КАЗКИ ДІДА СВИРИДА
МИХАЙЛОВЕ ЩАСТЯ
казка
Якось увечерi, коли темне i тепле небо всiяли перлистi зiрки, дiд Свирид, пихкаючи чудернацькою рiзьбленою люлькою, розповiдав менi про своє дитинство. Iскристi метелики весело кружляли навколо палахкого вогнища, наче в чарiвному дивовижному танцi. Десь у глибинi таємничого лiсу несмiливо тьохнув соловейко, замовк на мить, немов злякавшись свого голосу, i знoв защебетав.
Зайнялися вогники вiконець бiленьких хатин, занурених у бiлопiннi вишневi садки. Десь з околицi вiйнуло духом свiжеспеченого житнього хлiба.
- Гей, Михайлику, - звернувся до мене дiдусь. - То ти й не слухаєш мене?! Мабуть, замрiявся про щось таємниче?
- Так, дiдусю... - зiзнався я.
- Про що ж ти мрiяв, онучку?
- Кажуть люди, що колись, ще в стародавнi часи, були на Вкраїнi дива дивнi...
- Якi ж, наприклад? - поцiкавився дiд Свирид, блимнувши на мене жартiвливим оком.
- Кажуть, були тодi страшнi чаклуни, чoрти та вiдьми. Але були й смiливi i могутнi кoзаки, що ставали до двобою з ними...
- Було... чи нi - хто зна... Тi часи вже давно минули.
- То що - все це пустi балачки? - Менi чомусь стало так сумно, наче я загубив щось дуже дорогоцiнне, те, що носив захованним десь у глибинi свого серця.
Дiд Свирид допитливо дивився на мене крiзь полум'я вогнища, хитро посмiхаючись. Потiм підкинув у багаття декiлька гiлок i стиха мовив:
- Було таке, чи не було? Але ж, кажуть люди, що було-таки колись на Вкраїнi... Ось послухай, розповiм тобi зараз про те, як кoзак щастя шукав...
* * *
Неподалiк вiд славнозвiсного мiста Києва, серед осяяних сонечком золотих ланiв стoяло невеличке село з лагiдною назвою - Соколiвочка. Мешканцi цього села були дбайливими господарями, Бога не гнiвили i жили як одна родина.
Праворуч вiд села, неподалiк вiд широкого шляху, що перетинав поля прямою стрiчкою на пiвнiч, лопотiв зеленим листям тихий гайок. Грайливий струмок вибравшись iз затiнку дерев, весело дзюрчав, збiгаючи до глибокого яру, де знoв ховався у разлогих лопухах.
Попiд гаєм, огороджена низеньким тинoм, оповитим блакитними крученими паничами, стояла біленька чепурна хатина під солом'яною стріхою. Жив у ній разом зі своєю матусею Харитиною ладний парубок Михайло Гармаш. Був він міцний, роботящий, поважав неньку і Бога, але й дотепний жарт любив і про велике кохання мріяв. Працював Михайло в кузні, та так гарно і спритно, що слава про доброго коваля докотилася до самого Києва. Наїжджали до хлопця навіть замовники від самого гетьмана. Hікому не відмовляв Михайло і брався до будь-якої роботи, навіть жебракам допомагав.
Якось зайшов до нього в кузню дужий козак з суворим обличчям, на якому безліч боїв залишили свої позначки. Його сивий оселедець спадав за вухо зі срібною сережкою, що звисала нижче довгих вусів. Чемно привітавшись з господарем, козак запитав:
- А скажи-но мені, хлопче, чи не можеш ти відновити мою вірну шаблю?
- Чому ж не можу? Треба подивитись...
Михайло витер долоні старенькою хустиною і взяв із рук казака надламану шаблю. Шляхетне лезо спалахнуло блакитним сяйвом. Парубок з пошаною провів по ньому своєю долонею, відчуваючи, як воно нечутно бринить.
- Добра криця! - схвалив Михайло. - Виняткова річ...
- Це славетна шабля, - підтвердив козак. - Нагорода від кошового...
- То, може, ви, добродію, і на Січі бували? - зацікавився парубок.
- Було таке... - відповів гість.
- А як воно там?
- Що?
- Ну, як там люди живуть, Україну боронячи?
Козак уважно подивився Михайлові в очі, обтер вуса, наче збираючись з думками, а потім відповів:
- Козацтво наше жило й жити буде! Доки б'ється серце в грудях, доти жоден бусурман не зганьбить землю нашу! - І, лукаво посміхнувшись, додав: - А ти, хлопче, замість того, щоб питати, пішов би сам на Січ та й подивився на все власними очима. Парубок ти - хоч куди, може, й сотником станеш, якщо тебе запорізьке товариство обере за мужність та вдачу.
Михайло відновив казакові шаблю, той щиро віддячив молодому ковалеві та й пішов собі. Але слова козацькі глибоко запали в душу хлопцеві. 3 того часу став він задумливим і зажуреним.
Помітила це Харитина та й почала допитуватися: що та як? Розповів їй Михайло про розмову з козаком та про своє бажання побувати на Січі.
Спочатку мати забідкалася, намагаючись відмовити сина від подорожі, але згодом вгамувалася і сказала йому таке:
- Сину мій, Михайлику, якщо кличе тебе серце на пошуки свого щастя, то йди. Поважай людей, Бога не забувай, сиротам допомагай! А як знайдеш своє щастя - повертайся додому, бо я буду тебе чекати в рідній хаті і вдень і вночі...
Узяв Михайло в дорогу гостру, як бритва шаблю, яку викував собі ще тоді, коли вперше замріявся про подвиги та пригоди вільного козацького життя. Зібрала йому Харитина у вузлик духмяних, тільки-но з печі, пампушок. Додала до них добрячий шматок сала з часником і глечик меду.
Вклонився Михайло рідній хатині, добрим сусідам, поцілував матінку, перехрестився та й вирушив у дорогу.
Шлях повів його крізь безкраї лани. Густе жито неквапно колихалося під теплим вітерцем, добираючи стиглості. Золотоголові соняшники кивали йому важкими шапками. Засмаглі кавуни поважно витинали темні боки, пишаючись своєю соковитою солодістю. Барвисті польові квіти сором'язливо визирали з меж, намагаючись роздивитися самітнього мандрівника, що простував широкою ходою, дихаючи на повні груди запашним повітрям українського степу.
А Михайло йшов собі та йшов, роздивляючись навкруги допитливим поглядом. Ще ніколи в своєму житті не відходив він так далеко від рідного села, хоча й багато про що знав від заїджих купців, уважно слухаючи їхні розповіді.
Коли денне світило скочувалося за обрій, хлопець влаштовувався де-небудь у затишному місці і, повечерявши, лягав горілиць і з захопленням дивився на небо, стежачи за зорями, особливо за тими, що зривалися зі свого місця і, майнувши сріблястим хвостом, летіли кудись в далину, випадаючи на землю чарівним зоряним дощем. Так і засинав, дивуючись неосяжним світом. Та як тільки ранкові первістки висвітлювали обрій, він уже був на ногах, готовий подорожувати далі.
Минали дні, складаючись у тижні. Часто Михайло заходив до сіл, що траплялися йому на шляху. Бувало, що й затримувався там ненадовго, стаючи до ковадла, або допомагаючи старим та самотнім. І благословінням вдячних людей знову йшов далі на пошуки свого козацького щастя.
Якось увечері дістався Михайло до невеличкого селища, що розташувалося понад маленькою річкою з повільною замріяною течією. Гарні хатки, розмальовані червоними маками, нагадали хлопцеві про рідну Соколівочку, і стенулося його серце від спомину.
Десь від річки залунала тендітна мелодія. Приємний дівочий голос виводив:
Вечір надворі,
Стомлені зорі
Сяйвом сріблястим сплять на лугах.
Всі спочивають,
Лишень співають
Десь соловейки в тихих гаях.
Лагідна річка -
Мила сестричка
Плине повільно в дальні краї.
Бога благаю
І дожидаю,
Щоби збулися мрії мої.Михайло зітхнув і зупинився край тину, за яким прогулювався з пихатим виглядом кремезний півень. Біля одчиненої хвіртки перед величезною калюжею сиділо на землі хлопчисько і гнало лозиною перелякане жабеня.
- Эгей, козачок, - жартівливо звернувся Михайло до малого. - Як зветься ваше село?
- Жабокраківка, - коротко відповів хлопчина, не відриваючись від своєї важливої справи.
- Ти диви яка чудернацька назва! - здивувався Михайло.
Підвівши на незнайомця волошкові очі, хлопець розгублено запитав:
- Чого ж це чудернацька?
- Ну... наче тут самісінькі жаби живуть...
- Чому тільки жаби?! У нас тут і люди є, і відьми. Навіть чорти водяться!
- Що це ти верзеш, малий?! - обурився Михайло. - Казки мені розказуєш... Які такі чорти і звідкіля вони тут узялися?
Хлопчисько блимнув на нього жвавими очима і ледь помітно посміхнувся.
- То ви, дядьку, мабуть, здалеку прийшли і нічогісінько не знаєте. А чорти у нас тут звичайні - з рогами, хвостами та ратицями. Вони частенько прибігають у село із палацу чаклуна Вавила Лиходума. Он там він мешкає, бачите?
Малий вказав на величезну кам'яну споруду, що стояла на лисому пагорбі осторонь села.
Михайло недовірливо почухав потилицю, а потім розгублено запитав:
- А чи не брешеш ти мені?
- Бреше Чебрик, а я правду кажу! - з гідністю відповів хлопчик.
- Як чебрик може брехати, коли це звичайний гречаний млинець?
- Може, десь це і гречаний млинець, а у нас Чебрик - це песик нашої сусідки, Лесі Купави! Чебрик... Чебрик, иди-но сюди! - покликав малий лоповухого песика, який біля сусіднього подвір'я то за метеликом бігав, то на жабу гавкав.
Почувши, що його кличуть, Чебрик завмер на мить, піднявши одне вухо, а потім жваво підбіг, вихляючи хвостиком і пильно дивлячись на хлопчика.
- Оце і є Чебрик!
- Гарний песик... - похвалив Михайло і, присівши біля Чебрика, почухав йому за вухом.
Tієї ж миті песик гепнувся на землю, перевернувся на спину, підставляючи свій живіт, щоб і його почухали, і заплющив від насолоди очі.
- От тобі і на! - розсміявся Михайло.
- Чебрик ласку любить, - сказав малий.
Він хотів було ще щось додати, але цієї миті відчинилися двері хатини і з них визирнула повненька жіночка у білій спідниці і в'язаній кофтинці. Взявшись у боки, вона з удаваною погрозою покликала малого:
- Андрійку, бісова душа! Де ти шльондраєш? От я тобі зараз... Йди вже додому, бо батько лається!
Хлопчисько підскочив мов ужалений і кинувся прожогом до хати - тільки босі п'яти замерехтіли. Жінка з цікавістю подивилась на незнайомого парубка, що в нерішучості тупцював біля хвіртки.
- Добрий вечір, господине! - привітався Михайло.
- Вечір добрий... - озвалася жінка. - Здалека йдеш, парубоче?
- Та майже з-під Києва... Чи не пустите до хати переночувати? Я вам відроблю!
- А що ж ти вмієш?
- Всяке-різне, ковалюю потрохи... - скромно зізнався Михайло.
- Оце добре! - зраділа жінка. - У нас якраз кінь розкувався, то, може, ти його й підкуєш уранці? Заходь до хати...
Михайло щиро подякував доброзичливій господині і, увігнувши голову, переступив поріг хатини.
У світлиці за столом сидів міцний чорнявий чоловік. Поруч з ним, похнюпившись, колупав ложкою в тарілці малий Андрійко.
Перехрестившись на образи, що висіли у кутку, парубок ввічливо привітався. Господарі всадовили його до столу, нагодували, а потім, як водиться, почали розпитувати. Михайло розповів їм про життя-буття в рідній Соколівочці, про цікаві новини, які чув від заїжджих купців.
Вже вкладаючись на відпочинок, він мрійливо промовив:
- Дуже гарні пісні у вас тут співають...
- То, мабуть, наша сусідка - Леся Купава, - відповів господар. - Добра дівчина, до того ще й красуня. Але ж біда у неї... Був брат - Клим, веселий парубок, до Христі Довбиш залицявся. Та ось уже тижнів зо три, як десь дівся. Зник...
- Може, до когось із рідні подався...
- Нема у них нікого. Сироти вони - так удвох і жили. Шкода Лесі. Одне слово: біда та й годі...
Господар зітхнув сумно, згасив свічку і почвалав до ліжка. Невдовзі уже всі поснули, лише Михайло все думав та думав про Лесю, про її чудову пісню та лиху долю...
Вранці, тільки-но прогорлав півень, Михайло заходився на подвір'ї підковувати коня. Невдовзі, почувши про коваля, до двору позбігалися мешканці ледве не всієї Жабокраківки і почали благати парубка зостатися у селі, бо в кожному подвір'ї була потреба у його вмілих руках. Пам'ятуючи материні слова, Михайло погодився залишитись на деякий час, щоб допомогти людям. До того ж йому дуже хотілося побачити Лесю, бо її чарівний голос запав йому у саме серце.
Роботи на селі була ціла прірва: то коня підкувати, то плуга відремонтувати, то нові клепки на барило поставити...
Якось працював Михайло на обійсті Христі Довбиш - веселої гарної дівчини, та й повів з нею розмову про дива, які почув від малого Андрійка.
- Чув я такі несенітниці, буцімто у вас в селі відьми є...
- То й що? Звичайно, є... - знизала плечима Христя, пораючись біля курей.
- То де ж вони? - посміхнувся Михайло. - Цікаво було б подивитися...
Христя повернулася до нього. Чорняві очі так і заграли на її розчервонілому личку.
- Ну то й дивись! - весело промовила вона.
- Куди? - не зрозумів парубок.
- На мене.
- То я ж за відьму питав.
- А я і є відьмочка!
Михайло з несподіванки аж відсахнувся від дівчини.
- Тю, дурненький, чого ж ти жахаєшся? Хіба не знаєш, що відьми бувають різні. Є навчені відьми, а є рожденні.
- А яка між ними різниця? - перехрестившись розгублено запитав парубок.
- Навчені - вони свою душу продають і вчаться чаклунству, відринувши Бога. Тому вони страшенно злющі й підступні.
- А рожденні?
- Вони ні в чому не винні, бо від них нічого не залежить. Коли в одного батька народжується сім дочок, то остання вже буде відьмою - хоче вона того чи ні. Рожденні відьми нікому лиха не бажають, а своїми здібностями користуються лише для захисту від нечистої сили. Зрозумів?
- То ти яка відьма?
- Рожденна... - зітхнула Христя та й пішла до хати, сумно посміхнувшись, наче згадала щось дуже добре, але загублене.
Михайло остовпіло стояв посеред двору з молотком у руці і тільки кліпав очима. Зубці борони, яку він ладнав, потроху охолонули. У цю мить на вулиці форкнув кінь і пролунав тріскучий голос:
- Чи не підкажеш мені, парубче, де тут можна знайти Михайла Гармаша?
Обернувшись, Михайло побачив за тином двох панів верхи на конях. Вірніше, один з них був звичайнісінький дядька у добрячому одязі, а другий... Це вже дійсно був пан, та не абиякий, а, мабуть, іноземного походження. Товстий, пихатий, цей пан був затягнений якимсь дивним жупаном із позолоченими гудзиками. Замість зручних просторих шароварів на ньому були вузенькі штаненята мишачого кольору, які щільно обтягували тоненькі, як у курки, ноги. А чоботи у цього дивного пана були схожі на дівочі черевики зі шнурівками. Такого дива хлопець ще зроду не бачив.
Пан відкрив рота і щось прогирготів.
- Гей, йолопе, ти що - закляк?! - заволав супутник пана. - Тебе ж питають...
- А навіщо він вам? - отямився хлопець.
- Не твоє собаче діло! Відповідай, коли питають!
- То це я, а що?
- Кажуть, що ти дуже добрий коваль...
- Ну, як кажуть, то, мабуть, так воно і є... - знизав плечима Михайло.
Товстий пан щось забелькотів на вухо своєму супутникові, а потім, гидливо зморщивши свого синього, як стигла слива, носа, відвернувся.
- Пан має до тебе пропозицію!
- Якщо має, то нехай сам і каже, що йому - язика відняло?! Тільки нехай людською мовою каже, бо я його гирготіння не розумію.
- Ти що, дурню! Це ж пан Вільгельм Тхор, він до нас із самої Німеччини приїхав!
- Ну то й що з того?
- Він по-нашому не розуміє. Я у нього за тлумача.
- А... Тепер зрозуміло, - відказав Михайло. - І чому це він носа верне?
- Каже, що тут свиньми смердить...
- Ач яка цяця! - обурився парубок. - Ти диви: смердить йому! А як сало їсть, то не смердить?
Тлумач злякано озирнувся на пана, а потім швидко заторохтів:
- Пан Вільгельм Тхор згоден узяти тебе ковалем до Німеччини. Будеш жити у нього в маєтку і робити те, що накажуть.
Михайло почухав потилицю, наче роздумуючи, і нишком позирав на кумедного пана.
- Пан згоден - це добре... Але треба, щоб спочатку я був згоден. Перекладач аж у долоні ляснув.
- Та ти збожеволів, чи що?! Він же тобі великі гроші платити буде!
- Навіщо мені ті гроші на чужині?! - відповів Михайло. - Тут моя рідна земля, тут і я сам... Ні, не поїду, так і перекажи своєму курячому панові!
Тлумач щось сказав Тхору. Той аж почервонів від гніву і, вперіщивши коня нагайкою, поїхав геть разом зі своїм супутником. А Михайло знов узявся до роботи.
* * *
Вже декілька разів зустрічав Михайло на вулиці Лесю Купаву. Дуже йому сподобалась ця дівчина. Як побачив її вперше - так і закохався до нестями. Але, крім привітання, нічого не міг вичавити з себе, бо як бачив Лесю, то в нього наче язик віднімався - до того ніяковів.
Дівчина справді була дуже вродливою і ставною: чорнії бровенята шнурочками вигиналися понад лагідними карими очима, у яких немов відбивався увесь світ. Пухкенькі губки червоніли солодкою суницею, змагаючись з пломеніючою стрічкою, вплетеною у довгу розкішну косу. Але Леся була чомусь завжди мовчазною і сумною.
У неділю по обіді пішов Михайло до річки. Присів на пагорбі та й замислився над тим, що йому далі робити. Ніби ж на Січ збирався, а тут на тобі: закохався - та й край! Як підійти до Лесі, як з нею побалакати про свої почуття? Ох-хо-хо...
Понад розімлілою під сонцем річкою Бігляночкою літало пухнасте насіння кульбаби і, лягаючи на повільну течію пливло собі серед зелених берегів у далечінь. Майнула поблизу зозуля, перелітаючи з діброви до лісу, що на протилежному боці річки, і причаїлась у гущавині.
Михайло провів її сумним поглядом, зітхнув і загадав:
- Зозуле, зозуле, а скажи-но: скільки мені років парубкувать залишилось?
Чекав відповіді, та з лісу - ні звуку.
- Мабуть, не почула мене... - вирішив хлопець.
Коли це звідкіля не візьмись з'явився Чебрик. Голосно гавкаючи, він підстрибував, намагаючись вхопити товстого джмеля, що гнівно гудів, не розуміючи, чого від нього хоче ота клята собака. Чебрик знову підскочив, але посковзнувся і покотився прямісінько до річки.
Почувши його жалібне скавучання, Михайло прожогом кинувся до нього і встиг підхопити переляканого песика уже понад самою водою. Поклавши Чебрика на землю, хлопець докірливо промовив:
- Тобі б тільки байдики бити!
- Гав! - радісно ствердив песик.
- Краще б хату стеріг!
- Гав! - і на це погодився Чебрик, примруживши хитрющі очі.
- З ким це ти, Чебрику, розмовляєш? - раптом пролунав мелодійний голосок, і з-за кущів з'явилася Леся.
Побачивши дівчину, Михайло зашарівся і розгублено мовив, аби не мовчати:
- Та... ми тут... оце... Чебрик... джміль... ото ж...
Він ще більше зніяковів і замовк.
Леся збігла до річки і сіла на тому самому пагорбі, де хвилину тому сидів Михайло.
Хлопець стовбичив поруч, не знаючи, куди подіти свої міцні руки, котрі здавалися йому зараз такими незграбними.
- Михайлику, - звернулася до нього дівчина. - Розкажи мені про те, що ти бачив, коли мандрував по світі. Як люди живуть? Сідай-но поруч, а я тебе послухаю, бо нічого ще не бачила в житті, окрім нашого села...
Наче боючись порушити чарівну мить, парубок несміливо сів поруч і спочатку невпевненно, а потім все більше і більше захоплюючись, повів мову про славетне місто Київ, про рідну Соколівочку та про різні селища, що зустрічалися на його довгому шляху.!
Леся уважно слухала, іноді перепитуючи. Навіть Чебрик, що, розімлівши на осонні розтягнувся на траві, настовбурчив одне вухо - мовляв, я теж слухаю!
Скінчив свою розповідь Михайло і раптом як ляпне:
- Кохаю я тебе, Лесю... Йди за мене заміж...
Леся аж підскочила з несподіванки, здивовано втупившись у хлопця.
Михайло замружився, очікуючи на відповідь. Запала така тиша, шо аж у вухах забриніло.
Леся сумно посміхнулася.
- Михайлику, Михайлику... Де ж ти був раніше?
- Коли? - не втямив парубок.
- Раніше... - стиха промовила Леся. - Ти дуже добрий хлопець. і серце в тебе щире і відверте. Ти мені подобаєшся, але ж я вже не вільна...
- Як же це так?- Михайло розгубився. - Чому ти не вільна? Невже тебе уже хтось засватав?
Дівчина зажурливо кивнула. В її очах блимнули сльози.
- Хто ж він? - голос Михайла аж захрип від збентеження.
- Вавило Лиходум...
- Оце той пан, про якого люди кажуть, що він чаклун?
- Саме так...
- А чи кохаєш ти його? - раптом з підозрою запитав хлопець.
- Як же його можна кохати, коли він підступний, хитрий та ще й лихо діє?!
- То навіщо ж йдеш за нього? - не вгамовувався Михайло.
- Бо мушу... Ні про що не питай мене більше, Михайлику, і не журися. Ти ще знайдеш своє щастя, а я... на Спаса піду вже до маєтка Вавила Лиходума - така моя доля...
Дівчина скочила з пагорба і не озираючись побігла до села.
Чебрик жалісно дивився на Михайла, мовляв - бач яка біда. Потім гавкнув і задріботів слідом за своєю господаркою.
- Лесю! - запізніло гукнув наздогін Михайло.
Однак лише гладка зелена жаба квакнула йому у відповідь, вистромивши з намулу витрішкуваті баньки...
* * *
Другого дня зібрав Михайло свої речі у торбину, що пошила йому в дорогу доброзичлива господарка, вчепив до поясу шаблю, попрощався з усіма та й пішов собі геть, хоча серце й думки плинули туди, де залишилося його перше кохання.
Перейшовши гнучкою кладкою на другий бік річки, озирнувся парубок востанне на Жабокраківку, закинув торбину на плече і подався до лісу.
Коли це чує - гупотить щось позаду.
- Наче хтось наздоганяє... - сам до себе мовив Михайло. - Зачекаю, може, супутник буде у дорогу.
Стоїть, стоїть, але нікого нема.
"Дивно... - подумав Михайло. - Хтось же біг..."
Визирнув він з-за куща - і відсахнувся з переляку.
- Боронь, Боже від нечистої сили! - промовив, хутенько перехрестившись.
Уздовж лісу понад річкою давали драла два чорти - рудий та чорний - тільки ратиці мерехтіли - і невдовзі зникли удалині.
- Тьфу, яка гидота!
Михайло перевірив шаблю на поясі і вже зібрався, було, йти далі, коли дошки на кладці знов заторохтіли.
- А це ще кого несе нечиста сила? - оглянувся парубок.
По місточку біг Чебрик, високо задерши голову, бо в зубах ніс якогось вузлика.
Песик зіскочив на берег і попрямував до лісу, трохи лівіше від того місця, де причаївся Михайло.
- Знову диво... - стенув плечима парубок. - Чого це Чебрик до лісу подався, та ще й з тим загадковим вузликом? Ану простежу за ним...
І Михайло звернув зі стежки, намагаючись не впустити з поля зору песика, що жваво біг поміж дерев, заглиблюючись у ліс.
Через деякий час Чебрик вибіг на галявину, посеред котрої височіла велика купа перегною. Песик заклично гавкнув, і з-за неї почувся парубочий голос:
- Чебрику, милий...
- Гав, гав, гав!.. - радісно залящав песик.
Михайло вийшов на галявину, обминув купу і вже, було, відкрив рота, шоб привітатися, та так і вкляк: на траві лежав розв'язаний вузлик, у якому була хлібина, цибулина та кільце ковбаси, а перед усім цим, з одного боку сидів Чебрик, а з другого, вирячивши злякані очі - чорт!
Михайло поточився до лісу, з запалом хрестячись:
- Свят, свят, свят...
Але чортяка не зник, як то мусило статись, а сидів собі, роззявивши рота.
Розгубився Михайло, бо відчув, що тут щось не те. Вихопивши з-за пояса шаблю, він обережно наблизився до чорта і суворо запитав:
- Ану, кажи, вражино, чому не зникаеш від хреста Господнього?
Куций затремтів, ледь не плачучи.
- То чому ж я маю зникати? Я ж не чорт, а людина!
- Що ти мені базікаєш, бісяка погана?! Ану згинь!
Михайло наклав хреста, проте знову нічого не змінилося.
- Кажу ж тобі: людина я, Климом мене звуть! - вперто стверджував чорт.
Наче блискавка промайнула в голові у Михайла - згадав він про зниклого Лесиного брата та про її печаль.
- Ти брат Лесі Купави? - недовірливо запитав Михайло, опускаючи шаблю.
- Саме так...
- А чому ж у тебе замість носа свиняче рило, а на ногах - ратиці та ще й роги стирчать на голові?
- Це мене Вавило Лиходум зачаклував... - похнюпився Клим.
Чомусь Михайло одразу тому повірив. Та й Чебрик лащився до нещасного хлопця, лижучи йому руки.
Михайло знов схопився за шаблю.
- Ану ходім до нього зараз! - погрозливо мовив він.
- Ти що?! - злякався Клим. - Йому шаблею нічого не вдієш - це ж чаклун!
- А як же з ним можна упоратися?
Клим розгублено знизав плечима.
- Хто зна. Люди кажуть, що для того, щоб подолати чаклуна, треба спочатку знайти його душу, яка десь хитро схована, бо інакше нічого не завдієш.
Михайло сів на землю і замислився.
- Скажи-но, Климе, як же це скоїлося з тобою?
- Це довга розмова...
- А ти всерівно розкажи, я не поспішаю.
- Ну то слухай, якщо вже так хочеш... Залицявся я до Христі Довбиш. - почав Клим. - Вирішив сватів засилати до неї. Треба ж якогось гостинця подарувати нареченій - намисто яке, або каблучку... Але ж ми з Лесею бідні, грошей нема. А я наче добре в карти грав. То пішов до Лиходума, бо чув, що він любить в карти грати на гроші. Думав - виграю в нього на дарунки Христі... Проте він, шахрай, обдурив мене - я й програвся. Коли Вавило дізнався, що мені нема чим борг сплатити, то страшенно розлютився і зачаклував мене... Леся ходила до нього, просила за мене. От він і сказав їй: "Вийдеш за мене заміж - розчаклую Клима!" Я оце тільки зараз дізнався...
- Бідна Леся... А все через тебе, дурню! Навіщо в карти грав? - докірливо мовив Михайло.
- Ато ж... - винувато розвів руками Клим.
- А чому це ти тут розсівся біля гною?
- То мені Лиходум наказав стерегти до весілля оцю кляту кучугуру.
- Кинь ти її! Треба Лесю рятувати!
- Я згоден, тільки як?
- Потрібно знайти, де Вавило ховає свою чорну душу.
- А як?
На хвилину Михайло замислився, а потім радісно скрикнув:
- Христя! Вона ж відьмочка, то, може, допоможе нам якось?
Клим перелякано схопився за голову, бідкаючись та благаючи:
- Ой, Михайле, тільки не кажи Христі про мене... Ну, що я наче в чорта перетворився, бо вона буде страждати та мучитись!
- Дурненький ти, вона ж і зараз страждає, бо не знає, де ти і що з тобою! Думає, що загинув не відомо де. А так хоч знатиме, що живий.
- То навіщо ж я їй здався із теперішнім свинячим рилом?
- Як подужаєм Вавила Лиходума, то знову станеш парубком. Вірно, Чебрику? - звернувся Михайло до песика, який уважно слухав розмову, нашорошивши вуха і повертаючи голову то до одного то до другого співрозмовника.
- А-гав! - ствердив Чебрик.
- Слухай мене, - продовжив Михайло. - Я зараз нишком навідаюсь до Христі і побалакаю з нею. Може, вона зможе дещо дізнатися за допомогою своїх здібностей про те, де знаходиться душа отого пана-чаклуна, або як її знайти.
- А мені що робити? - підхопився Клим.
- Ти сиди тут і чекай на мене, а як я повернуся, то вже и вирішимо разом, що далі робити.
Залишив Михайло свою торбу біля Клима, а сам подався разом із Чебриком до Жабокраківки.
Песик біг попереду - вів Михайла малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибоку балку поза селом. Помітивши у кущах старого облізлого крадія - рудого лиса, що з переляку шугонув у чагарі, Чебрик спробував, було, наздогнати його, але схаменувся, згадавши про важливість свого завдання і, повернувшись до лиса хвостом, презирливо загріб його слід - мовляв, я б тобі дав прочуханки, та зараз нема часу!
Михайло тільки посміхнувся.
Христя якраз поралася на городі - сапала позад хати картоплю, пестливо позираючи на палаючу червону руту, що пломеніла серед міцненьких чорнобривців і пом'як1в, якими була обсаджена стежка. Легенький вітерець обвивав її розпашіле від праці обличчя. Пахло кропом, любистком і м'ятою.
- Агов, Христе! - долетіло з бур'янів поза городом.
Дівчина оглянулася і запитливо поглянула на будяки, з-за яких виглядав Михайло.
- Ходи-но сюди! - покликав парубок.
Христя неспішною ходою попрямувала до нього, здивовано вигнувши бровенята.
- Оце тобі й на... - сплеснула вона у долоні. - Звідкіля це ти узявся? Наче ж пішов, було, до своєї Січі...
- Та тут таке діло сталося, що не знаю,як і сказати... - почав Михайло.
- То кажи, як є!
- Я Клима знайшов! - бовкнув хлопець.
- Ой!..
Христя злякано обхопила обличчя долонями і тремтячим голосом запитала:
- Де в1н? Що з ним? Чи живий-здоровий?
- Та наче живий і на здоров'я не скаржиться, тільки тепер він... не зовсім такий, як був...
- Як це не такий? - розгубилася дівчина. - Що, в нього - роги повиростали, чи що?
- В тому-то й річ... - зітхнув Михайло.
- Що це ти таке верзеш, парубче?
- Я правду кажу! Клим перекинувся на чорта. Як не віриш, то он Чебрик підтвердить.
Христя завагалась, а потім перевела розпачливий погляд на песика, що виглядав із бур'яну, стежачи за розмовою.
- Це так, Чебрику? - запитала дівчина.
Песик ствердно кліпнув очима, а потім, підвівши мордочку догори, сумно скавульнув.
- Як же це сталося?
І Михайло розповів про все, що дізнався від Клима.
- Допоможи, Христе, оту нечисть подолати... Може, ти якось дізнаєшся, де Вавило Лиходум свою погану душу ховає, - попросив він.
Замислилась дівчина. Така вона була гарненька - як квіточка весняна.
- Послухай-но, Михайле, що я тобі скажу, - нарешті мовила вона. - Частенько до мене прибігають два чорти - Чиряк і Вухо - вони прислуговують Лиходумові у його чорних ділах. Такі бридкі та дурні, хай їм грець! От як прийдуть до мене, то я вже спробую випитати у них про душу чаклуна...
- Хіба ж вони скажуть? - засумнівався хлопець.
- Та кажу ж тобі, що вони дурні. Я з них хитрощами витягну...
Раптом за хлівом зчинився якийсь гвалт, зарохкали свині, закудкудахкали кури.
- Швидше ховайся! Це вже, мабуть, вони приперлися! - заметушилася Христя. - Чекай на мене тут, я скоро повернуся...
Дівчина побігла до хліва, з-за якого вже висунулася руда капловуха пика з маленькими ріжками і свинячим рилом. Христя схопила ціпка і вже зібралася, було, вперіщити по отій пиці, коли чортяка перелякано стрибнув убік і, пританцьовуючи на кривих кошлатих ніжках, заблагав верескливим голосом:
- Ой, Христе, не бий, це ж я - Вухо! - рудий чорт навіть голову прикрив волосатими руками.
- Навіщо ж ти мені худобу лякаєш? - погрозливо крикнула до нього дівчина.
- То не я, Христе, то Чиряк!
- Де цей пройдисвіт?
- Та тут я...
З курника виліз чорний, як дьоготь, чортяка, витираючи рота, до якого пристала шкаралупа від яєць.
- Ах ти злодіяко, вирішив на дурницю поснідати?! - розгнівалася Христя і давай лупцювати Чиряка ціпком вздовж та впоперек. Той тільки скавчав од болю.
- Чого це ви до мене занадились? - нарешті зупинилася дівчина.
- То нас пан Вавило Лиходум посилає, - тремтячим голосом відповів Вухо. - Він хоче, щоб ти йшла до нас у маєток, бо ти ж нашої породи...
- Як це - вашої?! - Христя знов скипіла. - Я душу не продавала і лиха нікому не робила!
- Але ж ти відьмочка... - вишкірився Чиряк.
Дівчина вже, було відкрила рота відповісти йому, як належить, але отямилася і, хитро примруживши очі, раптом спокійно мовила:
- Ви ж такі дурні, нічого не вмієте, нічого не знаєте, то я й не хочу з вами знатися!
- Чому це - нічого не вміємо?! - аж підскочив Чиряк.
- Як це - нічого не знаємо?! - обурився і собі Вухо.
- А от доведіть, що ви розумні. Якщо відповісте мені на одне питання, тоді, може, й повірю...
- Нема такого питання, на яке б ми відповіді не знали! - похвалився Чиряк.
- А хто з вас розумніший?
- Авжеж я! - запевнив Вухо.
- Ні, я! - заперечив Чиряк.
Чорти зчепилися і почали вовтузити один одного.
- Ану цитьте, бісові душі! - гарикнула на них Христя. - А то зараз ціпка візьму.
Чорти й заклякли.
- Хто перший дасть мені відповідь той і буде розумнішим! Згодні?
Чиряк і Вухо закивали головами, пританцьовуючи від нетерплячки.
- Питання отаке: де схована душа Вавила Лиходума?
Чорти розгублено перезирнулися, чухаючи потилиці, і знизали плечима.
- Це нечесне питання! - образився Чиряк.
- Чому?
- Тому що про це знає лише сам Лиходум.
- От бачите! - відказала Христя. - Це свідчить про те, що ви дурні і нічого не знаєте!
Раптом Вухо, як підскочить - і давай танцювати та гупотіти ратицями об землю, аж пилюга знялась.
- А я знаю! А я знаю! - радісно приспівував він.
- Ану кажи! - зацікавилася Христя.
- Я знаю, як можна знайти його душу! У глибокій печері в Карпатських горах сидить велетенський крилатий змій - Гримайло Тупак...
- Та це і я знаю! - підхопився Чиряк. - Той змій стереже кришталеве яйце!
- Що ви про якесь яйце тлумачите? - розчарувалася Христя. - Я ж вас про душу чаклуна питаю!
- Так оце ж саме кришталеве яйце вказує напрямок до його душі! - з погордою відповів Вухо.
Дівчина зраділа, але не подавши вигляду, промовила:
- Навіщо мені те кришталеве яйце? Я вам питання задала про душу, а ви цього не знаєте. То йдіть собі звідсіля, бо знов ціпка візьму!
Христя ухопила дубець та й вперещіла ним обох. Як підскочили чорти та через межі, через городи так дременули, аж загуло. Сполошилися собаки по садибах, зчинили лемент - гвалту було на все село. А Христя - щодуху до Михайла. Розповіла йому про все, а потім і каже:
- Мабуть, треба йти до Карпат і шукати оту печеру. Заради свого кохання я хоч на край світу піду!
- Ця подорож може бути небезпечною, - відповів парубок. - Не дівоче це діло! Ти залишайся вдома, а ми з Климом як-небудь упораємось.
Проте дівчина наполягала на своєму:
- Як це я залишуся?! Ні, я піду з вами. До того ж, коли Вавило дізнається, що я розпитувала про його душу, то життя мені не дасть!
Що на це міг відповісти Михайло? Аж нічого, то й погодився. Домовився він з Христею зустрітись на другому боці річки, а сам швиденько побіг до Лeсі.
Як побачила його дівчина, то аж зойкнула:
- Ой, Михайлику, навіщо ж ти повернувся? Не рви моє серденько, казала ж тобі: не вільна я!
А хлопець їй у відповідь:
- Голубко моя, не плач, я вже все знаю! Зачекай трішки - звільню я тебе від Лиходума!
Розповів Михайло дівчині про те, що дізнався від Клима і Христі, попрощався та й побіг до містка. А Леся з Чебриком ще довго дивилися йому услід з надією.
* * *
Замок Лиходума грізно височів на самому лобі високого лисого пагорба. Cyxі, без жодного листячка, дерева стовбичили понад кам'яним муром, що відокремлював гадюче кубло Лиходума від білого світу. Ані птахів, ані якої іншої божої тварини не було видно на пустому великому подвір'ї, лише чорні пацюки шугали туди-сюди, смикаючи своїми довгими голими хвостами, та гидкі кажани у темних кутках сонно попискували, ховаючись від денного світла.
Сам господар маєтка у темній кімнаті варив у велетенському казані якесь чаклунське зілля. На його гулястій голові не росло жодної волосини, навіть там, де повинні бути брови. Товсті губи, мов ковбаси, звисали майже до підборіддя, приховуючи гострі й криві ікла. Праве око чорніло бездонним проваллям, а ліве було майже біле, нaчe більмасте. Вузлуваті довгі пальці постійно стискувалися, як хижі щупальця.
Лиходум помішував дерев'яною ложкою зілля у казані, коли по сходинах прогупотіли копита, і до кімнати увірвалися захекані Чиряк і Вухо, намагаючись один поперед другого доповісти своєму володарю.
- Цитьте, собачі душі! - гримнув на них Вавило. - Кажіть по черзі. Спочатку ти, Вухо. То що - згодна Христя приєднатися до нашої компанії?
- Ніяк не хоче! Ще й б'ється - чорт почухав поперека, по якому пройшовся дубець.
- Вона каже, що ми дурні, бо не знаємо, де схована ваша душа... - поскаржився Чиряк.
- Але ж ми їй розповіли про кришталеве яйце...
- А вона однаково каже....
- Замовкніть! - ревонув Вавило так, що чорти аж поприсідали.
Чаклун схопив їх за вуха і почав вовтузити пиками по підлозі, примовляючи:
- Ах ви мої розумні... ах ви мої мудрі...
- Змилуйся, володарю! - заволали Чиряк і Вухо. - Чим ми тебе прогнівили?
- А ви ще й питаєте? - ще більше розлютувався чаклун. - Навіщо про кришталеве яйце розказали?! Мерщій біжіть до Христі, схопіть її і приведіть до мене. Як не знайдете дівку, то хапайте кицьку, що буде у неї в хаті, бо всім відомо, що відьми вміють перекидатися на котів! Та швидше!
Вавило дав чортякам по стусану і відпустив.
За одну мить домчали Чиряк і Вухо до Христиної хати - а там нікого. Вони й туди й сюди - нема та й годі! Що ж робити? Коли це дивляться: попід тином лежить товстий котяра, на сонечко мружиться. Вхопили його у мішок - і прожогом до Лиходума. Прибігли та й витягують кота за шкірку. В бідолаги після отаких скачок у мішку голова замакітрилась, нічого збагнути не може.
- Ось вона! - доповів Чиряк.
- Хотіла сховатися... - додав Вухо. - На кицьку перетворилася...
- Що, Христе, думала - хитріша від нас?! - злостиво реготнув Чиряк, звертаючись до кота.
- Попалася, відьмочка, тепер не втечеш! - вишкірився Вухо.
А котяра тільки глипає на чортів дурними очима та нявчить жалісно.
- Не прикидайся, Христе, все одно пана Вавила не обдуриш!
Котяра у відповідь лише - няв та няв.
- Ану, смикніть, її за хвоста! - наказав Вавило.
- Навіщо?
- Ви що, не знаете? Коли відьма в образі кицьки, то треба її за хвоста посмикати - вона знов у людину перетвориться.
Вухо з готовністю ухопився за котячого хвоста та як шарпоне. Кіт від жаху і болю вирячив очі, зашипів, заверещав, вирвався з рук Чиряка і скочив прямісінько на потворну голову чаклуна. Він устромив пазурі у лисину і почав її шматувати, як скажений.
Вавило ледве скинув того шаленіючого кота з подертої голови, схопив батога та й давай періщити чортів. А потім скочив верхи на Чиряка, вхопився за йога роги і поскакав у ліс до купи гною.
Прискакав, а Клима ніде нема. Здогадався Лиходум, у чому тут річ, од люті ногами затупотів, аж листя з дерев посипалося. Наказав схопити Лесю Купаву і привести до нього в маєток.
Кинулися Чиряк та Вухо стрімголов у село, прогупотіли вулицею, наче вихор промчав. Усі люди поховалися, двері позачиняли, хрестяться з переляку - нечиста сила вдень по вулиці гасає - страх та й годі! А чорти перестрибнули через тин та в хату до Лесі лізуть. Тільки Чиряк зачепився ратицями за колоду, що лежала серед двору, і полетів сторчголов. Встромився він рогами в одвірок - і ні туди - ні сюди. Вухо, побачивши оте, вхопив Чиряка за хвоста і ну шарпати, щоб допомогти, та з запалу ледве не одірвав. А тут ще й Чебрик вискочив із хати, почав чортів за литки кусати. Вухо кричить, Чиряк верещить, песик гавкає - гвалт на все село.
Нарешті Чиряк витяг свої роги і вдвох із Вухом вони почали ловити Чебрика, який уже добре їм надокучив. Але ж песик був дуже порский. Через город та будяки дременув десь у яр, тільки його чорти і бачили...
Коли це виходить з хати Леся та й питає:
- Чого це ви людей полохаєте на селі?
- Нас пан Вавило за тобою послав! - і Вухо простягнув до дівчини свої погані руки.
- Геть від мене, мерзотники! - спогорда мовила Леся. - Не торкайтеся своїми брудними лапами!
Чорти розгублено перезирнулися, а потім Чиряк і каже:
- Краще не пручайся, бо як не підеш до пана, то він на село такого мору напустить, що страшне!
Подивилась дівчина навкруги. Боляче їй стало, як уявила, що тут станеться, коли чаклун лютувати почне. Сумно хитнула головою і промовила:
- Йдіть до Лиходума і скажіть, що я сама прийду до нього, тільки худобі їжі завдам.
- Може, і нас погодуєш? - облизнувся Вухо.
- Зараз, - каже Леся. - Тільки солі візьму побільше...
Чорти аж поточилися з переляку, бо вони солі бояться, як вогню небесного. Потупцяли в нерішучості та й подалися до маєтку Лиходума.
Коли Чиряк і Вухо зникли, Леся покликала:
- Чебрику! Чебрику! Йди сюди мерщій!
Зашурхотіла бурякова гичка, і з не'ї витнулася мордочка вірного песика. Подивившись навкруги, він виліз із буряків і жваво підбіг до дівчини, виляючи хвостиком.
- Слухай, Чебрику, мене уважно! Я зараз піду до чаклуна, а ти дожени Михайлика, Клима та Христю і йди з ними, може, станешся їм у пригоді. А як повернетесь, то даси мені знати!
З цими словами нахилилася Леся до песика, погладила по голівці і пішла до чаклунового маєтку.
Довго дивився Чебрик услід дівчині, потім сумно заскавчав і, винюхуючи сліди Михайла, Клима та Христі, побіг з села.
* * *
Вузенька стежка зміїлася серед разлогих смерек, то збираючись на сонячні пагорби, вкриті шовковою травою, то пірнаючи у темний глибокий яр, щоб знову вискочити з другого боку на лісову галявинку, всипану рясними суницями. Лісові бджоли заклопотанно гули, збираючи солодкий нектар. Барвисті метелики купалися в ласкавих променях сонечка.
Михайло йшов лісом, час від часу втираючи рукавом сорочки спітнілого від швидкої ходи лоба. Йому було радісно і тривожно водночас. Радісно тому, що Леся, розстаючись з ним, назвала соколиком любим. А тривожно - бо залишилася дівчина одна, без захисту. Тому й прискорював ходу, щоб швидше дістатися до Карпатських гір та відшукати печеру, в якій сидить крилатий змій - Гримайло Тупак. Що буде далі - про це Михайло поки що не замислювався. Вирішив - спочатку треба дійти, а там уже міркуватиме.
На деякій відстані від Михайла йшли Клим і Христя, ледве не падаючи від втоми. Якщо подивитися збоку, то це було досить дивовижне видовище: гарненька дівчина йшла обруч з сіреньким чортом, та ще й посміхалася йому!
Коли Христя побачила Клима, то зайшлася слізьми з розпачу, та згодом заспокоїлася, бо за личиною чорта бачила свого коханого.
- Гей, Михайле, - не витримав Клим. - Треба відпочити, бо в мене від утоми ось-ось хвіст відвалиться!
- А тобі його шкода? - посміхнувся Михайло, зупиняючись.
- Та хвоста не жаль... От якби ще й роги з ратицями повідпадали, щоб я знов людиною став...
- Як подолаємо Лиходума, то будеш знов парубком , а поки що терпи.
- Та вже терпець увірвався!
- Не треба було в карти грати! - докорив Михайло.
Клим винувато схилив голову, не знаючи, що й відповісти.
- Не дорікай йому, Михайле, будь ласка! - заступилася Христя. - Він уже і так зазнав лиха...
- Це так, - погодився парубок.
- То, може, трохи відпочинемо?
- Будь по-вашему...
Михайло скинув з плеча торбу і присів на травицю. Христя і Клим розташувалися біля нього. Дівчина розстелила біленьку хустину і почала розкладати їжу. Запахло житнім хлібом і смаженою ковбасою.
Тільки-но почали їсти, як чують - щось зашаруділо у кущах. Михайло підхопився з шаблею в pyці - і до чагарів, а назустріч йому з високої трави вискочило щось брунатне і почало радісно гавкотіти.
- Чебрику... - розгубився парубок. - Як це ти тут опинився?
Песик полащився до нього, потім до Клима і Христі, сів навпроти хустини і втупився у ковбасу. Хитрющі очі його так і промовляли:"Я такий славний, такий розумний, може, дасте мені за це шматочок ковбаси... або два?!"
- Їж, Чебрику, - промовив Клим, відламуючи шматок песикові. - Мабуть, зголоднів, поки нас наздоганяв...
- Чого ж це він прибіг? - стурбовано запитав Михайло. - Чи не скоїлось якогось лиха в Жабокраківці?
- Зачекай, зараз дізнаємося... - відповіла Христя.
Чебрик швиденько упорався з ковбасою і одразу повеселішав, хоча й з жалем поглядав на хустину, де вже нічого не зосталося.
- Чебрику, йди до мене! - покликала Христя.
Песик підбіг і довірливо поклав голову дівчині на коліна, пильно дивлячись їй у вічі. Христя поклала долоні йому на голову і щось прошепотіла.
Що сталося - ніхто не зрозумів, але тієї ж миті Чебрик почав щось ледь чутно мурмотіти. Дівчина слухала його дуже уважно, стурбовано хмурячись. Михайло аж рота відкрив од подиву.
Нарешті Христя відпустила песика.
- Чебрик мені сказав, що Вавило забрав Лесю до свого маєтку...
- Собачий син! - аж підскочив Михайло, а за ним і Клим.
- Чого це ви підхопилися? - заспокоїла їх Христя. - Поки що можете не турбуватися, бо Лиходум до Спаса не може побратися з Лесею.
- Чому? - запитав Клим.
- Тому що в чаклунів такий закон. А от те, що він знає про нас, - дуже погано, бо Лиходум надішле за нами погоню!
- Звідкіля тобі все це відомо? - не повірив Михайло.
- Чебрик розповів.
- А ти що - розумієш його мову?
- Авжеж. Я ж відьмочка, не забувай про це... - посміхнулася Христя.
- З тим, що Чебрик дуже розумненький, я згоден, але невже у собак є своя мова?
- Аякже! - Христя сплеснула у долоні. - Хіба ж ти не знаєш, що в кожної божої тварини є своя мова?! Навіть дерева і квіти розмовляють і пісні співають!
Михайло розгублено скуйовдив волосся на голові, бо нічого, крім шепотіння листя на деревах, не почув.
- Про що ж вони зараз співають? - запитав хлопець.
Христя уважно прислухалася, а потім почала розповідати:
- Дерева співають про високе небо, до якого вони протягують свої гілки-руки, про таємні підземні джерела з холодною солодкою водою, що напувають вікове коріння зелених велетнів. Квітки оспівують тепле сонечко, яке пестить їх тендітні пелюстки...
Дівчина замовкла на хвилинку, схиливши голову набік, наче прислуховуючись до чогось ледь чутного, а потім весело розсміялася:
- Навіть гриби, котрі зараз сидять під землею, звертаються до хмари. Вони благають її пролитися дрібним тихим дощиком...
- Гарно ти, Христю, розповідаєш, - похвалив Михайло. - Наче пісню співаєш...
- А що, - підтвердив Клим. - Вона і співає дуже гарно. Ану, заспівай нам, Христю!
- Та навіщо... - дівчина зашарілася.
- Просимо... просимо... - підтримав Клима Михайло.
- Ну, як хочете, то слухайте.
Христя повела плечиком і заспівала чистим дзвінким голосом:Ой там, на узліссі,
Горобина зріє.
Дівчинонька у джерельці
Біле личко миє.
Любисточком утирає
Чорнявії брови -
До парубка поспішає,
Що жде у діброві.
Раптом із хмарини
Сипнув рясний дощик.
Дівчинонька з переляку
Загубила кошик.
Та й сховалась попід листя
Дуба зеленого.
Там зустріла своє щастя -
Хлопця молодого.Тільки-но встигла Христя доспівати пісню, як важка хмара затнула сонце, і на землю впала перша краплина, схожа на діамантову кульку. За нею - друга, третя... А потім як вперіщить дощ, та такий густий - як стіна. Налетів вітер-шибеник. Навкруги загуло, затріщало, аж ліс застугонів. Блимнула яскрава блискавка, засліпивши очі. Страшений гуркіт прокотився понад деревами, лякаючи лісових мешканців.
Підхопилися друзі і побігли до велетенського дуба, що ріс ліворуч од стежини, - в його стовбурі темніло велике дупло. Туди залізли Христя з Климом. Потім Михайло подав їм Чебрика і сам пірнув у дупло, в якому було на диво просторо.
- Це твої гриби начаклували дощ! - пробурмотів Михайло, докірливо звертаючись до Христі.
- По-перше, - це не мої гриби, - посміхнулася дівчина. - А, по-друге, - дощик швидко скінчиться.
Ще декілька хвилин тривала злива, а потім так само раптово вщухла, як і почалася. З-за хмар визирнуло сонце, і над галявиною чарівною брамою спалахнула райдуга.
Друзі вибралися з дупла і рушили стежиною далі.
* * *
Тим часом у своєму будинку Вавило Лиходум допитував Лесю.
- Де твій брат? Куди він подівся?
Леся знизала плечима.
- Я не знаю...
- Брешеш! - гарикнув Вавило. - Ти все знаєш! Він пішов разом із Христею. Куди вони пішли?
Дівчина презирливо відвернулася від потворного чаклуна.
- Відповідай, коли я питаю! - розлютувався Вавило.
- Навіщо ж допитуєшся, якщо сам все знаєш краще за мене? - відповіла Леся.
- От як ти відповідаєш?! - чаклун погрозливо вирячив баньки. - Ну то зараз я сам все побачу власними очима!
Вавило розчинив вікно , висунув з нього свою гидку пику і загорлав на все подвір'я:
- Чиряк! Витягни з льоху отого мідного казана, що я в ньому кажанів варив, і неси сюди! А ти, Вухо, назбирай реп'яхів, принеси сушених п'явок, мух, та не забудь додати тогорічної гадючої шкіри. Тільки швидко - одне копито там, друге - тут!
Чаклун знову повернувся до Лесі, коли це лізе у вікно руде свиняче рило. Очиці дурні, розгублені.
- Володарю, як же я можу, щоб одне копито там було, а друге тут? Це я що - повинен розірватися, чи як? - запитав Вухо.
Лиходум аж позеленів од люті. Загупав ногами, ухопив зі столу глечика, та як вцідить чортові прямісінько у писок. Того наче вихором знесло. А Вавило йому навздогін кричить:
- Я тобі, собача душа, роги повідбиваю!
З подвір'я долинуло якесь гуркотіння і сполоханий виск пацюків. Сходинами затупотіли ратиці, і до кімнати увалилися захекані чорти, аж язики повисовували. Тремтячи від переляку, вони поклали на стіл казан і оте сміття, що звелів зібрати чаклун.
- А тепер - геть з моїх очей! - гаркнув на них Вавило.
Вухо і Чиряк кинулися до дверей, але застряли в них, бо кожний хотів вискочити першим. Вавило підскочив до них та як вперіщить батогом по спинах - чорти із скавчанням повилітали на вулицо, наче корок із пляшки.
- От маю дурнів! - зі злістю пробурмотів чаклун, повертаючись до столу.
Він кинув у казан те, що приніс Вухо, вилив туди ж якесь густе зілля з чорної пляшки, що стояла поруч. Мішаючи оту гидоту курячою кісткою, Лиходум стиха щось мурмотів собі під м'ясистий ніс.
Леся з острахом спостерігала за чаклунством.
Раптом з казана завалував якийсь зеленкуватий дим. Вавило відступив од столу на два кроки і, змахнувши долонями, скрикнув:Зілля, варися, звивай кільця з диму,
Очі заплющуй Христі і Климу.
Хай в темнім лісі їx мавки водять.
Швидше покаж мені, де вони ходять!Смердючий дим здійнявся над казаном і перетворився на велику напівпрозору кулю, у середині якої з'явилися якісь маленькі постаті, що крокували лісовою стежиною.
- Ось вони! - зловісно мовив чаклун. - Зараз подивимось, куди чимчикують...
Лиходум нахилився до столу і здивувався:
- А це ще хто? Звідкіля взявся той жебрак?
Чаклун помацав себе за підборіддя, заклопотанно мугикнув і роздумливо промовив:
- Може, й не жебрак, а козак... але ж нема у нього козацького оселедця... Гм-м, проте шабля є...
Вавило крутонувся на п'ятах, аж подлога скрипнула, і вп'явся очима в Лесю.
- Хто це? Відповідай!
Дівчина спробувала схитрувати.
- Звідки я можу знати? Я його вперше бачу...
- Брешеш! - заревів чаклун. - Он твій пес до нього так лащиться, наче давній знайомий!
Леся у відповідь лише презирливо поглянула на Лиходума і відвернулася.
- Не хочеш казати?! Добре, я сам про все дізнаюся!
Вавило вхопив дивчину за руку і вштовхнув у другу кімнату, де не було жодного віконечка, а двері зачинив на засув. Потім вийшов на подвір'я, шукаючи своїх помічників. Не знайшовши чортів, чаклун зазирнув за хату.
Там, вмостившись на довжелезній колоді, Вухо і Чиряк хвацько різалися в карти, намагаючись обдурити один одного. У кожного в лапах було по шість тузів - і всі козирні. Чорти сварилися.
- Зараз твоя черга бути в дурнях! - наполягав Вухо.
- Чому це моя, коли твоя? - заперечив Чиряк.
- Тому, що я вже був дурнем минулого разу...
- От бачиш - усе вірно!
- Що - вірно? - не зрозумів Вухо.
- А те, що хоч грай, хоч не грай, але й без карт видно, що ти дурень! - зареготав Чиряк.
- А ти... а тобі... - на якусь мить Вухо аж розгубився від образи, - А в тебе рило свиняче! - нарешті знайшовся він.
- А в тебе яке? - зареготав Чиряк.
Відкинувши карти вбік, чорти зчепилися і почали лупцювати один одного по пиках, та так, що аж смух з них посипався.
Лиходум мовчки стежив за ними, погрозливо погойдуючись з п'ят на носки. Коли йому набридло дивитись на бійку, він нишком підкрався і вхопив обох за хвости.
Ще не втямивши у чому річ, чорти продовжували хвицатися, поки не почули шаленіючого голосу:
- Ось як ви мені слугуєте... Ось як ви за всім слідкуєте... Я вас обох до пекла відправлю!
Вухо і Чиряк впали ниць, обхопили чоботи чаклуна і почали їх цілувати, благаючи:
- Змилуйся, володарю...
- Пробач нам...
- Це все Чиряк винен!
- Вухо перший почав!
- Досить! - гаркнув Лиходум і так смиконув їх за хвости, що чорти вмить пиками в пилюгу зарилися. - У мене від вашого скавчання вже голова мало не трісне! Зараз же рушайте у погоню. Наздоженіть Христю і Клима, з ними ще якийсь парубок. Bcіx схопити і привести сюди! Зрозуміли?
- Так точно, ваша темна величність! - вишикувалися Вyxo і Чиряк.
- Якщо не упораєтесь, то я з вас шкіри позлущую! - пообіцяв чаклун.
Чорти зірвалися з місця, немов скажені, і чкурнули униз до села - тільки курява знялася. Прибігли на Христине обійстя, все обнюхали і побігли за дівочими слідами, не відриваючи своїх писків від землі. Прогупотіли кладкою, покружляли довкола кучугури гною, яку раніше стеріг Клим, і заглибилися в ліс.
Коли вже смеркло, з лісу на широкий шлях, що простягся через степ на захід, вийшли Михайло, Клим і Христя, а за ними і Чебрик, допитливо лупаючи своїми очима навкруги. Ніколи ще не забігав він так далеко від своєї хати.
На темному небі пливли легкі хмарини, час від часу затуляючи місяць і зірки. Радісно заспівали цвіркуни, бо настала їхня пора.
- Темно, хоч у вухо дай! - поскаржився Клим.
- Це й добре... - відказав Михайло.
- Чим же воно добре? Нічогісінько не видно!
- Ото й гаразд! Якщо зустрінемо кого, то жахатися від тебе не буде...
- Чого б це комусь жахатися від мене?
Христя взяла Клима за руку, лагідно стиснула і заспокійливо мовила:
- Климчику, це ж тільки ми знаємо, що ти людина, а іншим не відомо. Хто зна, що може статися, якщо тебе вздріють?
- Мабуть, п'ятами накивають... - погодився хлопець.
- Як втечуть, то це ще й непогано, - додав Михайло.
- А що ж іще?
- Може статися, що зустрінеться неабиякий чолов'яга або завзятий козарлюга, то вхопиться за голоблю, наприклад, або за шаблю - і станеться лихо...
Михайло хотів, було, щось додати, та раптом прислухався до чогось і прошепотів:
- Тихше. Здається мені, що до нас хтось наближається... Станьте осторонь, а ти, Климе, ховайся за Христю, щоб тебе не розгледіли.
Почулося якесь сопіння і скрипіння, яке повільно наближалося. Незабаром із темряви з'явилася велика гарба, що з нудьгуватим скрипом сунула шляхом на захід. Двоє волів тягли її ліниво жуючи жуйку. На передку сидів старий сивий дід і куняв. Солом'яний бриль сповз йому на самісінький ніс.
- Добрий вечір, добродію! - привітався Михайло, виходячи на дорогу. - Помогай вам Бог!
Дідок підхопився, підняв бриля і чемно відповів:
- Хай і тобі Бог помагає, парубче! Куди йдеш?
- До Карпат...
- Ого! Не близький світ... Залазь на гарбу - подвезу трохи до вітряка, це мені по дорозі, а там уже наші шляхи розійдуться.
- Та я не сам. Зі мною друзі.
- Хто такі?
- Христя і Клим, та ще й Чебрик.
- Хто... хто? - не зрозумів дідок.
- Так песика кличуть, - пояснив Михайло.
- Добре, сідайте всі - місця хватить...
Михайло підхопив Чебрика і сів поруч з дідком, а Христя з Климом влаштувалися на другому кінці гарби, щоб старий не помітив часом на голові хлопця роги.
Коли всі повсідалися, дідок смикнув за віжки і взявся поганяти:
- Гей, ледащі, поїхали!
Воли знехотя потягли гарбу далі.
Михайло погомонів з доброзичливим дідом, а потім, коли той знов заплющив очі і стиха захропів, парубок ліг на сіно, підклавши руки під голову, і замислився.
Чебрик згорнувся бубликом і солодко сопів, іноді тіпаючи задньою лапкою - мабуть, ганявся уві сні за сусідським котом. Заколисані розміреним погойдуванням гарби, поснули і Христя з Климом.
Непомітно промайнула ніч. На світанку Михайло почув якийсь шум. Підвівшись, побачив вітряка, що поволі крутив крильми під слабким вітерцем. Поруч з вітряком, відокремлюючись од шляху, пролягла стежка, ведучи прямісінько до високого темного лісу.
Михайло розбудив друзів, поки не прокинувся дідок, поклав біля старого в знак подяки люльку (сам парубок не палив, а люльку мав для поважності) і тихенько зліз на землю.
Воли байдуже потягли гарбу до невеличкого хутору, що вже виднівся у зеленій балці, а друзі поспішили стежкою до лісу.
Дерева тут були високі і міцні. Величні дуби і берести затулили небо густою зеленою стелею. Вузлуваті корневища виступали із землі, наче велетенські жили. Повітря у лісі було чисте і прохолодне.
Друзі прудко йшли стежиною. Попереду, задерши хвоста, поважно біг Чебрик, час від часу оглядаючись на супутників - чи не повідставали часом?
Десь опівдні Христя раптом зупинилася.
- Стійте! - гукнула вона.
- Що скоїлося? - запитав Клим.
- Ox, чує моє серце, що нас доганяють...
- Хто?
- Вухо з Чиряком. Мабуть, Лиходум їх послав.
- То що ж робити будемо?
Михайло вхопився за шаблю і рішуче промовив:
- Будемо з ними битися!
- В цьому поки нема потреби, - заспокоїла його Христя. - - Ось я зараз знайду заворот-траву і пересиплю нею стежину...
- І що буде? - запитав здивований парубок.
- Побачите... - посміхнулася дівчина.
Вона зійшла зі стежини і біля коренів старого зморщеного дуба зірвала якусь невиразну сіреньку травичку. Розтерла її у долонях і пересипала стежку.
- А тепер сховаємось... - дівчина показала на густі чагарі. - Тут вони нас не помітять, а ми все побачимо.
Причаїлися. Чебрик теж заліз у траву - лише кінчик носа стирчав. Коли це чують - хтось тупоче. Глянули - а то Чиряк з Вухом сунуть на чотирьох, хвости позадирали, писками землю нюхають, наче собаки на полюванні.
Доперли до тої межі, де Христя заворот-траву посипала, і з розгону, не зупиняючись, зробили коло та й побігли у зворотному напрямку. Сміх та й годі!
- Куди ж вони тепер побігли? - поцікавився Михайло.
- Звісно куди - додому... - відповіла Христя.
- То вони вже нас не доженуть! - зрадів Клим.
- Якби ж воно так було... - дівчина зітхнула. - Як добіжать до Жабокраківки, то отямляться і знов кинуться навздогін.
- Ну то й що? - Клим весело знизав плечима. - А ти знову заворот-трави насиплеш, і вони так і будуть бігати туди- сюди, доки язики не повивалюють!
- Ні, заворот-трава діє лише один раз, другого разу вони переступлять через неї і навіть нічого не відчують... Ну нічого, - дівчина змахнула рукою, наче відганяючи похмурі думки. - Що-небудь та придумаємо!
- Вірно! - ствердив Михайло. - А зараз потрібно не гаяти часу, а поспішати.
І вони вирушили у дорогу.
Чаклун Вавило Лиходум сидів у своїй кімнаті похмурий і зосереджений. Темні думки важко обсіли його. Хитрий і підступний, він відчував своїм чорним серцем якусь приховану загрозу, що надходила від того, поки що не відомого Лиходумові, парубка із шаблею. Та ще й чорти дратували своєю тупістю і нікчемністю. Що б їм Вавило не доручив - усе робили абияк.
Дев'ять діб носив чаклун під пахвою два знески від зузулястої курки, а потім закопав їx у купі гною, чекаючи до півночі, доки з тих яєць повилупляються чорти, які слугуватимуть йому все життя. Про те, що потім, по смерті, ці чорти заберуть його душу до пекла, Вавило навіть і не думав, бо вже і так душа його повинна була йти туди за все те лихе, що він скоїв.
Коли опівночі з'явилися Чиряк та Вухо, чаклун спочатку зрадів, але згодом помітив, що ці двоє - дурні і некмітливі. Чому воно так сталося, Лиходум не розумів - може, знески були якісь не такі, а може, зозуляста курка зіпсувалася. Одне слово - придбав він собі двох дурнів-помічників.
Те, що Христя, Клим і невідомий хлопець ідуть у Карпати за кришталевим яйцем, Вавило одразу зрозумів. Це його не дуже хвилювало, тому що велетенський змій Гримайло Тупак, який охороняє яйце, нікому його не віддасть, а подолати це чудовисько ніхто не зможе, бо нема такої зброї, яка могла б проштрикнути його шкіру. Але сумнів все ж таки брав, тому й послав чаклун Чиряка з Вухом у погоню.
Вавило мотнув головою, відганяючи похмурі думки, підвівся і прочинив двері до кімнати, де була Леся.
- Ти вперта дівка, - промовив він. - Але ж я впертіший! Ти повинна мені все розповісти про того хлопця.
- Нічого я тобі не скажу! - твердо відповіла дівчина.
- Як не скажеш добровільно, то примушу силою!
На це Леся навіть не стала відповідати Лиходумові, лише вперто закопилила губу. Тоді підступний чаклун вирішив діяти хитрощами.
- Лесю, серденько моє, я тебе кохаю більш за все на світі! - повів він улесливим, як мед, голосом.
Дівчина здивовано зиркнула на нього.
- Як ти можеш кохати, коли в тебе замість серця чорна каменюка?!
- Це не так, у мене палке серце!
- Я тобі не вірю! Крім того ти мені огидний!
- Але ж ти сама прийшла до мене... - вкрадливо заперечив Вавило.
- Так, я прийшла сама, - погодилася Леся. - Але тільки для того, щоб ти не робив лиха людям у селі.
- Чому ж це я повинен робити лихо селянам?! - чаклун удав подив. - Хто це тобі такі несенітниці вбив у голову?
- Твої біси сказали...
- Та вони ж тупі, як колоди! Я такого не казав.
- То я можу піти додому? - зраділа дівчина.
- Зачекай-но. Спочатку розповіси мені про того хлопця, а потім підеш!
Леся вперто хитнула головою.
- Нічого я не знаю!
Лиходум зловісно посміхнувся і раптом, змахнувши рукою, сипонув у повітря якогось чорного пороху. Tієї ж миті Лесині очі стали байдужими, вона застигла, немов заснувши, і слухняно чекала наказів.
Переконавшись, що дівчина зачаклована, Вавило почав її допитувати:
- Як звуть хлопця?
- Михайлик...
- Звідкіля він?
- Із Соколівочки...
- Куди пішов і за чим?
- У Карпати, за кришталевим яйцем...
Чаклун задоволено потер долоні і продовжив:
- Хто він: козак чи ні?
- Він коваль...
- От тобі й на! - здивувався Вавило. - А я думав, що він завзятий вояка... Чи,може, він уміє чаклувати?
- Ні, він чесний і порядний...
- Чи не закохана ти в нього часом?
Вії у дівчини затремтіли, наче вона опиралася, але не змогла подолати отой морок, що наслав на неї чаклун.
- Так... - ледь чутно відповіла Леся.
Лиходум зі злістю скриготнув іклами, але знову прикинувся добрим і, змахнувши долонею перед Лесиним обличчям, проголосив:
- Прокинься!
Tієї ж миті дівчина глибоко позіхнула, опритомлюючись, і здивовано глянула на чаклуна.
- Що це зі мною було? Я наче кудись провалилася...
- Не турбуйся, це ти, мабуть, перевтомилася. Лягай відпочинь...
- Я додому хочу... - запросилася Леся.
- Потім, а зараз відпочивай!
Чаклун вийшов з кімнати і зачинив двері. Він був дуже задоволений. Михайло не козак і не чаклун, в такому разі нема чого побоюватися. Нехай іде до Гримайла Тупака - той його одразу ж і проковтне. А Христя з Климом самі повернуться, бо куди ж їм дітися?!
Зробивши такі висновки, Вавило заспокоївся і навіть почав щось приспівувати собі під ніс, коли почув якесь підозріле шарудіння за дверима. Він визирнув у вікно і побачив переляканих чортів, які дивилися на нього, вирячивши дурні очі.
- Що, дурні, заблукали?
Вухо і Чиряк впали на землю і заголосили:
- Змилуйся, володарю, ми не винні...
- Ми бігли, бігли, та чомусь опинилися знову тут...
- У мене зараз добрий настрій, то я вас прощаю, - реготнув Лиходум, дивлячись на чортів, які підлабузницьки виляли хвостами. - А зараз - геть з моїх очей!
Зачинивши вікно, Вавило заходився щось чаклувати.
* * *
Вже декілька днів Михайло, Христя і Клим йшли через ліс. Чебрик ніяк не міг втямити, куди це вони так довго йдуть, але, пам'ятаючи Лесин наказ, справно біг поруч з Михайлом, часом поглядаючи на парубка - мовляв, бачиш, який я слухняний.
Величний ліс був повен чарівних звуків. То долинало з гущавини щебетання якихось птахів, а то зненацька щось тріскало у потаємних нетрях. Вночі погрозливо кричали пугачі, а з хащі уважно стежили за мандрівниками чиїсь недремні очі. Але ніхто з лісових мешканців не займав мандрівників.
Увечері, коли стомлені ноги аж гули від утоми, друзі влаштувалися на відпочинок. Невелику галявину, де вони зупинилися, оточували високі дерева з товстими, немов колони, стовбурами. М'яка травиця пухнастим килимом вкривала землю, і здавалося, що мандрівники потрапили до якогось казкового палацу, де замість стелі було всіяне зірками темне небо.
Швиденько назбирали сухого хмизу, і невдовзі полум'я вогнища розігнало темряву, даруючи тепло і спокій. Нічні метелики повилітали з хащі і закружляли довкола вогнища веселою зграйкою.
- Оце ліс! - з повагою сказав Михайло. - Дерева величаві і могутні.
- А як легко дихається! - підхопила Христя. - Повітря свіже і чисте.
- І зовсім не боязно, - додав Клим. - Хоч і темрява навкруги, і звірі, мабуть, є тут різні, але ж на душі спокійно і лагідно. Ех...
Клим узяв суху гілку і встромив її у багаття. Вогнисті метелики-іскри, весело потріскуючи, здійнялися догори, линучи до мерехтливих зірок.
- Добрим людям нема чого боятися у цьому лісі? - долинув з напівтемряви дужий спокійний голос, і в освітлене багаттям коло увійшов кремезний дідок.
Довге волосся, кошлаті брови, вуса і борода його були білі, мов присипані різдвяним снігом. Сорочка, штани і чоботи - під колір стовбурів дерев. На зморшкуватому обличчі сяяли мудрі очі. В усій його постаті відчувалася якась надприродна сила.
Дідок спокійно наблизився до вогнища і сів біля нього, з щирою посмішкою розглядаючи розгублених друзів.
Першим отямився Михайло.
- Добрий вечір, дідусю... приєднуйтесь до нас. Пригощайтесь, чим Бог послав!
- Дякую вам, добрі люди, за щирість і гостинність. Куди подорожуєте?
- До Карпат, - відповів Михайло і в свою чергу запитав: - Чи не знаєте, довго ще нам блукати цим лісом, бо ми нетутешні?
- Десь із тиждень, а може, й більше, якщо з дороги не зіб'єтесь...
- Кепські наші справи... - сумовито зітхнув Клим, чухаючи потилицю. - Коли ж це ми дійдемо?
- А чого це вам так приспічило у Карпати? - дідок із зацікавленням перевів погляд на Клима. - І навіщо ти, хлопче, в чорта вирядився?
Христя, щоб відвернути дідову увагу від Клима, запитала:
- А ви, діду, хто будете? І звідкіля тут узялися?
- Живу я тут, - посміхнувся той.
- Де, у лісі?!- здивувалася дівчина.
- Авжеж.
- А де ж ваше житло?
- Увесь цей ліс - мій дім. Я лісовий господар!
Друзі переглянулися.
- Люди кажуть, що лісовий господар - страшний та лютий, а ви, пробачте, дуже схожі на діда Хому Роздобудька з нашого села - доброї душі людина, - сказав Михайло.
- Воно всяко буває, - відповів дідок. - Все залежить від людини, з якою лісовий господар зустрічається!
- Це як?
- Ну, наприклад, як погана людина в ліс заходить - то й господар до неї так ставиться. А як добра, то і він до неї з щирим серцем.
- Виходить, що ми добрі люди? - перепитав Клим.
Дідок ствердно кивнув сивою головою.
- Звідкіля це вам відомо? - не вгамовувався хлопець. - Ми ж з вами раніше ніколи не зустрічалися.
- Я і так все бачу. Навіть твоя чортяча личина мене не обманула. Я вже за вами декілька діб стежу, одразу, як ви потрапили до мого лісу. Бачив, що дерева не пошкоджували, квіти не стоптували, г1лля для вогнища брали тільки сухе.
- Он воно як, - зрозумів Клим.
Заспокоївшись, він розповів дідові про все, що з ним скоїлося, про Лесю і чаклуна Лиходума, а наприкінці повідав і про те, що йдуть вони у Карпати за кришталевим яйцем.
Лісовик слухав уважно, а коли Клим скінчив свою розповідь, замислено промовив:
- Гримайло Тупак вам це яйце не віддасть, а силою його не візьмете...
- Що ж нам робити, порадьте, діду, будь ласка! - заблагала Христя.
- Цей змій великий дурень (у нього й прізьвисько - Тупак), але пихатий. От ви і спробуйте його обдурити. Тільки вам потрібно поспішати, бо як будете лісом блукати, то не встигнете повернутися до Спаса додому.
- Може, ви вкажете нам пряму стежинку через ліс? - з надією запитав Михайло.
- Може, і вкажу, - мовив дідок. - А зараз лягайте відпочивати, бо на вас чекає довга дорога. Нічого не бійтеся, тут для вас нема ніякої загрози. А я піду оглядати свої володіння.
Лісовий господар легко підвівся, зробив декілька кроків і розчинився у темряві.
Друзі слухняно полягали спати, і через декілька хвилин уже сопіли носами, як малі діти. Лише Чебрик здивовано кліпав очима, ніяк не розуміючи, чого це всі так хутко позасинали. Песикові стало нудьгувато. Він почухав лапкою за вухом і вже, було, підвівся, щоб обстежити кущі, коли сон раптово подолав і його.
Чебрик завалився на бік і засопів, як старенький дідок.
Поступово вогнище згасло, лише останні жаринки ще жевріли під гарячим попелом. Галявина поволі вкрилася м'якою ковдрою темряви.
* * *
Михайло бачив чудовий сон. Наче його несе кудись срібляста течія, лагідно колихаючи в своїх обіймах. Величний стародавній ліс, повз який він плив, щось стиха шепотів зеленим листям. Напівпрозорі метелики безтурботно кружляли поруч. Один з них несподівано підлетів до Михайла, лизнув його у ніс і нетерпляче гавкнув...
Прокинувшись, парубок побачив веселу мордочку Чебрика, який радісно гавкотів і штовхав його носом. Михайло потягнувся і позіхнув, поволі підводячись.
- Це ти, Чебрику?! А мені таке привиділося, що...
Зненацька парубок замовк і швидко продер очі, збентежено оглядаючись навкруги. Потім почав будити Христю і Клима.
Дівчина підвелася і сонно пробурмотіла:
- Оце вже спала! Наче макового відвару напилася...
- І я так само, - сказав Клим.
- Та просипайтеся ж! - вигукнув нетерпляче Михайло.
- А що скоїлося?
- Самі подивіться!
Христя і Клим розплющили очі. Ранкове сонечко вже зійшло, пробуджуючи все живе навколо. Заспівали жайворонки над широким степом, а десь у самій височині вже летів дозором шуліка.
- А де ж ліс подівся? - зойкнула злякано Христя.
- Он там, позаду... - Михайло махнув рукою.
Клим і Христя озирнулися - за сто кроків від них мовчазною стіною стояв темний ліс.
Друзі розгублено сиділи серед степу. Десь там, вдалині, крізь ранковий серпанок проглядали високі темні гори.
- Невже це Карпати? - не повірив своїм очам Клим.
- Нічого не зрозумію... - Михайло розвів руками. - Як ми тут опинилися? Лягли спати на галявині у лісі, а прокинулися серед широкого степу... Лісовий господар казав, що нам йти ще понад тиждень...
Христя примружила очі, щось згадуючи, а потім радісно сплеснула у долоні.
- То це ж, мабуть, лісовий господар нам і допоміг!
- Як?
- Поки ми спали, він переніс нас сюди. Всім відомо, що лісовий господар у своїх володіннях має велику чарівну силу.
- Ну що ж, - розсудливо промовив Михайло. - Раз так, то велике йому за це спасибі! Зараз хутенько поснідаємо - і в дорогу. Он уже й гори видно, скоро доведеться і з Гримайлом Тупаком знайомитись.
Йшли увесь день. Карпати наближалися поволі. Дорога до них виявилась набагато довшою, ніж здавалось. Друзі здаля захоплено дивилися на прадавнє чудо, бо ніхто з них ще ніколи у житті гір не бачив. Тільки чули розповіді про Карпати, та в піснях кобзарів бриніла світла туга за кришталевими гірськими річками, зеленими полонинами і працьовитим людом, що з давніх часів жив у мирі та злагоді у цих місцях.
Вечірні сутінки наздогнали мандрівників неподалік од маленького хутора, що притулився біля підніжжя високої гори, яка, здавалося, здіймалася до самого неба. Темні важкі хмари чіплялися за її ледь помітну верхівку.
- Оце гора! - замилувався Клим. - Аж страх бере! Невже нам доведеться туди дертися?
- А ти як думав? - спробував посміхнутися Михайло, але і в нього дух перехопило.
- Не знаю, що ви там собі міркуєте, але вночі я туди не піду! - подала голос Христя. - Це ж не на скирту соломи лізти - в темряві можна і в халепу попасти.
- Гаразд, - погодився Михайло. - Може, знайдемо притулок на ніч у цьому xyтopі...
- А як же Клим?
- Не турбуйся. Ми попросимо у господаря дозволу відпочити на сіновалі, то Клима ніхто й не побачить, а вранці, коли ще всі будуть спати, рушимо у гори. Згода?
- Нехай буде так.
- Зачекайте мене тут!
Михайло перестрибнув через тинок, що ледве тримався на двох воринах, і підійшов до низенької хатки-мазанки. Крізь маленьке віконце, затулене стареньким рядном, пробивалося слабке світло.
Парубок стиха постукав.
Щось грюкнуло всередині , відхилилася ряднина - і у вікні з’явилося бліде перелякане обличчя. Вздрівши біля дверей дужого парубка з шаблею на боку, людина перехрестилася і щезла. Через мить Михайло почув якесь шарудіння, двері із пронизливим скрипом розчинилися, і у ноги хлопцеві впала літня жінка. Вона обхопила його чоботи і, заливаючись гіркими слізьми, заголосила:
- Ой, не губіть, люди добрі! Не забирайте останнього! Не лишайте діточок маленьких сіромахами!
Від несподіванки Михайло поточився від дверей. Чебрик, що стояв поруч з ним, теж відскочив, наче злякався, що і його зараз вхоплять за лапи.
- Чого це ви мені чоботи цілуєте, наче якомусь панові? - розгублено скрикнув хлопець.
Жінка, либонь, не почула, чи не зрозуміла його запитання і продовжувала припадати до його ніг.
- Нема вже у нас нічого, все віддали! Тільки діткам і залишилося... - не вгавала вона.
Михайло вивільнив ноги з обіймів жінки і відскочив убік, розгублено дивлячись на її плазуюче тіло. У хаті раптом зчинився гвалт - заплакали діти. На подвір'я вибігла старенька бабуся і теж кинулася у ноги парубкові.
Михайло розпачливо гримнув:
Та що ж це таке? Чого ви мене за чоботи хапаєте?
Але жінки не звертали уваги на його слова.
- Ану цитьте! - грізно наказав Михайло. - Збожеволіли, чи що? Замовкніть і кажіть по черзі: що тут у вас скоїлося?
Жінки відсахнулися від нього і збентежено перезирнулися. Потім поволі підвелися, і старенька здивовано запитала:
- А ти, соколику, невже не розбійник?
- А що - схожий на злодія? - в свою чергу здивувався парубок.
- У тебе ж шабля...
- То для захисту від лихої людини, як трапиться... Он справжні козаки завжди з шаблями ходять, і ніхто не каже, що вони розбійники!
- Може, десь воно й так, - заперечила йому молодиця. - А в нас із шаблями ходять лише розбійники, тому ми й прийняли тебе, хлопче, за одного з них... Вибач нам за це!
- Та нічого, всяко буває... - Михайло щиро посміхнувся. - А чи не можна буде у вас заночувати? Бо я з друзями здалеку йду - трохи втомилися.
Жінка знизала плечима.
- Якщо не боїтесь розбійників, то будь ласка! Тільки хата у нас маленька, діточок повно...
- Ви не турбуйтеся, ми на сіннику влаштуємось, якщо ви не проти?
- Чого б це бути проти, що ми - не люди?!
- От і спасибі! - зрадів Михайло. - А де ж ваш чоловік, чому він не вийшов?
Старенька важко зітхнула і заклопотано промовила:
- Усі чоловіки з нашого хутору подалися до Криму за сіллю. Самі тільки жінки і діти залишилися. Прознали про це розбійники і тепер майже щоночі до нас навідуються. Все, що можуть, забирають, грабують нещадно! Нема кому захистити нас від цього лиха... То ви влаштовуйтесь на сіні у сіннику, а як, боронь Боже, заявляться розбійники, то сидіть собі тихо - може, вони вас і не помітять.
- Не хвилюйтеся, - заспокоїв Михайло жінок. - Йдіть собі до хати, ми вже тут самі упораємось.
Побажавши господаркам доброї ночі, парубок зачекав, поки вони зайшли до хати, а потім покликав Христю і Клима, що стояли за тином.
Друзі залізли на сіно і влаштувалися на відпочинок, а Чебрик залишився унизу. Згорнувшись клубочком під драбиною, він накрив носа лапою і заплющив очі. У курнику загарлав хрипким голосом півень (мабуть, спросоння йому здалося, що вже наступає ранок), але враз замовк, щоб не збудити увесь свій курячий гурт.
Над хутором запала тиша. З-за хмар неквапливо виплив місяць, розтинаючи їх своїми сріблястими ріжками.
Одразу ж за хутором темний ліс зеленими хвилями здіймався на гору. Статні сосни тихо щось шепотіли, наче розповідали стародавні легенди ще тих далеких часів, коли величні Карпати були зовсім молоді.
Несподівано десь за хутором заіржав кінь і почувся стрімкий тупіт. Загавкотіли собаки.
Невдовзі біля тину зупинився загін вершників. Вони зіскочили на землю, розтрощили хвіртку і нахабно поперлися до хати. Перший з них загупав у двері, як скажений.
- Вічиняйте, бо вже гості на порозі! - загорлав він.
Його супутники зареготіли. У хаті зчинився гвалт.
- Швидше відчиняйте, бо гірше буде! - знов крикнув той, що стукав у двері. Михайло, Клим і Христя продерли очі і поглянули униз.
- Хто це? - здивувалася дівчина. - І чого вони вночі до чужої хати лізуть?
- Мабуть, оце і є ті розбійники, про яких казала господарка... - відповів Михайло.
- Ой лишенько! Що ж тепер буде? - сполошилася Христя.
А розбійники тим часом уже почали ламати двері, намагаючись увірватися до хати. Деякі з них запалили смолоскипи, і надворі одразу стало світло.
- Ану, зачекайте мене тут, - рішуче мовив Михайло, чіпляючи до пояса свою шаблю. - Зараз я з цими лиходіями побалакаю!
- Ой, не ходи, Михайле! - заблагала Христя. - Їх там дуже багато...
- Нічого, як-небудь упораюсь.
- Михайле, я з тобою! - підхопився Клим.
- Сиди тут і не вилазь! - відрізав Михайло. - У тебе зброї нема.
Він ковзнув по сіну униз і несподівано з'явився серед розбійників, котрі, побачивши незнайомого хлопця з шаблею, розгублено поточилися від дверей. Напроти Михайла залишився лише ватажок. На вигляд він був дуже осоружний. Ніс гачком, підборіддя довге, коняче, а маленькі злющі очі, наче в пацюка. Першим отямившись від несподіванки, ватажок вхопився за шаблю.
- Ти хто такий? - погрозливо запитав він.
- Я - Михайло. А ви хто будете?
- Не твоє собаче діло!
- Може, й не моє... - погодився парубок. - Тільки ви йдіть собі, будь ласка, звідсіля і більше ніколи не повертайтеся!
Разбійники весело зареготали.
- Ой, не можу! - гучніше за всіх потішався ватажок. - Тільки-но подивіться на цього лицаря. Та я тобі враз утну оту макітру, що в тебе замість голови бовваніє... Бидло!
- А ти - моримух поганий! - відповів Михайло.
Враз запала тиша. Розбійники остовпіли. Ще б пак: їхнього ватажка, перед яким тремтіли усі хутори і села навкруги, обізвали гидким моримухом.
- Що-о?!! - заревів розбійник.
Він змахнув шаблею і кинувся на парубка. Але ж не тут то було. Хоча Михайло і не був завзятим рубакою, проте кувалдою в кузні добре таки махав, то й шаблею трохи володів. Хто зна, як би воно було, якби він з ватажком розбійників наодинці бився, тільки інші злодії кинулися на поміч своєму чільникові. Заблискотіли шаблі, як блискавки. Залунав сталевий дзвін.
Михайло умисне відступав до сінника. Несподівано один з розбійників як підскочить, шаблю випустив з рук, очі вирячив і несамовито зарепетував:
- Ой! Рятуйте!
Це Чебрик, підкравшись нишком, ухопив розбійника за сідницю. А тут ще - шубовсь! - з сіна Клим з'їхав, в руках вила тримаючи. Як побачили його розбійники, одразу ж кинулися навтьоки, покидавши свою зброю.
- Рятуйся, хто може! Тут чорти завелися! - лементували вони з переляку, вирішивши, мабуть, що це вже за їхніми брудними душами з пекла гінця послали.
А Михайло свою шаблю за пояс встромив, ухопив голоблю, що лежала на подвір'ї і давай навздогін пригощати злодіїв, та так, що з них аж дрантя летіло. Розбійники на коней скочили та й повтікали світ за очі.
Клим з Михайлом вдоволено сміялися. Тут і Христя до них злізла - подивитися, чи не поранені. Михайло присів і погладив песика.
- Молодець, Чебрику, допоміг мені!
Відчинилися хатні двері, і на подвір'я вийшли жінки і діти. Вони через віконечко все бачили і тепер хотіли подякувати захисникам. Але як побачили Клима, то й заклякли з переляку.
- Не бійтеся, люди добрі! - заспокоїв їх Михайло. - Ніякі ми не чаклуни.
І він розповів про Клима, Лесю та Вавила Лиходума, а потім і запитав:
- Може, підкажете нам, де тут у Карпатах є печера, у якій сидить змій Гримайло Тупак, бо нам дуже потрібно до нього дістатися?
Жінки про щось порадилися поміж собою, і молодша відповіла:
- Є у нас на хуторі старенька бабуся Ярина. Вона, кажуть, коли молодою була, усі стежки у Карпатах знала. Спитаємо у неї - може, вона знає...
Поки йшла бійка з розбійниками, поки Михайло розповідав про все, що скоїлося з ним і його друзями, і ніч скінчилася. Зажеврів обрій на сході, заспівали півні. Хтось збігав до сусідньої хати і покликав бабу Ярину.
Старенька уважно вислухала, а потім надовго замислилася. Нарешті зітхнула і почала розповідати:
- Коли я була ще маленькою, мій дід, чабан, якось здалеку показав мені одне страшне місце в міжгір'ї, де навіть дерева і кущі не ростуть, а лише голі скелі стоять. Там, казав дід, живе величезний змій. Він дуже хвалькуватий і любить, щоб йому поклонялися. От, може, ви його якось і обдурите. А стежку, по якій можна дістатися до того міжгір'я, я вам покажу.
Вдячні жінки нагодували своїх визволителів, ще й у дорогу їм дещо зібрали і провели до того місця, де починалася ледь помітна стежина.
Тим часом чаклун Вавило Лиходум почав готуватися до свого весілля. Він запросив ycіx відьом і чаклунів. Своїм чортам Вавило наказав пошити йому весільний одяг із гадючої шкіри. Чиряк та Вухо із старанням стали до роботи, та тільки все у них йшло, як завжди, не так, як потрібно. То рукава замість холоші пришиють, то навпаки. Чаклун вже лупцював-лупцював їх, а вони ніяк не втямлять, що йому від них потрібно.
Іноді Лиходум випускав Лесю на прогулянку, але завжди слідом за нею йшли чорти, бо чаклун наказав їм стежити за дівчиною, щоб не втекла.
Якось Леся йшла увечері понад річкою Бігляночкою, назбирала квітів і сплела з них вінок. Ромашки і червоні маки зпліталися із фіолетовими сокирками, біленькими грициками, серед яких витиналися голубі волошки. Сумно дивилася дівчина на повільну течію Бігляночки.
Річка-сестричка, куди несеш свої вільні води? - спитала Леся, вклоняючись до річки.
Ледве помітні жмури пробігли по дзеркальній поверхні річки і розчинилися десь у гущавині соковитого очерету. Лагідний вітерець колисав замріяні пелюстки білої лілії. Теплий подих від Бігляночки погладив Лесю, і у цьому подихові дівчині вчулося ледь чутне шепотіння відповіді.
Несподівано понад самою водою промайнула стрімка тінь.
Леся подивилася вгору. Швидка ластівка шугала із краю в край, намагаючись втекти від шуліки, що вже майже наздогнав її. Дівчина простягла руку і крикнула:
- Ластівко-пташинко, лети до мене, я тебе захищу!
Почувши це, ластівка камнем впала на Лесину долоню. Маленьке серденько пташки стукотіло, як шалене, мало не вилітаючи з грудей. Шуліка ображено скрикнув і полетів геть на пошуки нової здобичі.
Леся ласкаво гладила ластівку, і поступово та заспокоїлась.Вона з вдячністю подивилася на свою рятівницю. Раптом Леся зняла з шиї червоне намисто і начепила його ластівці. Поцілувавши пташину, дівчина підняла її вгору і, благаючи, мовила:
- Лети, мила ластівонько, до Карпат. Знайди мого Михайлика та скажи йому, нехай швидше повертається, бо нема вже в мене сили терпіти знущання гидкого Лиходума!
Ластівка защебетала щось на прощання, змахнула крильми і полетіла на захід, попішаючи з вісточкою до Михайла.
* * *
День чи два йшли друзі отією стежиною, що вказала їм старенька бабуся Ярина, але нарешті дісталися до великого міжгір'я, в якому і справді не росло жодного деревця або куща. Лише слабка старенька травиця де-не-де вкривала береги стрімкої бурхливої річки, що мчала порогами зловісної ущелини. Гострі скелі, мов величезні ікла, погрозливо стирчали з ycіx боків.
- Оце вже, мабуть, ми й дісталися до місця, - промовив Михайло, роздивляючись навкруги.
Друзі стояли на горішньому приступку крутих кам'яних сходин, що, мабуть, вирубав у скелі в прадавні часи якийсь велетень. Ці сходини вели вниз, туди, де ревів скажений потік.
- Дивіться, на тому березі якась здорова печера! - вказала рукою Христя.
- Може, це та сама, де сидить Гримайло Тупак? - запитав Клим.
Михайло знизав плечима.
- Хто зна... Зараз побачимо. Підемо униз до печери. Ти, Христе, разом із Климом сховаєшся праворуч за скелями, а ми з Чебриком підемо до входу.
- А що ж нам робити? - запитав Клим.
- Я дещо придумав. Спробую Гримайла обдурити. Поки я буду змієві голову морочити, Чебрик вкраде кришталеве яйце. Ви його хапайте і тікайте щодуху...
- А ти?
- За мене не турбуйтесь, я вас наздожену.
Як вирішили, так і зробили. Спустилися сходинами, і Клим з Христею сховалися серед скелястих уламків.
Михайло знайшов на березі річки камінь, зовні дуже схожий на велике яйце, дав його песикові і щось зашепотів тому на вухо. Чебрик побіг до розщелини, що виднілася поруч з печерою, і заховався там - тільки кінчик його чорного носа стирчав із дірки.
Михайло підійшов до печери, склав долоні рупором і голосно гукнув:
- Агов, чи вдома господар?
Спочатку гучна луна розкотилася під склепінням глибокої і темної печери, а потім земля здригнулася, щось гупнуло, зашаруділо, і з темряви висунулася величезна потворна голова змія, що трималася на могутній лускатій шиї. Глипнувши на Михайла дурними лупатими очима, голова радісно гримнула:
- Ти диви, яке диво! Їжа сама прийшла!
Вона пожадливо облизнулася і хитнулась до Михайла, але парубок підняв догори правицю і глузливо промовив:
- Зачекай-но, шановний, я не до тебе прийшов!
Від несподіванки голова аж тіпнулася і, закліпавши очима, розгублено запитала:
- А до-кого ж?
- Я - до славнозвісного Гримайла Тупака.
- То це ж я і є! - зраділа голова.
- Якщо це ти, то доведи мені, бо я не просто так прийшов, а з дорученням!
Гримайло здивовано розкрив пащу.
- Яке таке доручення? Кажи швидше, бо я дуже їсти хочу!
- Мене сюди люди послали, щоб я правду про тебе взнав.
- Про що? Кажи! - гримнув змій.
- Дехто каже, що ти дуже розумний...
- Це так! - задоволено ствердив Гримайло.
- А ще кажуть, буцімто ти найдужчий у світі і найсміливіший.
- І це вірно! - реготнув Тупак.
- Але ж багато хто і не вірить, тому мене прислали до тебе, щоб я переконався в цьому на власні очі і потім підтвердив.
Змій розгублено подивився на парубка, намагаючись зрозуміти, до чого той веде.
- А як це можна довести? - нарешті запитав він.
- Он бачиш, ліворуч, стоїть велика скеля. Розтрощи її - і одразу буде видно, що ти й насправді найсильніший у світі.
- Е-е... ні, мені з печери вилазити не можна, бо в мене тут...
Раптом Гримайло замовк, наче щось збагнувши, і з підозрою позирнув на Михайла. Але парубок, зробивши вигляд, що нічого не помітив, сказав:
- От бачиш, казав, що найсміливіший, а сам боїшся з печери вийти!
- Хто - я?! - заревів від обурення змій. - Ану показуй мені ту скелю!
Гримайло Тупак виліз із печери і пішов за Михайлом до скелі, що стирчала ліворуч серед бурхливої течії. Змій і насправді був велетенський - як величезна скирта соломи. Шкіряні крила волочилися аж по землі, довгий хвіст сердито тіпався, а криві пазурі вивертали з берега велике каміння. Тулуб змія вкривала металева луска, яка гриміла при ході.
Коли змій пішов за Михайлом, з розщелини вистрибнув Чебрик. Тримаючи в зубах камінь, схожий на велике яйце, він швиденько побіг до печери. У дальньому її кінці лежало сяюче кришталеве яйце. Песик ухопив його, поклав на місце, де воно лежало, камінь і щодуху помчав до Христі і Клима. Сховавши яйце у вузлик, друзі прожогом кинулися до сходин, щоб вибратися нагору.
Тим часом, діставшися до тієї скелі, що вказав йому Михайло, Гримайло Тупак звився навколо неї кільцем і так стиснув, що у всі боки тільки каміння бризнуло. За хвилину скеля розтрощилася, і від неї не залишилося навіть сліду.
- Ну що, тепер переконався, що я найсильніший у світі? - пихато запитав змій.
- Ще б пак! - Михайло тільки потилицю почухав. - Я такої сили не тільки не бачив, а навіть й не чув про таке!
- Ото ж знай! А тепер, коли ти вже переконався, що я найсильніший і найсміливіший, я тебе з'їм! - Гримайло облизнувся і присунувся до парубка.
- Тю... а казав, що розумний... - удавано здивувався Михайло. - А сам дурний, як пень!
- Чому це я дурний! - знову обурився Тупак.
- А тому, що як ти мене з'їсиш, то хто ж розповість людям про твою силу, сміливість та розум?
Змій розгублено кліпнув очима, а потім незадоволено буркнув:
- Я тебе і не збирався їсти. Що я - дурний?! Це я просто так пошуткував... А тепер іди і всім розкажи про мене!
- Аякже, обов'язково розкажу! - посміхнувся Михайло. - Особливо про твій розум!
І парубок швидко побіг до сходин, а змій поліз до своєї печери.
Та не встиг Михайло подолати і половини приступок, як гори здригнулися від страшенного реву. Розлючений Гримайло Тупак вискочив із печери і кинувся навздогін Михайлові. У два стрибки він опинився біля парубка.
- Обдурити мене хотів?! Чарівне кришталеве яйце вкрав!
- Хто - я?! - Михайло розвів руками. - Нічого я не брав. Я ж з тобою був.
- А оце що? - показав змій камінь.
- Та це ж і є кришталеве яйце, тільки воно, мабуть, охололо, поки ти скелю руйнував. Швидше повертайся у печеру і грій його, тоді воно знов стане таким, як було!
- Вірно... - здивувався Тупак. - Як це я сам не змикитив?
- Нічого, навіть з мудрими іноді так буває, - заспокоїв його Михайло. - Все одно ти найрозумніший у світі!
- Ну то бувай, парубче! Мені треба швидше яйце відігрівати! - гримнув змій і поскакав до печери, обережно тримаючи сірий камінець.
Коли Михайло вибрався нагору, друзі радісно обнялися, а потім не гаючи часу побігли по стежині до хутора.
Раптом згори долинув пташиний щебіт, і на Михайлове плече сіла зморена ластівка, у якої на шиї було намотано червоне намисто.
- Стійте! - гукнув парубок. - Тут якась ластівка в намисті з'явилася...
Христя і Клим зацікавлено підійшли ближче. Ластівка подивилася на них розумними очима і щось швидко защебетала, повертаючи голову то до Михайла, то до Христі, яка уважно слухала птаху.
- Дивіться, це ж Лесине намисто! - здивувався Клим. - Як воно потрапило до ластівки?
- Так, це дійсно Лесине намисто, - ствердила Христя, вислухавши пташинку. - Вона сама дала його ластівочці з тим, щоб ми поспішали, бо вже Лиходум готується до весілля!
Михайло обережно зняв намисто і сховав його у себе за пазухою. Поцілувавши ластівку, він підкинув її угору, і пташина полетіла собі додому.
- От якби у нас були крила! - мрійливо зітхнув Клим.
- Нема їх у нас, на жаль, тому й потрібно поспішати! - рішуче мовив Михайло.
Йти з гори, звичайно, легше, ніж підійматися. Тому десь увечері друзі знову опинилися у тому самому хуторі, де відбулася нічна бійка з розбійниками. Вдячні за визволення від злодіїв хуторяни порадилися між собою і вирішили дати Михайлові і його супутникам коней.
Низенько вклонившись добрим людям, друзі скочили на коней і помчали додому.
Чебрик їхав разом із Михайлом. Він сидів верхи поперед хлопця і поважно роздивлявся навкруги, мовляв, дивіться усі - я теж вершник!
* * *
З самого ранку Лиходумові щось не йнялося. У його чорну душу закрався якийсь страх. Не розуміючи, в чому справа, чаклун вирішив за допомогою чарівного зілля перевірити, що сталося з Михайлом. Вавило знов накидав у мідний казан усякої гидоти і, коли створилася напівпрозора куля, почав уважно вдивлятися в неї, розшукуючи Михайла і його друзів. Коли він побачив їх верхи на конях, та ще й з кришталевим яйцем у вузлику, то страшенно злякався.
- Чиряк! Вухо! Швидко до мене! - загорлав Лиходум, вибігши на подвір'я.
Чорти наче з-під землі вискочили, стоять - тремтять. А чаклун дав їм пляшку з якоюсь рідиною, та й каже:
- Біжіть мерщій назустріч Михайлові, Климові і Христі - вони вже повертаються. В бійку з ними не вступайте, бо якщо вони з Гримайлом Тупаком упоралися, то вас, дурнів, тим більш обдурять. Зачекайте, поки ляжуть спати, а тоді побризкаєте їх оцим зіллям. Після цього вони вже ніколи не прокинуться. Заберете кришталеве яйце - і прожогом до мене! Все зрозуміли?
- Так, володарю! - разом гаркнули чорти, забираючи пляшку із зіллям.
- Ну то поспішайте! А як не впораєтесь, то краще не повертайтесь, бо я з вас шкіру позлущую! - погрозливо попередив Лиходум.
Підхопилися Чиряк із Вухом та й дременули навпростець, через бур'яни, через яр, через річку Бігляночку, а там вже й через лісові хащі - тільки гілля затріщало. Поперлася нечиста сила до Карпат, назустріч нічого не підозріваючим Михайлові, Христі і Климу.
* * *
Широким степом їхали друзі до стародавнього лісу. Михайло замислився над чимось, тихо погойдуючись у сідлі. Чебрик замружив очі, мабуть, заснув.
Клим позирнув на Михайлову шаблю і запитав:
- А скажи-но, Михайле, навіщо ти шаблю носиш? Все ж таки коваль ти, а не козак...
- Мріяв я, Климе, стати козаком. Навіть на Січ подався, щоб захищати рідну Україну. Хотів з ворогами битися...
- То зараз же нема війни. З ким ти будеш битися?
- З Лиходумом! - не роздумуючи відповів Михайло.
- А потім?
- А потім... - парубок трохи знітився, почервонів, і раптом рішуче проголосив: - До Лесі посватаюся!
Чебрик нагострив вухо і з зацікавленням розплющив одне око.
- Оце добре! - зрадів Клим. - Свояками будемо! А я теж...
Хлопець умовк, крадькома поглянувши на Христю, наче злякався. Але дівчина лише лагідно посміхнулася і сама запитала:
- Михайле, може, ти знаєш якоїсь пісні козацької?
- Наче знаю...
- То заспівай нам, будь ласка, щоб веселіше їхалось.
Парубок трусонув головою і заспівав. Його голос поволі набирав сили і летів, летів понад степом, наче швидкокрилий сокіл.Як на бійку з ворогами їхав козачина,
Мати сльози утирала, проводжала сина.
Із-за лісу, із-за гір ворожая сила
Накотилась на Вкраїну - все заполонила.
Наробила горя-лиха силища проклята,
Та піднялася на Січі ватага завзята.
Попереду курінний гідно виступає,
Нa його славетній шаблі сонце виграває.
А назустріч чорний лицар, наче купа пнеться,
За плечима плащ кривавий, як хмарина дметься.
Як зійшлися у двобої, наче сталась повінь.
Не встояла вража сила - вся лягла під корінь.
Будуть діти і онуки довго споминати,
Як уміли рідну землю батьки захищати.
Ой поволі краєм поля їде козачина -
Мати сльози утирає, зустрічає сина!Звісна річ: на конях - воно швидше і легше. За декілька діб Михайло з друзями проскакали увесь той ліс, яким пішки пробиралися біля двох тижнів, і тепер спинилися на узліссі, неподалік од вітряка.
Ліворуч, у зеленій балці, вже блимав вечірніми вогнями хутір, а далі за ним, розкинулося велике село. Трохи осторонь од нього стояла церква з блакитними банями, на верхівках яких сяяли позолочені хрести.
Вдарили дзвони. Гул від них розлігся над селом і велично поплив над степам. Михайло побожно тричі перехрестився і повернувся до друзів.
- Переночуємо тут, - вирішив він. - Ніч тепла. А вранці поскачимо далі.
Парубок вийняв з вузлика сяюче кришталеве яйце і поклав його на пень. Яйце ворухнулося, крутонулося туди-сюди і застигло, вказуючи гострим кінцем туди, де мала знаходитись Жабокраківка. Це вже було не вперше.
- От дивна річ! - мовив Клим, захоплено дивлячись на чарівне яйце. - Щоразу воно вказує на Жабокраківку. Невже Лиходум сховав свою погану душу десь там?
- А чому б і ні?! - знизала плечима Христя. - Він же боїться, щоб її хто-небудь не знайшов!
- Як же її можна знайти, якщо ніхто, крім Лиходума, не знає, де вона схована?
- Як, як... - передражнила Христя. - Випадково!
- Для того, щоб не знайшли оту проклятущу душу, треба когось поставити для її охорони. От наприклад, як Гримайло Тупак кришталеве яйце стеріг. А де ти у нас у селі щось схоже бачила?
Дівчина на хвилину замислилася, смішно зморщивши свого гарненького носика. Але знову вперто оголосила:
- То, мабуть, його душу стережуть чорти - Чиряк і Вухо.
Клим ляснув у долоні і розсміявся:
- Вони ж як коні гасають туди-сюди, а повинні були б сидіти біля схованки і не відходити від неї ні на крок!
Слідкуючи за балачкою, Чебрик тільки те й робив що повертав голову то на Христю, то на Клима. В песика від того аж голова замакітрилась. Він трусонув нею, наче відганяючи надокучливих мух, і сердито гавкнув.
Христя і Клим враз замовкли, здивовано дивлячись на нього.
- Чебрику, ти чого? - запитав Клим.
- Гав! - відповів песик, нетерпляче поглядаючи на вузлик з їжею.
- А... ти вже їсти хочеш? - здогадалася Христя. - Зараз..
Вона розгорнула хустину і почала готувати вечерю.
- Зачекайте! - раптом озвався Михайло. - Мені здається, що я знаю, де Вавило Лиходум ховає свою душу...
- Де?
- Ану кажи!
Михайло посміхнувся і з задоволенням потер долоні.
- Ви ж самі кажете, що його душу повинні стерегти і вдень, і вночі, нікуди не відходячи. Так?
- Так...
- А щоб боялися підходить до того місця, кого треба поставити сторожувати?
- Мабуть, чорта...
- Де ти, Климе, сидів, коли ми з тобою зустрілися?
- Біля кучугури гною... Мені Вавило наказав, шоб я її стеріг...
Клим від здогаду аж ляснув себе по лобі:
- То це, виходить, що у тій кучугурі схована душа Лиходума?!
- Ой! - зойкнула Христя. - Невже ти охороняв його душу?
Михайло розсміявся.
- І я так думаю. Ота кучугура гною і є те саме місце, де чаклун переховує свою брудну смердючу душу!
Клим від радості навіть підхопився і почав танцювати, а Чебрик весело стрибав довкола нього.
- Ех, дарма стільки часу згаяли... - нарешті заспокоївся хлопець. - Були ж зовсім поруч!
- Ні, не дарма, - розсудливо мовив Михайло. - Ми ж людей від розбійників звільнили.
- І лісового господаря бачили! - додала Христя. - Та ще й самі здружилися!
- Це вірно! - погодився Клим.
Михайло сховав кришталеве яйце у вузлик і сказав:
- От і добре! Зараз повечеряємо - та й спать. А вранці - додому, тут уже недалеко...
Вечеряли не розводячи вогнища, і скоро всі позасинали. Лише Чебрик ніяк не міг уговтатися - перевертався з боку на бік, дослуховуючись до звуків, що долинали з лісу: то щось шурхотіло у гущавині, то десь неподалік шеберхнув сухим листям їжак. Раптом песик унюхав різкий запах лисиці. Він нашорошився, потім скочив і чкурнув до лісу - вирішив, мабуть, розважити себе полюванням.
Як тільки песик зник у лісових хащах, з протилежного боку почулося тихе рохкання. Кущі розсунулися і з них випнулося два свинячих рила - руде та чорне. Це були Чиряк і Вухо. Вони навшпиньках наблизилися до поснулих мандрівників. Чиряк підняв руку, у якій тьмяно блимнула пляшка з чаклунським зіллям. Вухо вхопився за неї і прошепотів:
- Дай, я це зроблю!
- Чому це ти? Володар мені пляшку дав! - визвірився Чиряк і шарпонув її до себе.
- Віддай! - наполягав Вухо, не випускаючи пляшки. - Бо я сильніший!
- А я розумніший!
Чорти завовтузилися, видираючи один в одного пляшку. Раптом Михайло щось пробурмотів уві сні і повернувся на другий бік. Вухо і Чиряк так і завмерли з переляку, але парубок не прокинувся, і чорти заспокоїлися.
- Нехай буде так, - вирішив Чиряк. - Я їх побризкаю зіллям, а ти поцупиш кришталеве яйце. Згоден?
Вухо почухав потилицю, роздумуючи.
- Будь по-твойому... - нарешті погодився він.
- Ну то бери його!
- Кого?
- Та яйце ж, дурень! - гримнув на нього Чиряк.
Вухо став на коліна і поповз до вузлика, засунув у нього свою лапу і витяг сяюче яйце. Цієї миті Климові, мабуть, щось приснилося, він дригнув ногою і з ycієї сили зацідив Вухові у саме око, у того аж блискавка в голові блимнула.
Чиряк ледве не зареготав. Він відкрив пляшку і обережно побризкав зіллям на Михайла. А тут Вухо зненацька під лікоть підштовхнув, пляшка вивалилася з рук Чиряка і впала на землю. Все зілля вилилося.
- Що ти наробив, дурень?! - визвірився Чиряк. - На Клима і Христю не досталося зілля!
- Чого це ти шаленієш? - огризнувся Вухо. - Яйце ж у нас ! А цей парубок у них головний, він не прокинеться!
- А Христя і Клим?
- Вони самі нічого не зможуть. А Лиходумові ми про це не скажемо!
На тому і заспокоїлися. Схопили кришталеве яйце і побігли до чаклуна.
Блідий місяць плив над лісом, сумно дивлячись на сплячих друзів, котрі ще не знали, яка біда їх спіткала...
* * *
Клим і Христя прокинулися від сполошеного гавкотіння Чебрика, який бігав довкола них і нетерпляче штовхав у боки.
Вже починався світанок.
- Чебрику, ти чого скачеш, мов обпечений? - позіхнув Клим, продираючи очі.
У відповідь песик сів біля Михайла і тоскно заскавчав.
- Щось скоїлося! - одразу занепокоїлася Христя.
Вона нахилилася над Михайлом і раптом відсахнулася. Її очі наповнилися слізьми, голос забринів від горя:
- Ой, лишенько! Зачаклували Михайлика сонним зіллям!
- Хто б це міг? - розгубився Клим. - І навіщо?
Чебрик понюхав сліди, підбіг до вузлика і притягнув його до Клима. Хлопець розв'язав його і розпачливо скрикнув:
- Кришталеве яйце зникло!
- Це Лиходумова робота. Мабуть, він надіслав чортів, і ті, поки ми спали, поцупили яйце, а Михайла облили сонним зіллям... - вирішила Христя.
- А ти де був? - Клим докірливо поглянув на Чебрика. - Чому нас не попередив?
Що міг на це відповісти песик? Не розповідати ж про те, як він усю ніч ганявся за хитрющею лисицею, а потім заблукав у темному лісі і лише коли почало розвиднятися, повернувся сюди. Чебрик винувато опустив голову, мовляв, робіть зі мною, що хочете...
- Христе, а ти не можем розчаклувати Михайла? - звернувся до дівчини Клим.
- Ні, це дуже могутне зілля... Його може знищити лише свячена вода...
- То де ж її взяти?
- Треба йти до церкви!
- Ой! - злякався Клим. - А хто ж піде? Нам з тобою до церкви ходу нема, бо ти відьмочка, а я з чортячим писком!
Христя мовчала, лише сумно похитувала головою.
Так пройшов деякий час.
Нарешті дівчина рішуче підвелася.
- Треба щось робити, піду таки до церкви!
- Тобі ж не можна! - знову скрикнув Клим.
- Піду! - вперто стояла на своєму Христя. - Будь що буде!
- Тоді і я з тобою! - підхопився Клим. - Ми ж людям нічого поганого не вдіяли, може, Бог змилується і подарує нам своє прощення?!
Взявшись за руки, Христя і Клим пішли до церкви, що стояла біля села.
Час був ранній, і на майданчику біля церкви ще нікого не було. Друзі стали на коліна, тричі перехрестилися і вклонилися до землі.
- Великий Боже, даруй нам милість свою! - разом промовили вони. - Не з бажання свого стали ми такими, як є... Покладаємо надію на милосердя Твоє. Прийми наші молитви і допоможи оживити Михайла.
Двері церкви поволі відчинилися, але на порозі нікого не було.
Клим і Христя перезирнулися і, підвівшись, із благоговінням переступили поріг.
Біля вівтаря, оповита неземним сяйвом, стояла срібляста купіль із свяченою водою. Христя простягнула тремтячі руки і занурила їх у воду. Клим зробив те ж саме.
Тихий кришталевий дзвін прокотився по церкві.
- Ой, Климчику, ти знову став людиною! - зраділа дівчина, дивлячись на ставного світловолосого хлопця, що стояв перед нею.
Клим від радості спочатку не міг вимовити й слова, лише розглядав свої руки, а потім перевів збентежений погляд на Христю.
- Я відчуваю, що теж стала іншою. Більше я не відьмочка! - мовила дівчина.
Христя і Клим впали на коліна і почали гаряче молитися, потім набрали свяченої води і побігли до Михайла.
Тричі збризнули вони зачаклованого парубка, і він із тяжким стогоном розплющив очі. Побачивши незнайомого хлопця, Михайло спочатку здивувався, а коли Христя і Клим все йому розповіли, побожно перехрестився і промовив:
- Велична сила Божа!
Не гаючи часу друзі скочили на коней і помчали до Жабокраківки. Через уже знайомий ліс стежиною дісталися до купи перегною, що її колись стеріг Клим.
Михайло під'їхав до кучугури і встромив у неї свою шаблю по самий держак.
Tієї ж миті щось гримнуло, блиснуло, здійнявся шалений вітер, а від маєтку Лиходума долинуло страшне виття.
- От тепер вже докладно відомо, що тут прихована чорна душа чаклуна! - ствердив Михайло.
- А як же цю кучугуру розкидати, щоб дістатися до тої гидоти? - запитав Клим.
Чебрик подивився уважно на Клима, на Михайла, потім перевів погляд на купу, почухав лапою за вухом, гавкнув і помчав у село.
* * *
Саме у цей час Вавило Лиходум приміряв свій весільний одяг. Він щось мурмотів собі під ніс, пританцьовуючи на місці. Посеред столу лежало кришталеве яйце, яке вранці принесли Чиряк і Вухо.
Несподівано гострий біль голкою пронизав чаклуна. Він ледве не впав на підлогу.
- Прокляття! - заревів Вавило. - Вони таки втямили, де моя душа!
Вхопивши свою криву шаблю, чаклун вибіг на подвір'я, скочив верхи на Чиряка.
- Що я, коняка?! - спробував поскаржитися Чиряк.
- До коня тобі ще далеко - розуму не дістає! - прошипів Лиходум.
Він вцідив чортякові у пику і погнався до тієї галявини, де знаходилася його душа. Нічого не розуміючи, Вухо біг поряд, злякано поглядаючи на свого розлюченого господаря.
Нечиста сила промчала через село, здійнявши куряву, прогупотіла по містечку ледве не розваливши його, і з тріском і ревом вломилася у ліс.
Почувши, як щось зловісно пре лісом, Михайло насторожився і приготував шаблю. Клим, ухопивши дубову палицю, став поруч з ним, а Христя озброїлася гострим осиновим кілком.
Затріщали гілки, і на галявину виліз Вавило Лиходум у супроводі своїх чортів.
Чаклунові очі палали криваво-червоним полум'ям, з рота летіла піна, як у скаженого. Навіть Чиряк і Вухо жахнулися від нього.
Як побачив Вавило Михайла, то аж остовпів, очі вирячив і нічого сказати не може, немов заціпило йому. А потім загарчав, завищав, почав лупцювати чортів ногами попід ребра.
- А, свинячі діти! - загорлав чаклун. - Обдурили мене! Казали, що все зробили як слід!
Вухо і Чиряк заскавчали, мов цуцики, і кинулися навтьоки, але Лиходум ухопив їх за хвости і витяг уже з кущів на галявину.
- Хапайте Христю і Клима! - крикнув він. - А цього голодранця я зараз сам знищу!
Кинувся Вавило до Михайла і почалася бійка. То чаклун точиться, то парубок відступає, але жоден не піддається. Шаблі миготіли, як блискавки, сиплючи навкруги іскри. Сталевий дзвін лунав по всьому лісі.
Вухо з Чиряком спробували вхопити Христю, але ж не тут то воно було. Дівчина штрикала їх кілком, а Клим так періщив палицею по спинах та по пиках, що ледве роги їм не повивертав. Чорти, потираючи побиті ребра, поволоклися у ліс.
А жорстока бійка між Михайлом і Лиходумом не вщухала ні на мить.
Раптом від села почувся якийсь галас, котрий швидко наближався. Горлали півні, стурбовано квоктали кури, а над усим цим лунав завзятий собачий гавкіт. Увесь цей гвалт сунувся до галявини, де кипів бій, і ось, нарешті, з чагарів валом повалило куряче товариство. Мабуть, тут були кури з усієї Жабокраківки. Увесь цей курячий гурт підганяла ціла собача ватага на чолі з Чебриком.
Коли кури вискочили на галявину і уздріли кучугуру гною, одразу ж зраділи, бо нема в курячому житті нічого кращого, ніж попорпатися у гної, вишукуючи смаковитих черв'ячків.
Кинулися вони на кучугуру і почали завзято її розгрібати.
- Киш, киш звідси! - закричав Лиходум.
Чаклун враз забув про Михайла і прожогом - до кучугури, щоб розігнати курей. Але ж хіба можна було їх зупинити?
Поки Вавило відкидав одну курку, на її місце з'являлося чотири або п'ять нових, і робота кипіла ще спритніше.
Через декілька хвилин від кучугури гною нічого не залишилося - вона вся була розкидана по галявині. Лише кури із заклопотаним квоктанням порпалися в залишках, відшукуючи останніх черв'ячків.
Лиходум упав на землю і почав корчитися, страшенно виючи і скригочучи іклами.
- А де ж душа чаклуна? - розгублено спитав Клим. - Куди вона поділася?
- Невже ти ще не здогадався? - озвалася Христя. - Оця купа перегною і була його душею!
- Тьху! Така гидка?!
- А чого ж ти хотів? Який господар - така в нього і душа!
Михайло знову здійняв шаблю.
- Підіймайся, злодію! - вигукнув він. - Прийшла вже твоя остання година!
Але чаклун наче і не чув парубка - з Лиходумом почало щось коїтися. Він посинів, почервонів, позеленів, зморщився і вмить розсипався на порох. На тому місці, де тільки що був чаклун, з'явилася димна постать.
Михайло розгублено відступив, не знаючи, що діяти.
Раптом з кущів вилізли Чиряк і Вухо. Не звертаючи ні на кого уваги, вони підбігли до димної постаті і зловтішно зареготали:
- Що, Лиходуме, скінчилася твоя влада?!
- Зосталася лише душа! Зараз ми її до пекла потягнемо!
- Ти над нами знущався, а тепер наша черга!
Чорти підхопили Лиходумову душу попід руки і пронизливо свиснули. Здригнулася земля, здійнявся вихор, щось страшенно гримнуло. Вогняна блискавка засліпила очі, а коли Михайло, Клим і Христя змогли їх розплющити, то на галявині вже не було ні чортів, ні Вавилової поганої душі - наче крізь землю провалилися.
- Де ж вони поділися? - здивувався Клим.
- Мабуть, уже в пеклі... - відповів Михайло.
Друзі перехрестилися, помолилися і пішли геть з тієї галявини.
Коли вийшли до місточка, то побачили, як назустріч їм од села йдуть люди. А попереду виступає, лагідно посміхаючись, Леся.
Чебрик радісно гавкнув, помчав до неї і почав лащитися. Обступили селяни Михайла з друзями, дякують за визволення від чаклуна. А Леся пригорнулася до парубка і поцілувала його. Обняв Михайло дівчину та й сказав таке:
- Пішов я шукати щастя на Січі, а знайшов його у вашім селі!
Того вечора було в Жабокраківці радісне народне гуляння. Танцювали досхочу, а пісні лунали понад річкою до самого ранку. Бо така вона, щира українська душа: чи в біді, а чи в радості - завжди співає!
* * *
Дід Свирид скінчив свою розповідь і замовк.
Багаття вже згасло, лише де-не-де ще потріскували останні жаринки. Далекі зірки мерехтіли у темному небі, наче таємничі світляки. У селі вже позгасали деякі вікна - там господарі уже повкладалися на відпочинок. Від діброви лунала пісня, яку співали дівчата:Понад степом
вечiр темнi крила розгортає.
Мiсяць срiблом оповив лани.
Вiльний вiтер жито колисає,
Насилає чарiвливi сни.У садочку
соловейко про любов спiває.
Дивним сяйвом мерехтять вогнi.
Дiвчиноньку хлопець дожидає
Та гадає: прийде а чи нi...- Діду, а що ж далі було? - запитав я.
- З ким?
- Ну, з Михайлом, Лесею... та ще й з Чебриком. Цікаво ж таки!
- Звісна річ! Через декілька днів після перемоги над чаклуном Клим і Христя одружилися. Леся і Михайло були в них свідками. Після цього вони усі поїхали на батьківщину до Михайла. Харитина радісно їх зустріла, а Лесю полюбила, як рідну дочку. Невдовзі і Михайло з Лесею побралися. Зажили вони у мирі і злагоді на радість матері і добрим людям.
- А Чебрик? - нагадав я.
- Чебрик з ними зостався. Цього веселого песика у Соколівочці усі дітки полюбили, тому шо він завжди їх розважав своїми кумедними вибриками...
Дід Свирид позіхнув і промовив:
- Ну що ж, Михайлику, треба йти додому, бо мати буде сварити... Ніч уже надворі.
- Дідусю, га, дідусю, - заблагав я. - Може, ви мені ще розкажете про стародавні діла?
Дідусь посміхнувся.
- Обов'язково розкажу! - відповів він. - Тільки... не сьогодні.
- А коли?
- Іншим разом... Згоден?
Я хитнув головою, і разом з дідом Свиридом поволі пішов до села. Мені дуже хотілося, щоб цей "інший раз" настав якомога швидше, бо сподівався почути ще багато захоплюючих казок і легенд про славне минуле.
Тиха лагідна ніч пливла над українським степом, над гаями і дібровами, над річками й озерами, над стародавніми могутніми Карпатами...
