зо два, ваше Величносте...
- Перекажи капітанові Грему: негайно на всі вогнища - казани зі смолою! Усіх воїнів на фортечну стіну! Я зараз там буду!
Гінець вийшов. Елдуїн з надією подививсь на Камілла:
- Що скажеш на це ти, друже мій? Чи ж світить нам хоч невеличкий шанс устояти супроти мурлогів?! Адже я не маю вже Небесного меча, що був єдиною радою на них...
Маг зосереджено думав, похиливши голову. Нарешті, щось собі розважив і сказав:
- Знищити їх ми не зможемо - це ясно. Але спробуємо хоч на якусь часину затримати. Маю одну ідею. Як пощастить її здійснити, то дістанемо отой хоч невеличкий шанс.
Камілл повернув разом з Елдуїном до фортечної стіни, дорогою пояснюючи йому свій план.
Вдалині постала хмара куряви і досить швидко наближалась до міста, щораз більшаючи. Невдовзі вже можна було розгледіти чорні постаті мурлогів, що їхали верхи по двоє на якихось брудно-зелених почварах, що здалеку нагадували шестиногих ящерів зі скорпіонячими жалами на хвостах.
Доскочивши захисного рову, мурлоги поставали на землю і, перебравшись через рів, безгомінно поп'ялися на мур. В їхній безгучній зосередженості чаїлося таке жахіття, що просто паралізувало людей.
- Вивертайте смолу на тварюк! - скомандував Елдуїн. - А слідом за нею лийте воду!
Мурлоги наближалися. І ось уже на першого з них ринув ізгори курний чорний потік. Водночас із бійниць полилася вода. Мурлог запнувся густими клубами диму впереміж із шипочою парою, а коли все це розвіялося, то з'ясувалось, що воно ані на хвильку не сповільнило руху чудовиська.
Якби пощастило хоч трохи скувати пересування мурлогів, можливо б і не виникло дальшої кривавої драми. Але оборонцям міста не поталанило: мурлоги уникли смоляного полону. Вони вдерлися на плацок оглядової башти, сіючи жах і смерть у лавах воїнів. Капітан Грем відважно кинувся з мечем уперед. Але один з мурлогів, навіть не звернувши уваги на меча, що ковзнув йому по вишкіреній морді, коротким помахом пазурястої руки розпанахав капітанові груди. Навіть не зойкнувши, мужній воїн упав мертвим до ніг почвари.
Солдати кинулися на допомогу командирові, намагаючись хоч повідрубувати лабета ворогові. Але хвиля атаки розбилася об неприступну скелю безсмертних Гірканових послугачів і знесилено відкотилась назад, полишавши вбитих і поранених. Зброя гвардійців не завдала ані найменшої шкоди чаклуновим виплодкам.
Рикаючи та підвиваючи, мурлоги посунули вздовж муру до місця, де стояли Елдуїн з Каміллом, розчавлюючи, роздираючи та скидаючи вниз з муру сміливців, які ще намагалися чинити хоч якийсь опір напасникам і прагнули своїми тілами заступити шлях до короля. Для мурлогів це не становило жодної перепони. Елдуїн підняв з підлоги чиюсь бойову сокиру і, міцно вхопившись за топорище, чекав наближення ворога.
Камілл, проказавши якесь заклинання, жбурнув вогненною кулею, що спалахнула йому в руці, у найближчого з мурлогів. Куля вибухнула тому на грудях, обсипала всього вогняними іскрами і знесилено згасла. Що ж до мурлога, то він тільки ледь схитнувся, невблаганно ступаючи вперед. Він уже зняв своє жахливе ручисько, ладнаючись повалити короля і... ні з сього, ні з того завмер як стій, ніби наткнувсь на невидиму перепону. Те сталося й з усіма іншими. Якусь мить вони ще стояли, мов закам'янілі, а далі всіх їх пойняв дріж корчів, вони позіщулювалися й порозсипалися чорним пилом. Вітерець підхопив його й змів із муру...
Елдуїн спантеличено озирнувсь на Камілла.
- У чім річ? Куди воно все поділося?
Старий маг стояв край бійниці, тримаючись однією рукою за серце, а другою знесилено впираючись у мур. Його стражденне обличчя все яснішало, і тінь слабкої посмішки майнула на пошерхлих од смаги вустах.
- Це Ларрі, - прошепотів Камілл. - Він повернувся!

ВІЧ-НА-ВІЧ

Осяйний коридор провадив до молочно-білої вуалі, що м'яко й замислено коливалась попереду. Сліпучі іскри крутилися спрямованим уперед виром, тягнучи подорожніх за собою. Мелодійне передзвіння ніжними хвилями запосідало думки, немов пропонувало спинитися й зостатися повік у цьому царстві супокою й умиротворення. Здавалося, сам усемогутній і всевладний час здатен тут завмерти без руху в безчасі, де сутикаються минулі й прийдешні тисячоліття незліченних світів.
Поступово стіни коридору почали танути, здіймаючись невагомим серпанком. Вималювалось темне безмежжя Вічності, засіяне незліченною кількістю мерехтливих зірок, що розсипались перлинами у безкраї.
Товариство рухалося невидимим шляхом, як оті міжзоряні мандрівці, не маючи снаги ані осягнути, ані сприйняти велич Усесвіту. Вражена його безмежжям, Ліна без духу ступала за друзями. Їхні обличчя тепер стали іншими - твердими й суворими. Вони ступали пружною ходою мисливців, що готуються до смертенного герцю з хижаком.
Джерні й Фріда зате не позбулися грації рухів. Але ця грація була грізною. Вони ніби линули над землею поруч із Ларрі, безгучно повиставлявши ікла, як примарні демони помсти.
Спонукувана тривожним передчуттям, Ліна видобула з сумки флягу з життєдайною водою і міцно тримала її напоготові.
Біла вуаль була вже поруч. Іще кілька кроків, і вона розсунулась, утворюючи прохід до світу Санфлауеру. Ліна схитнулась від потужного розумового удару, що раптом упав на її свідомість, але встояла. Перед її очима постала картина, здатна захитати мужність найзагартованіших у битвах воїнів. Вона побачила, що Ларрі і його соратників узяли в чорне жахливе коло мурлоги. А далі на глинястому пагорбі височіє змієголовий чаклун. Згорнувши на грудях руки, він уперся в мавку поглядом, що сковував кригою душу, - ніби два бездонних колодязі дихнули на неї могильною вільгістю.
- От ми й стрілися, - глухо промовив Гіркан у цілковитій тиші. - Тепер вам уже ніщо не зарадить. На цій землі моя влада!
Ларрі звів меча, що сяйнув холодною блискавкою.
- Ніколи не буде твоєї влади на землях Санфлауеру! - палко відповів юнак. - І тебе самого не буде!
Гіркан лише зневажливо скривився на цю мову і недбало махнув рукою. Мурлоги здригнулися, ніби попрокидалися зі сну, і рушили вперед, звужуючи коло.
- Не відходьте від мене! - гукнув Ларрі товаришам. - Тільки стережіться, щоб не потрапити мені під меч!
Не чекаючи, поки чудовиська підступляться до нього ближче, юнак зробив перший випад. Клинок блискучим віялом розітнув повітря й відітнув мурлогові голову. Тулуб ступив іще крок і в корчах упав. Ларрі спритно відскочив од його кігтів і тут-таки розітнув навпіл ще одну почвару, що потяглась була пазурями до Ліни.
Фріда й Джерні наскакували на вояк Гіркана, збиваючи їх з ніг та вправно уникаючи ворожих пазуряк. Вони не могли поранити чи забити мурлогів, але здіймали неабияку бучу в їхніх шеренгах та не давали зімкнути загибельне кільце круг Ларрі. Але таке не могло тривати довго. Мурлогів було надто багато супроти одного Небесного меча.
Одна з почвар таки спромоглася дотягтися до Джерні, зачепила йому бік і строщила ребра. Леопард відкотився до ніг Ліни, поливаючи суху землю своєю гарячою кров'ю. Він спробував був устати, та власні лапи його не слухались. Лють і біль злилися в одне в предсмертному стогоні звіра.
Гулл і Фімбо теж відчайдушно відбивалися од почвар. Але що могли заподіяти безсмертним їхня зброя - звичайний меч і Гуллова сокира, хоч була гострою з гострих? Здавалося, рятунку од мурлогів уже не було. І саме в цю мить Ліні наче блиснуло в голові. Вона пригадала пророчий сон Тієї, Що Бачить Дивне, і хлюпнула на землю життєдайної води з кришталевої фляги.
- Одвічна Земле, - зашепотіла дівчина, впавши навколішки. - Колиско всього Живого! Я прийшла сюди з іншого світу, але я, як і всі на білому світі, твоя дочка. Благаю тебе в ім'я всепереможного живого життя - допоможи нам і захисти від прислужників зла! Візьми моє життя, але порятуй інших!
Дріж пробудження перебіг пошматованою лапами мурлогів землею, з тяжким зітханням розступилися її численні порепини, і звідти, звиваючись подібно щупальцям, видобулось могутнє коріння. Воно обплутувало мурлогів, роздирало їх на шмати й затягувало під землю: ніщо, навіть наділені безсмертям почвари, не могло протистояти всепереможній силі живої природи.
Одне з Гірканових чудовиськ у конвульсіях зачепило Ларрі й вибило йому з рук Небесного меча. Він з брязкотом відлетів убік, і юнак зостався проти мурлогів беззбройним, бо ж на звичайний, хоч і з доброї криці, кинджал покладатися було не можна. Гулл це помітив і, не замислившись ані на мить, кинувся до Небесної зброї, до якої вже потяглися лапи почвар. Він схопив меча і кинув його юнакові.
- Хапай, Ларрі! - це були останні слова відважного капітана, що впав під вагою кількох мурлогів.
У відчайдушному стрибку Ларрі таки схопив меча і, ще й на землю допуття не ставши, рубонув по лапах, що шматували Гулла. Та було пізно. Сльози гніву й болю за полеглого товариша виступили на очі юнакові, серце скипіло люттю. Він рубав направо й наліво. І не чув утоми. Досвід незліченних тренувань, ненависть до ворогів і непогамовна жадоба помсти перетворила принца на блискавичного рубаку. Небесний меч смертоносним жалом упинався в мурлогів, звалюючи та знищуючи одного за одним, - немов сам ошаленілий дух помсти вселився в тіло юнака.
І тут з пагорба, на якому стояв Гіркан, бухнуло вогнем, що спопеляв усе навколо, не минаючи й коріння, яке не дуже швидко, але дощенту нищило гвардію чаклуна. Земля здригнулася з лютого болю, обуглене коріння пішло в глибину, очистивши поле бою. Не всіх мурлогів воно пошматувало, і ті, що вціліли, готові були виконувати дальші команди свого пана.
Захисна сфера, якою Ліна таки встигла огорнути загін, урятувала друзів од зажерливого полум'я, але спинити чудовиськ їй була несила. Мурлоги знову посунули на людей.
Ларрі, важко дихаючи, чекав на них з мечем. Поруч з ним хрипко гарчала Фріда. Кров цибеніла з багатьох-багатьох її ран, а очі все ж палали грізним вогнем. За Фрідою і Ларрі стояли Ліна з Фімбо, який стискав у руках надаремного в такій битві меча. Коло їхніх ніг усе ще боровся зі смертю тяжко поранений Джерні.
Гучний поклик, схожий водночас на ревіння й сичання, пролунав над місцем бою, і мурлоги, хитнувшись на ходу, завмерли, немов наткнулися на невидиму стіну. З глинястого пагорба поволі зіступив Гіркан, видобувши з-під поли темного плаща величезного й чорного, як морок забуття, меча. Ішов без поспіху, втупивши свій мертвотний погляд у принца-спадкоємця Санфлауеру. Під чаклуновою покривою ходили горами нелюдської могутності м'язи. Гримаса тріумфу викривила йому й без того огидний рот.
- Ніхто й ніщо не може протистояти мені! - грізно виголосив Гіркан. - Навіть Небесний меч!
Він вергонув на Ларрі, здавалося, нищівний удар. Проте мечі зустрілися, і юнак устояв. Але ще один удар звалив його на коліна. Гіркан знову здійняв меча над головою, готуючись розсікти ним Ларрі, і з подивом побачив, як юна мавка кинулась до принца. Жахлива подобизна посмішки перекосила морду змієголового чаклуна. Він притримав меча, виважуючи його так, щоб за одним замахом покласти обох. А тим часом із холодним спокоєм спостерігав, як Ліна відтикає кришталеву флягу, цікавий знати, для чого це вона робить. Ліна махнула пляшкою і хлюпнула на Гіркана водою. Той в останню мить відчув, що тут щось не те й спробував ухилитися. Але зробив це запізно - вода таки оббризкала його. Дикий, нестерпний біль пройняв тіло Гіркана з голови до п'ят. Він ясно відчув, як сили чорної магії почали витікати з нього. Несамовитий зойк вирвався йому з горла і, знявшись до небес, тужливим виттям помчав у невідомість. Здригнулися постаті безсмертних мурлогів, розсипаючись на порох. На пошматованій землі зостався тільки Гіркан, що побивався в корчах.
Ларрі з друзями мовчки чекали, що буде далі.
Гіркан, зібравши рештки своїх чаклунських сил, проказав якесь закляття. Чорний вихор з пороху від мурлогів, закрутившися шаленим виром, підхопив його і помчав у бік Заокраїнного лісу. Десь далеко-далеко поза ним виникла на краю неба лілова куля. Вона зростала, розпухала, а потім з гуркотом упала на землю й вибухла, шугонувши в небо кількома язиками темного полум'я...
Втираючи з чола холодний піт, Ларрі знесилено присів на землю. Небесний меч випав із його пальців, що перед цим аж позаклякали з напруження.
- Перемога! - прошепотів юнак.
Сівши коло нього і припавши до його плеча, Ліна заплакала. Обнявши її однією рукою, Ларрі подивився на все довкола. Розпанахана, сплюндрована, повита димом земля, уривки коріння - оце й усе, що зосталося по лютому бою. Вояччина Гіркана згинула без сліду...
Фріда лягла поруч із Джерні й ніжно лизала його, жалібно скімлячи. Леопард був іще живий, але очі йому вже заходили туманом, а мускулясте тіло час від часу здригалося.
- Гулла немає, - заходилася риданням Ліна.
- Він загинув як справжній воїн, - суворо відповів Ларрі. - Але, може, тобі ще вдасться порятувати Джерні...
Ліна погамувала сльози по мертвому й мовчки рушила до живих. Її руки тремтіли з нервового напруження. Ставши навколішки, дівчина торкнулася голови леопарда. Заплющивши очі, вона думкою звернулася до землі про допомогу. І дістала її. Живлюща сила виповнила її тіло й попливла по пальцях у понівечене тіло тварини, повертаючи Джерні життя і заліковуючи страшні рани. Він перестав здригатися. З очей зникла передсмертна полуда, дихання вирівнювалося. Фріда сиділа поруч, з надією позираючи то на свого товариша, то на Ліну.
Спираючись на меч, Ларрі доплентався до Фімбо, який, згорбившись і низько похиливши голову, стояв над тілом відважного капітана Гулла.
- Я завдячую йому життям.., - тихо промовив юнак.
- І я.., - озвався старий. - Ціною власного життя він урятував нас від лихої загибелі в кігтях пекельних виплодків. Із верхом посплачував усі свої рахунки...
Фімбо заплакав.
Скільки вони так простояли, Ларрі не знав. Сонце вже підбилося мало не до полудня, коли він сказав:
- Треба поховати капітана, як годиться воїнові, а потім іти до столиці. Гіркан усе ще живий, і мушу знищити його з усією цитаделлю зла! Доки він ходитиме по землі, не буде мені спокою, а чорна його тінь нависатиме смертельною загрозою над моїм краєм і цілим світом!
Старий мовчки хитнув головою, і вони заходились мечами копати могилу край галявини під прикорнем старого береста. Надійшла Фріда - почала допомагати, вигрібаючи перекопану землю пазурами. Незабаром стала до роботи й Ліна. Джерні все ще був дуже слабкий, але не хотів бути осторонь. Він пришкандибав ближче і ліг на краю ями, зажурено поклавши голову на лапи.
Капітанове тіло загорнули в ковдру, обережно спустили в могилу. Поклали до неї і всю його зброю. Нагорнувши із землі горбочок, обклали його камінцями, а центр вивершили кришталевою флягою, на денці якої було ще кілька крапель життєдайної води. По цьому всі поставали навколішки, прощаючись зі своїм бойовим товаришем. Ніхто нічого не казав, лише звернулися гуртом до Всевишнього, благаючи прощення буремній душі відважного капітана Гулла.
- Час, - проказав, підводячись, Ларрі, - ми ще не все зробили з того, що нам звеліла доля.
Озирнувшись востаннє на могилу, друзі ступили на безлюдну дорогу, що вела до столиці Санфлауеру. Вона була не з коротких, на ній могло бути ще немало небезпек, могли бути і втрати. Але все це крилося поки що за непроникною завісою майбуття.
* * *
Через три дні ходи безлюдною дорогою Ларрі та його товариші зустрілися із загоном розвідників короля Елдуїна. Принцеві, Ліні й Фімбо дали коней, а Фріду й Джерні примостили на возі. Частина розвідників пішла далі - до Заокраїнного лісу, а частина перетворилася на супровід принца-спадкоємця і його друзів.
Їхали до столиці два дні. І без особливої радості. Не тому, звичайно, що з неба в цей час безперестанку сіяло дрібнесеньким дощем, запинаючи далину сірою напівпрозорою завісою. А тому, що серця не могли не стискатися, коли очі раз-у-раз натрапляли на пошматовані війною місця. Болісно занило в грудях Ларрі й тоді, коли вже підступили до міста. Пороздирані кігтями хорбутів мури фортеці дивилися на принца проваллями закіптюжених бійниць. Баня однієї з оглядових башт, яку зірвало нищівним ураганом, сиротою лежала край обтопченого грижлями оборонного рову. Зламаний її шпиль пообсідало чорне вороння, лихим оком поглядаюче на вершників. Воно про щось хрипко каркало, важко лопотіло крильми, сердито вовтузилося.
Минувши розчинену настіж браму, обабіч якої стояла сувора мовчазна варта, загін виїхав на головну вулицю столиці, забруковану сірим гранітом. Тут уже непорушності не було. Навпаки, місто заходилось до відбудовчих робіт. Скрізь панувало завзяття праці. Возами, тачками, або і на власних плечах люди тягли колоди й дошки. Селяни, ремісники й вільні гвардійці лагодили понівечені стихією будівлі - десь щось підмуровували, ставили крокви, набивали лати, вкривали дахи непобитою черепицею. У багатьох провулках курилися ватри - над ними у величезних військових казанах за наказом короля Елдуїна варили їсти тим, хто лишився без притулку. Їх було чимало. Тулячи до себе жалюгідні клунки - все, що поталанило видобути з-під руїн, вони ховалися від дощу по підворіттях, під уцілілими ганками. Безліч зголоднілих позбавлених дому собак, никала вулицями, шукаючи хоч якогось поживку. Частенько навстріч прибульцям траплялися похилені жіночі постаті - вдови тих, хто загинув під час облоги. Позапинені в чорне, вони ступали мовчки, поглядаючи на світ виплаканими очима.
Так, бурхлива радість перемоги минула. Тепер у кожного перед очима постала гола правда дійсності. Ліс навколо столиці змертвів, на землі - ніде ані билиночки, і нема чим годувати худобу. Весь урожай, що заповідався цього року на щедре та рясне, утоптано в землю - не пощастить зібрати ані зерниночки. Над містом похмурою марою нависла загроза голоду і неминучих тяжких хвороб. Кощава рука безвиході дедалі дужче стискувала країну.
Не таким уявляв собі Ларрі повернення до рідного краю! І аж ніяк не сподівався натрапити на безрадісне сум'яття. Проте їхав, не хилячи голови, не одвертаючись від страшних ран міста, не відгороджуючись од болю і страждань свого народу. Ліна й Фімбо, хоч і потомилися страшенно, не втратили цікавості до навколишнього. Дівчина взагалі вперше в житті бачила таке велике місто і таке багатолюддя.
Насилу просуваючись загаченою людьми вулицею, загін нарешті виїхав на палацову площу. При широких сходах, що вели до головного входу в королівський палац, верхівці скочили з коней, віддали повіддя слугам і рушили на чолі з Ларрі вгору повз гвардійців, що виструнчилися на честь принца. Хвилювання од скорої зустрічі з батьком і Каміллом наддало юнакові ходи, і останні східці він подолав буквально бігцем, притримуючи піхви меча лівою рукою.
На порозі принца привітав незнайомий гвардії капітан з посірілим від утоми лицем.
- А де капітан Грем? - спинився Ларрі, чуючи щось недобре.
- Загинув.., - похилив голову гвардієць.
Юнак теж похилив голову, а потім рішуче ступив до холлу і вбіг у тронний зал. Назустріч йому вийшов король Елдуїн.
- Батьку! - кинувся тому в обійми Ларрі.
- Сину мій коханий.., - голос короля затремтів. - Слава Всевишньому - ти живий і цілий...
Батько з сином довго стояли в міцних обіймах, не здатні промовити ані слова. Та вони й так розуміли один одного - голоси душ говорили за них.
У супроводі кількох гвардійців до залу зайшли Ліна і Фімбо. Вони поставали оддалік, щоб не порушити зустрічі, такої довгожданої, але такої обтяженої лихою годиною, що впала на Санфлауер.
Нарешті Елдуїн розімкнув обійми, поклав руки синові на плечі і ступив назад. Обвів юнака теплим поглядом:
- Ти змужнів, Ларрі, і зміцнів, - гордість за сина пролунала в словах короля. - Тепер ти справжній наступник престолу!
Юнак зніяковіло всміхнувся. А король стурбовано глянув у бік дверей.
- А де ж Фріда? - спитав із тривогою в голосі.
- Не хвилюйся, тату, з нею все гаразд. Просто...
Одначе Ларрі не встиг договорити того, що хотів, бо в цю мить у дверях зблиснуло чорне тіло Фріди, а за три сягнисті скоки вона вже подолала відстань до Елдуїна і мало не збила його з ніг, виказуючи своїм способом бурхливу радість зустрічі.
- Ну-ну, маленька, годі. Я теж радий тебе бачити, але ж чи пристойно мені скакати з цього приводу, як тобі? - пожартував Елдуїн, почухавши пантеру по загривку. Та принишкла від пестощів, заворкотала, а король у цей час із подивом помітив ще одного звіра, що обережно зайшов до залу і сів коло Фріди, допитливо озираючи все довкола.
- А це хто такий?
- Це Джерні. Він прийшов разом із нами з іншого світу, - почав був пояснювати юнак, але перебив собі мову занепокоєним питанням: - Де Камілл?
- Я тут, мій любий принце...
Од важкої штори край вікна відокремилась постать старого мага. Ларрі підбіг до нього, і тепер уже Камілл узяв юнака в обійми. Вони разом підійшли до Елдуїна. А той у цю хвилину зацікавлено поглядав на незнайомців - дівчину й старого чоловіка. Ларрі взяв Ліну й Фімбо за руки й підвів до короля:
- Прошу познайомитися, тату. Це Фімбо, а це його онука Ліна. Тільки їм маєш дякувати, що я не вмер од кігтів мурлогів. Вони разом зі мною пройшли весь мій шлях і не раз ставали мені до помочі, а наостанку билися з Гірканом. Якби не вони, я б не стояв отут перед тобою!
Елдуїнової уваги не минуло те, з якою ніжністю його син вимовив ім'я дівчини. Наблизившись до неї, король обняв її і поцілував у чоло, як рідну дочку, а потому міцно потис руку старому.
- Дякую вам від щирого серця! Мій дім відтепер ваш. Будьте мені за найдорожчих гостей!
Ліна ясним поглядом подивилась у вічі Елдуїнові і тихо, але дуже твердо проказала:
- Ваша величносте, ми вдячні вам за гостинність і ласку. Але ми прийшли до вашого світу перед усім для того, щоб повалити владу чорного чаклуна і визволити моїх батьків із катівень його палацу. Лише після цього ми зможемо прийняти вашу пропозицію про гостину...
Елдуїн мовчки хитнув головою і склав губи в гірку посмішку.
- Так... На жаль, тепер не ті часи, щоб улаштовувати пишні урочистості з нагоди щасливого повернення принца та королівські прийоми на честь дорогих гостей, - зітхнув він. - Ми саме збираємо військо, щоб за кілька день виступити в похід на чаклунове лігво. Але поки там що - прошу вас до спочинку. Камілл покаже вам покої для найпочесніших гостей. Даруйте, що не веду вас туди сам. Державні справи потребують невідкладної моєї участі. Ларрі звільниться трохи пізніше - мені багато про що треба з ним поговорити й порадитися. Тим часом до зустрічі, - король уклонився й попрямував разом із Ларрі й капітаном до свого кабінету.
- Прошу сюди, будь ласка, - покликав Камілл Ліну й Фімбо і повів їх коридором до двох позолочених дверей. Розчинивши одні й другі, привітно вказав: - Оце вам кімнати до відпочинку. Тут можете помитися з дороги, взяти купіль, - показав Ліні й Фімбо в призначених для них покоях двері до ванних кімнат, задрапованих килимами. - Я пришлю служника й служницю. Вони допоможуть вам в усьому, принесуть чистий одяг, а ваш візьмуть до прання та направи. Доброго вам спочинку!
Камілл рушив до дверей з Ліниної кімнати, але не вийшов. Він несподівано спинився перед порогом і допитливо подивився на дівчину. Потім притишеним і надзвичайно лагідним голосом поспитав:
- Скажи мені, дитино моя, я не помиляюся? Ти знаєшся на магії живої природи?
- Так, - просто відповіла дівчина. - Я - лісова мавка.
- Он воно що.., - здивовано звів брови старий маг. - Я одразу відчув у тобі невидиму силу і при тому силу добру, але не міг збагнути її походження. Подумав про силу природи і радий, що не помилився. В нашому світі лісових мавок немає, тому мені дуже б хотілося обговорити дещо з тобою... А втім, це згодом. На разі ж - доброго тобі спочинку, - вклонився Камілл і вийшов, тихо причинивши за собою двері.
* * *
Новий командир королівської гвардії Орлин став на чатах при кабінеті, а Ларрі з батьком посідали до великого прямокутного столу з картами їхніх володінь. Невдовзі до них приєднався Камілл, що вже дав потрібні розпорядження служникам.
Ларрі переповів батькові й магові-наставнику історію своїх пригод на землях світу, в якому побував. Елдуїн і Камілл слухали його мовчки, лиш коли-не-коли зсуваючи з гніву або здіймаючи з подиву брови.
Як принц замовк, старий маг, замислено погладжуючи сиву бороду, проказав:
- Авжеж. Я чував про таємничих загадкових ельфів, але ще за років юності, коли щойно починав опановувати засади магії. Мій навчитель переказував мені про них багато чудових легенд...
- Але ж чому я ніколи й ні від кого в Санфлауері, навіть від тебе, Камілле, не чув нічого про ельфів? - здивувався Ларрі.
- Бо їх ніколи не було на наших землях. Ельфи населюють лише ті світи, що мають джерела життєдайної води. Тим-то, мабуть, і є такою сильною магія живої природи в тому світі, де ти побував. Шкода, певна річ, що ельфів немає у нашому світі...
Камілл тяжко зітхнув і, переплівши на столі сухі жилаві руки, ніби роздумуючи вголос промовив:
- Може, лісова мавка, що прийшла з тобою, зуміє осягнути своїм знанням світ живої природи Санфлауеру та відродити його. Я відчув у ній могутні сили... Після бою з Гіркановим військом ліси змертвіли - не доберу, як їх пробудити до життя. Може, прихід Ліни - це знак Всевишнього? Я побалакаю з нею. Звичайно, трохи пізніше. Хай перепочине поки що. А ти розкажи нам докладніше про свій останній герць із чорним чаклуном і про те, куди він подівся.
Юнак у деталях виклав перебіг бою свого загону з мурлогами та самим Гірканом. Не минув ані найменшої дрібниці. Розповів про самовідданий учинок відважного капітана Гулла, який ціною власного життя вирятував Ларрі і всіх інших од неминучої смерті, про те, як Ліна спромоглася пробудити й покликати на допомогу землю Санфлауеру, про те, як та озвалася на її благання та заходилася нищити й ховати в собі рештки несмертних нібито послугачів могутнього чаклуна.
- А що ж сталося із самим Гірканом? - спитав Елдуїн.
- Чорний вихор помчав його в бік Заокраїнного лісу й десь далеко аж поза нього.., - глухо проказав Ларрі. - Цілим єством своїм чую, що в ньому ще лишилася темна сила. Вона й порятувала його від остаточного знищення.
Напружено зціплені пальці старого мага ледь помітно здригнулися. Похмура тінь набігла йому на суворе лице.
- Що ж то за сила стала йому до помочі? - стурбовано пробурмотів Камілл. - Що ж воно таке, коли навіть життєдайна вода його до решти не поконала? За цим криється якась зловісна таємниця...
Старий маг зблід, як мрець, а дрібненькі краплини холодного поту густо зросили йому чоло. В горлі Камілла щось булькнуло, захрипіло - мало не до смерті перелякало присутніх, а він тільки зціпив пальці так, що аж кісточки побіліли.
- Мені негайно, - прохрипів він, - треба пробитись у чорні задуми чаклуна. Те, що навіть життєдайна вода не змогла його подолати, дуже мене лякає...
- Але ж це вкрай небезпечно! - схопився зі стільця Ларрі.
Камілл поклав долоню на руку принца і легенько стиснув її, ніби випереджаючи дальші слова юнака:
- Часом незнання набагато страшніше, ніж найжахітливіші подробиці про силу ворога. Краще стрітися з небезпекою віч-на-віч. Цього разу я буду обережнішим - не хвилюйся. Тільки довідаюсь, що там снує Гіркан, і зараз-таки назад.
Маг устав. Погляд його, сповнений тепла, огорнув Ларрі. Потім Камілл обняв юнака за плечі:
- Я пишаюсь тобою, мій любий принце! Ти став справжнім воїном і мужчиною. Твої мандри, битви й злигодні загартували тебе. Наш король має собі гідного з кожного погляду спадкоємця! Бувай здоров! - Камілл дужче стиснув юнакові плечі, кивнув Елдуїнові і квапливо попрямував до виходу.
- Шануйся, Камілле! - мовив йому навздогін король, і в цих простих словах неприховано забриніла його щира стурбованість долею давнього і вірного друга.
* * *
Душа мага в кільці всіх захисних заклять, що їх він знав, швидко линула похмурим коридором у лабіринті підсвідомості до чорної душі Гіркана. Примарні почвари, роззявляючи свої бездонні голодні пащеки, тяглися до Камілла, але, наткнувшись на невидиму препону, лише звивалися та корчились у даремних намаганнях пробити броню оборонної сфери. Якийсь час вони ще нюшкували за ним, але згодом розчаровано відставали. Попереду позначив себе вихід із тунелю. Маг сповільнив рух, намагаючись ухопити хоч якісь уривки думок чаклуна. Але ніде ані поруху. Діставшись виходу, Камілл обережно визирнув у лячно-порожній величезний і похмурий зал.
Те, що мало містити в собі Гірканову душу, було пустим-пустісіньким. Під високим склепінням, що тануло десь у пітьмі, не було нічого, якщо не брати до уваги великого чорного кристала, що зловісно виблискував непроникними для погляду поверхнями. Кристал височів на круглому попелясто-сірому постаменті заввишки наполовину людського зросту і ряхтів багровими переплетеннями чаклунських символів, які то спалахували, то поволі згасали на чорному тлі. Камілловому подиву не було меж.
"Якби Гіркан загинув, - напружено розважував думкою маг, - то те, що містило в собі його душу, мало б загинути. Отже, чаклун живий. Але в такому разі, де ж його душа?!"
Єдиний висновок із цього набивався сам собою: Гіркан послав кудись свою душу, і тепер, коли Камілл ітиме назад, він може натрапити на неї в темному лабіринті Гірканової підсвідомості. На цю думку старий маг здригнувся. Треба було чимдуж тікати звідси. Але загадковий чорний кристал приковував до себе зір, зачаровував химерною грою вогненних написів.
"Що ж це таке?!" - спитав себе подумки Камілл і ступив ближче до постаменту. Душа його завмерла. Багрові символи спалахнули й почали наливатися розтроюдженим жаром, наче хотіли вирватися з полону чорного кристала.
"Це пастка!" - блиснув здогад. Душа мага рвонулась до виходу, і тут Гіркан завдав справді жахливого удару: тисячі розпечених до білого голок уп'ялися в свідомість Камілла, роздирали і шматували її на клоччя. Він з болісним хрипом осів на підлогу. Пітьма гірським обвалом напосіла на нього згори, ховаючи під собою захисну сферу мага.
Камілл в останній момент усе ж спромігся втримати оборонні закляття, що вже почали були розсідатися по швах, і це врятувало йому життя. Та чи надовго? Маг опинився у пастці, з якої не було виходу.
Чорний морок обступив захисну сферу свідомості мага з усіх боків суцільною стіною. Пробитися крізь неї йому самому не стане сили. Камілл знав про жахливе закляття Предковічної Пітьми Хаосу і здригнувся. Ніхто й ніколи з тих небагатьох, хто знав про це закляття, не зважився б скористатися з нього навіть під страхом смерті. А Гіркан у лютій своїй озлісті вийшов таки поза межі дозволеного.
- От я тебе й маю, жалюгідний книжковий черв'яче! - пролунав несподівано голос Гіркана. - Я знав, що ти сюди приповзеш, щойно твоє щеня, отой принц Ларрі, доповість тобі про мою поразку. Але затям: поразка привела мене до перемоги! Я зламав Усесвітні запори і дістав доступ до безмежної могутності сил Предковічної Пітьми!! Порівняно з цими силами навіть могутність Нгала - ніщо!
Камілл почув, як волосся заворушилося йому на голові з жаху. Крижана стріла безнадії прошила наскрізь його єство.
- Шаленцю! - прохрипів старий маг. - Ти ж згубиш отак цілий Всесвіт!
- Ха! Що ж бо воно є, отой Всесвіт! Лиш дрібнісінька порошинка, якої й не побачиш простим оком у просторах нескінченної Вічності. А я, саме я, цією Вічністю керуватиму! Утямив ти це своїм куценьким розумом?! Такої могуті не снилося навіть богам!
- Не на себе сорочечку міряєш! - відповів Камілл. - Лише Той, Хто Створив Усе Суще, може керувати Вічністю, бо ж він і сам - Вічність!
- Годі старий. Не до тебе мені тепер. Маю справи нагальніші, аніж суперечки з нікчемою, що має себе за мага. Але скоро, і то дуже скоро я повернуся - хочу випити по крапелиночці твою білу душу. І питиму доти, доки вона не почорніє. Ні, доки не посіріє, - виправив себе з реготом Гіркан.
Усе змовкло. Тяжка брила безвиході налягла на Камілла нестерпним тягарем. Допомоги чекати не було звідки. Та й хто б то міг стати до змагань із Гірканом, що спізнав силі Предковічної Пітьми?!
* * *
Далека дорога верхи добре таки натомила Ліну, і вона залюбки скористалася з пропозиції перепочити. Заснула, проте, нетвердо, швидше навіть сторожко. І болісний поштовх у свідомості миттю поставив її на ноги. Десь у межах цього світу, почула вона, до лабетів чорних чар потрапила душа білого мага. Відгомін цього лиха хвилею пойняв простори її підсвідомості й постав у голові гнітючою загрозою. Дівчина хутенько вбралася і вийшла з кімнати. Тихесенько прочинила двері до покою Фімбо. Дідусь безжурно собі спав, не відчуваючи очевидно збурення магічного середовища. Дівчина так само тихо зачинила двері, щоб не стривожити дідусевого спочинку, і ступила на середину коридора. Один із гвардійців, що стояв на чатах при покоях гостей, залюбки попровадив Ліну довгим кружганком попід східним крилом палацу до білих мармурових сходів, що вели на внутрішнє подвір'я.
- Його величність і принц там, унизу, - гречно вклонившись, пояснив гвардієць.
На внутрішньому подвір'ї, захищеному міцними високими мурами королівського палацу, ріс невеличкий і дуже затишний садок. Це було єдине місце на цілу столицю Санфлауеру, де після спустошливого урагану на деревах і кущах уціліло листя. Посеред садка у вінку з приземкуватих розлогих деревець тихо жебонів водограй. Його струмені били з білокам'яної чаші, вирізьбленої у формі розкритих долонь, і розсипались алмазними іскрами в повітрі. Край фонтану на широкій різьбленій лаві сиділи опліч себе король Елдуїн і його син - принц-спадкоємець Ларрі.
"Які ж бо вони схожі один до одного.., - подумала Ліна. - Лише віком різняться між собою..."
Дивлячись на короля, дівчина збагнула, що бачить перед собою Ларрі таким, яким він буде, можливо, за тридцять чи сорок років, і посміхнулася. Король бо й справді був гарний із себе: шляхетної постави, ясночолий, мужньої будови, лицарської гідності...
Помітивши Ліну, що ступала униз сходами, Елдуїн і Ларрі припинили розмову, гречно повставали і ступили їй назустріч.
- Даруйте, що прийшла некликаною, - схвильовано промовила дівчина. - Але я чую якесь зрушення в магічних сферах, пов'язане з чорним чаклунством! Мені терміново треба порадитися з кимось із досвідчених магів...
- Найкраще за все поговорити з Каміллом, - сказав король. - Але боюся, що тепер він не має часу.
- Але ж це дуже важливо!
- Річ у тім, - терпляче пояснив Ларрі, - що оце зараз Камілл намагається вивідати Гірканові плани, і його душа блукає лабіринтами підсвідомості чаклуна. Мені здається, краще його не турбувати, аж поки душа не повернеться в тіло.
- А-ах! - Ліна до крові вкусила себе за губу.
- Що сталося?
- Що скоїлося?! - стривожились Елдуїн і Ларрі.
- Гадаю, що Камілла спобігло нещастя, - прошепотіла дівчина, ніби їй ураз не стало сили проказати це вголос. - Де його тіло? Мені треба поглянути на нього негайно!
За час тривалої подорожі з Ліною, Фімбо та іншими товаришами Ларрі звик без слова покладатися на прочуття юної мавки. Тому не довго думаючи вхопив дівчину за руку і побіг до Каміллового дому, кинувши Елдуїнові тільки:
- Батьку, ми все з'ясуємо!
* * *
Відчинивши двері кабінету, Ларрі й Ліна завмерли на порозі. Камілл сидів, одхилившись на високе заднє бильце різьбленого крісла. Його тіло здавалося неприродно напруженим, ніби закам'яніло в момент найвищого піднесення. В побілілих з неймовірного зусилля пальцях старий маг стискав прозору кришталеву сферу, в центрі якої жевріла золотава іскринка.
Ларрі чимдуж кинувся був до свого наставника, але різкий вигук Ліни спинив його напівдорозі.
- Стій! Не торкайся його!
Голос мавки був суворий і рішучий. Юнак не зважився його не послухатись. Він ступив убік, даючи дорогу дівчині, і знерухомів у болісному чеканні - лише пильно придивлявся до кожного її поруху й аж тремтів од тривоги й надії.
Дівчина зосередилася, зняла руки над головою Камілла і поволі-поволеньки повела долонею над його закостенілим обличчям, повторюючи кожен його вигин, але не торкаючись до нього. По якомусь часі руки її знесилено впали донизу, і Ліна стала лицем до Ларрі. Раптова її блідість і темні кола попід очима злякали юнака.
- Усе страх погано, - сказала дівчина. - Каміллова душа потрапила до пастки, яку наставив підступний Гіркан, і тепер не може повернутись у тіло. Іскринка життя в кришталевій сфері ледь-ледь тліє, ти бачиш це?
Ларрі лише хитнув головою, неспроможний навіть на слово. Розгубився й перелякався з того, що сталося.
- Якщо Каміллова душа не повернеться найближчим часом у тіло, зв'язок урветься, тіло помре... Але найстрашніше не це. Найгірше те, що душа мага повік-віки зостанеться в полоні. Навіть страшно подумати, яких тільки тортур не зазнає вона в лабетах чорного чаклуна!
- Що ж робити? Чи можна якось допомогти Каміллові? - Ларрі з надією подивився на дівчину.
- Камілл не може сам вирватися з Гірканової кормиги. Мушу допомогти йому я...
- Може, краще мені це зробити? - вигукнув Ларрі.
- Ні.., - похитала головою Ліна. - Сила й відвага тут мало чим зарадять. Тут потрібні магія й хитрощі. І величезна осторога. Зробимо ось що: я зараз піду туди, де ув'язнено душу Камілла, а ти пильнуватимеш наших тіл і кришталевої сфери. Щойно завважиш, як життя повернулося до наших тіл, - строщи на місті Небесним мечем оцю сферу, бо слідом за нашими душами йтиме чорний морок чаклунства. Якщо ж ізнищиш сферу невчасно - ще перед тим, як наші душі повернуться до тіл, то Камілл і я загинемо. Якщо ж припізнишся хоч на мить, чорний морок вирветься зі сфери, і загинеш ти... Отже, пильнуй.
- Я зроблю все, як треба, роби своє спокійно, - запевнив Ларрі.
І дівчина серцем звірилась на нього. Вона стала обличчям до кришталевої сфери і поклала свої долоні поверх пальців Камілла, що заціпеніло стискали цю сферу. Тіло її здригнулося з неймовірного напруження, вигнулося й задерев'яніло, а поруч із золотавою іскринкою набагато потужніше спалахнула ще одна - зеленава. Ларрі до болю в очах вдивлявсь у сферу, обома руками тримаючи напоготові Небесного меча.
Довго-довго не діялось нічого, і юнакові з безруху аж руки потерпли. Та ось іскри зворухнулися, засвітились ясніше, немов наближаючись, і мало не водночас із цим у глибині сфери вигулькнула чорна цятка. Вона почала більшати, розростатися, перетворюватися на ворушку чорнильну кляксу. І ось уже її непроглядні крила, поволі розповзаючись усередині кришталевої кулі, націлились на яскраві іскри, намагаючись поглинути їх чорнотою. Вже понад половину змісту сфери затопило ворушкою пітьмою, коли тіло Камілла здригнулося, ніби прийняло на себе удар. Ожило й Лінино тіло. Не затримуючись далі ані на мить, Ларрі випхав мечем сферу з ослаблених пальців мага і щосили рубонув. Сфера розпалася на дві частини. Сліпучим зблиском ударило юнакові в очі. Він зажмурився. Зойк, сповнений шаленої люті й нестямного болю оглушив Ларрі, затопив йому тяму. Ноги хлопцеві підкосилися, і він, немов ганчір'яна лялька осів на підлогу, поринаючи в непам'ять.
* * *
Несамовитий згук струсонув палацом від похмурого склепіння до найглибших підземель. Обережно тулячи праву руку до грудей і погладжуючи її лівою, Гіркан корчився з болю не лише в ураженому місці. Нестерпно боліло все тіло, ціле його єство. А ще пекучішим за біль було почуття безсилої люті. Це ж неймовірно: ось уже вдруге придворний маг короля Санфлауеру вислизає чаклунові з рук! І хто йому допоміг? Та оте нікчемне дівчисько не з цього світу, ота лісова мавка! Це ж вона спромоглася зруйнувати потужні сторожові закляття, що тримали душу полоненця міцніше, ніж би тримали сталеві ланцюги. Гіркан зачув, коли Ліна відкрила Камілловій душі вихід із темниці, кинувся навздогін і вже наперед смакував мить розправи з душами обох. Але в момент, коли він вже готувався до неминучого, здавалося, тріумфу, на нього впав такий удар, від якого будь-хто з магів чи чаклунів мусив би прощатися з життям.
Еге ж, будь-хто, але не Гіркан! Зазнавши поразки коло Білих каменів, він у собі не зневірився. Зібравши рештки своєї снаги, що дуже швидко тоді танула, він таки спромігся порозбивати запори Всесвіту і дістати доступ до непогамовних сил Предковічної Пітьми! Хоч і порушив при цьому рівновагу світобудови, зате став наймогутнішим чаклуном в усіх світах, бо здобув право на Корону Пітьми. Вона дала йому владу над такими силами, на саму тільки згадку про які Всесвіт міг здригнутися. Та не приховано від Гіркана й другого боку медалі. Корона Пітьми, обдаровуючи когось усесиллям, обертала самого коронованого на раба, перетворювала його на німе знаряддя до здійснення власних, нікому не знаних і грізних задумів. Тому Гіркан постановив собі вдаватися по допомогу Корони лише в крайньому-крайньому разі, коли не стане вже іншого виходу.
Поступово чаклун заспокоювався. Біль у правій руці минувся, а про біль в усьому тілі від Небесного меча нагадував тепер лише легенький щем. Та з усією ясністю постало перед ним інше: король, маг і принц-спадкоємець, яких Гіркан сам так необачно втаємничив у нову свою потугу, за всяку ціну намагатимуться розшукати його палац і не зоставити від нього каменя на камені.
- Я чекатиму цієї зустрічі, як ще нічого й нікого не чекав, - глухо прирік собі Гіркан.
- А на тебе чекатиме зустріч, якої ти сам ніколи не чекав, - остання, - прошелестіло в просторі.
Гіркан смикнувся, закрутився на місці, панічно глянув на все довкола. Ніде нічого й нікого не побачив, одначе, не заспокоївся. Крижана зміючка страху проповзла йому хребтом і тугим клубком сплелася на потилиці. Цей клубок не відступить тепер довіку, збагнув Гіркан і затремтів. Він здогадався, кому міг належати отой віщунський шелест, але боявся зізнатися в цьому навіть самому собі...

ЗАХІДНИЙ ВІТЕР

По тому, як Камілл доповів на королівській раді про нову могуть Гіркана, вирішено було не гаяти ані дня: не можна давати чаклунові часу на випробування цієї снаги. Скликали найуміліших і найхоробріших розвідників далеких земель. Зібралося п'ять сотень - загін не великий, зате кожен у ньому варт був десятьох.
Виступили проти ночі, не чекаючи наступного ранку. Без урочистостей і фанфар. Мовчки, з похмурими лицями, скерувалися гвардійці в бік охопленого кривавим полум'ям крайнеба, де багряний диск сонця поринав у розтоплене марево заходу. Мешканці столиці стривожено дивились услід загонові, поки остання його шеренга не розтанула в присмерковій імлі, що дедалі густішала.
Король іще довго вдивлявсь у темряву ночі, що поглинула його сина, друга і найхоробріших воїнів королівства. Елдуїн хотів був сам стати на чолі свого війська, але послухався слів Ларрі й Камілла: справді, хтось таки мусив залишитись у столиці й керувати справами держави.
На чолі загону верхи на гнідому жеребці їхав наступник трону Санфлауеру - принц Ларрі, ліворуч од нього рухалися Ліна й Фімбо, праворуч - Камілл з капітаном Орлином. Попереду темними силуетами бовваніли Фріда і Джерні.
Латники в цілому своєму бойовому обладунку ступали тісним строєм по п'ять чоловік у шерензі. Під їхньою твердою ходою стугоніла земля. Все даленішали обриси міста з його оборонними мурами, все смутнішими й пустельнішими поставали перед очима холодні вікна кинутих людських осель. Ліси обабіч дороги теж лежали мертвою пусткою - все живе повтікало звідси од полчищ Гіркана.
Ларрі з гіркою печаллю згадував тепер такі вже далекі-далекі дні, коли разом з Фрідою навчався у цих краях розпізнавати сліди лісових мешканців. Капітан Грем у цих юнацьких мандрах був незамінним товаришем - прилучав принца до навичок суворого похідного життя. Був йому також за найпершого і найвправнішого вчителя фехтування... Непрошені сльози набігли на очі, затуманили погляд тримким маревом. Соромлячись цього, юнак різко послав коня вперед, щоб ніхто із загону не завважив його розчуленості, що аж ніяк, на його думку, не личила командирові загону.
- Побачу, що маємо попереду! - гукнув до бійців.
Капітан Орлин рвонувся був королевичу навздогін, але Камілл спинив:
- Не квапся... Принц хоче побути сам...
- Але ж то мій обов'язок охороняти його! - спробував заперечити Орлин.
- Він має охорону надійнішу! - вказав Камілл на постаті пантери й леопарда, що немов із-під землі повиростали обабіч Ларрі.
Старий маг під'їхав тим часом до Ліни і, вирівнявши коня поруч з нею, спитав:
- Скажи-но мені, дитино, хто вчив тебе мудрощів світлої магії живої природи? Як воно сталося так, що юна дівчина панує над силами, яким до снаги протистояти найчорнішим чарам Гіркана? Таким, що перед ними виявилась безсилою вся біла магія Санфлауеру?
Ліна ледь усміхнулася й легенько знизала плечима:
- Моя мати - лісова мавка. Багато дечого перейшло мені від неї у спадок...
- Отже, вона тебе навчала?
- Ні, вона не встигла - її викрав Гіркан, коли я ще геть малою була... Викрав із нашого світу... Тож дещо з того, що я вмію перейшло до мене саме, без жодного навчання. Але багато чого зі світобудови пояснив мені і показав Батько всіх лісів. Саме він відчинив переді мною двері знань.
Камілл звів у подиві брови:
- О, то він, мабуть, чарівник з чарівників, коли зумів тебе озброїти такими неймовірними знаннями! І довго ця наука тривала?
- Науки не було. І він не чарівник.
- А хто ж? - дивом здивувався старий маг.
- Ну-у... він... просто Батько всіх лісів. Я не знаю, як це переказати словами... Батько всіх лісів був іще тоді, коли на Землі з'явилися перші рослини, перші дерева, і буде на білому світі завше, поки житиме хоч одне дерево. Він невмирущий. Вічний!
Камілл замислено зітхнув:
- Що ми можемо знати про Вічність?!
Маг поринув у роздуми. Та невдовзі знову підвів голову і так подивився Ліні у вічі, немов хотів прозирнути їх до дна і там знайти здійснення сподівань:
- Ти така молода, але маєш такий глибинний зв'язок із живою природою. Чи було б тобі під силу відродити ліси Санфлауеру?..
- Спершу мушу визволити батьків. Для цього треба здолати Гіркана. Він мучить їх, бо хоче собі підкорити. Він дуже розумний, але не мудрий: ніяк не збагне, що сил живої природи підкорити не можна. З ними можна лише співпрацювати. І вони сприятимуть тим, хто цього прагне. Я допоможу Ларрі в боротьбі з Гірканом. І лише після цього зможу поговорити зі змертвілими лісами та спробувати збудити із забуття їхніх господарів...
- Таких немає, - коротко заперечив Камілл.
- Кого немає? - не зрозуміла Ліна.
- Господарів. Наші ліси господарів не мають!
- Такого не може бути, - розгубилася дівчина. - В моєму світі є Батько всіх лісів, є лісові мавки, є ельфи і...
- У нас нічого цього немає, - впав їй у слово маг. - У світі Санфлауеру нема Джерела життєдайної води, тож, мабуть, через це нема й усіх тих, про кого ти мовиш. Наші ліси дикі. Стоять сиротами, лише здіймають руки-гілля до неба. Стань ти їхньою повелителькою і господинею. Будь королевою лісів Санфлауеру!
- Я... не можу.., - ледве чутно прошепотіла дівчина.
- Чому?
- Бо мене вже запросили на трон...
- Хто? - Камілл аж посунувся в сідлі з несподіванки.
- Ельфи.., - Ліна сяйнула таким ясним усміхом, що старому магові здалося, ніби присмеркову імлу перетнуло сонячним променем. - Щоправда, я не погодилась. Але дедалі виразніше чую, що вони чекають. І не втрачають надії...
Камілл хотів був щось сказати, але попереду глухо загарчали Джерні з Фрідою та схарапуджено форкнув Ларрин кінь. А за кілька кроків спинився, як стій цілий загін - наче наткнувся на якусь перепону. Вона справді була. Упоперек дороги з одного її узбіччя до другого вишикувалася шеренга могутніх витязів у бойовому обладунку, що ряхтів проти місяця сріблястим полиском. Кожен з цих незвичайних воїнів мало не вдвічі перевищував на зріст будь-кого з досить-таки рослявих латників загону Ларрі. За зброю незнайомцям правили довгі двосічні мечі й короткі грубі списи з наконечниками, що мали майже при самій основі величезні гаки. За плечима в кожного круглилися блискучі, як свічада, щити без жодних емблем чи прикрас. Вої-гіганти стояли мовчки і цілком спокійно. На обличчях не було ані зблиску почуттів, очі байдуже споглядали навколишній світ, проте, здавалося прошивали його наскрізь і могли бачити щось поза його межами, чи навіть поза гранями Всесвіту. Якоюсь нецьогосвітською потугою бухало від цих таємничих незнайомців.
Капітан Орлин переривчасто засопів, потягнув із піхов свого широкого меча і став конем так, щоб затулити собою принца. Проте Ларрі випередив його, сам рушив уперед, виймаючи свою Небесну зброю. Велетні на це - ані руш. Зате боковим своїм зором юнак помітив якийсь порух на узбіччі дороги. Круто завернув туди коня, знявши над головою меча.
З плаского придорожного каменя звелася дивна постать. Горішня частина її була оголеним тілом міцної будови чоловіка, м'язи якого ходили горами під лискучою, ніби наолієною, шкірою, спідня крилася під лускатою тканиною, що озивалася хрускотом на кожен рух. Ніде на чоловікові не було видно жодної прикраси, емблеми чи зброї - лише чорний обруч оперізував йому лисий череп, указуючи на належність до таємничої касти служителів культу Нещадного Змія. Ларрі вперше на власні очі бачив жерця Нгала, хоч багато чув про цей давнєколишній загадковий храм у Незвіданих землях. Жрець підніс правицю на рівень грудей і повернув її долонею до Ларрі. Юнак несамохіть, як загіпнотизований, повторив цей вітальний жест. Повівши лівицею в бік велетнів, жрець заговорив упевнено і неквапливо:
- Ці вої підуть із тобою, принце. Вони допоможуть тобі пройти там, де самої мужності та відваги буде мало!
- Даруй мені, шановний. Ти кажеш це так, нібито вже віддавна вирішено й виважено межи нами. А тимчасом, я не знаю навіть твого ймення, не кажучи вже про те, звідки ці вої і чому прийшли мені на поміч. Незнайомців я під свої прапори не беру!
Жрець поволі звів очі, і на юнака бухнуло лячною глибінню стародавніх знань із чорних, як смола, зіниць. Проте голос храмового служника Нгала, як і перше лунав незворушно, навіть трохи відчужено, ніби він пояснював урок некмітливому учневі:
- Ти задаєш безглузді питання...
- Чому?
- Бо відповідь на перше знаєш і сам, а відповіді на всі інші тобі нічого не пояснять.
- Згода, я справді знаю, хто ти такий. Але як тебе звати? - стояв на своєму Ларрі. - Я не можу брати до себе незнайомців, яких досі й у вічі не бачив і як звуться, не знаю!
Жрець терпляче вислухав юнака, обвів спокійним поглядом насторожених людей. Лише на один коротесенький миг його очі блиснули - коли спинилися на Ліні й Каміллі, а далі знову поглядали холодно, і жоден м'яз не зворухнувся на безпристрасному обличчі жерця.
- Що тобі з мого імені? Я сам забув його багато століть тому. А що до того, звідки оці незвичайні вої та чому хочуть тобі допомогти, то скажу просто: жерці Нгала ніколи нічого не хочуть, тобто не мають власного бажання робити те чи те. У нас немає жодних бажань чи власних уподобань. Ми лише чинимо волю Нещадного Змія. Він сам створив оцих примарних вояк і скерував їх сюди на поміч. І ні тобі, ні мені ані комусь іншому в світі непідвладним є рішинець: брати чи не брати їх під свої прапори!
- Чом ти сказав "примарних"? Що слід під цим розуміти?
- А те, що усунути їх із чиєїсь дороги здатен лише той, хто їх створив. Жодна інша сила супроти них - ніщо. Навіть твій Небесний меч і магічні заходи твоїх супутників неспроможні вплинути на них. Спробуй сам, і матимеш певність.
Ларрі звів меча й легенько торкнувся вістрям оголених грудей одного з найближчих велетнів. Нічого не сталося. Ларрі натиснув. Лезо до половини вгрузло в тіло без найменшого спротиву. Ларрі смикнув меча до себе - ані крапелиночки крові не було на лезі. Навпаки, воно було сухим-сухісіньким і вилискувало проти місяця так, як вилискувало досі, - навіть не стуманіло, як то бувало завжди, коли на принца чигало щось недобре. Що ж до воя, то він стояв, як стояв, байдужно позираючи перед себе, ніби все оце його жодною мірою не стосувалося.
- Отже, ти впевнився, - сказав жрець. - Ніхто з цього світу не зможе завдати цим солдатам ані найдрібнішої шкоди. Та й самі вони не здатні зашкодити нікому й нічому живому на цьому світі.
- Тож яка кристь мені з таких вояків? - здивувався Ларрі.
- Вони вбережуть тебе і всіх, хто з тобою, від німих мешканців Похмурої долини. Нікому з простих смертних несила перейти її, але ці вої допоможуть твоєму загонові. Тепер ти знаєш усе, що тобі належало знати!
Не прощаючись і не мовлячи більше ні слова, жрець ступив до придорожного каменя, на якому кілька хвилин тому сидів. Звідкись із неймовірної далечіні долинуло ледве чутне гудіння. Земля здригнулася, і над каменем загус сріблясто-сірий кокон. Жрець пірнув туди, і вмент усе зникло, а понад землею поплинув стогін урваної басової струни, який невдовзі й затих, відійшовши за грань чутності людського вуха.
- Що ж нам тепер діяти? - розгублено звернувся Ларрі до Камілла. - Як подавати команди цим велетням?
- Гадаю, - відказав старий маг, - що командувати ними не треба. Не звертай на них уваги - вони самі знають, як їм шикуватися та що робити...
- Вони таємничі, їхня природа мені незрозуміла, - додала Ліна. - Але я добре чую, що вони не криють жодної загрози для нас.
- Ну, коли так, - розважив Ларрі, - то ми робитиме своє, а вони хай роблять своє. Вперед!
Капітан Орлин, звівшись у стременах, гучно повторив команду Ларрі. П'ять сотен ніг дружно гупнули, аж у землі застугоніло, і загін рушив. Вої-гіганти розступилися, пропускаючи принца і його дружину, а самі поставали обабіч збройних лав, ніби взяли загін під охорону. Гвардійці попервах нашорошено зизували на своїх чудернацьких супутників, але поступово звикли до їхніх розмірів, а далі вже й уваги не звертали на їхню безгучну присутність.
- Скажи-но, Камілле, - звернувся Ларрі до старого мага, - ти щось знаєш про Похмуру долину? І звідки отой жрець довідався, що саме в той бік стелеться нам дорога?
- Жерці храму Нгала знають усе і завжди. Але ніколи не втручаються у справи людей. В усякому разі в історичних хроніках Санфлауеру про це жодної згадки немає...
- Чому ж вони тепер одступилися від своїх правил?
Камілл розгублено знизав плечима:
- Не знаю. Але гадаю, що причина цього має бути дуже серйозною... Та найдужче непокоїть мене інше: чому жрець казав, що на нас чекає перехід через Похмуру долину? Я навіть не припускав, що вона стрінеться нам на шляху, а воно он як вийшло...
- Що ж такого лихого в цій долині? І хіба її не можна обминути?
Старий маг замислено поворушив губами - наче намагався щось пригадати або розважити, чи варто говорити про те, що він узнав з цього приводу, чи ні. Нарешті, пригладивши долонею свою довгу бороду, почав:
- З найдавніших часів з покоління в покоління переходить легенда про існування Похмурої долини, що пролягає десь у безкраї Невідомих земель. Ніхто зі смертних ще жодного разу не зміг її розшукати, а коли хтось і знаходив, то нікому про те довідатись не пощастило, бо ніхто й ніколи не повертався звідти. Лише коли-не-коли, може, раз на століття, а може ще й рідше з'являються на світі такі могутні чаклуни, яким підвладні некеровані сили пітьми. Ці чарівники - єдині, кому таланило побувати в Похмурій долині та повернутися звідти. Але вони кажуть лише те, що така долина є. А де вона і що там у ній, - нікому з простих смертних ані словом не зрадилися. Проте ходить чутка, що в тій долині животіють душі чаклунів - таких лютих і чорних, що їх навіть Світ Грішних Душ до свого лона не приймає. А ще я чував, нібито в Похмурій долині є істоти геть не з нашого Всесвіту. Вони безжальні й жорстокі до всього живого, накидаються на живих істот нашого світу й випивають із них життя. Невразливі ані до зброї, ані до звичайної магії... Можливо, примарні воїни з храму Нещадного Змія знають спосіб на ці жахливі витвори чужерідної магії. А щодо того, щоб обійти долину кружка, то на це піде, мабуть, не один місяць, а часу нам, як ти й сам гаразд знаєш, уже сьогодні бракує...
- Ясно, - підсумував Ларрі. - Нема чого сушити собі голови там, де немає вибору!
І принц з Каміллом повернули мову на інше: на те, як саме доведеться переминати Похмуру долину, намагаючись визначити міру небезпеки, що чекала на них попереду. Ліна до розмови не втручалася - поглинула у власні роздуми. Кінь під нею ступав рівно - лише ледь погойдувався, немов заколисував вершницю. Вона ж приплющила очі й цілком розслабилася, поклавшись на волю бурхливої течії неусвідомлених відчуттів і поодиноких видив, що час від часу перебігали перед її внутрішнім оком. Єдине, що Ліна чула виразно, - це те, що десь далеко-далеко попереду зачаївся Гіркан і пильнує кожного їхнього руху чи кроку. Звідти із заходу, тхнуло гарячим вітром, насиченим смердючими випарами гнилі та духом загрози, що крижанила душу.
"Як із лігва гієни..," - подумала Ліна.
Вона уявила собі при цьому постать змієголового чаклуна і здригнулася.
На шостий день дороги Заокраїнний ліс, яким рухався загін під проводом Ларрі, почав поступово змінюватися. Дерева, що досі поставали перед воїнами густою високою стіною, тепер дедалі рідшали і нижчали. То тут, то там траплялися скручені в гудзи криві стовбури та гілляки. А далі таких потвор усе більшало, і могутній ліс поступово перетворився на приземкувате плетиво змиршавілих дерев і кострубато-карячкуватої парості, яка становила собою щось суцільне й абсолютно непрохідне. Жовтаво-білувате коріння, порозчепірюване колюче галуззя, слизьке од гнилі шмаття кори, що позаростало клоччям волохатого сірого моху, - серце стискалося від самого погляду на все оце. Ліс, понівечений гидючим подихом Бурих боліт, потребував негайного лікування. Але гвардійці рушили на нього з мечами: треба було якнайшвидше вирубатися з чіпкого полону, що не давав руху. І таки вирубалися! Але куди?! На берег драглистої трясовини, що пролягла від Заокраїнного лісу до самого обрію на всі боки!..
Мідно-червоний, трошки ніби сплющений сонячний диск поволі вгрузав у безодню чорних зловісних хмар, що клубочилися важкими горбами на крайнебі при самій землі. Іржавий полиск від сонця, здавалося, загус на масній поверхні болота. То тут, то там із баговиння виступали великі купини, що нагадували випхнуті хребти незнаних чудовиськ, наїжені щетиною дротянистої трави цеглястого кольору. Пошматованим клоччям повзли над болотяною рівниною смуги липкого туману, що намагалися вчепитися напівзотлілих кореневищ мертвих дерев і кущів. Де-не-де на поверхню із незмірних глибин здіймалися великі каламутні пухирі, що репалися з глухим прицмакуванням, поширюючи на довкілля огидний сморід.
- Оце то проруба-а-лися, - протягом вимовив Орлин. - Що воно таке?
- Бурі болота... - озвався голос Камілла.
Один із гвардійців підняв із землі замашного сукуватого кия і пожбурив його вперед. Кий гулькнув у сивий туман, а невдовзі долинув сплеск із-за найближчої купини. Вмент тишу, що висіла над Бурими болотами, розпанахало дикими зойками, пронизливим вереском. Глухе гарчання, що йшло, здавалося, з самого дна величезного черева, перекотилося над баговинням і враз урвалося. У тиші, що запала після какофонії звуків, що роздирала душу, бринів тільки писк якогось настирливого комара.
І тут за густою стіною туману щось глухо гупнуло в болото і зняло сплеск, що перекотився гуркотом грому. Ніби скеля впала. Повільна глеювата хвиля накотилася на берег, жадібно лизнула його й подалася назад, ніби хотіла щось ухопити, та не вдалося.
Воїни полякалися, відступили. Кінь під капітаном Орлином заїржав і став дибки. Навіть Джерні з Фрідою бридливо пирхнувши, відійшли далі од баговиння.
- На нас чекає перехід через оце Буре болото, - виголосив Ларрі. - Ніхто з нас тут іще не бував і не знає, чого можна сподіватися в цих краях. Тому я хочу, щоб кожен сам вирішив: іде він зі мною чи ні. Має зважити цілком добровільно, чи йти в оцю трясовину, чи лишитись на березі. Питаю про це кожного з вас і востаннє: далі вибору не буде!
Стривожений гомін перекотився лавами гвардійців.
- Ми йшли воювати, а не топитись у багні! - гукнув хтось зі строю.
Капітан скинувся, шукаючи поглядом крикуна. Але дружина стояла пліч-о-пліч, ніби кожен у ній підпирав кожного, і мовчала, насуплено позираючи на командира.
- Агов, боягузе! - покликав Орлин. - А вийди-но наперед - не ховайся поза плечима товаришів!
Стрій хитнувся, наче ним перебігла хвиля, розступився і з нього виступив кремезний здоровань із предовгим мечем. Його широкі груди перепинали навхрест дві міцнющі шкіряні перев'язі, поспіль пообчіплювані найрізноманітнішими ножами.
- Це ти?!! - дивом здивувався капітан. - От уже від кого не сподівався таких слів, як ти оце щойно виголосив! Клине, це справді був ти?..
- Хай хтось із присутніх спершу скаже, чи я хоч раз ховався за чиїмось плечима!
- Такого ніхто про тебе не скаже. І я не скажу! - твердо заявив Орлин. - тому ще більше не ладен збагнути, що це раптом з тобою сталося. Тебе щось укусило?
- Нічого мене не кусало.., - буркнув Клин, з-під лоба бокасуючи на командира. - Але я звик битися з ворогами, а тут вони де?! Що я зі своїм мечем у цій драговині робитиму? Може, голови жабам стинатиму??
- Як судити з того гвалту, що ми оце чули, то жаби тут саме до твого меча, - впав у розмову Камілл. - Отже, без діла не сидітимеш. Та й іншим буде не без роботи.
- Еге ж.., - правив своєї здоровань. - Якби ж воно звичайні потвори, то дав би їм доброго гарту та й край! А тут запевне якісь чаклунські витівки! Достеменно на зразок оцих...
Клин через плече вказав великим пальцем на мовчазних велетнів, що стояли собі незворушно.
- Якщо я вірно все зрозумів, то цих воїв задля того й відряджено, щоб з різною нечистю битися...
Ларрі, без слова споглядаючи на те, що діялося, підняв руку, закликаючи до уваги. Коли всі замовкли, він заговорив:
- Я міг би просто наказати, і ти та й усі інші мусили б іти за мною хоч до чорта в зуби, бож я таки - принц! Але я нікого не хочу змушувати. Підуть зі мною лише ті, хто зголоситься з доброї волі на те, щоб повалити чорного чаклуна... Може, навіть ціною власного життя. Як не знищити Гіркана оце зараз, то по якомусь часі Санфлауер, а за ним і всі інші землі обернуться на такі самі мертві болота.
Юнак на хвильку замовк, схиливши набік голову, наче чогось дослухаючись, але скоро й випростався. Сувора зморшка перетнула його високе чоло.
- Я зичу собі, щоб ішли тільки ті, на кого я можу покластися, хто не підвете в останній момент! - додав він.
По цьому слові Ларрі повернув коня, не озираючись, з'їхав берегом до болота й рвучко зайшов у нього. Камілл, Ліна й Фімбо рушили за ним. Примарні вої теж зворухнулись і попрямували за принцем.Капітан Орлин намірився був щось сказати, але передумав. Кинув тільки:
- Ех!..
А тоді махнув рукою, перевірив, як тримається приторочений до сідла спис, і скерував коня слідом за Ларрі. Єдино тільки скрушно зітхав та хитав головою, і плечі його зажурено похилилися.
- Та що ж це таке?! - несподівано обурився Клин. - Чи ми вже не гвардійці?! Як собі хочете, а я туди, куди й принц!
- Правду кажеш, Клине!
- Гвардія ніколи не кидала свого короля!
- Нумо за принцем Ларрі!
- Всі як один!
Знявши над головою свого предовгого меча, клин сміливо зайшов у драговиння і вмент занурився в нього по груди. Інші гвардійці, намагаючись не відстати, по двоє-троє пішли за ним. А по якомусь часі на березі не зосталося нікого. Лише збрижена смуга на поверхні Бурого болота, що поринала в смердючий туман, указувала шлях, яким пішов загін під проводом принца-спадкоємця Санфлауеру.

* * *
Тоскне чвакання та хлюпання - оце було й усе, що порушувало тишу над застояним морем грязюки. Та й ті звуки не тримались довго - глухли, заплутавшись у ваті драглистого туману.
Пішов уже третій день, відколи загін почав продиратися крізь глеюваті, жадібно-ласі на людську плоть Бурі болота. За цей час не стрілося й разу чогось навіч жахливого, хоч з-поза туману частенько долинали страхітливі згуки. То грізне нутряне гарчання перекочувалося над поверхнею сонної трясовини і ставило людям волосся дибки на голові, то люте сичання величезних, якщо судити з сили звуку, рептилій змушувало багатьох ціпеніти на місці. У такі хвилини гвардійці відчували, як кігті жаху впинаються в потилицю та заморожують кров, паралізуючи тіло і волю. Та все ж ішли, куди їх провадив принц. На короткі привали, щоб хоч сухаря згризти та водою з фляги закропитися, злазили на слизькі горби, що де-не-де стирчали з болота. Миршава засмоктана рослинність, що іноді траплялася дорогою, не могла стати поживком хоч для малесенької ватри. Тому, ставши на перепочинок, перемерзлі люди, щоб хоч трохи зігрітися, тісно тулилися одне до одного. Зазвичай рішучі й хвацькі, тепер гвардійці почувалися непевно: невідомість і нескінченністьдороги налягала на них тягарем.
А все ж люди йшли.
Ліна з Каміллом, прозираючи своїми магічно видющими очима товщу болота, непомильно віднаходили мілкіші місця, і військо, хай і перемучене, напівголодне й брудне, просувалося без втрат. Але часом перед ними поставали такі глибини, що навіть магічний зір не здатен там був засягти дна. Тоді доводилося звертати і обходити погибельне місце доти, доки не натрапляли на нову стежину.
Край одного з таких бездонних проваль Ларрі подав команду про привал. Місце було годяще. Еілька десятків горбів, розташованих недалечко один від одного та зарослих, хоч і миршавими й покрученими, а все ж берізками та колючим чагарником, могли дати притулок виснаженим воїнам, може навіть з ватрою.
Ларрі, Ліна, Камілл, Фімбо і капітан Орлин, як завжди зіступилися кружка - на раду-пораду, а Фріда й Джерні полягали поблизу. Вимучились вони чи не найдужче за всіх. Там де драговиння доходило людям по груди, звірі тонули в глеюватій масі, що не тримала їх на собі і водночас не давала пливти. Їм доводилось іноді відходити далеко вбік, перескакуючи з купини на купину, а іноді їх, перев'язаних мотузками, гвардійці тягли волоком. Певно що таке їм не дуже подобалося. Одначе терпіли.
- Скільки ж нам іще блукати по цьому багниську? - зітхнув Орлин. - Люди повиснажувалися до краю, а кінця болотам не видно...
Ларрі із запитанням в очах подививсь на Камілла. Старий маг замислено перебирав бороду, суплячи брови. Врешті здобувся на слово:
- Гадаю, за кілька день ми вже будемо на західному березі. У стародавніх хроніках подибуються згадки про Бурі болота. В одному місці навіть сказано, що через нього п'ять днів дороги. Не знаю, наскільки це точні дані, але сподіваюся, що незабаром ми таки станемо на твердий грунт.
- А хто ж складав оті хроніки? - поцікавився Фімбо.
- Колись за давніх-давен, ще перед тим, як ці місця запосіли чарівники Чорної гори, правителі нашого королівства посилали сюди загін воїнів - розвідати західні землі...
- Отже, хтось уже тут бував?! - не втримався од вигуку Орлин.
- Бував то бував, - сказав маг. - Але повернулося живими лише троє. Та й не сповна розуму, казали про них. Бо розповідали вони про таких кровожерних чудовиськ, яких іще й світ не бачив. Люди їм не вірили. А до хронік усе ж записали.
- Добре, що нам ті чудовиська не стрілися, - пробурмотів Фімбо.
- Нашій дорозі ще не кінець, - нагадав Камілл. - Треба бути готовим до всього. Але, звичайно, було б краще з отим жахіттям не здибатись. Воно таке стародавнє, що й магія супроти нього безсила, не те, що мечі... Хіба лиш Небесний...
- Але хтось таки ними керує, - зауважиа Ларрі.
- Колись ці химери підкорялися стародавнім богам. Та відтоді минуло багато тисячоліть, і вони тепер хозяїв не мають. Чудовиська Бурих боліт нікого не слу...
- Зачекайте, - перебила Ліна. - Здається, я чую, як до нас щось наближається...
- Що саме? - швидко перепитав Ларрі й поклав долоню на руків'я меча.
- Не збагну.., - розгубилася Ліна. - Не можу схопити ані найменшої думки - лише безмежне почуття голоду!
Усі сторожко пороззиралися довкола, і руки самі собою потяглися до зброї. І тут один з гвардійців махнув у бік широкого масного плеса, край якого усі стояли і в якому на Камілл, ні Ліна не бачили дна.
- Дивіться! - гукнув він. - Що це таке?
Спокійна досі трясовина заворушилася, заходила ходором, як жива. Величезна баня іржаво-каламутного пухиря здулася на поверхні й гучно репнула, викинувши хмару смороду. За нею ще одна, ще... А потім з болота виткнулася здоровенна почварна голова - така жахлива і страшна, що всі воїни заціпеніли. Вкрита кістяними пластинами, з яких спливала липка грязюка, голова поволі повернулася на грубелезній шиї у бік горбів і знерухоміла. Здригнулися та порозсовувались важкі зморшки, що прикривали троє величезних білуватих очей без зіниць.
- Воно сліпе.., - прошепотів Ларрі.
- Ні, - заперечила Ліна. - Воно нас бачить...
Ніби на потвердження її слів погляд більмастих очей упевнено вп'явсь у Ларрі, і голова посунула до нього. Поверхня глеюватої трясовини сколихнулася. То тут, то там з неї повиринали грубезні живі кільця, що переплітались у неймовірні вузли. Фонтани грязюки полетіли навсібіч, заливаючи горби та ноги людям.
- Ларрі, стережися! - гукнув Камілл, гарячково перебираючи в голові всі закляття та вишукуючи якесь прадавнє на цей випадок.
Далі все сталося - як оком змигнути. Наче прокинувшись зі сну, воїни заходилися кидати в чудовисько списами. Але ті трощилися об кістяні пластини, не завдаючи ані найменшої шкоди тому, в кого вони влучали. А чудовисько тим часом роззявило пащеку, обтикану ворушкими виростами, і свистяче сичання перекрило всі вигуки гвардійців. Над болотом знявся чорний блискучий хвіст завтовшки як добряча колода і одним порухом зміз із найближчого горба всіх, хто там був. Відчайдушні зойки людей, які борсались у баговинні, заглушило ще лютіше сичання, що переходило в пронизливий вереск.
Камілл нарешті дібрав закляття, що мало знерухомити ворога, і тепер виголошував його. Ліна спрямувала всю свою розумову енергію, щоб пробитись до свідомості чудовиська та якось погамувати його, - старожитній з найстарожитніших мешканцівболотяної глибочині навіть не звернув на них уваги. Його голова стриміла вже за кілька кроків од Ларрі, який чекав на неї, знявши над собою Небесного меча. В цю мить звідкись ізбоку вискочив Клин. Наче його хтось підкинув знизу, він злетів угору і впав на голову гада. Тримаючи свою довжелезну зброю обома руками, здоровань просунув вістря поміж пластини і щосили вгатив меча по саме руків'я.
Дикий зойк, що переходив у свистяче виття, розітнувся над Бурим болотом. Чимало гвардійців попадали від цього огидного звуку навколішки позатикавши вуха руками. Дехто знепритомнів. У декого пішла вухами кров. Фімбо ледве встиг підхопити Ліну, що вже почала була в нестямі осідати на землю. Камілл похитнувсь, наче його щосили пхнув хтось у груди. Фріда й Джерні судомно трусили головами. Тільки Ларрі стояв, мов скеля, і лише збіліле, як крейда, обличчя виказувало його неймовірне напруження.
Чудовисько смикнулось у конвульсії й почало осідати в безодню, звідки було вигулькнуло. Клин усе ще стояв йому на голові, намагаючись витягти загрузлого меча.
- Клине, зіскакуй! - прохрипів капітан Орлин.
- Ні-і, свого вірного товариша не кину! - озвався здоровань, із непогамовним шалом смикаючи вгору руків'я.
Гадова голова тим часом уже цілком занурилась у трясовину, що засмоктувала й гвардійця. Глеювата грязюка сягала йому вже паска. Ларрі схопив кільце мотузка й кинув кінця Клинові:
- Хапай скоріше!
Той послухався. І дуже вчасно. Якби не міцна мотузка, то не бачити б уже королівському солдатові білого світу. Ларрі разом з іншими на превелику силу, а все ж витягли героя на горб. А той гордовито зняв над головою меча і проказав:
- А свого вірного товариша я таки не кинув!

ПОХМУРА ДОЛИНА

За два дні виснажені й вимучені люди таки вибрьохалися з Бурого болота на його західному березі. Але що то був за берег! Він постав перед ними несподівано, вистромившись із болота пасмом понурих скелястих гір.
У перший момент всі аж сторопіли од подиву.
- Ти диви!.. - розвів руками Фімбо. - Скільки живу, а такого ще не бачив!
- Не бачив скель? - не повірив капітан Орлин.
- На скелі я надивився, - відповів Фімбо. - А от такого берега ще не бачив. Тут же нема де й ногою стати!
- Є! - гукнув хтось із задніх шеренг.
- Тільки трохи ліворуч, - додав ще один голос. - Нам звідси видно.
- А чи ж є туди дорога? - звів на Ліну очі Орлин.
- Є. Тут неглибоко.
Загін повернув ліворуч і невдовзі справді опинився край не широкого, але досить довгого прискалка, що здіймався над болотом місцями вище, а місцями нижче.
Дорогою туди Камілл пояснював старому:
- Це дуже давнє болото, чи не з найдавніших у нашому світі! Тут свої закони. У цих краях збереглися ще химери з пра-правічних часів. Одну з них ми позавчора зустріли...
- Бодай ніколи не бачити! - сердито буркнув Орлин.
І всі спохмурніли. Дорогою ціною обійшлося гвардійцям те бачення. Тридцятьох їхніх товаришів поглинула трясовина! Тридцять життів кращих бійців королівства забрала безодня! Та найдужче допікало те, що воїни загинули в огидному чамурі, а не в чесному бою... Орлин аж зубами заскреготав із безсилої люті й розпуки і одвернувся.
Ліна звела на капітана очі, повні сльоз. Хотіла була якось його розрадити, та не знайшла потрібних слів. Та й якими словами можна було повернути до життя загиблих? Смерть нікого не пускає зі своїх лабет, вона - явище не з минущих. Протягом останніх двох місяців дівчина вже надивилася на це - і на смерть капітана Гулла, і на загибель інших людей та живої природи, і на горе вдів та злигодні бездомних. Зовні Ліна не змінилася, але з глибини її зеленавих очей дедалі частіше почала прозирати геть не дівоча скорбота. І - втома. Тяжка ноша протистояння чорному чаклунові налягла на її тендітні плечі, і не знати було, коли настане полегкість...
Ларрі серцем відчув стан дівчини, ніжно поглянув на неї і звернувся до Камілла, який, скориставшись із тверді під ногами, порозкладав свої магічні пристрої і щось пильно обчислював:
- Скажи-но, Камілле, чи довго нам іще йти до Гірканового лігва?
Старий маг почепив на шовкову нитку кришталеву голку за середину і підняв її над викресленою на твердому пергаменті пентаграмою. Голка безладно закрутилася, засмикалася, почала тонесенько дзвеніти, розжарюючись при цьому до нестерпучого малинового сяйва, і враз огорнулася димчастою сріблястою хмаркою та розсипалась найдрібнішими скалками.
- Ну от, - зітхнув Камілл. - Ні про що не можу довідатись! Навіть про напрям руху! Очевидно, ми дуже близько від Похмурої долини, а там завжди збурення магічного середовища.
- Отже, треба перебратися через оці скелі і вже звідти роззирнутися, куди йти та що робити, - твердо розважив Ларрі і, повівши очима в бік мовчазних примарних воїв, із жалем додав: - спитати б оцих... Вони вже запевне знають, що тут до чого. Та хіба їх спитаєш? Мовчать, як води в роти понабирали!
Камілл заспокійливо поклав руку принцеві на плече:
- Мені здається, ти не маєш рації. Їх створено не до наших послуг, а задля єдиної мети: протистояти магічним силам. Відчуваю, що вже найближчим часом ми переконаємося в цьому.
- Гаразд, - махнув рукою Ларрі. - Як переконаємось, то переконаємось! Але поки що з них немає жодного пуття... Агов, Орлине, - звернув Ларрі мову на інше: - Склич-но десятків зо два охочих. Хай здеруться на якусь вершину та поспускають нам мотузки.
- А що робитиме з кіньми?
- Їх теж візьмемо в мотуззя та повитягуємо нагору.
По кількох хвилинах, коли посходилися гвардійці, що добре зналися на справі скелелазіння, Ларрі пояснив їм завдання і сам очолив загін. Затамувавши подих, усі стежили за розплатаними на прямовисній скелі сміливцями. Принц здирався першим. Він обмотався довгим мотузком, склавши інше своє спорядження внизу. Не зоставив тільки меча. Прив'язав його до спини так, щоб не заважав рухатися. Клин, що зголосився дертися на гору одним з перших, теж закріпив свою зброю так, як це зробив Ларрі, і теж обмотався мотузком. Інші доброхітні повіддавали свої мечі товаришам і лише з самими мотузками поп'ялись угору.
Фріда й Джерні тихо сиділи приногах Ліни: прямовисна скеля була їм не до снаги. Вони лише пильно стежили за передовим загоном, і в очах їм світилася надія на людей...
Невдовзі Ларрі був уже на гострозубій верхівці. За ним попідтягувалися й інші. Довге міцне мотуззя полетіло кінцями вниз. Коло підніжжя знялася метушня. Люди в'язали в паки зброю, чіпляли до мотузків, що йшли згори, спорядження, готували сітки для коней, посадовили до однієї з них пантеру з леопардом. А тоді, тримаючись напнутого мотуззя, один по одному рушили на верхів'я.
Не минуло й півгодини, як загін у повному складі, з кіньми та всім спорядженням був уже нагорі. Примарні велетні теж були тут. Коли та як вони сюди поздиралися, ніхто не помітив. Та й помітити не могли, бо вже віддавна на посланців храму Нещадного Змія ніхто не звертав уваги.
Стоячи на рівній кам'яній поверхні, Ларрі звернув погляд на захід. Там, на тому боці широкої улоговини, вкритої клаптями сірої імли, височіли одноманітні титанічні пагорби, підсвічені ззаду багровим заходом сонця. Внизу, на самому дні улоговини, серед химерних кам'яних брил блукали предивні фіолетові й зелені тіні. Вони то ковзали поверхнею, то обмацували неситими щупальцями кожен камінець і кожну шпарину в мертвій порепаній землі. Примарні спалахи холодного вогню час від часу вихоплювали з напівмороку неясні ворушкі силуети жаских істот.
- Он воно яка - Похмура долина.., - протягом вимовив Ларрі, спантеличено поглядаючи вниз.
- Та-ак, - озвався Камілл. - Правду казав жрець - мечі та хоробрість воїнів тут нічим не зарадять. Настала, мабуть, пора для нашого примарного супроводу.
Юнак зажурено похилив голову:
- Я ніби сам не свій од цього. Почуваюся так, що не я сам, із власної волі, йду супроти Гіркана, а що мене ведуть за ручку, як дитину... Але... треба йти!
- Вірно, - потвердив Камілл. - Треба! І саме в цьому - твоя воля і твоя мужність.
На веління Ларрі капітан Орлин ураз вишикував гвардійців у згуртовану колону, і всі швидкою ходою попрямували сипким схилом у долину. Щодалі темнішало. А незабаром сіра імла огорнула вже весь загін.
Ларрі їхав поруч із Ліною. Він кляв себе за те, що не зміг умовити її зостатися в столиці. Але дівчина в цю хвилину здавалася на диво спокійною. Навіть спробувала усміхнутися.
- Не хвилюйся, - звернулась вона до юнака. - Я чую, що в цій долині нам нічого лихого не станеться. Вої Нещадного Змія оборонять нас.
- Я потерпаю за тебе, бо тобі ж із нас усіх найважче. Ти така тендітна, а мусиш нести тягар нарівні з чоловіками. Я боюся за тебе...
- Не треба. Все буде гаразд, я певна цього!
- Добре було б.., - ледве чутно промимрив Фімбо. - Як на мене, то я визнав би за краще бути геть далеко від цієї незатишної долини. Судячи з усього, нечисті тут не бракує.
Справді. Варто було загонові зійти з гори і ступити на рівне, як хижі вогники та якісь темні істоти звідусіль потяглися до нього. Ліворуч із широкої шкалубини вдарило вгору біле сяєво, яке швидко яскравішало.
- Ой, дивіться! - гукнув котрийсь із гвардійців. - Звідти щось лізе!
- Навколо нас небезпека! - стривожилася Ліна. - Насувається з усіх боків!
- Я теж це чую.., - потвердив Камілл.
Ларрі озирнувся й натрапив на переляк в очах усіх своїх людей. Не було жодного спокійного виду. Всі з острахом проказували молитви. Лише обличчя примарних велетнів були незворушними. Гіганти ступали собі спокійно обіч колони,пристосовуючись до швидкості руху людей. Ларрі теж пойняло гнітюче почуття ворожої сили, що підступала дедалі ближче. Пазурі страху вп'ялися йому в потилицю, намагаючись паралізувати волю та пригасити тяму.
- Наддай ходи! - скомандував принц.
Загін пішов швидше, мало не бігцем.
- Що це?! - ледве видихнув Орлин.
Над краями шкалубини випнулася й рушила молочно-біла напівсфера. Вона здіймалася все вище й вище, відокремилась од землі дедалі більшаючи, і ось уже чи не над всією долиною зависло громаддя сліпучої медузи. Її довгі напівпрозорі щупальці плавно звивалися слизькими зміюками. Ними перебігали іскри й сипалися на землю краплинами холодного синюватого полум'я. Всередині драглюватого створіння ворушилося темне ядро, що роздималося чи стискувалось, немов почвара дихала. Вся оця груда гидотного слизу кілька хвилин висіла незворушно, мов до чогось прислухалася, а далі швидко й упевнено попливла навперейми колоні.
- Що діяти, Камілле? - якимось не своїм, здерев'янілим, голосом прохрипів Ларрі, нервово стискуючи руків'я меча.
- Іти, куди йшли, - відповів маг. - З почварою розберуться без нас!
Справді, двоє з примарних велетнів виокремилися з гурту. Вони, трохи наддавши ходи, випередили загін і спокійно скерувалися назустріч блискучій медузі. Так само неквапливо поскидали зі спин свої круглі дзеркальні щити і, прикриваючись ними, спинилися на півдорозі між загоном та почварою. В руках примарних воїнів матово заблискотіли короткі широкі мечі.
Медуза підпливла й зависла, ніби знову чогось дослухалася. А потім звела двоє щупалець і націлила їх на велетнів. Спалахнуло таким сліпучим зблиском, що всі позаплющували очі. Але навіть крізь стулені повіки Ларрі побачив фіолетові зигзаги блискавок, що вдарили в примарних воїв Нещадного Змія, та, віддзеркалені щитами, одлетіли назад, вгородившись у світну драглисту масу. Сичання й люте виття разом зі свистом, злившись в одне, боляче вдарили по слухові людей. Спалахнувши з новою силою, медуза люто накинулась на велетнів, намагаючись узяти їх у зашморг зі своїх щупалець. І тут пішли в діло широкі двосічні мечі. Вони заблискотіли крицевими віялами, і від щупалець, що несито тяглися до двох воїв Нещадного Змія, полетіло шмаття. Вої ж стояли незрушно, мов скелі. Проте бій затягувався. Вогненними вихрами, розпеченими бризками, чорним смерчем відгородило людей од місця герцю, і вони трохи отямились.
- Мерщій уперед! Не спиняйтеся! - гукнув Ларрі.
Загін, не порушуючи строю, кинувся бігцем у глибину Похмурої долини і все далі й далі відходив од двох велетнів та світної медузи.
І тут з правого боку, з-за громаддя скелястих уламків, вислизнула ціла зграя безформних сірих тіней і жадібно потяглась до загону. Не гаючи ані хвилини, троє воїнів-велетнів відокремились од колони й стали навпроти нової напасті. А люди не припиняли руху і вже не роззиралися навсібіч.
Похмура долина справді була царством химер та всілякої нечисті. Цього добра тут аж кишіло. За кожним каменем і в кожній шпарині чаїлося щось пекельне, що могло привидітися хіба що на хвору голову. Навіть старий маг, що свого часу таки побував у бувальцях, не міг вийти з дива, розглядаючи усе нові й нові виплоди тутешніх місць. Межи ними були і вогненні кулі та крижані змії, і летючі павуки та скакуче каміння...
Одного разу шлях загонові перепинила жива річка з чорного блискучого піску. Дехто надумав був випробувати її глибину та визначити швидкість течії - і сімох гвардійців, як оком змигнути, не стало. "Що почати? - сушив собі голову Ларрі. - Перескочити? - Навіть для коня зашироко. Перекинути місток? - Із чого ж його тут зробиш? Поставити загату? - До кожної каменюки у цій долині навіть доторкнутися лячно... Тим часом примарні вої вишикувались у шеренгу впоперек річки, перепинили своїми щитами її плин на якийсь час, і люди щодуху поперебігали на той бік...
Глупа ніч - ніде ані зірочки, ані якогось просвітку - давно вже впала на землю, але в долині темно не було. Здавалося, саме повітря тут світиться примарним сяєвом, немов насичене найдрібнішими часточками фосфору. Тонюсіньке світне павутиння плавало в повітрі, легеченькі хмаринки пари, що злинали людям з губів од подиху, зсипалися додолу осяйним сріблястим пилком...
Праворуч коло бурої каменюки, схожої на уламок давнього муру, райдужним зблиском сяйнуло розсипище коштовного каміння. Один з гвардійців, мов зачарований, ступив од колони вбік, нахилився до самоцвітів і простягнув до них руку.
- Не чіпай! - гукнула Ліна.
Але було запізно. Вояк уже підносив із землі жменю камінчиків, що яскріли своїи розмаїттям, і в нього під ногами розступилась земля. Гвардієць, відчайдушно зойкнувши, гунув униз, а звідти шугонув угору яскравий стовп мертвотно-зеленого світла. Невдовзі воно зблякло, і стовп увійшов у землю. В глибині щось задоволено плямкнуло, і земля зіступилася. Коштовне ж каміння так і виблискувало собі на тому самому місці як ніде нічого.
- Який жах! - схлипнула Ліна й затулила обличчя руками.
- Нікому нічого не чіпати! - гримнув Орлин. - Зі строю не виходити!
- Камілле, - звернувся Ларрі до свого вчителя й наставника, - як ти гадаєш? Цій долині настане колись кінець?
- Він уже майже настав.
- Справді?
Камілл простяг руку в напрямку насипу, що бовванів попереду. За ним крізь нічну імлу проступали неясні обриси пагорбів.
- Бачиш оцей насип?
- А що в ньому особливого? Насип як насип.
- Не кажи такого, Ларрі, - суворо промовив Камілл. - Хіба ти ще не зрозумів, що в Похмурій долині та її околицях особливим є все?!
- Твоя правда, вчителю...
- Отож, коли я дивився на улоговину з вершини скель по той бік, то помітив і цей насип, бо саме з нього починається шлях до великих пагорбів, що лежать уже поза межами Похмурої долини.
- Виходить, аж там їй кінець? О, Всевишній, як вона мені остогидла! Швидше б уже видобутись з неї, бо тут геть і дихати важко. Ми втрачаємо людей, а я нічого не можу вдіяти! Навіть мечем жодного разу не змахнув, щоб їх захистити. А він же Небесний...
- Істоти з тутешнього світу непідвладні ані нашій зброї, ані нашій магії. Гадаю, що навіть багатотисячна армія не змогла б перетнути Похмуру долину. Гаразд, що примарні вої поки що порають свою роботу...
- Їх зосталося вже так небагато...
Ларрі озирнувся. На всьому шляху, що проліг позад них у Похмурій долині, палахкотіли магічні вогні боїв примарних велетнів із химерами. А поруч із колоною гвардійців ступало тепер лише троє велетнів - двоє по боках і один позаду. І це було все, що лишилося із звитяжного гурту солдатів Нгала.
- Єдина надія, що на пагорби зійдемо без ускладнень, - благально зітхнув юнак.
Але цій надії не судилося справдитись. Коли до насипу лишалося якихось півсотні кроків, із-під нього стрункою лавою звелося ціле військо напівпрозорих солдатів і посунуло на сторопілих з несподіванки людей. Солдати з природи своєї нагадували примарних велетнів Нгала, але були значно дрібнішими. Зате їх було багато, дуже багато. І наступали вони суцільною стіною.
- Вперед! - гукнув Ларрі. - Пробивайтеся за насип! Там наш порятунок!
Велетні роздерли мертвотний шик ворожої стіни навпіл. У прохід ринули гвардійці. Двоє велетнів праворуч од королівської колони впевнено стримували навалу, але тому, що боронив колону ліворуч, було непереливки. Він стояв сам. Поволі, дрібнесенькими кроками, а все ж мусив подаватися назад, насилу відбиваючи удари мертвотно-зелених мечів, що сипалися на нього звідусіль. Так довго тривати не могло. Вже половина принцевої дружини проскочила прохід, коли напасники здолали таки воя-велетня. Дестки мечів угородилося в нього водночас, і потужний вибух струсонув землею, знявши в небо хмару каменюк. На місці, де ще секунду тому стояв посланець Нещадного Змія, спалахнула сліпуча вогненна куля й поглинула добру сотню найближчих ворожих солдатів. Але всі інші зграєю голодних вовків накинулися на людей, прошиваючи їх своїми вбивчими мечами.
І в цю мить ворогам блиснуло в очі таким яскравим сяєвом, що вони подалися назад. Ліна й Камілл, об'єднвши зусилля, поставили перед ними сліпучий магічний бар'єр. Це зажадало від дівчини й мага величезного напруження, якого вистачило їи лише на кілька секунд. Одначе цього стало задосить, щоб решта воїнів із загону Ларрі прорвалася до рятівного насипу.
Щойно весь загін збіг на нього, спалахи яскравих вогнів, що позначували місця боїв примарних велетнів з химерами Похмурої долини, згасли. Вої Нещадного Змія своє завдання виконали. Вони провели людей через долину і тепер зникли, очевидно, повернувшись до свого творця.
- Хто б вони не були, оті жерці Нгала, але ми всі завдячуємо їм життям, - урочисто проказав Ларрі і низько вклонився, озираючись на притихлу влоговину, з якої загін з такими труднощами вирвався. - Якби вони не прислали своїх воїв, то мені навіть подумати страшно, що б з нами могло статися!
- Жерці тільки виконали наказ свого володаря, - нагадав Камілл.
- Тож слава Нещадному Змієві - божественному повелителю часу! - проголосив Фімбо і, згадавши своїх друзів - грумберів, побожно згорнув долоні.
- Та все ж я цікавий знати, - замислено проказав Ларрі, - чому Нгала допомагає нам?
- А хіба людина пояснює мурашкам, чому в одних випадках руйнує мурашник, а в інших захищає їх навісом од дощу? - запитанням на запитання відповів Фімбо.
Ліна, стомлено похиливши плечі, їхала поруч з Ларрі. І враз випросталась у сідлі. Квола усмішка на мить сяйнула їй з очей. Повівши рукою в бік пагорбів, вона вигукнула:
- Там, посеред гір, ми зможемо відпочити і здобутись на силі! Там немає зла...
Підбадьорені цими словами, потомлені до краю воїни наддали ходи. Незабаром колона, звиваючись сталевою змією, втяглась у неглибокий видолинок між двома високими прямовисними пагорбами. Було темно, але стурбованості ніхто не відчував. Саме навпаки: спокій і мир оступали душі людей, а до перемучених та виснажених тіл вливалося щось цілюще, як поживна вечеря і любий спочинок у доброму товаристві при ватрі, від чого за час тривалого й дуже важкого походу всі наче й поодвикали. Загін сповільнив рух і невдовзі геть спинився.
- Чого стоїмо? Що там скоїлося? В чому річ? - нетерпляче гукали із задніх рядів.
- Тут якась дивна стіна, - відповів Клин, що йшов попереду. - Вона геть перегородила дорогу. Мабуть, доведеться вертатися й шукати іншої або здиратися нагору, як уже раз робили.
Справді, межи пагорбами високо вгору здіймалася гладка-гладесенька стіна, вимурована з рівних, виполіруваних і тісно припасованих один до одного каменів. У центрі її неясно мерехтіла восьмикутна смарагдова зірка. Жодного виступу чи шкалубини не видно було на стіні, отже, не було найменшої можливості злізти нею на таку височинь.
- Звідки б їй, так майстерно зробленій, узятися в цьому безлюдному краї? - спитав уголос сам себе капітан Орлин.
Камілл тим часом не зводив зачудованих очей з мерехтливої зірки, ніби уздрів просто перед собою вияв божого дива. Далі скочив з коня і повагом підступив до стіни. Обережно торкнувшись її руками, він заговорив голосом, що аж пересідався йому і тремтів з побожного хвилювання:
- За далеких часів своєї юності я чув од навчителя мого давню-предавню легенду. Вона каже, що тут, у Незвіданих землях є благословена місцина, де й сам час не рухається. Якщо людині поталанить туди дістатися, то вона може там жити вічно й не старітися...
- І ти гадаєш, це саме те місце? - здивувався Ларрі. - Хто ж його створив?
- Створили його боги - такі прадавні, що й імен їхніх ніхто тепер не знає. Навіть наймогутнішим із сьогоднішніх чарівників і чаклунів, що вміють прозирати в глибини віків, несила довідатися про них та їхні витвори.
- То де вже нам, простим смертним, пройти крізь оцей мур! - зітхнув принц. - Доведеться, як сказав Клин, шукати іншої дороги...
- Живе серед людей віра, що мур здатен розступитися перед тим, хто зможе пробудити зі сну душу зачарованого місця...
- А як це зробити?
- Якби ж то я знав.., - похилив голову Камілл.
- То що? Завертаймося, поки ноги несуть? Може, десь джерельце надибаємо? Бо так пити хочеться, аж душа болить, - звів очі на принца Клин.
І ті, що говорили, і ті, що тільки слухали, так захопилися темою, що й уваги не звернули на дивну поведінку Ліни. А вона вдивлялась у смарагдову зірку, мов загіпнотизована. Далі зійшла з коня на землю, побожно склала долоні перед собою й підступила до муру. По тому затулила руками зірку й тихо заспівала. Усі з несподіванки завмерли, потім почали дослухатися. Слів пісні ніхто не зрозумів, але вони незбагненним чином, самі з себе, поступово складались у гармонійний візерунок, від якого яснішало в душах і зроджувалось почуття світлого таїнства. Жоден з гвардійців ані зворухнувся, щоб не сполохати чару.
І тут пролунав негучний звук, подібний до глибокого зітхання, і стіна розсілася навпіл вузькою шпариною на всю свою височінь. Отвір дедалі більшав і скоро перетворився на широкі ворота. З них на людей війнуло пахощами свіжої терпкої прохолоди.
Люди поніміли од захвату, забачивши те, що постало перед їхніми очима. Це був ліс. Величний і благородний, немов зачарований лицар, темний, але не похмурий. Там було тихо й спокійно. Твердий жовтий пісковик при магічних воротах поступово переходив у заросле мохом каміння, що вистеляло підходи до дрімучих нетрів. Обабіч підходів розбігався чистий світлий підлісок, який підкреслював таємничу велич лісових гігантів. Над усим цим плив незвично яскравий місяць у сріблястому ореолі чарівного сяєва.
Ліна повагом ступила вперед, перетнувши незримий кордон найдавнішого на цій землі заповідника.
Припадаючи на ліву передню лапу, пошкоджену в час прориву до рятівного насипу, Фріда пошкандибала слідом за дівчиною. Обережно підпираючи боком скалічилу товаришку, статечно й неквапливо рухався Джерні.
Легесенький, як подих квітневого вітерця, пошепт перебіг лавами суворих воїнів. Загін схитнувся й непевно рушив уперед. Не дзеленькнуло бойовою крицею, не рипнуло обладунком - люди притримували все це, щоб не сполохати священної тиші.
- Що тут на нас чекає? - самими губами, майже без голосу, спитав Ларрі старого мага.
- Спокій і спочинок, - так само тихо відповів Камілл.
Передні ряди колони зайшли вже під шатро зелених гігантів, чиє потужне коріння потопало в м'якій і довгій шовковій траві, що вкривала всю землю. Люди розгублено брели нею серед величних стародавніх дерев, які здіймали чи не до самого неба своє могутнє віття. Із затамованим подихом розглядали міцнющі стовбури, вкриті грубою корою, немов богатирським обладунком. Здавалося, все навколо дрімає в зачарованому сні. Не зворухнувся жоден листочок, не зашурхотіла жодна травинка, не чути було навіть найлегшого подмуху вітерця.
Поміж стовбурами зблиснуло гладінню води. Розсунувши гілля розлогого й незнаного куща, який м'яко й ніжно пестив листочками руки, Ліна, а за нею й інші вийшли на берег предивної річки. Вода в ній заклякла, немов глибоко замислилась, і лиш виблискувала проти місяця дзеркальними плесами. Річка не текла, стояла на місці, і це було дуже дивно. Весь берег по самий проужечок води ряснів нерозпукнутими квітами. І все в цьому чудовому місці, здавалося, спить.
Поранені поруч із звірами полягали на землю.
Ларрі звелів ладнатися до спочинку й здоровим.
- Чудна місцина, - зауважив капітан Орлин, присідаючи на траву щоб розутися.
- Не те що чудна, а дуже загадкова, - озвався Клин. - От ніби все тихо і спокійно, а я не смію навіть напитися з річки, хоч як хотілось мені води. Тепер уже наче й перехотілося. Незатишно мені тут...
- А що саме тебе турбує? - поцікавився Камілл.
- Та... як його сказати... Почуваюся, наче ми зайшли до чиєїсь хати, а пана хазяїна нема вдома і не знати, як він поставиться до непроханих гостей...
- Ну, щодо пана хазяїна, то ти турбуєшся даремно, - всміхнувся маг. - Річ у тім, що це місце саме собі пан.
- Хіба таке може бути?
- Може. В усякому разі, легенда про це мовить...
- А чи має якусь назву ця місцина? - спитав Фімбо, розсідлуючи коней.
Камілл замріяно примружився і проказав, як проспівав:
- Чаро-онна...
- Дуже гарна і цілком слушна назва, - замислено озвався Ларрі й повторив: - Чаронна, чар... Тут справді все ніби поринуло в чар і душевний спочинок. Клинові он навіть пити перехотілося.
- І їсти, - докинув котрийсь із гвардійців.
- І втоми, як не було, - здивувався ще хтось.
- Камілле, попросив Ларрі, лягаючи на траву та підпираючи голову ліктем, - а чи не розказав би ти нам усе, що знаєш про Чаронну?
Він знову промовив це слово з особливим замилуванням. А гвардійці тим часом попідходили ближче й посідали кружка навколо старого мага.
"Чисто, як малі діти, - подумав Фімбо. - Вже й позабували про злигодні та небезпеки походу - прагнуть казок, загадок і таємниць".
Суворі обличчя воїнів тепер справді нагадували дитячі личка, що аж світилися з цікавості до надзвичайного. Десь поділися з них недавні завзяття й запеклість - зосталися тільки зачудовані довірливі очі.
- Ти сказав, Ларрі: "Усе, що знаєш", - почав Камілл. - А я, коли бути щирим, достеменно не знаю нічого. Можу лише переповісти легенду, яку замолоду чув од свого навчителя, а той від свого батька, а батько - від діда чи прадіда. Отже, в тому, що я тепер скажу, далеко не все може бути таким, як було насправді. І скажу лише те, що переказував мені мій наставник.
Старий маг на хвилину замовк. Він приплющив очі, немов пригадуючи все в деталях, і рівним голосом повів оповідь про справи такі давнезні, що й уявити собі несила.
- Давно-давно, так давно, що про це ніхто вже й не пам'ятає (та й хто б то міг пам'ятати, коли про людей на світі ще й згадки не було), Великий Творець створив наш білий світ - відокремив світло від пітьми. До цього світу посходилися боги. Імена їхні віддавна забуто, тож тепер їх називають просто стародавніми богами. Вони хотіли зробити наш світ схожим на рай. Кожен докладав до цього всіх зусиль, але діяв на власний розсуд і не радився з іншими. Часто боги навіть заважали один одному, і стихії, якими вони послуговувалися, раз у раз стиналися між собою в навіженому герці. З цього, замість живої природи, поставали мертві пустелі чи крижані тороси, вогнедишні гори чи бездонні провалля. А коли часом і народжувалося щось живе, то таке огидне, моторошне й страхітливе, що й самі боги зрікалися його та скидали як непотріб десь далі з очей. Одним з таких звалищ стали Бурі болота зі своїми почварами. Ви самі це болото та один з його виплодів бачили. Коли Творець довідався про те, чого накоїли стародавні боги, він повиганяв їх з білого світу, але перед цим звелів - на спокуту за свої помилки - лишити по собі пам'ять у постаті чистої, не зіпсованої жодним лихим втручанням природи, до якої б мали доступ лише ті, що їх Доля наділила душею, здатною озватися на поклик душі самої природи. Стародавні боги спам'яталися й послухалися Творця. Вони кинули свої чвари і спільними зусиллями гуртом витворили Чаронну. І замкнули її замовою, непіддатною на закляття наймогутніших чорних чаклунів...
Камілл замовк. Мовчали й усі, хто його слухав. Лише коні весело форкали, втішаючись доброю пашею після стількох днів виснажливої роботи надголодь. А тоді посипались запитання:
- Тож Гірканові Чаронна не до снаги?
- Якби була до снаги, то хіба б він її досі не сплюндрував, як сплюндрував усе живе навколо столиці нашого Санфлауеру?
- Не зміг би він до Чаронни добутися без такої допомоги, яку ми мали!
- Зміг би, - відповів на останнє з багатьох інших запитань Камілл. - Гіркан так у своєму чаклунстві переродився, що й сам став подібним до мешканців Похмурої долини. Породичався з ними! А бурі болота йому як маєтність. Вони залюбки дали чаклунові ціле військо хорбутів і грижлів. Якби ми під столицею не дали цьому війську доброго гарту з допомогою Небесної комети та якби Ларрі не пощастило перемогти Гіркана та його мурлогів з допомогою магії живої природи, навряд чи змогли б ми доступитися до Бурих боліт - не те, що їх перетнути.
- То ж чом Гіркан, коли Бурі болота йому зі своїми почварами стали за послугачів, а мешканці Похмурої долини мало не за братів, не поткнувся й сюди, до Чаронни?
- Бо до Чаронни йому зась! - Камілл спохмурнів. - Хоч Гіркан і має гадку про себе, що він наймогутніший з чаклунів у світі (воно таки, як правду казати, так сьогодні і є), але де йому супроти сили стародавніх богів та їхніх замовлянь!
- Та ж їх, ти казав, давно вже немає...
- Ну, то й що? А їхня предковічна магія живе! Вона тут скрізь: у кожному камінчику й дереві, у кожній билиночці й воді, навіть повітря незвичайне - хіба не чути?!.
Ларрі замислено зітхнув, не зводячи погляду з дивовижно глибокого й чистого неба, поцяткованого міріадами зоряних перлів. Воно дихало супокоєм і несхитністю Всесвіту.
- Чому ж магія стародавніх богів мириться з лютим чорним чаклунством? Чом не знищить пітьми з усіма її лихими виплодками? - спитав юнак. - Це ж для неї було б так просто...
- Ларрі, ти ставиш надто складні запитання, - відказав Камілл. - Відповіді на них знає тільки Творець.
- Але ж пітьма - це зло...
- Не квапся з висновками, - застеріг його маг. - Темрява і світло - це протилежні сторони одного явища. Як не стане однієї сторони - не стане й другої. Те саме й зі злом: воно предковічне, як і добро. Всевишній дав людям змогу самим вирішувати, по чиєму боці виступати в одвічному двобої добра зі злом - за це людина й матиме відповідну винагороду.
- Яку саме?
- По заслузі. Таку, як розважить Творець...
Усі знову попримовкали, замислившись над словами Камілла - такими, здавалося б, простими, але сповненими надзвичайно глибокого змісту. Тиша огорнула загін м'якою ковдрою спокою і втихомирення, тепла ніч пестила й заколисувала воїнів, лагідно склеплюючи їм повіки. За якусь часину всі вже твердо спали. Лише Ліна й оком не стикнула. Почувала, що зачарована місцина чогось від неї сподівається. Дівчина підвелася й неквапом рушила вздовж берега завмерлої річки, уважно придивляючись до оточення. Щось тут було не так. Усе довкола ніби закам'яніло і водночас жило. Здавалося, Чаронна поринула в летаргічний сон, і Ліні аж серце зайшлося від бажання знайти причину цього та усунути її, щоб збудилася з безруху річка, щоб загомонів птаством гай, щоб порозпукувалися рясними барвами квіти, щоб забриніли бджоли, щоб... Мавка цілим своїм єством чула, що десь геть недалечко лежить ключ до таємниці, і сподівалася його віднайти.
Минуло чи не з півгодини, поки дівчина набрела на майже непомітне русло лісового струмка. Авжеж, на русло - сухе-сухісіньке, а не сам струмок. Що ж його перепинило? І це запитання, і ще щось неясне покликало Ліну піти вздовж русла до місця, звідки колишній струмок витікав. Їй довелося пробиватися крізь чагарі, що здавались непролазними, але галуззя виявилося гнучким і піддатливим, а лист на ньому м'яким і лагідним.
Нарешті, коло самого прикорня велетенського береста дівчина знайшла те, що шукала. Саме тут із-під землі колись вибивалося джерело, що давало початок струмкові. Але тепер його заткнуло здоровенним заімшілим валуном, що не знати звідки й узявся серед оцих глухих нетрів. Каменюка була такого розміру, що знадобилася б сила багатьох людей, аби лишень зрушити її з місця, і Ліна розчаровано присіла. Далі почала підбадьорювати себе думкою, як скличе гвардійців до помочі. І тут в оксамитовій височині нічного неба серед безлічі зірок одна спалахнула найяскравіше. Від неї потяглася тонюсінька ниточка сріблястого променя й торкнулася каменюки з боку, протилежного від дівчини, неначе вказуючи на щось.
Ліна схопилася й мало не підбігла до місця, у яке вп'явся зоряний промінь. Уважно придивившись до каменюки, вона помітила невеличкий виступ у формі грибної шляпки й простягла до нього руку. Сріблястий промінь ураз розтанув, але Ліна вже встигла торкнутися виступу й натиснути на нього.
Нічого не сталося. Але за якусь часинку десь глибоко під землею щось глухо загуркотіло, а в самому камені клацнуло, і він плавно від'їхав набік. Завирувало, ніби пирхаючи сміхом, джерело, видершись із підземного полону, й весело пожебонів своїм рідним руслом струмочок, напуваючи все довкола живлющою вологою.
Щось зашуміло над головою. Ліна глянула туди. Предковічний берест, немов пробуджений зі сну велетень, розправляв свої жилаві руки-віти. Зашелестіло, зашепотіло листя. Чаронна виповнювалася живих згуків природи, що прокидалася зі сну, і разом з цим Ліна відчула, як зникає з її тіла втома, нашарована за весь час походу, і вливається повноводний потік свіжості й бадьорості. Забувши про все на світі, повідкидавши думки про цитадель зла, юна мавка подалась у мандри дивовижною Чаронною, вбираючи в себе стародавню силу предковічного лісу.
Здригнулась і тихо понесла свої прохолодні води пробуджена річка. Повітря швидко набиралося пахощів розпукнутих квітів. Чорнобривці обіцяли безсмертя, червоні й білі левкої - нев'янучу красу світу, дрібнолистий ялівець і сонцесяйні майорчики лагідно шепотіли про гостинність і виконання бажань, а лісові дзвіночки тихо, але твердо проголошували вірність.
Перед світанням, коли пояснішав оксамит бездонного нічного неба, а верхівки дубових колосів одсвітились рожевим, Ліна повернулась до табору.
Там уже прокидалися. І всі - з усмішками, неначе й не було довгих днів і ночей виснажливого й сповненого небезпек походу.
- Оце диво! - зойкнув хтось. - Чаронна прокинулась...
Радісний гомін перекотився табором. Мало не всі прожогом кинулися до ожилої, тепер геть не стоячої річки - перепратися, позмивати з себе бруд Бурого болота, поплавати, зрештою, просто погратись у живій воді, побарашкуватися в ній, як часто робить здорова безжурна молодь. Фімбо з Орлином заходилися купати коней і мали в цій справі багатьох розвеселих помічників.
Камілл і Ларрі водночас подивилися на Ліну й багатозначно перезирнулися між собою. Вони обидва здогадалися, з чого це раптом ожила віковічна Чаронна.
Юнак підійшов до мавки, взяв її за руку й ніжно приклав собі до вуст. Ліна вільною рукою провела по його кучерях і лагідно всміхнулася.
- Що робитимемо з пораненими? - спитав Ларрі. - Мусимо поспішати...
- Гадаю, що найліпше буде залишити їх тут, у Чаронні. Щоб залікувати всі рани, завдані примарами Похмурої долини, мені треба буде дуже багато сил, а головне, часу. Його, на жаль, не маємо.
- Але ж як ми кинемо їх тут самих!?
- Ніхто нікого не кидає. В Чаронні їм нічого не загрожує. Навпаки. Цілюща сила заповідного краю краще за мене залікує їм рани та поставить на ноги. А як ітимемо назад... якщо йтимемо, то всіх заберемо. Хоч мені здається, що багато з них визнають за краще зостатися назавжди в Чаронні та пов'язати свою долю з нею.
Дівчина замовкла, поглядаючи на Джерні, який зализував рану на лапі Фріди, й додала:
- Мені здається, що буде ліпше, коли й Фріда з Джерні зостануться тут.
Фріда загарчала, протестуючи. Але принц погладив її по загривку й рішуче промовив:
- Ліна має рацію! Ви маєте зостатися й глядіти поранених.
Фріда сумно подивилася юнакові у вічі.
- Не хвилюйся, - заспокоїв її той. - Ми повернемось!
Більше ні про що мови не було. Та й чи треба було щось говорити там, де люди й звірі розуміли одне одного без слів?
Попоївши і перевіривши спорядження, збадьорена принцева дружина скерувалася туди, куди звелів їй доброхіть узятий на себе обов'язок, - до лігва змієголового чаклуна. Ті, що лишалися, махали шапками, від щирого серця зичили товаришам перемоги й щасливого повернення. Фріді очі зайшли сльозою, і вона тужно похилила голову мало не до землі. Джерні не відходив од товаришки ані на півкроку.
Минувши Чаронну, загін спинився на хвилину ще перед однією стіною, розташованою на другому боці зачарованої місцини. І знову Ліна легко зняла стародавню замову з воріт.
Яке бескиддя постало за ними! Кам'яні брили здиралися одна на одну, гострі уламки скель стирчали мало не суцільним пакіллям, розсиписька потрощеного каміняччя густо вкривали діл, не даючи пробитися крізь себе ані грудочці живої землі. Єдине, що рухалося в цій погризеній палючими вітрами та просмердженій димовими стовпами пустелі, були чорні волохаті хмари, що низько мчали над нею, мало не торкаючись своїми розпатланими косами людей.
- Вперед! - скомандував Ларрі. - Наближається година останньої, вирішальної битви!
Маршовою ходою, не порушуючи бойового ладу, виступили воїни з воріт гостинної Чаронни, несучи в серцях гіркоту прощання з прекрасним падолинком живої природи. Стіна огорожі безшелесно зімкнулася за їхніми плечима.
ЦИТАДЕЛЬ

- Жахливішого й зловіснішого місця за оце я ще не бачив, - трохи чи не тремтячим голосом проказав Орлин.
- Та й я теж, - погодився Ларрі. - Навіть Похмура долина не справляла на мене такого гнітючого враження, як оце місце...
- Тут ніде й ногою стати, щоб не скалічитися до кісток! - роздратовано буркнув Клин. - Гостряк на гострякові!
- Але є місця й без гостряків, - пильно придивившись до того, що бачив попереду, сказав Ларрі. - Бачиш оті лисини, що аж вилискують проти сірих розсипищ? Здається, вони полишалися після пекельного вогню, що поперетоплював камінь на скло. Ними й будемо рухатись.
- Тут саме осереддя чорної магії і злісного переродженого чаклунства, - суворо пояснив Камілл. - Нічого живого, хоч трохи людського нема в цьому гадючникові Гіркана.
Ліна скам'яніла поруч із Ларрі. Вона зблідла, її вії тремтіли, як сполохані метелики, а погляд спрямувався туди, де серед чорних смерчів, що крутились у божевільному танку обвугленою рівниною, височів похмурий палац-цитадель, упинаючи в навислі хмари отруйні пазурі своїх мертвотних шпилів. Увесь простір од лисого пагорба, на якому стояли Ларрі, Ліна, Камілл і Орлин, до Гірканового палацу був пошматований кривими яругами й страхітливими проваллями і лише де-не-де бовваніли невисокі, зморшкуваті, обпалені несамовитим полум'ям горби. До того з них, де тепер стояли люди, загонові довелося пробиватися цілих три дні. Ніхто не міг звести духу в їдкому димові, що слався понад самою землею.
- Ви помиляєтесь, кажучи, що в Гіркановому гадючнику немає нічого людського. - сказала Ліна. - Я відчуваю, що в палаці людей багато.
- Звідки вони там? - здивувався Орлин.
- Це в'язні підземних катівень. Я відчуваю їхні муки, горе, страх і зненависть. Серед них мої батько й мати. Але є і інші...
- Хто саме?
- Не доберу. Душі в них темні, і вони ненавидять нас.
- А звідки вони знають, що ми тут? - спитав капітан Орлин. - Я жодного разу не помітив, щоб за нами хтось стежив. Та й узагалі тут нікого, крім нас, не було!
- Щодо тих ненависників, про яких каже Ліна, - озвався Ларрі, - то тут я нічого не знаю. А от щодо Гіркана, то можу запевнити: він може дізнатися про все, не виходячи зі свого лігва. Може навіть кинути оком в інші світи.
- Оце та-ак.., - похитав головою Орлин. - Отже, він уже знає про наш наступ і готовий до нього?
- Так, - потвердив Камілл. - Я шкірою чую, як він спостерігає нас.
- То чому ж він досі не напав?
- Бо не дурень. Він знає, що тут, у своєму лігві, він має практично несхитну перевагу і тільки чекає, щоб порішити нас усіх разом. Тож і не квапиться нам назустріч.
- На що ж ми в такому разі можемо покладатися? - похмуро спитав Орлин.
- Маємо Небесного меча, можемо зіпертися на магію живої природи, якою володіє Ліна, а головне, ми обстаємо за правду, і могутні сили добра - на нашому боці.
- Гм.., Не густо проти смертоносного арсеналу Гіркана, - із жалем у голосі буркнув капітан. - Але відступати нема куди. Як відступимо - дістанемо нищівний удар в спину, як підемо вперед - то хоч щось чорному чаклунові протиставимо. Хай допоможе нам Всевишній!
Підкоряючись помахові руки принца, загін наїжився списами, оголеними клинками і сталевою лавиною рушив у бік палацу, обминаючи димні провалля й розломи. Воїни ступали безгомінно, лише пильно вдивляючись уперед.
На чолі загону їхали Ларрі й капітан Орлин, за ними - Камілл, Ліна й Фімбо. У першій шерензі бійців твердо карбував крок набурмосений, як грозова хмара, Клин. Невеличкий овальний щит прикривав йому спину. Груди ж захищала тільки кольчуга. Двома руками Клин тримав поперед себе свого довжелезного меча. На шкіряній перев'язі виблискувала дванадцятка гострющих метальних ножів, на паску висіло кілька кинджалів з вузькими, широкими, кривими й прямими, довшими й коротшими лезами. На лівому стегні висіла важка бойова сокира. Інакше кажучи, гвардієць Клин являв собою цілий ходячий арсенал різноманітної зброї. Але ця нелегка ноша, судячи з усього, здорованя не обтяжувала.
Перепалене каміння хрускотіло під підошвами, розсипаючись на порох, що звихрювався сірими струминками. З порепин і розпадин тягло задушливим сірчаним димом, від якого шерхло в горлі та затуманювало слізьми очі. Все ж люди йшли. Подолали вже мало не три чверті відстані до похмурого палацу, коли Гіркан дав, нарешті, про себе знати. Темна хмара куряви знялася при воротях чаклунової цитаделі, здулася велетенським вітрилом і помчала назустріч воїнам Санфлауеру.
- Бережіть обличчя! - гукнув Орлин, насуваючи глибше на брови шолом та опускаючи забрало так, щоб лишилася тільки вузька щілина для очей.
Воїни виконали команду. І дуже вчасно, бо налетів гарячий вітер, жбуряючи людям межи очі колючий пісок та дрібні зазубрені камінці, що мчали, неначе випущені з пращі.
Слідом за ураганної сили розпеченим вітром ударила хмара куряви. Стало темно, неначе на землю вмить наліг присмерк і запнув усе сірою непроглядною імлою. Не було чим дихати, гарячий пил нещадно роздирав легені. Люте завивання вітру притлумило всі згуки. І ось тоді постали Гірканові прислужники.
Вони виринули з імли, як чорні демони ночі, й накинулися на загін воднораз ізусібіч. Їхні хижі смагляві обличчя із зизуватими навскісними очима, що палали злістю, поперекривлювалися ще й лютим осміхом вишкірених у шаленому крику ротів.
- Дияволи! - скрикнув хтось переляканим голосом.
- Це ж тільки гардари! - гукнув Камілл, насилу відбиваючись аж від трьох. - Не подавайтеся!
Вигук одразу дисциплінував гвардійців, що на якусь мить з несподіванки нападу були розгубилися. Зімкнувшись у щільне кільце і наставивши вусібіч списи та мечі, загін поволі, але неухильно просувавсь уперед, відбиваючи несамовиті наскоки гардарів, чиї вигнуті півмісяцем шаблюки не могли пробити глухої оборони гвардійців. Упевнившись у даремності своїх намагань, гардари враз відступили, наче послухались німого наказу свого незримого володаря, й сховалися в густій хмарі пилюки.
Вщух і вітер. І теж так само несподівано, як і знявся. У тиші, що запала по цьому, люди сторожко придивлялися до клубів куряви, яка з легким шурхотінням осідалася, - намагалися уздріти ворога. Але смаглявці позникали без сліду, ніби їх тут і не було. Навіть своїх убитих та поранених позабирали з собою.
Важко дихаючи після запеклого, хоч і скороминущого, бою, Ларрі стурбованим поглядом обвів загін. Кілька чоловік загинуло в момент нападу, але всі інші були на ногах і подавали допомогу пораненим.
- Хто вони такі, оці напасники? - звернувся юнак до мага. - Як ти їх називаєш?..
- Гардари, - відповів Камілл. - Войовниче й немилосердне плем'я. Воно живе десь далеко на півдні. Мені замолоду не раз доводилося мати з ними справу - ще тоді, як ми разом із твоїм батьком розшукували таємне лігвисько велетня Бертона. Тоді гардари перебували на службі в чаклунів Чорної гори і наганяли жаху на всі племена, що жили за Ревучим пасмом гір.
- Але ж це дуже далеко звідси!
- Еге ж, не менш як три місяці дороги...
- Чому ж вони опинилися тут, так далеко від своєї землі?
- Гардари, відколи й вони, завжди слугували злу. Та як занепала влада чаклунів Чорної гори, зосталися без хазяїна. Тож Гіркан і покликав їх до себе...
- Дивно. Навіщо йому люди, коли має під рукою такі могутні сили чорної магії і всілякі чудовиська?
- Всі оті почвари, ти сам бачив, тупі. На розум не меткі. Значно меткіші за них люди, проте далеко не завжди чорна магія здатна запанувати над людськими серцями, особливо над серцями тих, хто віддавав себе служінню ясним силам добра. Гіркан ладен із шкіри випнутися, аби поставити собі на службу не механічний розум своїх виплодків, а світлий розум людей. Але такого йому ніколи не досягти, я цього певен. Тож і мусить задовольнятися гардарами. Хоч і знає: розум жорстокий не є розумом творчим.
Пилова імла тим часом усе рідшала. З неї висунулись неприступні бастіони чаклунового палацу, що нависав над загоном білого війська чорним потворним громаддям. Ніде - ані на зубчастих мурах цитаделі, ані довкола них не було видно жодної живої істоти. Лише курні скелі, що де-не-де випиналися з обвугленого падолу, порушували одноманіття мертвого світу.
- Куди ж поділися оті чортяки? - здивувався Клин, усе ще зводячи меча для удару. - Я ж тільки розохотився їм голови стинати.
- Мабуть, тут скрізь є потаємні підземні ходи до палацу, - відповів Камілл. - Ними гардари й повтікали.
- Може нам пошукати такого ходу та вдертися ним до палацу? - запропонував Фімбо.
- Ні, - розважливо заперечив Ларрі. - Там на нас може чекати пастка. Будемо штурмувати ворота!
- Дуже непроста це штука, - стояв на свойому Фімбо. - Супроти такої грубелезної залізної брами мечі, списи та стріли безпорадні. Тут потрібне важке облогове знаряддя. А де ж його взяти?
Він скинув з плеча лука, вийняв із сагайдака довгу білоперу стрілу з крицевим наголовком і, ретельно виціливши, пустив її до однієї з бійниць, що загрозливо вибалушила на людей своє темне провалля.
Зблиснувши наголовком, стріла з гнівним посвистом влетіла в бійницю. Пролунав короткий зойк, що урвався булькотливим хрипінням. Тужливе виття скинулося луною поміж грізними вежами, вдарилося об землю й замовкло.
Всі напружено чекали, що буде далі. Минула хвилина, збігла ще одна, але не сталося жодних змін.
- Позачаювалось гаддя.., - не витримав Орлин.
Тримаючи меча напоготові, Ларрі під'їхав до воріт і скочив з коня. Ступивши вперед, грюкнув руків'ям у браму й виголосив:
- Іменем короля Санфлауеру - відчиніть!
У відповідь - анішелесь. Лише удар глухо відлунився од мурів та зник десь у глибині палацу. Ларрі грюкнув іще раз. І знову ніхто не озвався, наче всередині нікого не було.
- Ламайте браму!
Юнак ступив набік, звільняючи місце для гвардійців, які несли тарана.
Обкований крицею кінець великої колоди тяжко гупнув у місце, де сходилися стулки брами. Але ніщо ані зворухнулося. Воїни відійшли назад, щоб із розгону вибити запори - і знову без жодного наслідку.
Дивлячись на це, Камілл склав поперед себе руки так, ніби тримав у них кулю і, вичитуючи напам'ять заклинання, поступово розтуляв долоні в напрямку брами. Блакитно-біла сфера спалахнула йому на пальцях. З неї вихопився осяйний протуберанець, і сліпуча іскриста куля вмить постала в місці, куди перед цим гатили тараном. Куля оберталася, люто сичала й тріщала, ніби намагалася пропекти дірку в брамі, яка трохи похитнулася під цим натиском, але встояла.
Ліна наблизилась до мага і прикрила магічну сферу, що палала в його руках, своїми долонями. До протуберанця вплівся яскравий зелений промінь, і куля на брамі закрутилася швидше. Брама почала наливатися малиновим одсвітом. Поступово розжарюючись, завібрувала, загула, і на землю потекли струмки розплавленого металу.
Тоді Ларрі, широко замахнувшись, угородив Небесного меча в праву стулку брами. Лезо пройшло в неї навскоси, як гарячий ніж у масло. Важко загуркотівши, од брами відвалився величезний, пойнятий димом шмат. Розтулився прохід на внутрішнє подвір'я. Гурт гвардійців кинувся туди, але Камілл перепинив його, і в ту ж мить, не витримавши об'єднаних зусиль Камілла й Ліни в магічній атаці, брама гунула донизу, розпавшись на шмати та знявши хмару чорної куряви.
Ларрі, Орлин, а за ними й усі ринули під кам'яну арку, помальовану химерними вишкіреними мордами. Бігли, перестрибуючи розпечені брили - все, що лишилося від неприступної брами чорної цитаделі. В обличчя віяло гарячим, а з боків тхнуло гнилизною.
Вискочивши на внутрішнє подвір'я чаклунового палацу, воїни спантеличено поспинялися. Просто перед ними за якихось сотню кроків височіла розлога будівля, ніби вилита з гладенького чорного скла. Її високий і гострий шпиль розлюченим вістрям упинався в небо, ніби намагався розпанахати його навпіл. Мороком і безнадією тхнуло від цього втілення злісної сили. А весь простір між брамою та палацом заповнювали недавні знайомці гардари зі своїми кривими шаблюками. Але тут їх було значно більше, ніж на підступах до цитаделі, набагато-багато більше.
Та гвардійці швидко спам'яталися, опанували себе. Піднесена вгору і стиснута в кулак принцева рука вмить вишикувала воїнів Санфлауеру в міцний сталевий клин, скерований вершиною в бік палацу. А потім брязкнули щити, замикаючи стрій непробивною стіною. Довгі списи дружно опустилися на рівень грудей. Сталевий клин перетворився на грізно настовбурченого сталевого їжака.
Ларрі скинув рукою вниз, і загін мовчки й уперто посунув у густу масу, врубаючись у бойові порядки ворогів. Тиша вибухнула несамовитим ревінням кількох тисяч горлянок. Гардари кинулися вперед, сараною обсідаючи воїнів Санфлауеру з усіх боків. Очі їм палали диким вогнем знетямлених неситих людської крові. Вони сунули просто на списи й насилялися на них, ніби й не бачили їх. Задні несамовито напирали на передніх, і весь цей клубок суцільною хвилею ринув на гвардійців. Брязкіт мечів і шабель, стогони, зойки і вереск, прокляття й розлютовані вигуки злилися в одне шалене ціле, в якому вже нічого не можна було дібрати.
Але як наскочила хвиля гардарів на королівських воїнів, так мусила й відскочити, лишивши по собі гору трупів. Гвардія Санфлауеру не подалася під навалом ворогів, що в багато разів перевищували її кількісно. Мужні й досвідчені бійці чудово розуміли, що лише в єдиному, міцно злютованому й непохитному строю-кулаку вони здатні протистояти Гіркановим ордам. І гвардійці не розціплювали цього кулака. Поранених забирали всередину бойового клина, а їхнє місце ставали інші, і кривава січа тривала. Бо ж існувало тільки дві можливості: або перемогти ціною неймовірних зусиль, або загинути, але захопити при цьому якнайбільше життів супротивника.
Здавалося, сам усемогутній час сповільнив свою невблаганну ходу. Ларрі, що рубався на вістрі клина, і клин цей, хоч і дуже повільно, а все ж просувався ближче до палацу, бачив перед собою лише вишкірені в несамовитому ревінні пащеки гардарів. Він бив мечем праворуч, ліворуч і поперед себе, неначе став рушійною силою блискучого смертоносного млина. Лише краєчком ока юнак іноді позирав назад, де була Ліна, яка допомагала пораненим усередині бойового трикутника. Багато з них, особливо тих, що мали поранення легкі, знову ставали на ноги і бралися до зброї. Поруч з Ліною Фімбо пускав стрілу за стрілою, майже не цілячись, бо кожна з них знаходила собі жертву в густій каші ворогів.
Капітан Орлин глядів цілості строю в основі бойового клина, рубався аж в очах йому темніло, бо саме в цьому місці утворилося чи не найбільше скопище гардарів. Їхній живий таран, якщо не бив, бо не мав чіткої організації, то дуже тиснув масою на ар'єргард гвардійців, намагаючись розполовинити його та врубатись усередину клина. Гвардійці трохи подалися. Це дуже підохотило напасників. Вони зняли таке ревище, що аж коні схарапудилися і почали скакати через голови своїх господарів у гущу ворогів, шукаючи виходу на волю. Всі благородні тварини при цьому загинули, але зчинили неабияке сум'яття в лавах напасників, бо ті, роз'юджені запалом бою, зосліпу заходилися рубати один одного. Поки вони отямились та повернули зброю в бік гвардійців, Орлинові пощастило вирівняти стрій і просунутися разом з усім бойовим королівським клином уперед - до палацу.
Гвардієць Клин бився поруч із принцем, прикриваючи його лівий бік. Довжелезний меч здорованя збирав рясний врожай гардарових голів, змушуючи до відступу Гірканових послугачів. У їхніх лавах утворилося вже чимало дірок. Їх заповнювали інші вояки, але робили це не дуже вправно, бо їм раз у раз доводилося перечіплюватися через трупи своїх одноплемінців. Клин уміло користався з цього, і ті, що ставали на заміну вбитим, лягали поруч.
- Камілле, де ти?! - гукнув Ларрі, відбиваючи напад ще одного з гардарів.
- Я тут, мій принце.., - пролунало праворуч.
Старий маг справді стояв за правим плечем юнака. Незважаючи на свій вік, він дуже вправно послуговувався мечем. Його сиві локони, перпнуті срібним обручем, маяли в повітрі, як крила сніжно-білого птаха. А сам він набув постави суворого безкомпромісного ангела помсти.
- Ми не втримаємось у такій каші довго! - вигукнув Ларрі, насилу відбиваючи атаку аж трьох ворожих вояків.
- Пробивайся, скільки маєш сили, в палац, - порадив Камілл. - Головне - там! Розшукай Гіркана, тільки не забудь...
Того, що мовив Камілл далі, Ларрі не почув, - слова мага потонули в оглушливому ревінні гардарів, які все ж прорвали стрій гвардійців і розкололи загін на дві частини. Воїни Санфлауеру вмить зімкнули шеренгу за плечима принца, але майже половина загону опинилась у ворожому кільці. З нею зостався капітан Орлин.
Ларрі зціпив зуби і кинувся уперед із збільшеним у десять разів завзяттям. Косив гардарів та розкидав їх, як шалений ураган, і вони позадкували. Інші гвардійці стримували натиск іззаду та з боків і не шкодували зусиль, щоб не відстати од принца.
Витинаючи останніх прислужників чаклуна перед входом до палацу, Ларрі збіг шорсткими східцями й прожогом пірнув у похмуру пащу Гірканового лігва. Озирнувшись, побачив Ліну й Фімбо, що йшли за ним. І Клина, який ледве встиг проскочити під грубелезними бронзовими гратами, що гунули згори, відокремлюючи принца і його невеличку команду від усіх інших гвардійців. Камілл теж зостався зовні. Вишикувавшись на сходах і маючи за плечима стіни палацу, воїни Санфлауеру й далі відбивали натиск гардарів.
А Ларрі тим часом кинувся бігти вперед по темному коридору.
- За мною! Не відставайте! - гукнув він.
Коридор був довгим і ледве освітленим. Кожен крок у ньому і кожен подих відлунювалися тисячним таємничим багатоголоссям. Якісь чорні волохаті тіні клубочились попід стелею і здригались у глибоких закіптюжених нішах.
Аж тут здалеку стало видно величезний склепінчастий зал, освітлюваний колихливими багровими спалахами. Ларрі, Ліна, Фімбо і Клин швидко наближалися до нього. І в цей час долинуло до них тупотіння погоні.
- Не спиняйтеся, - сказав Клин. - Я їх затримаю в коридорі.
Він спинився, повернувшись обличчям до погоні і завмер, широко розставивши ноги. Погоня дедалі ближчала. Долоня Клина впевнено торкнулася руків'я ножа. Назустріч тому гардарові, що біг попереду, полетів ніж. Гардар зробив спробу ухилитися, але тільки того й досяг, що ніж угородився йому не в груди, а в горло. Так само здалеку - ще й не добігши до гвардійця, - натрапило на свою смерть ще декілька гардарів. Проте інші напасники вже були поруч, і Клин звів меча на рівень пліч. Вороги прикипіли до підлоги.
- Ну, чого поставали? - погрозливо осміхнувся Клин. - Підходьте ближче, брудні вишкварки!
Здригнувшись, наче од імпульсу, якого боялися дужче, ніж Клинового меча, гардари заревли в усі горлянки й посунули на гвардійця суцільною масою, навіть не вимахуючи своїми кривими шаблюками. Мало не всі полягли в тому залізному млині, яким їх зустрів здоровань, а решта десь порозлазилася по куках. Але не звівся на ноги й сам королівський воїн - смерть наздогнала його під купою тіл, що тільки й зосталася від погоні...
Нічого того не бачив Ларрі. Разом з Ліною і Фімбо він забіг до залу, що когось іншого міг би злякати самими своїми розмірами. Чорні колони, поцятковані чаклунськими символами, й зловісні фігури жахливих почваробступали приміщення, а посеред нього височів кам'яний трон. Перед троном, спираючись на великого дворучного меча, стояв Гіркан. Весь у чорному, як і годилось повелителеві мороку, він глузливо позирав на юнака і його товариство. На голові чаклун мав чорну корону - таку чорнющу, що поглинала все світло, не лишаючи навіть найменшого відблиску.
- От ми й ще раз зустрілися, принце, - хотів наче покепкувати Гіркан, але кепкування обернулося погрозою. - Тільки цього разу наша зустріч буде останньою!
- Маєш рацію, - погодився Ларрі, - настала твоя остання хвилина!
- Ото налякав! - вишкірився чаклун почварною посмішкою. - Ти, мабуть, покладаєшся на свого Небесного меча, хлопчисько? А такого не хочеш?!
Гіркан зняв над головою свою зброю й струсонув нею. Язики багрового полум'я перебігли клинком, лизнули руків'я і подались на вістря, немов слухняні сторожові собаки, що впізнали хазяїна.
- Цього меча викуто зі снопу темряви й хаосу предковіччя. Супроти нього ніхто не встоїть у цілому всесвіті!
- Побачимо, - спокійно озвався Ларрі, наближуючись до змієголового чаклуна. - Захищайся!
Гіркан завиграшки відбив стрімку атаку і щосили рубонув навскоси згори вниз, щоб знищити Ларрі одним ударом. Сліпучі вогняні іскри посипалися снопом від зіткнення двох мечів. Заскреготало так, що аж у вухах позакладало. Але принц вистояв. Щоправда, він похитнувся і мусив податися на крок назад.
Ліна й Фімбо з острахом дивилися на Гіркана, що готувався до нового нападу. Гори м'язів перекочувалися йому під шкірою, аж чорний плащ здувався, як живий. І такою силою та люттю тхнуло від усієї постаті змієголовця, що мимохіть стискалися серця.
- Дідусю, треба Ларрі допомогти! - прошепотіла Ліна.
- Як? - розгубився старий.
- Бачиш чорну корону на голові чаклуна? Вона додає йому надприродної сили, проти якої і Небесний меч може не встояти. Спробуй збити її з Гірканової голови.
Певно що двічі таких слів старому повторювати не треба було. Він умить вихопив одну з трьох стріл, що залишалися ще в сагайдаку, і пустив її в корону. Поцілив! Але - даремна праця. Стріла спалахнула яскравим полум'ям, щойно торкнулася корони, а наступної миті від неї навіть зблиску не лишилося.
Чаклун зловтішно реготнув:
- Не марнуй сили, старий. Ні твоєму принцеві, ні тобі ніщо вже не допоможе!
Гіркан замахнувся мечем і завдав нищівного удару. Проте Ларрі ухилився від нього, і меч розітнув мармурову підлогу залу. Каміння так і чвиркнуло з розколини.
- Стріляй, дідусю! - благала дівчина.
Фімбо приладнав і послав другу стрілу. Її спобігло те саме, що й першу, а Гіркан навіть не озирнувся.
Старий відчайдушно зітхнув:
- Не беруть гаспида звичайні стріли. От якби сюди Рідлера - він би вже дібрав способу на цього супостата...
Поки Фімбо стріляв, Ліна спробувала була вдатись по допомогу до магії живої природи, але, на превеликий жах, упевнилася, що тут це неможливо: в стінах чорного палацу магія зелених лісів була нечинною. Дідусева згадка про Рідлера навела її на іншу думку. Перед її очима постав Рідлерів подарунок - граціозний кинджальчик з кістяним руків'ям, прикрашеним двома смарагдами, і в пам'яті попливли слова: "Може, колись цей малий клинок стане тобі у великій пригоді..."
Ліна чимдуж кинулася до дідусевого сагайдака, вихопила з нього останню стрілу, скинула з неї (де тільки й сила взялася!) сталевого наконечника і цупко примотала на його місце шовковою ниткою, висмикнутою з пояса, руків'я подарованої Рідлером зброї. Поцілувавши холодний вузький клинок, позначений тавром квітки священного лотосу, подала весь цей ладунок дідусеві:
- Стріляй! Це наша остання надія!
"Тільки влучи", - помолилася подумки, стуливши перед собою долоні.
Забувши про все на світі, Гіркан щодалі дужче натискував на Ларрі. Удари сипалися один за одним, і Ларрі, здавалося, вже скоро не стане снаги їх відбивати. А тоді... Гіркан уже наперед смакував перемогу, коли почув за плечима дивний дзенькіт-посвист. Озирнувся і побачив стрілу з блакитно-осяйним наконечником. Зміркував, що тут щось негаразд і хотів був ухилитися. Та було вже запізно: стріла поцілила в корону. І хоча корона від цього не репнула й не зазнала помітної шкоди, проте з Гірканової голови впала. А малесенький кинджальчик від зіткнення з Короною пітьми розсипався на дрібнісінькі скалки...
Впавши з голови чаклуна, корона покотилася в бік Ларрі, який знесилившись у двобої, стояв уже на одному коліні.
- Розрубай її! - скрикнула Ліна.
Гіркан, бризкаючи чорною слиною та лютими прокляттями, кинувся на порятунок тому, що давало йому надприродну силу. Одначе Ларрі, напружившись з останнього, встиг кинути на корону тягар Небесного меча і розсадити її навпіл.
Могильна пітьма накрила густим покривалом цілий зал, поглинувши всі звуки. А потім у цій жаскій тиші щось гупнуло, палац схитнувся, щось заскреготало й зарипіло, земля заходила ходором, застугоніло каменюками, що падали згори...

ВИКОНАННЯ ПРОРОЦТВА

Пітьма поволі розступалася, і Ларрі, не пускаючи з рук Небесного меча, почав пильно до всього придивлятися. Під протилежною стіною побачив Ліну й Фімбо, що тулилися одне до одного. На тому місці, де була корона, тепер височів лише невеличкий горбочок чорного пилу. Мармурова підлога, що місцями вже почала була розпікатися, тепер поволі вистигала. Гіркана не було видно ніде.
У залі ще пояснішало. Ковзнувши поглядом по бічній стіні, юнак помітив прочинені двері. Двома стрибками подолавши відстань, він пірнув у них. Там просто од дверей починалися сходи в глибоке підземелля, звідки тхнуло вологою і безнадією. Ларрі без найменших роздумів кинувся туди, перескакуючи по кілька східців.
- Зачекай! - пролунав голос Ліни.
- Ми з тобою! - долучився до внучки Фімбо.
Але юнак навіть не озирнувся. Мчав униз, щоб, чого доброго, не дати втекти Гірканові, бо з підземелля міг тягтися потаємний хід назовні. Не можна, щоб чаклун звідси вислизнув! Хтозна, де та коли він об'явиться знову, щоб творити лихо та нищити все живе. За всяку ціну йому треба покласти край у його власному лігві! І негайно!
Збігши сходами до кінця, Ларрі помчав звивистою підземною галереєю, минаючи грубі залізні грати, з-за яких виснажені, бліді, як привиди, люди благально простягали до нього руки.
За одним з дальших закрутів мигнуло чорним. Ларрі - туди. Він уже мало не наздогнав Гіркана, чуючи його хрипкий подих та гупотіння чобіт. І раптом перед Ларрі постала гладесенька кам'яна стіна. Юнак спересердя гупнув у неї руків'ям меча, і стіна крутнулася, відслонюючи потайний хід. Перебігши ним, Ларрі опинивсь у великому круглому залі, вирубаному в надрах могутньої скелі. З численних шпарин у стінах і підлозі струменіло гарячим багровим світлом. Під стіною навпроти входу тяжко дихав і спирався на свій меч чаклун.
Погляди Гіркана і принца схрестилися.
- Я тебе дещо недооцінював з твоїм Небесним мечем, - прошепотів чаклун. - Але тепер уже однаково: звідси живим вийде тільки один з нас!
- І це будеш не ти! - відповів Ларрі, здіймаючи меча. - У світі нема місця для таких, як ти. Ти ніколи не матимеш влади над людьми, навіть над такими покидьками, як твої гардари!
- Що ти можеш знати, щеня?! - прогарчав Гіркан. - Я тебе отут порішу і знову поверну собі всевладдя!
І чаклун скочив до юнака.
Їхні мечі зітнулися посеред залу. Криця дзвеніла, наче виспівуючи тріумфальну пісню війни. Іскри сипалися на всі боки. Ларрі й Гіркан розходилися, кружляючи залом та чигаючи на помилку один одного, потім знову сходилися в одчайдушному герці. Навіть втративши разом з короною свою надприродну могуть, Гіркан був небезпечним супротивником. Він спритно завдавав ударів і вчасно відбивав випади юнака.
Танцеві смерті, здавалося, не буде кінця. Ларрі й чаклун обмінялися вже кількома пораненнями. І той, і той неабияк підупали на силі. Але ні той, ні той не хотів визнати себе переможеним. Отже, двобій тривав.
Юнак удався до фальшивого випаду, а по тому, ніби випадково, лишив ледь помітну шпарину в захисті свого лівого боку. Чаклун, певна річ, скористався з нагоди, яку, як йому здавалося, подарувала доля, і намірився нищівно вдарити в незахищене місце. Юнак блискавично присів, майнув попід мечем чаклуна і щосили рубонув по руці Гіркана. Вона разом з мечем одлетіла вбік, а Гіркан дико звереснув із розпуки і болю. Цей одчайдушний зойк оглушив на якусь мить Ларрі. Навіть багрове полум'я, що виривалося з курних порепин, трохи принишкло, ніби притлумлене хвилею чаклунової люті.
Затиснувши обрубок лівої руки правицею, Гіркан, ізсудомлений болем, позадкував до стіни. Ларрі звів меча для останнього удару й ступив за ним. А в центрі залу тим часом спалахнула і почала пульсувати жовтогаряча іскра. Ларрі нерішуче затупцявся на місці. Гіркан припинив виття.
У тиші, що запала по цьому, голосно й чітко пролунали слова, що линули, здавалося, звідусіль:
- Мить розплати буде жахливою!
Гірканові очі зайшли жахом: він упізнав голос жерця культу Нгала, якого кілька місяців тому так безжально вдушив.
Слідом за пророчими словами щось глухо заскреготало під землею. Підлога затремтіла. Одна з порепин у ній почала розсуватися, неначе її щось роздирало зсередини. Краї обвалились у безодню. Звідти, з неймовірної глибини вдарило вгору нестерпучим жовтогарячим сяєвом. Воно примусило Ларрі відійти під протилежну від чаклуна стіну й затулити обличчя руко.
Клуби важкого диму запнули провалля горбкуватою шапкою. Стало чути сухий лускіт і шелест, що дедалі гучнішали, і з диму виринула величезна зміяча голова, яка лисніла мідно-червоною лускою. На Ларрі поглянули великі очі. Вони цілком скидалися на людські, але сяяли такою мудрістю і всерозумінням, що зроджували в душі побожність.
- Великий Бог часу!!! - простогнав Ларрі й несамохіть опустився навколішки, схиляючись перед Нещадним Змієм.
Той повернув голову до протилежної стіни, де корчився знесилений жахом чаклун. Його вирячені очі, здавалося, от-от повискакують з орбіт. Зміячий каптур на Гіркановому загривку став дубом та й так і закостенів. Чаклун намагався втиснутись у камінь, розчинитися в ньому, зникнути за всяку ціну, але очі Нещадного Змія приклепали його до стіни так, що він і зворухнутися не міг.
Нгала поволі нахилився до Гіркана. Роззявилась пащека, обтикана алмазними іклами, й зімкнулася на тілі чаклуна. Жалібний писк вирвався з Гірканового горла. Нещадний Змій ще раз уважно поглянув на Ларрі мудрими очима, що, здавалося,просвічували наскрізь ціле юнакове єство, і поволі почав поринати в провалля. Клуби диму завирували й поповзли донизу, і перед очима принца постав глибоченний колодязь. Не сміючи зазирнути туди, ларрі скинув у безодню меч Гіркана разом з одрубаною рукою. Все навколо замовкло.
Юнак зітер тремтячою з напруження рукою холодний піт з чола, здригнувся, ніби прочумався з глибокого сну, і вийшов із залу, тихесенько причинивши за собою двері.
У підземній галереї панувало безгоміння. Багрове світло примерхло. Грати підземних в'язниць стояли навстіж. Усі полоненці кудись зникли.
Ларрі стомлено ступав далі. Ось і сходи нагору. Принц зійшов ними до чаклунового тронного залу. Тут теж нікого не побачив. Лише в коридорі почув голоси, що долинали знадвору. Ларрі наддав ходи, але десь на середині проходу мусив спинитися, натнувшись на гору тіл гардарів. Він нахилився, намагаючись розгледіти серед них Клина, і не побачив. Полегшено зітхнувши, юнак попрямував до виходу.
Яскраве сонячне світло боляче різонуло в очі. Ларрі став, примруживши очі. І тут навколо нього знявся цілий шарварок голосів. Гвардійці вітали свого принца з перемогою, радісно вимахуючи позубреними мечами та калатаючи ними в щити. Ліна кинулася до Ларрі зі слізьми щастя.
- Ти живий, - схлипувала вона. - Живий...
- І цілий, - усміхнувся Ларрі, ніжно обнявши дівчину. Він гладив її по голові й заспокійливо нашіптував: - Усьому кінець, кохана. Гіркана вже немає на землі... Ми перемогли зло!
Поступово Ліна заспокоїлась. Вона взяла принца за руку й повела до людей, що стояли дещо оддалік від цілого гурту гвардійців. Меж ними були й Фімбо з Каміллом. Поруч стояла виснажена жінка з іскристими зеленкуватими очима, на диво схожа до Ліни. Вона спиралася на руку блідого худорлявого чоловіка.
Привітно рукаючись із воїнами, Ларрі підступив до незнайомців. Жінка стріла його м'якою лагідною усмішкою.
- Прошу знайомитися, - звернулася Ліна до Ларрі. - Це моя мати - Айріс і батько - Брейв...
Чоловіки потиснули один одному руки. А руку Айріс, чемно вклонившись, Ларрі поцілував. Вона відповіла несподіванкою: притягла юнака до себе й поцілувала в чоло. Не зазнавши змалечку пестощів матері, юнак спаленів, розчулився і, щоб приховати своє зворушення від інших, звернувся до Камілла:
- А де Клин і капітан Орлин?
Старий маг похнюпився:
- Орлин тяжко поранений, а Клин...
Ларрі, серцем відчуваючи недобре, стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.
- Що з ним? - ледве чутно спитався, хоч уже знав відповідь, але не хотів із нею погоджуватися.
- Клин загинув смертю хоробрих, - печально-урочисто проказав Камілл, особливо виокремлюючи останнє слово.
Ларрі похилив голову і хилив її дедалі нижче, щоб приховати сльози. Він дуже прихилився до мужнього воїна, який не раз бився пліч-о-пліч з принцем, не шкодуючи власного життя.
- Скільки загинуло всього? - спитав Ларрі, і голос йому урвався.
- Майже половина загону наклала тут головою... А серед живих багато поранених по кілька разів і дуже тяжко...
- А де поділися гардари?
- Як палац захитався, вони покидали зброю і пішли врозтіч. Ми за ними не гналися...
Камілл поклав руку на плече Ларрі й пильно подививсь у вічі:
- Де Гіркан?
- Його вже немає на землі, - Ларрі знітився, згадавши зустріч із божественним Змієм.
- Ти не хочеш розповісти мені, як це сталося?
- Ні, не тепер, - похитав головою юнак. - Може, згодом... по якомусь часі...
Камілл замислено подивився на чорне громаддя чаклунової цитаделі, що ніби чекала нового хазяїна.
- Що маємо зробити з оцим лігвом?
- Його треба зруйнувати до найглибших підвалин, зрівняти із землею, - твердо проказав Ларрі. - Але спершу мусимо винести звідси всіх наших поранених і всіх загиблих товаришів.
Ліна обережно торкнулася руки Ларрі й підказала:
- Хай загиблі в сьогоднішньому бою спочинуть у заповідній землі Чаронни...
- Твоя правда, - погодився принц. - Герої заслуговують на це!
Зі списів, щитів і пасків поробили ноші. На них поклали поранених і вбитих. Радість перемоги потьмарилася. Але від цього не поменшало сил у живих і цілих, які скинули на плечі скорботний тягар. До загону приєдналися визволенці з катівень чаклуна. Вони ледве пересувалися, дехто просто підупав на ноги, але жоден не погодився скористатися з нош.
- Будемо йти самі. Дорогою подужчаємо і не будемо вам тягарем. Дякувати Всевишньому, вирвалися з полону!
Ліна разом з матір'ю допомагала пораненим, не обминаючи і колишніх бранців, - з усіма ділилася своєю незримою світлою силою добра. І тяжко поранені поринали в благодійний сон, поранені легше втішалися з того, як скоро в них затягуються рани, виснажені катуванням вчорашні бранці почувалися щогодини бадьорішими.
Коли загін одійшов од палацу на значну відстань, позаду пролунав гуркіт. Він щомить наростав, і люди здивовано поставали, споглядаючи неймовірне: зловісний чорний палац - колишнє лігво Гіркана - розвалювався на частини, наче під ударами гігантського молота. Хмари темної куряви знялися мало не до небес, приховавши від людських очей те, що діялося на недавньому місці битви добра зі злом. Кілька разів Ларрі здалося, що він бачив, як у клубах куряви майнули могутні кільця величезного лускатого тіла. А може, то йому просто примарилося - він і сам не знав.
Незабаром гуркіт затих, курява почала осідатися. Ларрі повернувся до того всього плечима й полегшено зітхнув:
- Нам сюди, дякувати Всевишньому, повертатися тепер не треба...
Колона впевнено рушила на схід.
* * *
Дорога до Чаронни була набагато легшою за недавню дорогу наступу. Не лише тому, що загін повертався з перемогою, а й просто фізично. Ніде не було вже чорних димових стовпів; розвіялася сіра імла куряви, і легко стало дихати; кам'яні гостряки, що на них і ногою не можна було ступити, щоб не покалічитися, порозсипалися на рінь, що лише рипіла під ногами, не заважаючи ході; стрімкі скелі, попадавши, позатуляли собою розколини, з яких недавно било вогнем; повітря щокрок свіжішало, довкілля яснішало...
Все ж до Чаронни ішли цілих п'ять днів. Посувалися повільно, адже на кожних двох воїнів припадали ноші з пораненими чи забитими товаришами, і люди трохи не падали з утоми. Лише на ранок шостого дня на обрії постали пагорби, що оперізували чудову долину. Це дуже підбадьорило всіх, додало нових сил, і невдовзі загін уже входив у зачаровані ворота, які з готовністю розчинилися перед Ліною.
Фріда й Джерні кинулися до друзів, самовіддано муркочучи з радості. Поранені, які лишались у Чаронні, тепер вже одужували і власними ногами дибали обіймати прибульців.
Тіла загиблих поховали з усіма воїнськими почестями. Насипали над ними високу могилу і дали їй назву - Курган Скорботи. На ній - стараннями жіноцтва - невдовзі забуяли квіти.
Отже, похід закінчився. Але тепер на людей чекав іще довший - додому. Довший, бо вирішено було йти навколо Бурого болота й Похмурої долини. Нікому й на гадку не спадало тепер, коли вже не стало поспіху пробиватися до Гірканового палацу, йти навпростець. Одначе триваліший похід потребував соліднішої підготовки, і всі віддалися цій справі. Понадто, що Чаронна мала для неї умови. Ліс давав людям силу-силенну плодів і грибів - їх збирали, сушили, пакували, щоб мати дорогою поживок. Річка додавала до цього свої невичерпні рибні запаси. І жодного дня не обходилося без багатої мисливської здобичі, до якої Фріда й Джерні докладали найплідніших зусиль.
І ось настав день, коли назавтра загін уже ладнався рушати. Щоправда, без декого з воїнів та колишніх чаклунових бранців, які визнали за краще зостатись на благодатній землі Чаронни та заснувати тут своє поселення.
Ліна й Ларрі поволі ступали вздовж тихої річки, далеко відійшовши од гомінкого табору. Фріда й Джерні непомітно відстали - наче відчули, що молодим людям треба побути насамоті. М'яка сутінь вечора поступово огортала кущі, додаючи ще більшого чару заповідній землі.
- Нарешті, кінець злигодням, - почав Ларрі.
- Так, - погодилася дівчина.
- Тож тепер саме час сказати: чи згодна ти стати мені за дружину? Я тебе кохаю, ти ж знаєш.
- І я тебе теж. Але...
- Яке ж бо ще "але"? Гіркана знищено, твої батьки вільні... Благаю: скажи "так". Я дуже цього хочу!
Дівчина пильно подивилась у вічі юнакові:
- Але ж я не з твого світу, не з твого роду-племені. Я лісова мавка.
- Ну то й що? Я люблю тебе такою, якою ти є! - палко вигукнув юнак.
- Так, але я не належу собі. Я слугую силам живої природи!
- А як же твоя мати, теж лісова мавка, стала дружиною твого батька, теж не з її роду-племені?
- Проте з її світу, - уточнила Ліна і додала: - А поза тим, вона мала дозвіл.
- Ати не маєш? То попроси, як оце я тебе прошу!
- У нас ніхто ні в кого ні про що не просить. У нас і без слів усе знають. І я маю повернутися до свого світу.
- А хіба в моєму світі немає живої природи? І вона не потребує таких слуг, як ти? Землі й ліси Санфлауеру, що їх понівечив Гіркан, волають до неба про це! Так само, як і я звертаюся до твого серця! Хай уже воно тобі скаже, що мені світ не милий без тебе!
- Воно каже, Ларрі. І мені світ не милий без тебе. Але на мене чекають у Долині джерел на острові Провидіння...
- Хто? - голос юнака уривався з відчаю.
- Ельфи. Вони нарекли мене своєю королевою...
Запала болісна мовчанка. Лише вода м'яко жебоніла в камінцях, порушуючи тишу.
І раптом до цього жебоніння десь із шлибини стародавньої діброви, звідти, де були ворота Чаронни, приєдналася тиха мелодія. Вона дедалі ближчала, ставала чіткішою і голоснішою. Зграйний хор творив пісню, від якої у захваті завмирало серце, а душа поривалася до небес.
- Але ж це, - нерішуче промовила Ліна й замовкла, щоб не порушити чару.
Усе ближче підходили співаки. Крізь кущі вже заряхтіли зоряним вогнем їхні світники. А тоді з-за дерев вийшов загін, на чолі якого ступав...
- Альфаре! - радісно вигукнула Ліна.
- Ельфи, - зачудувався Ларрі.
Справді, це були знайомці з острова Провидіння. Вони вишикувалися кружка навколо Ліни й Ларрі і поставали навколішки.
Альфар проголосив:
- Вітаємо тебе, господине лісів! Ще в Долині джерел ми знали, що ти любиш цього достойного юнака, і тобі буде важко розлучитися з ним. Але ми теж полюбили тебе - як свою королеву. Тому частина з нас, ті, хто на це доброхіть зголосився, вирушили сюди, щоб стати твоїми підданцями в цьому світі. Прийми ж символ королівської влади, а разом з ним і нашу присягу на вірність!
Альфар відчинив срібну скриньку, де на свіжих трояндових пелюстках виблискувала граціозна кришталева корона, що формою нагадувала квітку лотоса.
Ліна ступила вперед:
- А що буде з ельфами, які залишилися на острові Провидіння?
- Не журися, - всміхнувся Альфар. - Батько всіх лісів повідомив, що вже народилася та, яка посяде твоє місце в зеленому ланцюгу життя того світу. Він вітає тебе і пересилає тобі...
Ельф, що стояв поруч з Альфаром, подав скриньку дуже знайомої Ліні форми. Вона розчинила її й ойкнула:
- Це ж насіння священного Пурпурового Лотосу! Шкода, що в світі Санфлауеру немає Джерела життя...
- Воно буде! - проголосив Альфар. - Ми віднайдемо те, що створили стародавні боги на благословенній землі Чаронни.
Ліна взяла кришталеву корону й наклала собі на голову. Корона засяяла, заряхтіла іскринками, наче оживаючи. Ельфи урочисто заспівали. В їхньому гімні лунала хвала всепереможній силі життя. Чаронною перекотилося передзвіння тисяч дрібнісіньких кришталевих дзвіночків, і все живе озвалося на нього. Зашелестіло листя могутніх тисячолітніх дерев, пишним цвітом обсипалися кущі, плавно порозпукувалися запашні квіти, замаяли ряснобарвними крильцями метелики, защебетало птаство, - все славило свою нову повелительку й господиню.
Розсуваючи гілля й листя, на галявину виходили звірі, що невідь де й ховалися досі. Суворі вовки й полохливі газелі, колючі їжаки й зеленеокі ящірки, моторні білочки й поважні ведмеді, прудконогі олені й опецькуваті кабани, - всі прийшли вклонитися коронованій можновладиці.
Ларрі теж став на коліно й схилив голову в шанобливому поклоні.
Ліна простягла руки над головами підданих і промовила:
- Хай довіку панують мир і радість на чистій землі, визволеній од зла і чорного чаклунства! Хай віднайдеться в Чаронні створене ще стародівніми богами Джерело життя й очистить світ Санфлауеру від похмурої спадщини лихоліття! Хай напуває воно світлі паростки відродження добром і правдою!
Юна повелителька обвела ясним поглядом присутніх, світлосяйно всміхнулася і звеліла:
- Встаньте! Я не хочу, щоб ви схилялися переді мною, як перед Усевишнім. Я хочу, щоб ви разом зі мною працювали. Бо я - одна з вас, і всі ми - ланки єдиного ланцюга життя!
Склавши ще один уклін королеві, звірі безшелесно позникали в заростях. Ельфи під проводом Альфара скерували ходу в бік іще сонного табору людей. За ними з вискоком побігли Фріда з Джерні, і Ларрі й Ліна зосталися, як і перше, самі. Тільки ряснобарвна хмаринка метеликів усе ще кружляла в своєму феєричному танку.
Нічого цього не завважував юнак, задивлений у дівчину. Не в дівчинку, отого симпатичного підлітка, що стрівся йому вперше в заметеній снігом хатині посеред зимового лісу. Тепер перед ним стояла велична і прекрасна королева! І він закоханий у неї до нестями, до самозабуття!!
Повернув принца із-поза хмар на землю лагідний доторк Ліниних пальців до його руки.
- Ти ще не передумав, Ларрі? - тихо спитала вона.
- Про що ти? - не зрозумів у першу мить юнак.
- Ну... Я маю на увазі те, що ти часинку тому мені пропонував...
- О, кохана моя! Ти?..
Ліна сховала личко йому на грудях і ледь чутно промовила:
- Я згодна...

ЕПІЛОГ

Три роки, виповнені по вінця щоденною напруженою працею і творчими шуканнями, минули з часу повалення злісного Гіркана. Рани, що їх завдав чорний чаклун землям Санфлауеру, завдяки роботящим рукам місцевого люду і мудрому наглядові лісової королеви, позатягувались.
Стараннями ельфів таки відкрилося в Чаронні Джерело життя. Край нього у тихій прозорій заводі проросло насіння Пурпурового Лотосу, і виник ясний прозорий храм цього імені. Жерцями в ньому стали близькі до живої природи і за це катовані в підземеллях колишнього чаклуна люди, які не схилили голів перед ним.
Від тихоплинної річки, що живила водою цілий заповідник Чаронни, прокопали відгалуження до Похмурої долини, звідки разом із чорним чаклуном позникали його побратими - чи не натрапили й вони на алмазні зуби Нещадного Змія, бога Невблаганного часу? Чиста вода предковічної Чаронни збудила до життя слабкі паростки новочасся, і незабаром похмура пустеля перетворилась на квітучу долину з молодими гаями і буйними пасовиськами.
Ельфи разом із жерцями Пурпурового Лотосу очистили місцину від решток магічних примар, і сюди потяглися мирні хлібороби з південних країв, що перебували ще під владою жорстоких войовничих гардарів.
Спільними зусиллями білих магів Санфлауеру на чолі з Каміллом і ельфів на чолі з їхньою королевою Ліною пощастило запечатати отруйні джерела, що з правіку живили Буре болото. Воно поступово почало всихати, ховаючи в бездонних своїх глибинах усі покидьки найдавніших часів.
Навколишні племена і князівства визнали переваги того способу життя, що панував у Санфлауері, і склали присягу на дружбу справедливому королю Елдуїнові та принцеві-спадкоємцю Ларрі.
А принц і королева Ліна тим часом стали подружжям. За резиденцію вони собі обрали Чаронну, що ввійшла до складу королівства Санфлауер, але зберегла за собою права заповідної зони. Молоді часто навідували Елдуїна в його столиці, а він не менш часто бував у них, відпочиваючи від державних справ у чудових лісах.
Фімбо став головним лісничим і мав неабияку пошану як серед людей, так і серед ельфів.
У Фріди й Джерні підростали дитинчата - трійко малят, які з народження вміли вже думкою перемовлятися з тими, кого знали навколо себе.
Очевидно, вплив могутніх магічних потоків під час битви з Гірканом і втручання самого бога Невблаганного часу щось порушило у рівновагі Всесвіту, і магічний прохід у світ, де лежав острів Провидіння, більше не відчинявся. Одначе це не порушило глибинного зв'язку Ліни з Батьком усіх лісів, і вона разом зі своїм чоловіком не втрачала надії ще колись побачитися з друзями із Долини джерел.

 

В начало