© 2000 јнатолий ¬алевский

e-mail: valevsky@paco.net

Ќ≤„Ќ»… √≤—“№

роман - фентез≥

„астина I

ћ≈„ ≤ Ћќ“ќ—

ѕ–»Ѕ”Ћ≈÷№

ќдн≥Їњ тривожноњ зимовоњ ноч≥, коли за ст≥нами теплоњ ≥ затишноњ осел≥ лютувала кл¤та хуртовина, а пухнастий сн≥г л≥пивс¤ до в≥кон, намагаючись роздивитис¤, що ж в≥дбуваЇтьс¤ всередин≥, у двер≥ обережно постукали.
—тарий ‘≥мбо, ¤кий мешкав у ц≥й хатин≥ разом з онучкою, крекчучи, зв≥вс¤ з л≥жка ≥, човгаючи старими повст¤ними капц¤ми, п≥д≥йшов до дверей.
- ’то там? - спитав ‘≥мбо, нашорошивши вухо.
јле у в≥дпов≥дь почув лише завиванн¤ в≥холи. “од≥ старий трохи пересунувс¤ до в≥кна ≥ припав до вкритого льодовим в≥зерунком скла. ¬≥д≥гр≥вши таловинку, в≥н почав пильно вдивл¤тис¤ у н≥чну млу. —н≥г сипав суц≥льною б≥лою ст≥ною, ≥ важко було щось побачити.
- ћабуть, примарилос¤...
‘≥мбо мерзл¤кувато пересмикнув плечима ≥ поплентавс¤ до л≥жка, поз≥хаючи ≥ почухуючись. јле не встиг ступити ≥ к≥лькох крок≥в, ¤к почув, що у двер≥ хтось шкребетьс¤. —тарий знову вернувс¤ ≥, обережно в≥дсунувши засув, трохи прочинив двер≥, ¤ким щось зовн≥ заважало в≥дкритис¤ повн≥стю. “од≥ ‘≥мбо нал≥г на двер≥ плечем, ≥ т≥ знехот¤ п≥ддалис¤, в≥дсуваючи щось важке.
ѕочувс¤ стишений стог≥н. —хвильований ‘≥мбо протиснувс¤ надв≥р.
ѕ≥д дверима, запорошений сн≥гом, лежав незнайомий парубок. ƒовго не роздумуючи, старий хутко зат¤гнув його у теплу хату. ѕоклавши незнайомц¤ на широку дубову лаву, в≥н швидко вернувс¤, зачинив двер≥ на засув ≥ запалив велику св≥чу.
- Ћ≥но, онучечко, швиденько прокидайс¤! ƒопоможи мен≥! - схвильовано покликав ‘≥мбо.
¬≥н набрав у кутку к≥мнати дров ≥ заходивс¤ розтоплювати п≥ч, ¤ка ще не встигла зовс≥м охолонути. Ќевдовз≥ веселе полум'¤ затанцювало на пол≥нах, к≥мнату наповнив хруск≥т палаючих г≥лок, у димар≥ переможно загуло, ≥ в≥д печ≥ п≥шли хвил≥ тепла.
«амет≥ль з люттю билас¤ у ст≥ни хати, наче шалений хижак. јле вона була господаркою лише там, у л≥с≥, а тут, усередин≥, не було њњ влади.
” дальньому темному кутку рипнуло л≥жко, ≥ з'¤вилас¤ тенд≥тна д≥вчинка у довг≥й сорочц≥ ≥ темн≥й хустин≥. ’вил¤сте каштанове волосс¤ м'¤ким водоспадом л¤гало на худеньк≥ плеч≥, обрамлюючи бл≥де личко. “рохи припухл≥ з≥ сну губи були м≥цно стиснут≥. Ќа серйозному личку вир≥зн¤лис¤ жив≥ допитлив≥ оч≥.
 утаючись у хустину, д≥вчинка п≥д≥йшла до незнайомц¤, що нерухомо лежав на лав≥, ≥ нахилилась, уважно вдивл¤ючись у його обличч¤.
¬се видавало у ньому чужинц¤ з далеких крањн. ћ≥сцев≥ жител≥ були б≥ловидими й рус¤вими, а у смагл¤вого незнайомц¤ з-п≥д каптура вибивалос¤ пасмо волосс¤, схожого на воронове крило.
ёнак був од¤гнений у таку пошарпану одежу, що њњ скор≥ше можна було б назвати лахм≥тт¤м. ” правиц≥ в≥н судорожно стискав ¤кийсь довгастий предмет, замотаний у ганч≥рки ≥ перев'¤заний тонким шк≥р¤ним рем≥нцем. Ќа без≥менному пальц≥ л≥воњ руки красувалас¤ каблучка тонкоњ роботи з темним, не знаним у цих кра¤х коштовним каменем.
- ƒ≥дусю, хто це? - спитала д≥вчинка.
- Ќе знаю, - в≥дпов≥в ‘≥мбо. Ц я т≥льки що знайшов його перед нашими дверима. ћабуть, ¤кийсь мандр≥вник з далеких крањн. ѕевно, заблукав у л≥с≥ - он ¤ка хуртовина лютуЇ. “≥льки не зрозум≥ю, зв≥дки в≥н уз¤вс¤ в таку п≥зню годину?  упц≥ тут майже н≥коли не бувають, та й що њм робити у наш≥й глухоман≥ взимку?! «араз ми його в≥д≥гр≥Їмо, а коли прийде до т¤ми, то може, в≥н сам усе розпов≥сть.
—тарий поставив у п≥ч гр≥тис¤ казан з водою, поклав у нього ¤к≥сь кор≥нц≥ ≥ додав духм¤ноњ сушеноњ травиц≥-здравниц≥, що вл≥тку збирав у потаЇмних куточках л≥су. –азом з онучкою вони заходилис¤ розд¤гати незнайомц¤.
–озст≥бнувши сорочку, ‘≥мбо й Ћ≥на побачили на груд¤х юнака три глибок≥ темн≥ рани, наче величезна пазуриста лапа пройшлас¤ навк≥с, залишивши рван≥ борозни.  ров запеклас¤, ≥ сорочка прилипла до крањв страшноњ рани.
- ƒе ж це його так зачепило? - з жалем похитав сивою головою ‘≥мбо. - “ут справи серйозн≥. Ќе так вже й скоро цей юнак одужаЇ...
” цю хвилину чужинець застогнав ≥ ще м≥цн≥ше стиснув руку, ¤кою тримав згорток. Ћ≥на спробувала розчепити пальц≥ незнайомц¤, але вони наче закам'¤н≥ли ≥ не п≥ддавалис¤. “од≥ д≥вчинка почала лаг≥дно гладити руку прибульц¤, доки його пальц≥ не розслабилис¤ ≥ згорток не впав на п≥длогу. Ћ≥на п≥дн¤ла його ≥ сховала за л≥жком. –азом з ‘≥мбо вони зн¤ли з юнака лахм≥тт¤ ≥ перенесли його у л≥жко.
«акип≥ла вода в казанку, ≥ по к≥мнат≥ попливли терпк≥ пахощ≥ л≥сових трав ≥ кор≥нц≥в.
Ќабравши чашу в≥двару, старий обережно промив рани чужинц¤ ≥, роз≥мкнувши йому зуби, улив до рота ц≥лющого напою. ёнак проковтнув в≥двар ≥ зайшовс¤ у кашл≥, так ≥ не прийшовши до пам?¤т≥. „ерез де¤кий час безживн≥ риси його обличч¤ пом'¤кшились, юнак заспокоњвс¤ ≥ заснув глибоким сном надм≥ру стомленоњ людини.
‘≥мбо задумливо почухав п≥дбор≥дд¤ ≥, простеливши на лав≥ старий кожух, сказав онуц≥:
- Ћ¤гай спати - вранц≥ побачимо що ≥ ¤к...
ƒ≥вчинка зал≥зла на п≥ч, а старий задув св≥чку, л≥г на лаву й загорнувс¤ кожухом.
“иша запанувала у к≥мнат≥, т≥льки дрова у печ≥ ледь чутно потр≥скували, розсипаючись мерехтливими жаринками.
ј надвор≥ шален≥ла хуртовина. ѕронизливий в≥тер гасав пом≥ж велетенських л≥сових стовбур≥в, наче полював за кимось. ѕогрозлив≥ хиж≥ т≥н≥, здавалос¤, п≥дкрадалис¤ до хати з ус≥х бок≥в, припадаючи до земл≥, наче зголодн≥л≥ вовки. ќх, ¤к моторошно й незатишно в таку погоду самотньому мандр≥вников≥.
ќсь у темр¤в≥ за пухнастим б≥лим кущем, спалахнули два жовтих вогники ≥ згасли. ј може, њх ≥ не було зовс≥м - примарились та й усе.
’олодна зимова н≥ч володарювала над землею.
* * *
—кажена хуртовина ущухла лише через к≥лька дн≥в, ≥ л≥сове житт¤ знову повернулось у своЇ звичне русло.
ќсь в≥д дерева до дерева проб≥гла пухнаста вив≥рка, сторожко озираючись на вс≥ боки. «-п≥д корча кулею вилет≥в довговухий заЇць ≥ завмер стовпчиком, нервово здригаючись ≥ кл≥паючи очима. –аптом гучно хруснула, зламавшись п≥д вагою сн≥гу, г≥лка, ≥ заЇць, наполохано прискуливши вуха, шугонув навпростець через гал¤вину - т≥льки сн≥гова кур¤ва за ним завихрилас¤. ј ось ≥ сама кума-лисиц¤ зав≥тала. ѕ≥дн≥маючись на задн≥х лапках, вона то завмирала на мить, то зненацька п≥рнала у сн≥г, збуджено махаючи пухнастим хвостом, - полювала на загавившихс¤ мишен¤т.
–аптом на краю гал¤вини тихо розсунулис¤ г≥лки чагарника, ≥ з?¤вивс¤ зв≥р, до того ще не бачений у цих кра¤х - велика чорна к≥шка пов≥льно вислизнула з хащ≥в ≥, у три стрибки подолавши гал¤вину, зникла серед засн≥жених ¤линок.
÷е була сильна ≥ грац≥йна пантера. “≥лки зв≥дки вона тут з'¤вилас¤?
«атамувавши подих, мешканц≥ л≥су сторожко принюхувалис¤ ≥ прислухалис¤, але навкруги панувала тиша, лише сл≥ди нев≥домого зв≥ра в≥дбилис¤ на сн≥гов≥й ковдр≥. “рохи по тому вс≥ заспокоњлись ≥ повернулис¤ до своњх звичайних справ.
* * *
” дом≥ старого ‘≥мбо нарешт≥ прийшов до пам?¤т≥ н≥чний г≥сть. ”с≥ дн≥, поки мела хуртовина, в≥н був непритомний - стогнав, обливаючись холодним потом, мимрив щось незрозум≥ле ≥ все поривавс¤ скочити з л≥жка, наче посп≥шав кудись.
Ћ≥на ≥ ‘≥мбо по черз≥ догл¤дали юнака, напували виварами з ц≥лющих трав ≥ корен≥в, м≥н¤ли завоњ. ѕоступово рани на груд¤х незнайомц¤ зат¤гнулис¤, ≥ в≥н почав одужувати.
ёнак розплющив оч≥ ≥, трохи п≥дн¤вши голову, здивовано озирнувс¤ довкола.
¬≥н лежав на широкому л≥жку, що сто¤ло в кутку простороњ к≥мнати. ” протилежному кутку весело гугон≥ла полум'¤м здоровенна б≥ла п≥ч ≥з лежанкою. Ќапроти нењ спиналас¤ чепурна п≥рам≥да сухих пол≥н, а з≥ столу, що сто¤в посеред хати, з-п≥д покришки на казанку, що темно вилискував на вишкр¤баних до б≥лого дошках, парувало чимось дуже приЇмним.
–ипнули двер≥, ≥ на пороз≥ з'¤вилась д≥вчинка, запнута величезною пухнастою хусткою поверх овечоњ кожушанки ≥ взута у вал¤нц≥. ѕерехопивши погл¤д незнайомц¤, вона прив≥тно усм≥хнулас¤, поставила в≥дерце з водою на лаву ≥ п≥д≥йшла ближче. ƒ≥вчинка поклала подушку так, щоб юнаков≥ зручн≥ше було сид≥ти, ≥ промовила:
- ¬≥таю тебе, чужинцю! я дуже рада, що тоб≥ вже краще.
ёнак з подивом розгл¤дав маленьку господарку.
- —кажи мен≥: хто ти ≥ ¤к ¤ сюди потрапив? - спитав в≥н.
- ћоЇ ≥м'¤ - Ћ≥на. я мешкаю у ц≥й хат≥ разом з д≥дусем. ¬≥н знайшов тебе вноч≥ п≥д нашими дверима к≥лька дн≥в тому. “и був поранений ≥ без пам'¤т≥. ћи з д≥дусем тебе л≥кували, - в≥дпов≥ла д≥вчинка.
ёнак ледь пом≥тно посм≥хнувс¤ ≥ в≥дкинувс¤ на подушку.
- —пасиб≥ вам за добро та за турботу. якби не ви, то ¤ б напевне замерз. як звати твого д≥дус¤?
- ‘≥мбо.
- „удне ≥м'¤...
- ўо ж у ньому чудного? «вичайне соб≥ ≥м'¤. ј ¤к ти звешс¤?
- Ћарр≥...
ƒ≥вчинка здивовано скинула брови.
- ќце вже й справд≥ чудернацьке ≥м'¤. Ќ≥коли не чула такого... «в≥дки ти, ≥ що привело тебе в наш≥ крањ?
—аме у цей час рипнули двер≥, ≥ до хати ув≥йшов ‘≥мбо. ƒ≥вчинка повернулас¤ до нього ≥ зрад≥ло вигукнула:
- ѕогл¤нь-но, д≥дусю, нашому гостев≥ вже краще!
ќбтрушуючись в≥д сн≥гу, старий промовив:
- Ќу то й хвала √осподу! “епер хоч д≥знаЇмось, хто ти та ¤ким в≥тром занесло тебе серед зими у наш глухий куток.
‘≥мбо п≥д≥йшов до л≥жка ≥ ус≥вс¤ на лаву, уважно дивл¤чись на незнайомц¤.
ёнак стомлено прикрив оч≥. ќбличч¤ йому н≥би легенькою т≥нню запнулос¤, ≥ в≥н спроквола вимовив трохи хрипкуватим голосом:
- «вати мене Ћарр≥. я прийшов здалеку. Ќ≥хто мене тут не знаЇ, та й сам ¤ в цих кра¤х уперше. ј що покликало мене сюди, - це дуже довга розмова. ¬≥дчуваю, що сили мен≥ на нењ поки що не стане. « вашоњ ласки ¤ трохи перепочину, а тод≥ вже поговоримо.
- “во¤ правда, - погодивс¤ старий. - ѕогомон≥ти можна й згодом. —першу, синку, в≥дпочинь ≥ наберис¤ сил.
‘≥мбо п≥дв≥вс¤ ≥, жестом покликавши онуку, од≥йшов у протилежний куток к≥мнати.
«-поза в≥кна раптом долинув дивний звук: н≥би щось пирхнуло ≥ шкр¤бонуло у двер≥.
Ћ≥на п≥д≥йшла до в≥кна. ¬изирнувши на вулицю, вона зл¤кано в≥дсахнулас¤.
- ќй, д≥дусю! “ам такий страшенний та здоровенний зв≥р! —хожий на велику чорну кицьку!
ёнак повернув голову до в≥кна ≥ рад≥сно вигукнув:
- Ќе л¤кайтес¤! ћабуть, це м≥й друг.
¬≥н голосно покликав:
- ‘р≥до!
¬≥дпов≥ддю йому було н≥жне воркотанн¤.
—тарий п≥д≥йшов до дверей, в≥дсунув засува ≥ обережно прочинив. Ѕлискавкою майнуло повз нього чорне потужне т≥ло - ≥ за мить пантера в≥ддано лизала руку свого вт≥шеного товариша. ¬она так рад≥сно воркотала, що ¤кби не њњ велик≥ розм≥ри, можна було б подумати, н≥би це к≥шка.
‘≥мбо в≥дсахнувс¤ до печ≥, схопив сокиру ≥ затулив собою онуку. Ћ≥на ж тим часом з-поза його плеча з зац≥кавленн¤м ≥ все ще не без л¤ку розгл¤дала нев≥домого зв≥ра.
Ћарр≥ махнув рукою.
- Ќе б≥йтес¤! ÷е м≥й товариш. ¬она не запод≥Ї вам н≥чого лихого. ѕ≥дходьте см≥ливо.
Ћ≥на ≥ ‘≥мбо перезирнулис¤ ≥ обережно наблизилис¤ до пантери, що дивилас¤ на них великими розумними очима. Ћарр≥ погладив њњ по загривку.
- Ќе хвилюйтес¤. ‘р≥да розумна ≥ дуже лаг≥дна. ™дине, що розмовл¤ти не вм≥Ї. - юнак загадково всм≥хнувс¤ й додав: - јле ¤ њњ ≥ без сл≥в добре розум≥ю.
Ћ≥на несм≥ливо прост¤гла руку ≥ почухала величезн≥й кицьк≥ за вухом. “а з задоволенн¤м муркнула у в≥дпов≥дь. “од≥ д≥вчинка прис≥ла перед пантерою навпоч≥пки й уз¤лас¤ њњ гладити. ‘р≥да аж примружилас¤ в≥д задоволенн¤ ≥ неспод≥вано перекинулас¤ на спину, виставивши жив≥т. ¬с≥ засм≥¤лис¤. ј Ћарр≥ сказав:
- як мен≥ виповнилос¤ чотирнадц¤ть, ¤ отримав у подарунок ‘р≥ду. “од≥ вона була геть манюн¤ - не б≥льша за звичайне кошен¤. ¬≥дтод≥ ми завжди разом. ≤ в цю мандр≥вку рушили разом, ось т≥льки вороги нас розлучили, та й то ненадовго.
‘р≥да повернула голову, пильно зазираючи юнаков≥ в оч≥. Ћарр≥ замовк, н≥би чогось дослухаючись. ѕоступово обличч¤ його стало серйозн≥шим, а брови спохмурено зсунулис¤.
-  епськ≥ справи, - нарешт≥ промовив Ћарр≥. - ¬ороги натрапили на наш≥ з ‘р≥дою сл≥ди. ќтже, нам треба швидше йти зв≥дси. √адаю, що ≥ вам не завадило б на ¤кийсь час залишити ц≥ крањ...
ёнак роззирнувс¤ довкола ≥ схвильовано запитав:
- ј де м≥й меч?
- який меч? - здивувавс¤ ‘≥мбо.
Ћ≥на згадала пакунок, перев'¤заний шк≥р¤ним рем≥нцем, ≥ видобула його з-п≥д л≥жка.
- ћоже, це в≥н?
ёнак обережно розгорнув ганч≥рки, ≥ меч с¤йнув на ц≥лу хату. ѕот≥м ласкаво погладив р≥збл¤не рук≥в'¤ ≥ пров≥в долонею по б≥чн≥й поверхн≥ зброњ, н≥би зн≥маючи з нењ пил. ƒ≥вчинка стурбовано дивилас¤ на Ћарр≥.
- ўо то за вороги йдуть за тобою ≥ чому нам з д≥дусем треба зв≥дси йти? Ц порушила вона мовчанн¤.
‘≥мбо, примружившись, пильно дививс¤ на хлопц¤ ≥ теж напружено оч≥кував в≥дпов≥д≥.
Ћарр≥ знову загорнув меча ≥ перев'¤зав пакунок рем≥нцем. ј тод≥, на хвилинку замислившись, проказав:
- ¬и - добр≥ люди. ¬и вр¤тували мене од смерт≥. “ому, хоч маЇмо дуже обмаль часу, ¤ розпов≥м, чому опинивс¤ у ваших кра¤х.
≤ Ћарр≥ опов≥в ≥стор≥ю про горде й прекрасне корол≥вство —анфлауер.

Ћј––≤

ƒалеко-далеко, у загадкових незв≥даних св≥тах, на щаслив≥й ≥ сон¤чн≥й земл≥ розташувалос¤ прекрасне корол≥вство —анфлауер. …ого теренами плине широка р≥чка ≈тер≥ - мат≥р безл≥ч≥ др≥бн≥ших р≥чок, р≥чечок та озер, що прикрашають корол≥вство. Ќесе вона чист≥ своњ води до могутнього океану, даруючи сили всьому живому на земл¤х —анфлауеру. ¬исок≥ прадавн≥ гори п≥д крижаними шапками з трьох бок≥в захищають корол≥вство од холодних в≥тр≥в, а з четвертого Ц в≥д берега океану, - прил≥тають тепл≥ лаг≥дн≥ в≥три, голубл¤чи препишну рослинн≥сть.
—ила-силенна запашних кв≥т≥в росте по всьому корол≥вству, ≥ прив≥тне сонце з≥гр≥ваЇ щасливу землю.
Ћюди в корол≥вств≥ жили мирно, займаючись науками, мистецтвом, ремествами та хл≥боробством. ≤, певна р≥ч, мали межи собою маг≥в. јле не було серед них чаклун≥в та чорнокнижник≥в. ”р¤дував корол≥вством ≈лдуњн —праведливий. ѕ≥дданц≥ дуже поважали свого володар¤ за розум та справедлив≥сть.
≈лдуњн мав сина - Ћарр≥. ”с≥ в корол≥вств≥ любили хлопчика, бо в≥н не був розбещеним. —таранно вивчав науки, опановував фехтуванн¤ ≥ верхову њзду, ос¤гав найтонш≥ нюанси придворного етикету - одне слово, щиро навчавс¤ всього того, що годилос¤ знати й ум≥ти принцев≥-спадкоЇмцю. ј вс≥ в≥льн≥ своњ години в≥ддавав ≥грам з ‘р≥дою.
ј ще Ћарр≥ полюбл¤в бувати у старого мага  ам≥лла. —к≥льки прец≥кавих переказ≥в ≥ легенд той знав! Ѕагато чого ц≥кавого розпов≥в  ам≥лл своЇму вихованцю про т≥ вже далек≥ часи, коли в≥н разом з батьком Ћарр≥ билис¤ з могутн≥м чаклунам „орноњ гори за незалежн≥сть свого народу, про двобоњ з чудовиськами та велетн¤ми. “а найдужче припадали хлопцев≥ до серц¤ розпов≥д≥ про перших розв≥дник≥в нев≥домих земель, про таЇмничих ≥ загадкових жерц≥в Ќещадного ѕ≥дземного «м≥¤ - Ќгала, що живуть десь на п≥вдн≥ в заказаних простому смертному земл¤х. Ќав≥ть сам  ам≥лл про цих жерц≥в щось т≥льки чув або коли-не-коли натрапл¤в на згадки про них у мудрих книгах. ¬се, що було пов'¤зано з≥ стародавн≥м культом Ќещадного «м≥¤, закривала темна зав≥са багатов≥ковоњ заборони. јле старий маг усе ж передав Ћарр≥ т≥ крихти знань, що њх збирав прот¤гом ц≥лого житт¤.
ясна р≥ч, юнак сп≥знав лише м≥зерну часточку стародавньоњ мудрост≥. ¬≥н не м≥г збагнути, чому Ќещадний «м≥й - це подоба часу, а точн≥ше (¤кщо в≥рити  ам≥ллов≥), - це ≥ Ї сам „ас.
- як же час може бути нещадним? - часто допитувавс¤ Ћарр≥. - јдже час - це щось таке, що ≥снуЇ саме собою ≥ н≥ в≥д кого не залежить.
- Ќастане час, ≥ ти все зрозум≥Їш! - усм≥хавс¤ маг.
ёнак мр≥¤в, що коли виросте, то й соб≥ зробить багато славних подвиг≥в та чудових в≥дкритт≥в. ≤ бачив себе в≥дважним дужим воњном, що без страху б'Їтьс¤ з ц≥лими полчиськами жахливих потвор.
Ќа п'¤тнадц¤тир≥чч¤ Ћарр≥ (день повнол≥тт¤ за законами —анфлауера)  ам≥лл запросив його в гостину.  оли той прийшов разом ≥з ‘р≥дою, з ¤кою тепер майже не розлучавс¤, маг пров≥в обох до найдальшоњ к≥мнати свого житла.
“ут Ћарр≥ ще н≥коли не був. “ож зачудовано розгл¤дав довжелезн≥ полиц≥, в≥д п≥длоги до стел≥ заставлен≥ р≥зноман≥тними книжками. ѕосеред к≥мнати сто¤в темний в≥д часу дубовий ст≥л, посп≥ль зарисований таЇмничими письменами ≥ позначками. Ќа ньому лежав меч ≥з довгим вузьким лезом та кришталевий флакон з ¤коюсь р≥диною. ќб≥ч - перстень з темним кам≥нцем, а на кожному р≥жечку стола гор≥ло по св≥чц≥.
 ам≥лл п≥дв≥в принца до столу й урочисто промовив:
- —ьогодн≥, в день твого повнол≥тт¤, ¤ дарую тоб≥, Ћарр≥, синов≥ ≈лдуњна, цього прадавнього меча. ¬≥н в≥д перших розв≥дник≥в Ќев≥домих земель. Ѕережи його, ≥ у найважчу хвилину в≥н завжди допоможе тоб≥.
Ћарр≥ з шанобливим трепетом вз¤в шл¤хетну зброю, поц≥лував клинок ≥ гордо причепив до паска.
—тарий маг тим часом уз¤в з≥ столу перстень, п≥дн¤в його, п≥дн≥с ближче до св≥чки ≥ довго й уважно вдивл¤вс¤ у темний кам≥нь, насупивши кошлат≥ сив≥ брови, н≥би чогось дошукувавс¤. «давалос¤, що в≥н ос¤гаЇ зором ¤к≥сь незв≥дан≥ крањ. Ћегка т≥нь промайнула його обличч¤м. Ќарешт≥ маг з≥тхнув ≥ зв≥в оч≥ на Ћарр≥.
- ћ≥й хлопчику, ¤ сам зробив цього персн¤ дл¤ тебе. Ќе дивись, що кам≥нь у ньому такий непоказний. «ате коли поблизу прокинетьс¤ чорне чаклунство - в≥н зас¤Ї ≥ попередить про наближенн¤ сил зла та небезпеку.
ѕот≥м  ам≥лл подав Ћарр≥ кришталеву посудину з≥ словами:
- ѕоловину сам надпий, а половину в≥ддай ‘р≥д≥. ÷е допоможе вам читати думки одне одного.
Ћарр≥ в≥дкрив флакона ≥ випив з нього р≥вно половину, а те, що залишилос¤, обережно вилив на ¤зик пантер≥. ≤ вмить йому в голов≥ н≥би засв≥тилос¤, ≥ голос ‘р≥ди стало чути так ¤сно, н≥би вона справд≥ розмовл¤ла з ним.
ёнак щиро вклонивс¤ магов≥ ≥ розчулено мовив:
-  ам≥лле, ти п≥дн≥с мен≥ дорогоц≥нн≥ дарунки, г≥дн≥ корол¤. „им ¤ зможу в≥дд¤чити тоб≥?
—тарий маг поклав руку на плече Ћарр≥ ≥, дивл¤чись йому пр¤мо у в≥ч≥, в≥дпов≥в:
- “во¤ д¤ка - це чесне служ≥нн¤ своЇму народов≥ ≥ держав≥. ј особисто мен≥ не треба н≥чого. «ав≥таЇш часом у гостину до мене - щиро цим ут≥шиш! - ≤  ам≥лл весело засм≥¤вс¤, хитро примруживши оч≥.
¬≥дтод≥ минуло майже три роки. Ћарр≥ не кидав своњх наук та вправ, але тепер б≥льше часу бував ≥з ‘р≥дою. ’одив з нею по навколишн≥х л≥сах ≥ там навчавс¤ розум≥ти диких тварин, ¤к розум≥ла њх пантера, вчивс¤ читати найнепом≥тн≥ш≥ сл≥ди на опалому лист≥. ѕодеколи, примостившись десь понад струмком, юнак годинами розмовл¤в з≥ своЇю в≥рною товаришкою.
«а ц≥ роки ‘р≥да вже перестала бути грайливим кошен¤м - перетворилась на м≥цного ≥ спритного зв≥ра. „орна ≥ грац≥йна, вона плавно рухалас¤ зарост¤ми, н≥чого н≥де не зачепивши та не порушивши, але ≥нод≥ дозвол¤ла соб≥ мало не дит¤ч≥ пустощ≥ з Ћарр≥: б≥гала з ним наввипередки, см≥шно борсалас¤ та перекидалас¤ в трав≥.
∆итт¤ у корол≥вств≥ точилос¤ своњм трибом, н≥що не затьмарювало мирних дн≥в —анфлауеру.
“а все ж лихо людей не минуло. « далеких окрањн корол≥вства почали надходити тривожн≥ пов≥домленн¤. ѕоповзли страшн≥ чутки про ¤кихось лютих прелютих ≥стот, що про них н≥хто н≥коли й гадки не мав.
≈лдуњн занепокоњвс¤. ¬≥н вир¤див заг≥н гвард≥йц≥в розв≥дати, що там до чого на кордонах держави. ј за два тижн≥ з цього загону повернувс¤ лише один-Їдиний воњн, на ¤кому м≥сц¤ живого не зосталос¤ в≥д ран. ¬≥н розпов≥дав щось дуже страшне.
«-за краю св≥ту, де сам≥ пустел≥, болота та бездонн≥ провалл¤, де все повите лихою чорною ≥млою, з'¤вивс¤ могутньоњ сили темний чаклун - √≥ркан. ¬≥н прив≥в за собою в≥йсько з хорбут≥в та грижл≥в, - потвор, що живуть по болотах та сипких п≥сках. јле найстрашн≥ш≥ з-пом≥ж цих потвор - мурлоги. ¬они - витвори чорноњ маг≥њ, ≥ жодна збро¤ не бере њх. ћурлоги становл¤ть особисту √≥рканову гвард≥ю.
¬ц≥л≥лий воњн бачив њх лише здалеку, тож описати њх хоч приблизно не м≥г, але на саму згадку про мурлог≥в здригавс¤, полотн≥в, а оч≥ йому скл¤н≥ли з перел¤ку.
∆орстокий жах нал≥г на земл≥ мирного корол≥вства. „орна во¤чина сунула повол≥ в б≥к столиц≥, винищуючи все живе на своЇму шл¤ху.
 ороль ≈лдуњн терм≥ново скликав верховну раду ≥ запросив на нењ вс≥х придворних чар≥вник≥в: йшлос¤ ж бо про оп≥р чорн≥й маг≥њ. “ри дн≥ й три ноч≥ тривала нарада, але н≥хто не зм≥г н≥чого серйозного запропонувати, бо чаклунство √≥ркана було дуже могутн≥м, ≥ звичайна б≥ла маг≥¤ не могла його подолати.
”с≥ ц≥ дн≥  ам≥лла на зас≥данн¤х ради не було: в≥н дн¤ми й ночами сид≥в пом≥ж стародавн≥х книжок ≥ манускрипт≥в, дошукуючись у них способу протисто¤ти √≥ркану та його гр≥зному в≥йську.  ам≥лл дуже схуд, оч≥ мав запален≥. “а в≥н не втрачав над≥њ щось таки в≥днайти. ≤ не помиливс¤: серед найдавн≥ших книжок натрапив раптом на манускрипт, що збер≥гс¤ ще з час≥в початку ¬сесв≥ту. ¬ ньому й знайшлос¤ те, чого  ам≥лл так довго шукав. « ним в≥н ≥ рушив одразу ж до палацу.
- яку зв≥стку ти прин≥с, наш мудрий  ам≥лле? - спитав не без над≥њ в голос≥ король. - ўо кажуть стародавн≥ книги? „и Ї зас≥б упоратис¤ з лихом, що напос≥лос¤ на нашу державу?
ћаг обв≥в присутн≥х похмурим погл¤дом ≥ мовив:
- „орний чаклун √≥ркан перевершив у своњх лихих чарах нав≥ть наймогутн≥ших жерц≥в Ќгала. ¬они потай схил¤ютьс¤ перед своњм нещадним богом, не прагнучи влади, а √≥ркан т≥шить себе думкою, що в≥н вищий од ус≥х, ≥ вир≥шив поневолити вс≥ св≥ти. ” нашому корол≥вств≥ на сьогодн≥ немаЇ сили, здатноњ протисто¤ти √≥рканов≥...
“ривога пойн¤ла присутн≥х.  ороль стиснув бильц¤ свого трону так, що аж пальц≥ йому поб≥л≥ли, ≥ ледве спром≥гс¤ видихнути хрипатим в≥д хвилюванн¤ голосом:
- Ќевже таки немаЇ жодноњ над≥њ приборкати лихого чаклуна?
 ам≥лл по¤снив:
- ¬аша величн≥сть, з≥ стародавн≥х книжок ¤ визнав, що чар≥вна могуть √≥ркана робить його практично безсмертним, отже, невразливим дл¤ будь-¤коњ зброњ. ЌадаЇ йому такоњ могутност≥ глибинний вогонь смерт≥, що палаЇ у його груд¤х. ѕротеЕ Ї живодайна вода на св≥т≥, здатна загасити цей лютий плом≥нь, але... джерело њњ не в нашому св≥т≥. ќдн≥с≥нька краплина ц≥Їњ, ≥ т≥льки ц≥Їњ, води позбавила б √≥ркана безсмерт¤, ≥ тод≥ можна було б подолати його та його темн≥ чари.
≈лдуњн п≥дн¤вс¤ з трону ≥ промовив вт≥шено:
- ћи негайно спор¤димо в≥йсько на розшуки цього джерела! ¬кажи нам т≥льки, ¤к його знайти.
- ÷е дуже непросто, - в≥дпов≥в маг. - Ќа наше щаст¤, за п'¤ть дн≥в настане н≥ч ¬еликого ћ≥с¤ц¤. —аме такоњ ноч≥ на к≥лька хвилин в≥дкриваЇтьс¤ прох≥д до того св≥ту, де б?Ї джерело. “реба посп≥шати. ѕрох≥д лежить в найдальшому л≥с≥, а т≥ м≥сц¤, напевне, вже загарбало √≥рканове в≥йсько. “ому великого загону вир¤джати нема рац≥њ: в≥н хоч-не-хоч приверне до себе увагу ворога.
- ўо ж нам у такому раз≥ чинити? - стурбовано спитав король.
- ™ т≥льки одна рада: до того св≥ту маЇ пробиватис¤ хтось сам-один. ÷е дуже небезпечно, тому потр≥бен доброволець.
 ам≥лл замовк. Ќа мить запанувала тиша.
Ћарр≥ в≥дчув, що настала його пора - та, про ¤ку в≥н таЇмно мр≥¤в з самого дитинства.
"—аме тепер, - майнула думка, - можна буде перев≥рити, чи г≥дний ¤ чест≥ тримати в руках меча перших розв≥дник≥в Ќев≥домих земель?"
≤ Ћарр≥ ступив наперед. ќбн¤вши погл¤дом ц≥лий зал, в≥н р≥шуче промовив:
- ѕ≥ду ¤! —падкоЇмець престолу не маЇ права ховатис¤ поза ст≥нами фортец≥, коли його крањна в небезпец≥!
–¤дами радник≥в ≥ воЇначальник≥в перекотилас¤ хвил¤ схваленн¤. ¬они любили молодого принца, бачили в ньому г≥дного наступника ≈лдуњна —праведливого. —м≥ливе р≥шенн¤ Ћарр≥ ще дужче зм≥цнило њхню в≥ру в нього.
 ороль п≥дн≥с руку, закликаючи до тиш≥, ≥ мало не з розпачем звернувс¤ до сина:
- ј ¤ спод≥вавс¤, що матиму пом≥ч од тебе тут у цю нелегку дл¤ —анфлауера годину...
- Ѕатьку, ти маЇш багатьох в≥дважних ≥ доблесних лицар≥в, готових щомит≥ стати на захист ¬≥тчизни. ¬они допоможуть тоб≥. ј ¤ мушу йти по життЇдайну воду, бо ≥накше нам не здолати √≥ркана. ’ай це буде моњм випробуванн¤м!
 ам≥лл, поклавши руку на плече Ћарр≥, звернувс¤ до ≈лдуњна:
- ¬аша величносте, кращого воњна дл¤ такого походу не д≥брати! якщо вже Ћарр≥ не впораЇтьс¤, то не здужаЇ тут н≥хто.
”с≥ принишкли, оч≥куючи, що скаже ≈лдуњн. ј в≥н сид≥в, поринувши в глибоку задуму, ≥ тужлива зморшка перетнула йому чоло. Ќарешт≥, десь ≥з глибини душ≥, король видихнув:
- ’ай буде так!
* * *
¬еч≥рн¤ сут≥нь п≥дкрадалас¤ до м≥ста. Ћарр≥, сто¤чи об≥ч батька на балкон≥ корол≥вського палацу, милувавс¤ заходом сонц¤. ќстанн≥ сон¤чн≥ промен≥ прикрасили золотавим багрецем величн≥ бан≥ храм≥в. —н≥жноб≥л≥ колони струнких палац≥в, немов доблесн≥ воњни, виступали назустр≥ч дедал≥ густ≥ш≥й п≥тьм≥. ј з нењ - знизу, з м≥ста - долинав надвеч≥рн≥й гам≥р. –ип≥ли вози, цокот≥ли копита коней - то поверталис¤ з польових роб≥т люди. « боку —тароњ площ≥ йшов в≥дгом≥н музик: мандр≥вн≥ актори скликали город¤н на веч≥рню виставу. ѕерегукувалась зус≥б≥ч варта, ладнаючись замикати на н≥ч головн≥ м≥ськ≥ ворота...
≈лдуњн сумно з≥тхнув, звертаючись до сина:
- Ћарр≥, тво¤ мати, ¤кби жила, пишалас¤ б тобою! ¬она подарувала мен≥ нащадка, г≥дного бути королем, але сама померла при родах...
Ѕатьку, ти кохав мат≥нку?
- “ак, синуЕ Ѕог св≥док - завжди ¤ кохав ≥ донин≥ кохаю лише њњ одну. —под≥ваюсь, що виростив тебе ≥ виховав саме таким, ¤ким хот≥ла б тебе бачити мати. “и рушаЇш у дуже нелегку й небезпечну подорож. я знаю: ти не з полохливих, але юност≥ властива запальн≥сть. “ому благаю тебе: будь обережним, виважуй наперед кожен св≥й вчинок.
 ороль обн¤в Ћарр≥ ≥ додав:
- ѕрощавай! «айди т≥льки до  ам≥лла: в≥н маЇ тоб≥ щось наостаннЇ сказати...
Ћарр≥ в≥дчув, що йому оч≥ заход¤ть непроханою сльозою, одвернувс¤ ≥ мерщ≥й кинувс¤ сх≥дц¤ми вниз - туди, де на нього чекав старий маг.
- ’ай боги бережуть тебе! Ц ледве чутно вимовив ≈лдуњн, проводжаючи сина погл¤дом, що св≥тивс¤ сумом майбутньоњ розлуки.
 ам≥лл терпл¤че чекав на Ћарр≥.  оли той наблизивс¤, старий маг уважно огл¤нув свого улюбленц¤, задоволено гмикнув:
- јвжеж, згодом з тебе вийде таки справжн≥й король! јле поки що послухай, що ¤ тоб≥ скажу. ≤ слухай уважно!
 ам≥лл заклопотано потер лоба:
- «най, хлопче: тв≥й меч здатний повалити мурлога насмерть, але тоб≥ самому немаЇ захисту в≥д пазур≥в ц≥Їњ потвори - жодна кольчуга не витримаЇ њхньоњ твердост≥ й гостроти. як т≥льки прибудеш на м≥сце - ¤ його позначив на твоњй карт≥, - причањс¤ й чекай. —¤йне тв≥й меч голубим - це означаЇ, що прох≥д розступивс¤. —м≥ливо рушай уперед пом≥ж двома б≥лими камен¤ми ≥ н≥чого не б≥йс¤. я не маю карти того св≥ту, до ¤кого ти потрапиш. јле з≥ стародавн≥х рукопис≥в ¤ дов≥давс¤, що джерело життЇдайноњ води знаходитьс¤ на остров≥ ѕровид≥нн¤ посеред величезного океану. “об≥ самому доведетьс¤ шукати дороги до острова.
- ћен≥ все ¤сно, вчителю. я розшукаю джерело ≥ повернус¤, щоб визволити —анфлауер од нечист≥. ‘р≥да п≥де з≥ мною!
- я в≥рю в тебе! -  ам≥лл обн¤в Ћарр≥ за плеч≥ ≥ схвильовано додав: - “≥льки будь обережним. Ќе забувай: в≥д твого усп≥ху залежить дол¤ —анфлауеру, а може й усього нашого св≥ту. ј тепер - вперед!
Ћарр≥ скочив на кон¤ й з м≥сц¤ погнав учвал. ‘р≥да стр≥мкою т≥ню майнула за товаришем. «а хвилину вони вже були поза м≥ськими воротами й уз¤ли напр¤мок до ќкрањнного л≥су. Ќезабаром веч≥рн≥ сут≥нки вкрили њх, ≥ лише ледь чутний цок≥т к≥нських копит ще ¤кийсь недовгий час долинав здалеку.
ћ≥ський гом≥н повол≥ вщухав. ќдин по одному гасли вогники у в≥кнах дом≥вок. ћ'¤ка темр¤ва огорнула й корол≥вський палац. Ћише у поко¤х ≈лдуњна св≥тилос¤ до ранку. ѓхн≥й господар мав розмову з  ам≥ллом. “ривожна зосереджен≥сть облич св≥дчила про те, що розмова йшла про щось дуже важливе.
“им часом у  ам≥лловому каб≥нет≥ посеред великого столу на ср≥бн≥й п≥дставц≥ мерехт≥в голубим вогником кришталевий ф≥ал, ¤кий витворив сам старий маг ≥ сполучив невидимою ниткою ≥з серцем Ћарр≥. ÷е був ма¤к життЇвоњ сили принца.
* * *
„отири дн≥ скакав Ћарр≥ до ќкрањнного л≥су, ≥ весь цей час невтомна ‘р≥да б≥гла за ним.
Ќаприпочатку дороги њм ще трапл¤лис¤ раз у раз б≥женц≥: люди т≥кали до столиц≥ од б≥ди, що насувалас¤ на них. ѓхали на возах, ступали п≥шки; хтось штовхав поперед себе тачку з хатн≥м скарбом, хтось ≥шов без нього. ƒо людей тулилис¤ тварини - не лише св≥йськ≥, а й дик≥. « дерева на дерево ≥ дедал≥ ближче до людей перел≥тало птаство, теж залишаючи р≥дн≥ крањ. Ћюди похмуро огл¤далис¤ назад ≥ проводжали здивованими погл¤дами вершника, що посп≥шав туди, зв≥дки вс≥ перел¤кано б≥гли.
ѕоступово пот≥к ут≥кач≥в вичерпавс¤.  оли-не-коли трапл¤лись ще невеличк≥ гурти, але невдовз≥ не стало ≥ њх. ѕрот¤гом усього четвертого дн¤ подорож≥ Ћарр≥ не стр≥в на своЇму шл¤ху жодноњ живоњ ≥стоти.  инут≥ об≥йст¤ сто¤ли сиротами, хати 礤ли порожн≥ми в≥кнами.
Ќа п'¤тий день Ћарр≥ з пантерою добилис¤, нарешт≥, до позначеного на карт≥ м≥сц¤. ” л≥с≥ панувала тиша. ѕоросл≥ мохом стовбури великих дерев здавалис¤ кам?¤ними. Ќе ворушилас¤ жодна г≥лочка, та що там г≥лочка - нав≥ть листочок не шелест≥в. Ќе чути було пташок. ≤ в≥терець, здавалос¤, страхавс¤ залет≥ти сюди ненароком. ”се н≥би позавмирало перед нев≥домою, але дуже лихою загрозою.
Ћарр≥ пустив кон¤, ≥ той перел¤кано кинувс¤ навт≥кача. Ѕ≥л¤ юнака залишилас¤ лише ‘р≥да.
–азом вони ув≥йшли в густ≥ зарост≥ ≥, обережно ступаючи, уз¤лис¤ уважно вивчати сл≥ди на земл≥. ќсь коли Ћарр≥ знадобилос¤ ум≥нн¤ сл≥допита. ¬итолочена трава, потрощен≥ чагарники, обчухрана кора, глибок≥ борозни в земл≥ - все це св≥дчило про те, що зовс≥м недавно тут пройшли полчища ¤кихось чудовиськ. —л≥ди були ц≥лком св≥ж≥. ќтже, треба було неаби¤к матис¤ на бачност≥.
Ћарр≥ умовним знаком наказав ‘р≥д≥ огл¤нути праву частину означеного на карт≥ великого кола, а сам рушив л≥воруч. Ќевдовз≥ в≥н побачив два б≥лих камен≥, що витиналис¤ з-п≥д земл≥, немов двоЇ велетенських ≥кол. ћ≥ж ними залишавс¤ неширокий прох≥д.
ƒруз≥ влаштувалис¤ поблизу ≥ почали оч≥кувати призначеного часу, погл¤даючи на лезо меча.
Ўвидко заходила н≥ч. Ќавколо клинка з'¤вилос¤ слабке блакитне с¤йво. ¬оно ставало все ¤скрав≥шим, ≥ нарешт≥ меч спалахнув сл≥пучим с¤йвом.
‘р≥да стривожено загарчала. "’тось наближаЇтьс¤," - почув юнак думку пантери. Ћарр≥ п≥дхопивс¤ ≥ зробив крок до Ѕ≥лих камен≥в. ‘р≥да нечутно ступала сл≥дом.
ќб≥ч з'¤вилис¤ не¤сн≥ постат≥. ¬они були н≥би схож≥ на людей. “а коли присунулись ближче - спалахнули хиж≥ жовт≥ оч≥, вишк≥рились гостр≥ б≥л≥ ≥кла. ” ту ж мить ‘р≥да скочила на одного з мурлог≥в, бо це були саме вони, а Ћарр≥ з≥тнув потворну голову другому. ѕадаючи, чудовисько зачепило юнака лапою, ≥ груди Ћарр≥ обпекло нестерпним болем. «≥бравши вс≥ своњ сили, в≥н кинувсь у прох≥д м≥ж камен¤ми.
- ‘р≥до! «а мною! Ц вигукнув в≥н.
Ќ≥би фейЇрверк вибухнув перед очима Ћарр≥. ¬се закрутилос¤, закружл¤ло - ≥ темр¤ва огорнула св≥дом≥сть юнакаЕ
* * *
ЕЋарр≥ розпов≥дав трохи хрипкуватим голосом, згадуючи ≥ знову переживаючи усе те, що з ним сталос¤:
- ўо було по тому, згадую лише ¤к в туман≥. «наю т≥льки, що вперше от¤мивс¤ в незнайомому м≥сц≥. ƒовкола шум≥в л≥с, кружл¤ла зав≥рюха, н≥чого не було видно дал≥, н≥ж за п'¤ть крок≥в. ‘р≥ди н≥де не було. ѕ≥хви од меча зникли. я загорнув його в лахм≥тт¤, що лишилос¤ од подертоњ сорочки й рушив шукати хоч ¤когось притулку. ¬≥д рани ¤ дуже п≥дупав на сил≥. Ћедве сто¤в на ногах. “о велике диво, що ¤ знепритомн≥в аж тод≥, коли натрапив на вашу хату. якби не ви, ¤ б, мабуть, загинув т≥Їњ ноч≥.
Ћарр≥ замовк, збираючись на сил≥. ј тод≥ перепов≥в те, що йому розпов≥ла ‘р≥да, поки Ћ≥на њњ пестила.
- ћурлог≥в було не двоЇ, ¤к мен≥ здавалос¤, а значно б≥льше.  оли ¤ зник м≥ж камен¤ми, прох≥д замкнувс¤, ≥ вони не змогли п≥ти по моњх сл≥дах. Ќе проб≥гла за мною ≥ ‘р≥да. «ачањвшись у чагар¤х, вона побачила, що мурлоги под≥лилис¤. „астина з них залишилас¤ сторожею при Ѕ≥лих камен¤х, а дек≥лька кудись подались. «а тиждень вони повернулис¤ ≥ привели з собою здорован¤, що мав зм≥¤чу голову. —уд¤чи з того, ¤к мурлоги коло нього упадали, це був сам √≥ркан. ¬≥н порозкладав п≥вколом ¤к≥сь маг≥чн≥ символи ≥ заходивс¤ чаклувати. ѕоступово прост≥р м≥ж камен¤ми н≥би загус ≥ перетворивс¤ на темну зав≥су. “од≥ √≥ркан ступив кр≥зь нењ. ћурлоги подалис¤ за своњм володарем. «а останн≥м з них обережно прослизнула ≥ ‘р≥да. ќпинившис¤ в цьому св≥т≥, вона негайно сховалас¤. ѕрипильнувавши √≥ркана та його чел¤дь, ‘р≥да визначила, що т≥ шукають моњх сл≥д≥в, ≥ кинулась до мене. ўо було дал≥, ви вже знаЇте...
Ћарр≥ замовк. Ћ≥на не зводила з нього стурбованого ≥ разом з тим захопленого погл¤ду. ѓй дедал≥ дужче подобавс¤ цей юнак ≥з в≥дважним серцем.
‘≥мбо глибоко замисливс¤, сид¤чи з приплющеними очима. ƒивл¤чись на нього, можна було припустити, що старий заснув, але це було зовс≥м не так.  оли в≥н зв≥в, нарешт≥, погл¤д на юнака, у його очах ≥ близько не було спокою.
- Ќе рад≥сну зв≥стку прин≥с ти нам, чужинець. якщо воно й справд≥ все так, ¤к ти кажеш, таки доведетьс¤ нам зв≥дси т≥кати.
‘≥мбо п≥дв≥вс¤, окинув к≥мнату сумним погл¤дом.
« малих л≥т ≥ до сивин в≥н жив у ц≥й хат≥ ≥ любив њњ, ¤к живу ≥стоту. “ут в≥н зростив сина, тут пройшло дитинство Ћ≥ни. —тарий лаг≥дно пров≥в долонею по ст≥н≥, начебто розпр¤мл¤ючи зморшки, ¤к≥ бачив лише в≥н.
ћоже, здалос¤ йому, а може й н≥, але в≥н наче почув, ¤к хатина прошепот≥ла: "я в≥рю: ¤кби не лихо, ти б не кинув менеЕ"
—тарий з≥тхнув, ще раз невесело погл¤нув на р≥дне житло, що мусив тепер кидати, й р≥шуче скомандував:
- Ћаднатись у дорогу! Ќегайно!
”двох з Ћ≥ною вони хутко поскидали на лаву те з харч≥в ≥ речей, що сл≥д було вз¤ти з собою. ƒ≥вчина лишилась у к≥мнат≥, щоб допомогти спор¤дитис¤ Ћарр≥, а старий п≥шов запр¤гати кон¤.
«а годину ус≥ були готов≥. ¬мостилис¤ в сан¤х ≥ вирушили.
ƒо найближчого поселенн¤ малос¤ три дн≥ дороги. ƒнина сто¤ла ¤сна. « ус≥х бок≥в вт≥кач≥в обступав заметений сн≥гом л≥с. ѕишн≥ ¤лини поспускали своЇ розлоге в≥тт¤ мало не до земл≥, ≥ варто було ненароком зачепити його саньми, ¤к на голови сипались ц≥л≥ сн≥гови кучугури, а визволене г≥лл¤ рад≥сно зл≥тало вгору. ƒопитлив≥ вив≥рки визирали з≥ своњх жител, з ц≥кав≥стю роздивл¤ючись мандр≥вник≥в. √оробц≥ зд≥ймали метушню, спод≥ваючись од людей на ¤кийсь поживок. ј сорока, примостившись на грубенн≥й г≥лл¤ц≥, що аркою нависла над дорогою, витр≥щилась на товариство просто-таки нахабно. ѕроте, коли подорожн≥ п≥д'њхали ближче, вона чмихнула з г≥лки ≥ полет≥ла уздовж дороги, репетуючи на ц≥лий л≥с, одне слово Ц сорока та й год≥Е
Ќ≥чого цього, здавалос¤, не бачив ≥ не чув ‘≥мбо. ¬≥н сумно дививс¤ на теплу й затишну свою р≥дну хату, аж поки вона не сховалась у видолинку. ѕо ¤комусь час≥ старий звернувс¤ до Ћарр≥:
- ј не можна нам, хлопче, њхати до селища. якщо от≥, ¤к њх там у б≥са.., мурлоги шукають твого сл≥ду, то вони за нами до самого села й припрутьс¤. Ћихо буде велике! Ћюди по наших кра¤х мирн≥, битис¤ не вм≥ють, та ще й з такими, що њх, ¤к ти казав, ≥ збро¤ не бере... «верн≥мо краще до гори ѕ≥днебесноњ. “ам через ѕ≥вденну ущелину можна на той б≥к г≥р перебратис¤. ћоже, серед кам≥н¤ от≥ нелюди загубл¤ть наш сл≥д - не те, що ось на сн≥гу, - ‘≥мбо вказав на дв≥ ч≥тк≥ л≥н≥њ од полозз¤.
- ј де у вашому св≥т≥ знаходитьс¤ океан? - спитав Ћарр≥.
- ќ! ƒуже далеко зв≥дси! ѕо той б≥к г≥р. ƒесь поза пустелею ≥ нав≥ть ще дал≥, - ‘≥мбо збентежено кашл¤нув. - —ам ¤ в тих кра¤х н≥коли не бував, але в≥д людей чув, н≥би за пустелею т¤гнетьс¤ старий-старезний ≥ великий-величезний л≥с. як його перейдеш, тод≥ й ступиш на берег океану.
Ћарр≥ ще раз погл¤нув на сл≥д, що його лишало на сн≥гу полозз¤.
- “аки так! - за¤вив твердо. - Ќа село цим чудовиськам дороги показувати не сл≥д. ƒо того ж м≥й шл¤х ≥де у геть ≥ншу сторону - до острова ѕровид≥нн¤, що лежить посеред океану. ќтже, доњдемо до ущелини, а дал≥ ми з ‘р≥дою п≥демо сам≥. √≥ркан з≥ своњми мурлогами подастьс¤ за нами, бо йому потр≥бен ¤.
- √аразд, там подивимось, - погодивс¤ ‘≥мбо. - ј поки що њдьмо до ѕ≥днебесноњ.
¬≥н скерував кон¤ праворуч, ≥ сани легко помчали л≥совим прорубом.
Ќадвеч≥р улаштували недовгий перепочинок, погодували кон¤, попоњли сам≥ й рушили дал≥.
√олодн≥ вовки ц≥лу н≥ч гналис¤ за ними, але т≥льки здалеку, побоюючись наближатис¤ через ‘р≥ду. ¬она, здавалос¤, геть не звертала на них уваги. “а щойно котрийсь ≥з с≥рих розбишак п≥дскакував ближче - лунало таке погрозливе гарчанн¤, що вовк, п≥д≥бгавши хвоста, кидавс¤ назад та аж ск≥млив з≥ страху.
Ћ≥на не бачила всього цього. « головою п≥рнувши у д≥дус≥в кожух, вона солодко спала. —уто по-дит¤чому. ’оч дитиною вже не була. “енд≥тноњ будови й невисокого зросту, вона здавалась дванадц¤тир≥чною, а насправд≥ њй уже виповн¤лос¤ ш≥стнадц¤ть.
ƒ≥вчин≥ ввижалос¤, н≥би вона кудись летить на могутньому дракон≥. ќсь погрозлива розбурхана хвил¤ накриваЇ маленьке суденце... Ќа п≥ску лежить нерухоме т≥ло Ћарр≥... „удова чар≥вна долина, скута н≥би одв≥чним сном... похмур≥ безкрањ болота... ”се це окремими картинками пропливало перед њњ очима. ѕот≥м ¤кась дивна ≥стота, нап≥вж≥нка - нап≥вптах, показуЇ њй у величезному св≥чад≥ обличч¤ њњ матер≥ й батька. Ћ≥на кинулас¤ була њм щось сказати, прост¤гла руки, але перед нею враз постало щось чорне й страшне. ƒ≥вчина скрикнула ≥ ... прокинулась.
—ани сто¤ли край кам'¤ного осипу. ‘≥мбо випр¤гав кон¤. ј Ћарр≥ розкладав реч≥ та харч≥ по торбах. «-поза скел≥ вигулькнула пантера ≥, перестрибнувши з каменюки на каменюку, наблизилась до юнака, пильно вдивл¤ючись йому в оч≥.
- ‘р≥да розв≥дала х≥дник до ущелини, - сказав Ћарр≥. - “ам немаЇ н≥чого небезпечного.
- ƒуже добре, - в≥дпов≥в ‘≥мбо. - Ўвидше забираймос¤ зв≥дси. як будемо по той б≥к г≥р, отод≥ й розважимо, що маЇмо д≥¤ти дал≥. “ак, онучечко?
- “ак, д≥дусю, - Ћ≥на скочила з саней ≥ п≥дб≥гла до нього. - “≥льки куди ж ти кон¤чку нашу под≥неш? “ут њњ кидати не можна. ¬овк≥в повно, та й от≥ страховиська сунуть сл≥дом. ¬она тут загине!
- ј хто тоб≥ сказав, що ми њњ кинемо? - усм≥хнувс¤ ‘≥мбо. - —ани, то таки лишимо, а кон¤чку з собою в≥зьмемо.
 оли позбирали реч≥ та нав'ючили кон¤, ‘≥мбо уз¤в повода ≥ першим ступив на кам'¤ний осип.
Ћарр≥ подав руку Ћ≥н≥.
- “римайс¤ за мене. Ќа цьому кам≥н¤чч≥ враз ноги повикручуЇш.
- “и ж бо й сам ще нездужаЇш. Ц спробувала заперечити д≥вчина. - ÷е тоб≥ треба допомагати.
- Ќе б≥йс¤. я тепер набагато бадьор≥ший, а рани геть позат¤гувались. “ож давай руку ≥ гайда, бо в≥дстанемо.
ƒопомогаючи одне одному, вони посп≥шили сл≥дом за ‘≥мбо. —тарий вже чекав на них при ледь пом≥тному вход≥ до ущелини. ¬≥н занепокоЇно погл¤дав у той б≥к, де лишилас¤ р≥дна дом≥вка. “ам у неб≥ кружл¤ла ц≥ла хмара чорних крапок, ¤к буваЇ бдж≥л над потурбованим вуликом.
- ¬оронн¤, - насупивс¤ старий. - ЋементуЇ. ћабуть, добре його наполохала ота нечисть.
- ƒалеко, - стиха озвалас¤ Ћ≥на.
- Ќе так щоб дуже й далеко, це т≥льки здаЇтьс¤. “ут навпрашки недовго. Ќадвеч≥р погань уже тут будеЕ
‘≥мбо ступив в ущелину. ёнак ≥ д≥вчина за ним. “≥льки пантера затрималась. ¬она уважно сл≥дкувала за ворон¤чою зграЇю. “а ось ≥ ‘р≥да прослизнула в ущелину.

–≤ƒЋ≈–

«-за скел≥ вигулькнула ‘р≥да. «а два скоки вона стала перед Ћарр≥. ¬ислухавши њњ, юнак обернувс¤ до ≥нших.
- ‘р≥да сказала, що там, попереду, ¤кийсь чолов≥к.
- ’то б це м≥г бути? - здивувавс¤ ‘≥мбо. - Ќе чув ¤, щоб поблизу ущелини хтось жив, а по той б≥к г≥р - пустел¤.
- ћоже, ¤кийсь розб≥йник?
- Ќавр¤д. ” тутешн≥х кра¤х про розб≥йник≥в давно й гадки немаЇ.
Ћ≥на вз¤ла старого за руку.
- ƒ≥дусю, а може це такий самий стомлений подорожн≥й, ¤к ≥ ми? ≤ потребуЇ допомоги?
- ј от зараз побачимо, - в≥дпов≥в ‘≥мбо. - ѕридерж-но кон¤чку, а ми розгл¤немос¤, що воно до чого.
Ќевдовз≥ повернувс¤ Ћарр≥. —ам, без старого, ≥ покликав Ћ≥ну. «авернувши поза скелю, д≥вчина побачила незнайомц¤, що сид≥в коло вогнища ≥ смажив ¤кусь дичину. ќдразу можна було сказати, що чолов≥к величезний на зр≥ст, ≥ сили йому не позичати. √уста чорна чуприна й пишна кучер¤ва борода гр≥зно приховували йому половину обличч¤, але жвав≥ розумн≥ оч≥ с¤¤ли добротою. ¬ них була ¤кась загадков≥сть ≥ н≥би щось лукаве, але все разом справл¤ло враженн¤ доброзичливост≥. Ќезнайомець прив≥тно розмовл¤в з ‘≥мбо, ¤кий прис≥в до вогню навпоч≥пки.
- ≤ куди ж це ви йдете? - голос чолов≥ка лунав, ¤к притишений ≥ далекий гурк≥т грому.
- Ќам треба перейти ущелину.
- ƒл¤ чого? јдже по той б≥к г≥р - мертва пустел¤.
‘≥мбо почухав потилицю, озирнувс¤ на своњх супутник≥в, н≥би питаючи њхньоњ ради, ≥ в≥дпов≥в:
- я тоб≥, чолов≥че добрий, брехати не хочу. …демо ми туди не просто отак соб≥, зн≥чев?¤, а т≥каЇмо в≥д страшного лиха, що ступаЇ за нами сл≥д у сл≥д.
- ≤ що ж воно за таке лихо? —кажи, що саме змусило т≥кати з р≥дних м≥сць?
- як≥сь чудовиська. “аких ≥ще дос≥ н≥хто й не бачив. ≤ншоњ дороги, ¤к на той б≥к г≥р, нам не зосталос¤. ћоже, тут вони з нашого сл≥ду з≥б?ютьс¤.
- Ќав≥що ж дитину в пустелю ведеш? - здивувавс¤ незнайомець.
Ћ≥на п≥дступила ближче. ѕрив≥тно всм≥хнувшись, вона сказала:
- Ќе така ¤ вже й мала. ƒо того ж, кр≥м д≥дус¤, н≥кого на св≥т≥ в мене не лишилос¤.  уди в≥н - туди ≥ ¤.
Ќезнайомець пильно гл¤нув на д≥вчинку.
- „и ти часом не донька јйр≥с «еленоокоњ?
Ћ≥на здригнулас¤. ”важно подивившись на незнайомц¤, вона обережно в≥дпов≥ла:
- јвжеж, мо¤ мама звалас¤ саме так. “и њњ знав?
- ’то ж у тутешн≥х кра¤х не знаЇ јйр≥с? « нею ≥ птахи та зв≥р≥ товаришують.  ожне деревце знаЇ њњ легку ходу. “≥льки чогось давненько тут њњ не бачили.
ƒ≥вчина в≥д≥йшла вб≥к ≥ тихенько заплакала. ‘≥мбо з болем по¤снив:
- јйр≥с була мен≥ за нев≥стку. ј м≥й син Ѕрейв - батько Ћ≥ни. ќдного разу п≥шли вони вдвох до л≥су ≥ не повернулис¤. ¬≥дтод≥ багато часу минуло. ћи вже й чекати на них перестали. ¬идно, потрапили до лабет ¤когось хижого зв≥ра...
Ќезнайомець замислено похитав головою.
- ќце-то вже н≥. Ќе знайдетьс¤ в л≥с≥ зв≥ра, ¤кий би напав на јйр≥с. ¬она ж бо з племен≥ флаур≥в - зеленооких л≥сових мавок. ƒл¤ нењ л≥с - р≥дна дом≥вка... ќтже, ти ‘≥мбо? я чув про тебе. ј мен≥ на йменн¤ - –≥длер.
- –≥длер? - здивовано перепитав старий. - я щось н≥би чув про тебе, ¤к був ≥ще молодим.
- ћоже, й чув. ’≥ба мало –≥длер≥в на б≥лому св≥т≥... ј хто такий оцей юнак, ≥ що воно за зв≥р об≥ч нього?
‘≥мбо п≥дв≥вс¤.
- ѕробач, але це довга розмова, а нам не можна га¤тись.
–≥длер теж п≥дв≥вс¤ ≥ почав закидати вогнище кам≥нн¤м. ƒал≥ схопив свою сокиру, заклав њњ за широкого паска й н≥би аж урочисто промовив:
- « усього видно, зб≥глис¤ наш≥ стежки докупи. ћен≥ теж потр≥бно на той б≥к г≥р. јбо й ще дал≥. ћаю там дещо до роботи. як ви не проти, то можемо йти гуртом. я знаю дорогу через пустелю.
- —пасиб≥ тоб≥, чолов≥че добрий. якщо нам ≥ справд≥ по дороз≥, то ми будемо т≥льки рад≥.
 рут≥ пр¤мовисн≥ ст≥ни ущелини зд≥ймалис¤, здавалось, аж до неба, ≥ були геть неприступними. ѕосп≥ль укрит≥ покрученими шпаринами, вони часом з≥ступалис¤ так близько, що мало не торкалис¤ одна одноњ, ≥ тод≥ подорожн≥м доводилось продиратис¤ пом≥ж гострими виступами. ј ≥нод≥ ст≥ни розступалис¤ далеко вус≥б≥ч, утворюючи величезн≥ площ≥, на ¤ких могли б знайти соб≥ м≥сце ц≥л≥ селища.
¬бога рослинн≥сть подеколи додавала зелених барв до похмуроњ с≥ро-буроњ картини. ¬ обличч¤ мандр≥вникам весь час дмухало теплим в≥тром. ўокрок в≥н ставав усе гар¤ч≥шим та сух≥шим. «имовий од¤г зробивс¤ дл¤ кожного заважким та незручним, сковував рухи.
Ќарешт≥ –≥длер подав знак спинитис¤. ¬≥н першим скинув на землю свого величезного лантуха й розправив могутн≥ плеч≥.
- „ас поскидати все зимове, - сказав в≥н. - ƒал≥ буде ще тепл≥ше ≥ нав≥ть гар¤ч≥ше.
- ј скоро вже к≥нець оц≥й ущелин≥? - спитала Ћ≥на, з неприхованим полегшенн¤м скидаючи свого, тепер такого обважн≥лого кожушка.
–≥длер добродушно всм≥хнувс¤.
- ¬же скоро. Ќадвеч≥р будемо на п≥вденному боц≥ г≥р.
–озв'¤завши лантуха, в≥н покопирсавс¤ в ньому ≥ з рад≥сним вигуком видобув сагайдака з≥ стр≥лами ≥ тисового лука. ”перши його к≥нцем у землю, в≥н одн≥Їю рукою з≥гнув лука в дугу, а другою швидко накинув тетиву. ”се разом подав ‘≥мбо.
- “римай. ” такому поход≥, ¤к наш, збро¤ мусить бути завжди напохват≥, а ти, ¤к ¤ пом≥тив, кр≥м в≥жок, н≥чого не маЇш.
‘≥мбо з мовчазною под¤кою прийн¤в зброю. ј –≥длер знову п≥рнув до лантуха ≥ вийн¤в ¤кийсь довгастий предмет, загорнений у полотн¤ну тканину. –озгорнувши њњ, в≥н уз¤в до рук мало не ≥грашкового кинджалика з к≥ст¤ним рук≥в?¤м, прикрашеним двома смарагдами. –≥длер уклав лезо в ср≥бну п≥хву з вир≥зьбленою на н≥й кв≥ткою лотосу. ƒо п≥хви було майстерно приладнано вишуканоњ роботи шк≥р¤ний пасочок.
- «бро¤, ¤ку тоб≥ прид≥лила мати, маЇ свою властив≥сть. “и про нењ поки що нав≥ть не здогадуЇшс¤. јле, хто й зна, може ≥ цей клинок стане коли-небудь тоб≥ в оборон≥, - сказав –≥длер, подаючи його Ћ≥н≥.
- ѕро ¤ку це ти властив≥сть кажеш? - здивувалас¤ д≥вчина.
- Ќастане час, ≥ ти сама все про матер≥н дарунок знатимеш, - лукаво посм≥хнувс¤ г≥гант, складаючи своњ тепл≥ реч≥ до бездонного лантуха.
"«агадка на загадц≥ з оцим –≥длером! - подумала Ћ≥на, спостер≥гаючи за –≥длером. - «даЇтьс¤, в≥н знаЇ про мою мат≥р ≥ про мене набагато б≥льше, н≥ж ¤ сама. јле н≥чого не хоче казати. „и не може?.."
¬она п≥дперезалас¤ паском з кинджалом ≥ прис≥ла до д≥дус¤, допомагаючи йому перепаковувати поклажу.
Ћарр≥, впоравшись з≥ своњм рюкзаком погладив по голов≥ ‘р≥ду й умостивс¤ на пласкому камен≥, дивл¤чись на своњх нових, але вже таких близьких друз≥в. Ћ≥на й ‘≥мбо подобались йому чимраз дужче, та й –≥длер викликав до себе повагу й дов≥ру, хоч ≥ крив ¤кусь таЇмницю. јле серцем Ћарр≥ в≥дчував, що ц¤ таЇмниц¤ не похмура, а добра й св≥тла.
Ќезабаром збори ск≥нчилис¤, ус≥ рушили дал≥.
Ќадвеч≥р, ¤к ≥ казав –≥длер, вийшли з м≥жг≥р?¤. ѕеред очима розгорнулас¤ безкра¤ пустельна р≥внина. Ћише де-не-де њњ мертву одноман≥тн≥сть порушували бархани, а сонце вис≥ло край самого обр≥ю, забарвлюючи п≥ски лихов≥сним багровим одсв≥том. –озжарене пов≥тр¤ обп≥кало обличч¤.
- ќце-то так... - замислено проказав ‘≥мбо. - якби тут ≥ була ¤кась дорога, то збочити з нењ дуже й дуже просто.
–≥длер спок≥йно обв≥в очима пустелю:
- я знаю дорогу ≥ проведу вас.
- ќт-от западе н≥ч. ћоже, пол¤гаЇмо спати, а ¤к розвиднитьс¤ Ц рушимо дал≥? - запропонував Ћарр≥.
- Ќ≥. …ти треба тепер. Ќа ранок ми мусимо д≥статис¤ оази. ¬день, п≥д палючим сонцем, ми не здолаЇмо й половини такоњ в≥дстан≥...
¬с≥ подивились на Ћ≥ну.
- я н≥трохи не стомилас¤. ћен≥ здаЇтьс¤, вноч≥ буде значно легше пересуватис¤.
- “од≥ не затримуймось, - –≥длер, п≥дт¤гнувши паски од лантуха, рушив униз. - ”день, коли найдужче пектиме, поспимо в оаз≥, а наступноњ ноч≥ добудемось до “≥н≥стого гаю. ¬и там н≥коли не бували?
- „есно кажуч≥, ¤ й пустелю оцю вперше бачу, - признавс¤ ‘≥мбо.
Ќапечений за день п≥сок сухо шурхот≥в, розповзаючись п≥д ногами мандр≥вник≥в. Ѕагр¤ний диск сонц¤ повол≥, але нев≥дпорно котивс¤ донизу, тонучи поза далекою гранню неос¤жного п≥щаного океану, ≥ незабаром п≥тьма поглинула ц≥лий св≥т. “а панувала вона недовго. «-за г≥р викотивс¤ м≥с¤ць, ос¤¤вши пустелю бл≥давим св≥тлом.
“емн≥ бархани, н≥би пооживавши, посунули зв≥дус≥ль своњ довг≥ т≥н≥ ≥ з холодною ц≥кав≥стю розгл¤дали см≥ливц≥в, що зважились добутис¤ десь аж у сам≥с≥ньке серце царства п≥ск≥в. «давалос¤, вони виш≥птують щось тривожне, чи то л¤каючи, чи й справд≥ попереджуючи людей про нев≥дому небезпеку.
 ≥лька раз≥в то там, то там спалахували жовт≥ св≥тельц¤ нев≥домих очей. ј одного разу майже зовс≥м поруч розл≥гс¤ огидний рег≥т, що перейшов у тоскне ск≥мленн¤.
‘р≥да зневажливо пирхнула.
- ’то це? - зл¤кано спиталас¤ д≥вчина.
- Ќе б≥йс¤. ÷е звичайна г≥Їна, - в≥дпов≥в –≥длер. - ¬она нападаЇ лише на слабких та беззахисних.
ѕраворуч з'¤вилис¤ ¤к≥сь темн≥ обриси.
ѕ≥д≥йшли ближче - стало видно нап≥взасипан≥ п≥ском зруйнован≥ буд≥вл≥. ƒе-не-де ст≥ни порозс≥далис¤, в≥дкриваючи погл¤дам внутр≥шню будову колись чудових палац≥в.  олони, поразмальовуван≥ золотом ≥ ср≥блом, п≥дпирали висок≥ склеп≥нн¤, розц¤цькован≥ самоцв≥тами. Ѕ≥л≥ чаш≥ фонтан≥в, зроблен≥ колись у форм≥ розпуклих кв≥т≥в, тепер нагадували скорчен≥ долон≥ нем≥чних старц≥в. ƒавно вже холодн≥ струмен≥ життЇдайноњ вологи не наповнювали цих пригорщ≥в. Ћише сухий с≥рий п≥сок ≥з тихим шурхотом струмен≥в по ст≥чних жолобах, нав≥ваючи зажуру й печаль.
¬еличезн≥ бан≥, прот¤гом стол≥ть дедал≥ глибше занурюючись у безодню п≥ск≥в, з н≥мою молитвою прост¤гали до байдужих небес своњ колись горд≥ верх≥вки.
- яке похмуре м≥сце... - мерзл¤кувато з≥щулилас¤ Ћ≥на. - ћен≥ чомусь зовс≥м не хочетьс¤ завертати до нього.
- ј ми й не завертатимемо, - в≥дгукнувс¤ –≥длер. - ÷е ћертве м≥сто. —юди не можна заходити.
- „ому? - поц≥кавивс¤ Ћарр≥.
- ќ, це дуже давн¤ й аж н≥¤к не весела ≥стор≥¤.  олись за прадавн≥х ≥ тепер майже ус≥ма забутих час≥в, коли люди скр≥зь жили в мир≥ ≥ дружб≥, берегли природу й шанували бог≥в, тут була сита родюча земл¤. Ѕезл≥ч озер та р≥чок напували тутешн≥ розбу¤л≥ л≥си ≥ препишн≥ сади. “од≥ м≥сто не звалос¤ ћертвим. ≤м?¤ йому було -  ронлайт. —лава про нього линула на ц≥лий св≥т. Ќе було п≥д небом кращого й багат≥шого м≥ста. √орд≥ палаци, численн≥ кришталев≥ фонтани, широк≥ вулиц≥ й пречудов≥ сади викликали щирий захват у гостей  ронлайта.
јле мешканц≥ м≥ста запишалис¤. ¬они пов≥рили у власну велич ≥ забажали пор¤дкувати ц≥лим св≥том. –ушили в≥йною на сус≥д≥в, щоб обернути њх соб≥ на раб≥в. ¬ладоможц≥  ронлайта в≥дкинули бог≥в - самих себе проголосили богами. Ќевдовз≥ м≥сто стало осередд¤м ≥мпер≥њ зла, перед ¤кою мусило коритис¤ все живе. ≤ тод≥ справжн≥, а не проголошен≥, боги покарали це м≥сто!
«а одну лише н≥ч повходили в землю озера й повсихали р≥чки, повмирали рослини й позникали тварини, порозл≥талис¤ птахи. Ќа св≥танн≥ на  ронлайт ринула зус≥б≥ч лавина розпечених п≥ск≥в, ховаючи п≥д собою гн≥здо марнославства, н≥чим не приборкуваноњ розкош≥ та ласолюбноњ зверхност≥. Ќ≥хто не вр¤тувавс¤. “ак покарали боги  ронлайт за надм≥рну пиху та розбещен≥сть. ¬≥дтод≥ й постала назва: ћертве м≥сто. ¬ ньому сила-силенна р≥зних скарб≥в, та н≥кому не дано њх пос≥сти. Ѕагато шукач≥в пригод та легкоњ здобич≥ рушали сюди р≥зного часу, щоб забагат≥ти, та так ≥ згинули без сл≥ду. ћертве м≥сто н≥кого не випускаЇ з≥ своњх цупких смертенних об≥йм≥в...
–≥длер замовк, продовжуючи розм≥рено пр¤мувати.
- √м.., - промимрив ‘≥мбо, - повчальна ≥стор≥¤. я вже њњ колись чув, але гадав, що то казка...
- ≈ге ж, тепер мало хто в≥рить у це, - погодивс¤ –≥длер. - јле саме так усе й було.
- ѕогл¤ньте-но, що це таке?! - раптом скрикнула Ћ≥на.
ѕрипавши до земл≥ та нањжившись, глухо загарчала ‘р≥да.
¬≥д крайн≥х руњн безшелесно в≥докремилос¤ три темних т≥н≥. ¬они кинулис¤ до подорожн≥х, щось невиразно бурмочучи замогильними голосами, од ¤ких по плечах поб≥гли мурашки.
Ћарр≥ повол≥, немов насилу розриваючи пути, що раптом скували його, пот¤гнув меча з п≥хов. јле –≥длер спинив його:
- Ќе треба! —т≥йте вс≥, хто де стоњть, ≥ не рухайтес¤. Ц суворо наказав в≥н. - я знаю, ¤к з цим упоратис¤.
¬≥н ступив назустр≥ч привидам. “≥, н≥би завагавшись, на мить завмерли, а пот≥м таки подалис¤ до нього.
≤ тут –≥длер учинив щось неспод≥ване. ¬≥н п≥дн≥с над головою руку ≥ суворим голосом проказав нев≥домою мовою ¤кусь фразу. “≥н≥ поскручувались, ≥ жал≥бно скигл¤чи, поповзли назад до руњн.
ƒруз≥ полегшено з≥тхнули й в≥дчули, що ¤кийсь неймов≥рний важкий т¤гар зваливс¤ њм з плечей.
- ”х! - ‘≥мбо втерс¤ рукавом од холодного поту, що виступив йому на чол≥. - ќтакоњ! ўо це воно було?
- ¬арта ћертвого м≥ста, - по¤снив –≥длер ≥ заклопотано спохмурн≥в. -  олись вона н≥коли не виходила поза його меж≥. ќчевидно, щось лихе коњтьс¤ в нашому св≥т≥, ¤кщо вже ц¤ нежить посм≥л≥шала...
- ј що ти њм сказав, що вони в≥дступили? - поц≥кавивс¤ Ћарр≥.
- “ак соб≥, одне стародавнЇ закл¤тт¤... - неохоче в≥дпов≥в –≥длер ≥ звернувс¤ до вс≥х: - Ќе бар≥мос¤! ≤ти нам ще далеко, а час не стоњть.
«аг≥н наддав ходи. Ќезабаром похмуре м≥сто опинилось далеченько позаду. Ћарр≥ востаннЇ озирнувс¤ на нього й здригнувс¤. …ому здалос¤, що ћертве м≥сто теж дивитьс¤ на нього. ≤ погл¤д цей голодний - ≥з темних проваль мертвих в≥кон. Ћедь чутний шеп≥т, ¤к слабкий морозний подих, долинув до Ћарр≥ з ноч≥:
- ѕовернис¤... ¤ чекаю тебе...
ёнак труснув головою, в≥дган¤ючи привидд¤, ≥ прискорив ходу.
“а ось небо почало ¤сн≥шати, спалахнуло край обр≥ю рожевим. ј невдовз≥ витнулось ≥ сонце. … пов≥тр¤ враз почало нагр≥ватис¤. ƒихати щокрок ставало важче.
Ќарешт≥ попереду забовван≥ло щось зелене. ¬≥д цього люд¤м полегшало. ј невдовз≥ заг≥н був уже в зат≥нку пишних дерев.
ўо найперше привернуло до себе увагу стомлених прибульц≥в - це невеличке озерце посеред оази, повне прозороњ холодноњ води. ¬с≥ радо кинулись до нењ.
- —лава √осподу! - видихнув ‘≥мбо. - Ѕо ¤ вже був подумав, що ми так ≥ спечемос¤ живими в п≥сках.
- Ќав≥ть у пустел≥ можна знайти захист од палючого сонц¤, коли знати певн≥ реч≥, - усм≥хнувс¤ –≥длер.
- ј ти знаЇш? - спитав з осм≥хом старий.
- ƒещо знаю, т≥льки мен≥ тепер не до розпов≥д≥ про них, - в≥дпов≥в –≥длер, виплутуючись ≥з посторонк≥в важелезного лантуха.
ƒосхочу понапивавшись та позмивавши з себе спеку пустел≥, мандр≥вники лаштувалис¤ до спочинку.
–озлог≥ пальми щось лопот≥ли над ними од легенького в≥терц¤. —еред хитромудрого переплетенн¤ л≥ан весело щебетали пташки. –обот¤щ≥ бджоли зосереджено гули, збираючи нектар ≥з др≥бних кв≥точок, що б≥лоп≥нними шапками обл≥пили к≥лька кущ≥в. ћетка ¤щ≥рка майнула пом≥ж стовбурами верб, зл≥зла на с≥ру, нагр≥ту сонцем каменюку й завмерла, здивовано уп?¤вши смарагдов≥ очиц≥ в незвичайну компан≥ю.
–аптом густа трава роздалас¤ й випустила ≥з себе кумедну мордочку тушканчика. ящ≥рка вмить зникла пом≥ж кор≥нн¤м, лише рух травинок виказував њњ шл¤х.
“ушканчик нашорошено принюхавс¤, см≥шно повод¤чи носиком сюди-туди. Ќарешт≥ в≥н зваживс¤ ≥ за три скоки д≥ставс¤ води. Ќапившись, зв≥р¤тко налаштувалос¤ повертатис¤ туди, зв≥дки прийшло, та раптом пом≥тило пантеру. ѕискнувши од жаху, воно рвонуло пом≥ж зарост≥, не розбираючи дороги.
‘р≥да повела за ним байдужими очима, а пот≥м, грац≥озно пот¤гнувшись, задивилас¤ на Ћ≥ну. “а в цей час захоплено розгл¤дала ¤скрав≥ кв≥ти, що росли край водойми. ѕантера ¤кось нер≥шуче звелас¤ на ноги. ѓй корт≥ло бути поруч з≥ своњм другом, але щось надто сильне, щоб йому опиратис¤, вабило й до д≥вчини.
ѕобачивши, що юнак уже заснув, пантера п≥шла до озера й прил¤гла об≥ч Ћ≥ни.
ƒ≥вчина обережно торкала пальцем згорнут≥ пуп?¤нки й лаг≥дно приказувала:
- ћоњ хорош≥, моњ прегарн≥. Ўкода, що ви розгортаЇтесь лише вноч≥. ћен≥ так хочетьс¤ побачити вас розпуклими...
Ќ≥би зрозум≥вши це проханн¤, кв≥ти почали повол≥ розтул¤ти пелюстки, милуючи око своњм ¤скравим р≥знобарв?¤м. ‘р≥да здивовано крутила головою, погл¤даючи то на Ћ≥ну, то на кв≥ти.
- “акЕ тепер ¤ вже нав≥ч бачу, що ти справд≥ дочка јйр≥с.
ѕоруч, лукаво посм≥хаючись, сто¤в –≥длер. ¬≥н п≥д≥йшов так тихо, що нав≥ть пантера цього не завважила, поки в≥н не почав розмовл¤ти. Ќа обличч≥ загадкового чолов≥ка не було ан≥ сл≥ду втоми, н≥би це й не в≥н провадив товариство кр≥зь п≥ски прот¤гом ц≥л≥с≥нькоњ ноч≥.
Ћ≥на збентежено знизала плечима:
- я нав≥ть ≥ сама не знаю, ¤к воно так вийшло, що кв≥тки н≥би послухалис¤ мене.
- ј тут ≥ знати н≥чого не треба. “во¤ мати вм≥ла ур¤дувати рослинами й л≥совими мешканц¤ми. “и й д≥стала в≥д нењ це у спадок.
- —кажи, укл≥нно прошу тебе, що ти знаЇш про мою маму?
–≥длер спохмурн≥в, ледь пом≥тна т≥нь майнула його обличч¤м. —турбовано потерши п≥дбор≥дд¤, в≥н в≥дпов≥в:
- ƒ≥вчинко мо¤, мен≥ в≥домо, що вона жива. јле сказати б≥льше зараз не маю права. Ќа все сво¤ пора. ј тепер л¤гай-но краще спати. ¬≥дпочивай добре, бо вноч≥ нам доведетьс¤ долати ще добр¤чий шмат нелегкоњ дороги...

√≤– јЌ

” дикому крањ чорних курних скель, на земл≥, що нав≥ть назви не маЇ, височить величезний похмурий палац. «далеку в≥н скидаЇтьс¤ на потворне розпластане страховисько. √луха тиша пануЇ в його поко¤х. Ћише час в≥д часу пролунаЇ раптом жаский зойк чи витт¤, що холодом оступаЇ душу, - ≥ знову западаЇ н≥мота, що поглинаЇ вс≥ згуки. ѕримарн≥ т≥н≥ шугають темними коридорами, ¤ким к≥нц¤-краю не видно, та на кожному њхньому закрут≥, позавмиравши, мов кам?¤н≥ ≥доли, непорушно сто¤ть мурлоги. ѕотворн≥ башти безладно зд≥ймаютьс¤ над палацом, позираючи на довк≥лл¤ похмурими провалл¤ми б≥йниць.
÷е - неприступна цитадель чорного чаклуна √≥ркана.
 олись давно-давно √≥ркан був звичайним соб≥ хлопчиком ≥ н≥чим не вир≥зн¤вс¤ з-пом≥ж ровесник≥в. ’≥ба лишень непогамовною допитлив≥стю й неаби¤кими зд≥бност¤ми до наук. “ак само, ¤к ≥ вс≥, в≥н любив пустувати, б≥гати наввипередки по вулиц¤х м≥ста, а вечорами, затамувавши подих, придивл¤тис¤ до химерних фокус≥в, що њх зайди-актори показували на центральному майдан≥ м≥ста.
’лопчик добре вчивс¤, ≥ йому пров≥щали велике майбутнЇ.
ќдного разу, граючись ≥з товаришами, √≥ркан поб≥г ховатис¤ до староњ фортец≥. ќбб≥гши р≥г буд≥вл≥, в≥н з розгону раптово наскочив на Ѕергола ≥ збив його з н≥г.
“реба сказати, що Ѕергол був знаним на ц≥ле м≥сто заб≥¤кою. ¬≥н зач≥пав ус≥х п≥др¤д, ≥ не минало днини без його участ≥ в би¤тиц≥. Ѕергол був на два роки старшим за √≥ркана ≥ набагато дужчим. “ож ≥ тепер, скочивши на ноги, в≥н кинувс¤ до √≥ркана з кулаками, геть не дослухаючись його перепросин. ƒаремно хлопчина намагавс¤ щось по¤снити - йому перепало так, що назавтра в≥н не зм≥г ≥ до школи п≥ти.
Ћежач≥ в л≥жку, √≥ркан мр≥¤в про те, ¤к помститис¤ кривдников≥. ¬≥н у¤вл¤в себе фокусником, що обертаЇ Ѕергола на папугу, а ще л≥пше - на пацюка чи жабу. ÷¤ ≥де¤ так припала йому до душ≥, що √≥ркан не перестав плекати њњ думкою, нав≥ть коли одужав. ¬≥н поставив соб≥ ос¤гнути хоч к≥лька чар≥вничих заклинань.
ќ т≥й пор≥ в м≥ст≥, де жив √≥ркан, оселивс¤ в≥домий маг. ѕодейкували, що в≥н зугарен виробл¤ти таке, що н≥кому й не снилос¤.
ƒов≥давшись, що цей маг н≥коли не бере учн≥в, √≥ркан просто подавс¤ до нього у найми.
¬ечорами, коли господар л¤гав спати, хлопчина крадькома бравс¤ до книжок потаЇмних знань. Ѕ≥ла маг≥¤ його не вабила, бо слугувала добрим д≥лам ≥ не мала тоњ моц≥, що чорна, ¤ка розгортала перед √≥рканом можливост≥ дл¤ нищ≥вноњ помсти.
’лопчик був посидющим ≥ дуже т¤мовитим, тому невдовз≥ почав уже дещо кумекати.
ƒумка про помсту не залишала його, а ще б≥льше оволод≥вала ним. ”с¤кими хитрощами в≥н примудривс¤ випитати в мага к≥лька секрет≥в та заклинань.
≤ от одного вечора √≥ркан пристер≥г Ѕергола та обернув свого кривдника на лиху почвару. ѕриголомшений усп≥хом та в≥дчувши могуть маг≥њ, √≥ркан ≥ще завз¤т≥ше допавс¤ до стародавн≥х манускрипт≥в у б≥бл≥отец≥ хаз¤њна.
якось хлопчина звернув увагу на те, що товариш≥ н≥би цураютьс¤ його, часом нав≥ть страхаютьс¤. “од≥ в≥н зр≥кс¤ њх ус≥х ≥ до решти в≥ддавс¤ п≥знаванню таЇмниць чорноњ маг≥њ. ѕри цьому нав≥ть не спостер≥г, ¤к його серце п≥д њњ впливом почало перетворюватись на кам≥нь. Ќайдужче ж захопило його заборонене вченн¤ жерц≥в Ќгала, що вклон¤лис¤ Ќещадному ѕ≥дземному «м≥Їв≥.
ѕоступово √≥ркан зробивс¤ по-справжньому могутн≥м чаклуном. “а заборонен≥ знанн¤ мали вплив ≥ на нього самого. ѕовол≥, але неухильно людська √≥рканова голова почала видовжуватис¤ й набирати форми голови жахливо потворного зм≥¤.
“од≥ в≥н зник з м≥ста ≥ потай прокравс¤ до нев≥домих  райсв≥тн≥х земель. “ут в≥н п≥дпор¤дкував соб≥ болот¤них ≥ п≥счаних чудовиськ, ≥ з њхньою допомогою вибудував соб≥ палац. ”твердившись у цьому дикому безлюдному крањ, √≥ркан заходивс¤ до наскок≥в на сус≥дн≥ держави та викраданн¤ людей, ¤ких повертав у своњх раб≥в. —илою маг≥њ в≥н пробиравс¤ нав≥ть до ≥нших св≥т≥в.
Ќадумавши стати володарем ¬сесв≥ту, чаклун навитворював мурлог≥в - свою страховинну безсмертну гвард≥ю.
Ѕувши виплодом лихоњ вол≥ √≥ркана та чорноњ маг≥њ, мурлоги не бо¤лис¤ жодноњ зброњ. Ћише один-Їдиний меч з Ќебесного камен¤ мав силу проти них. „аклун знав про нього, та ¤ких т≥льки зусиль не докладав, а так ≥ не спром≥гс¤ дов≥датись, де саме той меч знаходитьс¤.
¬ельми цим заклопотаний, сид≥в √≥ркан одного разу на трон≥, поринувши в т¤жку задуму ≥ спод≥ваючись з≥ своЇњ злов≥сноњ зосередженост≥ видобути хоч ¤кусь думку, ¤ка б навела його на сл≥д. «ринула думка про —анфлауер, - горде неп≥длегле корол≥вство. ¬≥н про нього мислив уже не раз, ладнаючись його упокорити.
ѕо залу пливли мовчазн≥ бесплотн≥ т≥н≥. “¤жке смердюче полум?¤ клубочилос¤ у кам?¤н≥й чаш≥, кидаючи круг себе лют≥ полиски, безсил≥ проте хоч трохи розпорошити могильну п≥тьму, що позал¤гала по кутках.
–аптом у найдальшому кутку по л≥ву руку од трону чорного володар¤ спалахнула жовтогар¤ча ≥скра. —палахнула, запульсувала, розпалюючись та стаючи дедал≥ ¤скрав≥шою.
√≥ркан пов≥льно повернув потворну голову ≥ уп?¤вс¤ очима в це з?¤висько. ¬≥н мовчки чекав. ∆оден м?¤з не зворухнувс¤ йому на лиц≥.
“им часом навколо ≥скри постав ореол, посеред ¤кого вималювались неч≥тк≥ обриси чиЇњсь постат≥. ƒал≥ ореол спалахнув, ≥ з нього просто до залу ступив чолов≥к незвичайноњ постави. ¬≥н не мав на соб≥ н≥чого до по¤са, а нижче мерехт≥ла лускою запона. ћускул¤стий торс, руки, ши¤ та голова лисн≥ли, н≥би намащен≥ салом. Ўк≥ра була с≥рувато-брунатною. √ор≥шню частину видовженого черепа перепер≥зувало чорне к≥льце, через що череп набирав подоби п≥скового годинника. ’олодне обличч¤ не виказувало жодних емоц≥й. « глибоко посаджених очей прозирала темна мудр≥сть заборонених знань.
„олов≥к ≥ √≥ркан без сл≥в придивл¤лись один до одного, аж поки прибулець не урвав мовчанки.
- √≥ркане, ти порушив заборону! - голос лунав глухо ≥ гр≥зно. - “ой, хто ос¤гнув таЇмниц≥ вченн¤ Ќгала, маЇ обов?¤зок слугувати Ќещадному «м≥Їв≥, не дбаючи про жодн≥ честолюбн≥ чи корислив≥ забаганки. ∆ерц≥ Ќгала сто¤ть вище в≥д св≥товоњ марноти. ј ти п≥дн≥с себе понад закони Ќещадного «м≥¤. “и зрадник! ћене послано сказати тоб≥, що наближаЇтьс¤ година в≥дплати!
√≥ркан до болю в пальц¤х стиснув боков≥ бильц¤ трону. ∆ахлив≥ корч≥ переб≥гли ≥ без того потворним обличч¤м.
- ’то ти такий? - прогарчав в≥н.
- я - жрець Ќгала! - пролунала коротка в≥дпов≥дь.
- “и - раб! - п≥дв≥вс¤ на ц≥лий зр≥ст √≥ркан. - як ти насм≥в поткнутис¤ сюди?! ”весь ваш храм разом з ”ченн¤м - лише др≥бна п≥щинка в моњх гранд≥озних задумах. я - майбутн≥й володар ”сесв≥ту! я маю снагу, ¤коњ вам не дос¤гти й за тис¤чол≥тт¤. ≤ ти прийшов погрожувати мен≥, √≥рканов≥?!
- я не погрожую, - з г≥дн≥стю в≥дказав жрець. - я лише переказую тоб≥ волю того, хто мене послав.
- “ут пануЇ лише мо¤ вол¤!
- ¬она - н≥що перед Ќещадним «м≥Їм!
„орний чаклун зд≥йн¤в над головою руки й похмуро мовив:
- я з≥тру тебе на порох, ≥ моњ раби дов≥ку будуть топтати його ногами!
√≥ркан змахнув руками Ц ≥ т≥Їњ ж мит≥ могильна п≥тьма, що причањлас¤ у кутках, ринула до жерц¤, обвиваючись круг його т≥ла та закручуючи це т≥ло в сп≥раль.
- «апам?¤тай, √≥ркане: мить в≥дплати буде жахливою!
√олос жерц¤ захлинувс¤ розпачливим зойком, ≥ за хвилину на те м≥сце, де сто¤в служитель культу Ќгала, випала купка с≥рого пилу.
„аклун замислено подививс¤ на нењ ≥ т¤жко ос≥в на трон. ¬ останн≥х словах жерц¤ в≥н дочув достеменну загрозу. ѕоза плеч≥ йому сипнуло гострим холодом, ≥ в≥н озирнувс¤. ѕроте, зал, ¤к був, так ≥ сто¤в пусткою.
- Ќ≥хто не см≥Ї мен≥ погрожувати в ст≥нах моЇњ власноњ осел≥, - глухо пробурмот≥в чаклун. - Ќав≥ть...
јле на цьому замовк ≥ знову поринув у роздуми.
* * *
ћинав час. «бивши чисельне в≥йсько з чудовиськ, що не знали н≥ до кого й н≥ до чого жалю, лютий чаклун таки напав на горде й св≥тле корол≥вство —анфлауер, винищуючи все живе на своЇму шл¤ху. ≤ саме тут споб≥гла його зв≥стка, що ¤кийсь нев≥домий йому юнак убив мечем одного з мурлог≥в ≥ через маг≥чний прох≥д ут≥к до ≥ншого св≥ту.
Ќеважко було √≥рканов≥ завд¤ки чорн≥й маг≥њ з'¤сувати ≥м'¤ см≥ливц¤. ¬ клубах темного диму побачив чаклун ≥ самого принца. ¬ руках його с¤¤в меч. √≥ркан одразу ж зрозум≥в, що це той самий меч з Ќебесного камен¤, ≥ кинувсь у погоню.
—л≥ди пораненого юнака вивели чаклуна разом з к≥лькома мурлогами до самотньоњ хатини на л≥сов≥й гал¤вин≥. јле хата сто¤ла пусткою. √≥ркан зрозум≥в, що мешканц≥ њњ подали пораненому допомогу ≥ втекли кудись разом ≥з ним. –озлючений √≥ркан власноруч п≥дпалив хату, а слугам наказав:
- Ќаздогнати вт≥кач≥в ≥ розшматувати! «а вс¤ку ц≥ну меч маЇ стати моњм!
ѕочалас¤ гонитва. ”се живе розб≥галос¤ перед √≥рканом та його загоном. јле н≥хто вт≥кач≥в не ловив. ћета була ≥нша: меч ≥з Ќебесного камен¤.
Ќезабаром мурлоги д≥сталис¤ г≥р, перейшли ущелиною ≥ стали край пустел≥. „аклун заходивс¤ вивчати сл≥ди, що плуталис¤ пом≥ж барханами, ≥ на превеликий подив завважив, що до вт≥кач≥в приЇднавс¤ ще ¤кийсь новий чолов≥к.
√≥ркан прикрив долонею сл≥д нев≥домого ≥ спробував вичитати щось ≥з нього з допомогою чорноњ маг≥њ. “а мусив одсмикнути руку, ¤к од вогню. якась стародавн¤, могутн≥ша в≥д його власноњ, сила прошила йому долоню пекучим болем.
√≥ркан замисливс¤. ¬≥н випробував ще к≥лька р≥зних способ≥в, щоб зрозум≥ти природу ц≥Їњ сили. јле сл≥д так ≥ не в≥дкривс¤. …ого запинало б≥лим ≥скристим серпанком, що кр≥зь нього чаклун так ≥ не здужав пробитис¤. Ќарешт≥, в≥н устав ≥з земл≥ ≥ наказав мурлогам сл≥дкувати дал≥.
√орбат≥ потворн≥ постат≥ ≥з зл≥сним гарчанн¤м рушили в пустелю.

√ќЌ»“¬ј

–≥длер упевнено перев≥в заг≥н кр≥зь п≥ски, ≥ невдовз≥ вс≥ вже ладналис¤ до спочинку п≥д склеп≥нн¤м “≥нистого гаю.
Ћ≥на, стривожено озираючись на подолану дорогу, нервово кусала губи. Ќарешт≥, вона не витримала:
- я чую, що на нас насуваЇтьс¤ небезпека... Ќам треба не спочивати, а мерщ≥й забиратис¤ зв≥дси.
–≥длер ствердно кивнув головою ≥ звернувс¤ до юнака:
- Ћарр≥, а здерись-но на найвище дерево та роззирнис¤ довкола. ћоже, щось пом≥тиш.
ёнак наглед≥в найвищу тополю, поклав до њњ прикорн¤ свого меча ≥ спритно подерс¤ на верх≥вку. ѕримостившись там, в≥н заходивс¤ пильно огл¤дати все навкруги.
ѕопереду ¤сн≥ло плесо широкоњ р≥чки. Ћарр≥ погл¤нув назад. ƒалеко-далеко, мало не коло край неба, рухавс¤ у напр¤мку “≥нистого гаю ланцюжок чорних постатей.
Ћарр≥ н≥би в≥тром здуло з топол≥. ¬≥н хутко схопив меча й кинувс¤ до друз≥в. ўе й не доб≥гши до гурту, заговорив:
- ѕопереду в тому напр¤мку, куди ми йдемо, ¤ бачив широку р≥чку. ѕозад нас, у пустел≥, мурлоги. ¬они вже близько, за годину - дв≥ будуть тут. “реба посп≥шати! ¬и йд≥ть, а ми з ‘р≥дою спробуЇмо њх затримати.
- Ќ≥! - схвильовано зойкнула Ћ≥на. - “об≥ теж треба з нами...
–≥длер поклав свою могутню руку юнаков≥ на плече:
- ƒ≥вчинка д≥ло каже. √онитва за тобою, а не за нами. як зостанешс¤ сам, то ран≥ше чи п≥зн≥ше, а вони тебе схопл¤ть. ѓх багато. ј гуртом ми ¤кось, дасть Ѕог, од≥б'Їмос¤.
- Ќ≥чого не вийде, - в≥дпов≥в Ћарр≥. - “≥льк≥ м≥й меч здатен бити мурлог≥в, а ваша збро¤ проти них безсила.
- Ќу, це ми ще побачимо.., - буркнув –≥длер ≥ пров≥в долонею по лезу бойового топора. - ћи на р≥дн≥й земл≥, вона нам допоможе. ј тепер б≥гцем до р≥чки. ћоже, встигнемо зладнати плота. “од≥ ц≥ чудовиська навр¤д чи наздоженуть нас.
ƒруз≥ похапали реч≥ й кинулис¤ до р≥чки. Ќав'ючений к≥нь слухн¤но тюпав поруч з господарем.
ƒ≥ставшись берега, Ћарр≥ з –≥длером заходились рубати дерева, очищати њх в≥д г≥лл¤ та ст¤гувати до води. ћ'¤зи на руках –≥длера ходили горами. ¬≥н валив дерево к≥лькома ударами. ‘≥мбо з Ћ≥ною в'¤зали стовбури в пл≥т. ” велик≥й пригод≥ тут стали в≥жки й посторонки, що з ними хаз¤йновитий ‘≥мбо так ≥ не зваживс¤ розлучитис¤.
‘р≥да майнула в кущ≥ назустр≥ч пересл≥дувачам.
 оли пл≥т уже був майже готовий, з-поза кущ≥в вигулькнула ‘р≥да. ј невдовз≥ ≥з зарост≥в пол≥зли мурлоги, обступаючи вт≥кач≥в п≥вколом.
–≥длер зручн≥ше перехопив топора й гукнув до ‘≥мбо:
- Ўвидше спускайте плота на воду, дов'¤жемо на ходу!
Ћарр≥ з мечем, а –≥длер ≥з топором стали спиною до спини, готуючись до б≥йки з ворогами. ‘р≥да припала до земл≥, готова до стрибка.
ћурлоги наближалис¤, порозставл¤вши пазур¤ст≥ лапи. ѕозад них височ≥ла злов≥сна постать √≥ркана. Ќа його потворн≥й зм≥ючий голов≥ темним полум?¤м палахкот≥ли розлючен≥ оч≥. „аклун змахнув рукою - мурлоги кинулис¤ в атаку.
ѕам'¤таючи про те, ¤к т¤жко поранило його одне з таких чудовиськ, Ћарр≥ вдавс¤ до в≥¤лового захисту. ћеч у його руках крутивс¤ з величезною швидк≥стю, створюючи гр≥зне блискуче коло.
ќдне з≥ страховиськ порвалос¤, ревучи, до юнака, але тут таки й упало, розпанахане навп≥л. ‘р≥да скакала на ворог≥в, збиваючи њх ≥з н≥г та спритно уникаючи њхн≥х жахливих пазур≥в.
ƒвоЇ мурлог≥в, бризкаючи слиною, поткнулис¤ до –≥длера. јле в≥н сто¤в, ¤к скел¤. Ѕлискавичний порух топора - ≥ перше чудовисько впало до його н≥г без голови. ўе один удар повалив другого. ќдначе мурлоги л≥зли та й л≥зли - њх було багато.
“им часом ‘≥мбо з Ћ≥ною поскидали на плота вс≥ реч≥ й завели на нього кон¤.
- ”се! - гукнув старий. - ћерщ≥й сюди!
Ћарр≥, ‘р≥да й –≥длер кинулись до р≥чки.
“од≥ √≥ркан, проказавши ¤кесь закл¤тт¤, пожбурив навздог≥н вт≥качам вогненною кулею.
јле тут сталос¤ щось неймов≥рне. –≥длер на мить спинивс¤ ≥ виставив перед кулею долоню. ¬огненний клубок завмер, н≥би наштовхнувшис¤ на невидиму перепону, крутнувсь у пов≥тр≥ й вибухнув, обсипавши мурлог≥в дощем розжарених ≥скор. “≥ аж завили з неспод≥ванки й болю.
—користавшись ≥з цього миттЇвого зам≥шанн¤, друз≥ скочили на пл≥т ≥ рвучко в≥дштовхнулись в≥д берега. ѕрудка теч≥¤ п≥дхопила њх ≥ вимчала на бистрину, в≥днос¤чи все дал≥ й дал≥ од м≥сц¤ бою.
ћурлоги стовпилис¤ край самоњ води ≥ люто гарчали. √≥ркан зн¤в догори руки ≥, тр¤сучи ними, посилав усл≥д вт≥качам чорн≥ прокльони. ”перше його могутн≥сть натрапила на оп≥р, проти ¤кого була безсилою.
* * *
“еч≥¤ несла плота пом≥ж крутих берег≥в, зарослих др≥мучими л≥сами. ƒе¤к≥ дерева вибивалис¤ з гурту, сто¤ли самотою, немов прадавн≥ велетн≥. ѓхн≥ могутн≥ стовбури, вкрит≥ сивим мохом, прост¤гували вузлувате г≥лл¤ аж до самоњ води, н≥би намагалис¤ перепинити шл¤х усьому, що некликаним удерлос¤ до њхн≥х волод≥нь.
≤нод≥ подорожн≥м трапл¤лис¤ ≥ чудов≥ тих≥ заплави, прихован≥ в≥д чужих очей густим зарост¤м вербн¤ку.  оли пл≥т надто близько п≥дпливав до них, зарост≥ н≥би з≥ступалис¤ м≥ж собою та спускали згори м≥цне г≥лл¤, затул¤ючи вс≥ п≥дступи до тихих вод. Ћише бл≥де таЇмниче с¤йво трохи пробивалос¤ кр≥зь густе лист¤.
“еч≥¤ р≥чки п≥д≥гнала плота впритул до одн≥Їњ з таких заплав. —пущене г≥лл¤ вишикувало перед ним справд≥ непрох≥дну ст≥ну. ѕл≥т став.
≤дучи за покликом ¤когось неусв≥домленого чутт¤, Ћ≥на обережно торкнулас¤ г≥лл¤, лаг≥дно погладила його. Ћист¤м н≥би струм переб≥г, ≥ все довкола завмерло. «давалос¤, ц≥лий л≥с нашорошено чогось чекаЇ. “од≥ Ћ≥на завела н≥жноњ п≥сеньки з нев≥домими словами. ¬она й сама не знала, що це т≥ слова, ¤ких в≥д нењ й спод≥валис¤. ≤ враз зелена ст≥на здригнулас¤, ≥ г≥лл¤ зн¤лось угору, даючи прох≥д. ¬ерболозз¤ теж порозсувалос¤, пропускаючи пл≥т у заплаву.
ƒруз≥ зачудовано розгл¤дали все, що постало перед њхн≥ми очима.
«аплаву з ус≥х бок≥в обступав предков≥чний непрох≥дний л≥с. „иста прозора вода пропускала погл¤д аж до дна. Ќа широких зелених листах урочисто сид≥ли так≥ сам≥ зелен≥, але набагато ¤сн≥ш≥, просто-таки смарагдов≥ й нап≥впрозор≥ жаби - кожна з рожево ос¤йною витонченоњ краси короною на голов≥. ¬с≥ вони вишикувались у коло, посеред ¤кого зд≥ймалас¤, с¤гаючи р≥вн¤ плеса, червоно-ф≥олетова брость ¤коњсь незнаноњ кв≥тки, що ладналас¤ от-от розпукнути. ќсь вона завмерла, а дал≥ н≥би трохи сором?¤зливо ледь розтулила своњ пелюстки. —палахнуло пурпурове с¤йво. ∆аби, немов придворн≥ дами королеви, заметушилис¤ ≥ попливли до чудовоњ кв≥тки. ¬они н≥жно гладили прозорими лапками њњ пелюстки, допомагаючи њм розгорнутис¤ ширше, а пот≥м повернулис¤ на своњ м≥сц¤.
“ихе передзв≥нн¤ попливло над водою. « осередд¤ диво-дивноњ кв≥тки злинула вгору легесенька золотава хмаринка. ¬огнист≥ ≥скринки спалахнули в н≥й ≥ посипалис¤ на воду. ∆аби мерщ≥й кинулис¤ збирати це нас≥нн¤ чар≥вноњ кв≥тки.
Ћ≥на, ‘≥мбо, Ћарр≥ ≥ –≥длер спогл¤дали видовище ан≥шелесь, без найменшого поруху, н≥би њм щось вел≥ло не сполохати мит≥ найдел≥катн≥ших чар≥в.
≤ от с¤йво померхло, кв≥тка стулилас¤. ѕл≥т здригнувс¤ й самочином рушив ≥з заплави, н≥би його пот¤гла за собою ¤кась незнана сила. ¬ерболози стали, ¤к ≥ сто¤ли, ст≥ною поза плечима подорожн≥х, ≥ зав≥са з г≥лл¤ опустилас¤. «а мить заплава зникла, н≥би њњ н≥коли й не було.
ѕл≥т дуже швидко плив р≥чкою. ‘≥мбо й Ћарр≥ спробували були ¤кось покерувати ним, але –≥длер зупинив друз≥в.
- Ќе треба цього робити, - спок≥йно промовив в≥н. - Ќас ведуть дуже могутн≥ сили. Ќе варто њм опиратис¤.
- «в≥дки ти це знаЇш? - здивувавс¤ Ћарр≥.
- «наю. ѕотерпи трохи ≥ сам знатимеш.
‘≥мбо замислено похитав головою.
- —кажи, чолов≥че добрий, чом це ти нам допомагаЇш? “в≥й топор поклав двох мурлог≥в. “и спинив вогненну кулю, що мчала на нас. “и знаЇшс¤ на таких речах, про ¤к≥ ми й гадки не маЇмо. ’то ти Ї?
- Ќу що ж, - –≥длер обв≥в погл¤дом друз≥в. - ¬идно настав час сказати. я - ќборонець. я - частина т≥Їњ сили «емл≥, ¤ка стаЇ на захист, коли приходить могутн≥й ≥ сильний ворог. я не боюс¤ √≥рканових чар≥в, але, на жаль, не можу сам подужати його. ¬и маЇте йти дал≥ ≥ розшукати те, що здатне подолати чаклунову маг≥ю. “ак судилос¤!
‘≥мбо збентежено кашл¤нув ≥ нам≥ривс¤ ще щось спитати. јле –≥длер спинив його порухом руки.
- ¬се, про що вам сл≥д знати, ви незабаром д≥знаЇтесь. ћи вже майже на м≥сц≥. ѕ≥дготуйтес¤ до зустр≥ч≥ з≥ св≥тлою мудр≥стю ≥ н≥чого не б≥йтес¤.
ѕл≥т повернув упоперек теч≥њ ≥ поплив до берега.
–озсунулис¤ густ≥ зарост≥, ≥ подорожн≥ потрапили до простороњ затоки. ÷≥лу њњ поверхню вкривали пурпуров≥ кв≥ти, лише посередин≥ ¤сн≥в в≥льний прох≥д до далекого берега. “ам з води виступали сходи з б≥лого мармуру, що вели до величезноњ кам?¤ниц≥. ¬исок≥ башти њњ зд≥ймалис¤ аж поза могутн≥ розлог≥ дерева. «давалос¤, вони с¤гали неба. ѕеред входом до ц≥Їњ величезноњ буд≥вл≥ сто¤ли люди, вбран≥ у простор≥ шати пурпурового таки кольору. ¬они мовчки дивилис¤ на пл≥т, що дедал≥ ближче п≥дходив до сход≥в.
ѕодорожн≥, приставши до першого сх≥дц¤ ≥ залишивши на плоту кон¤ й ‘р≥ду, рушили до тих, хто чекав њх нагор≥.
ѕоставали на передостанньому сх≥дцев≥. –≥длер спустивсь на кол≥но. Ћарр≥ й ‘≥мбо п≥шли за його прикладом. Ћ≥на розгубилас¤ й не знала, що чинити. јле тут пролунав спок≥йний лаг≥дний голос:
- ’оди до мене, дитино.
Ћ≥на наблизилась до людей у пурпурових шатах ≥ стала навпроти сивочолого величного д≥да. «азирнувши њй у в≥ч≥, в≥н урочисто проказав:
- ƒочка мавки л≥совоњ може сто¤ти в р¤ду ≥з жерц¤ми одного з найдавн≥ших у св≥т≥ ’рам≥в ѕурпурового Ћотоса.
ƒал≥ мовець звернувс¤ до ≥нших, хто прибув з Ћ≥ною. ѕершим - до Ћарр≥.
- ѕ≥дведис¤, прибульче не з нашого св≥ту. ћи знаЇмо про лихо, що споб≥гло твою крањну. ћи не маЇмо права втручатис¤ до того, що коњтьс¤ поза межами ц≥Їњ земл≥, але ми, жерц≥ храму, не в≥дмовимось допомогти тоб≥ позбутис¤ погон≥. “а перемогти √≥ркана ти мусиш сам. ”стань ≥ ти, ‘≥мбо. “и завше жив у мир≥ й злагод≥ з природою ≥ н≥коли не кривдив даремно њњ д≥тей. Ѕудь нашим гостем.
—ивочолий п≥дкликав до себе –≥длера.
- ’оди-но сюди, ќборонче. “и впоравс¤ з≥ своњм завданн¤м ≥ прив≥в сюди людей ц≥лими й здоровими. јле твоњй дороз≥ ще не к≥нець. “и попровадиш њх до берег≥в океану.
Ћ≥на здивовано погл¤нула на сивочолого жерц¤. «в≥дки в≥н знаЇ про них так багато? ћоже, знаЇ й те, що сталос¤ з њњ батьками? ƒ≥вчина з≥бралась уже про це спитати, але жрець випередив њњ:
- “воњ батько й мати жив≥. ќдначе стр≥тис¤ з ними ти зможеш лише тод≥, коли перейдеш ус≥ випробуванн¤, що њх тоб≥ судила дол¤.
∆рець став лицем до затоки й повол≥ п≥дн≥с угору обидв≥ руки. Ћист¤ й кв≥ти плавно розступилис¤, в≥дкриваючи глад≥нь прозорих вод. ¬она стуман≥ла й обернулась на ¤сне св≥чадо, в ¤кому подорожн≥ побачили в≥дбиток р≥чки. Ќею мчав здоровенний незграбний пл≥т, несучи на соб≥ темн≥ злов≥сн≥ постат≥ мурлог≥в.
≤ тут спершу тихо злинули, а пот≥м усе дужчали голоси жерц≥в, що сп≥вом вимовл¤ли ¤к≥сь незрозум≥л≥ слова. ƒал≥ голоси ще погучн≥шали й загрим≥ли, ¤к г≥рський водоспад. ј з мурлогами почало д≥¤тис¤ щось неймов≥рне. ѕл≥т став, закрутивс¤ на м≥сц≥. –≥чка здибилас¤ сп≥неним валом ≥ враз розступилас¤ край самого плота, показавши замулене дно. ¬оно з глухим гуркотом западало все глибше. ’вил¤ п≥дхопила мурлог≥в ≥ шпурнула њх у провалл¤. Ѕлиснуло багр¤ним спалахом. ¬огненна стр≥ла прошила небо ≥, люто виючи, зникла десь поза крайнебом.  рањ провалл¤ м?¤ко склепилис¤, поглинувши без сл≥ду виплодк≥в чорноњ маг≥њ. ј р≥чка знов упевнено потекла давн≥м своњм руслом. Ќ≥що нав≥ть не нагадувало про жахливих прибульц≥в ≥з ≥ншого св≥ту.
∆ерц≥ замовкли. «апала тиша.
ƒруз≥ зрад≥ло перезирнулис¤, ≥ Ћ≥на звернулас¤ до сивочолого:
- ќ наймудр≥ший! „и й √≥ркан загинув?
∆рець похитав головою.
- Ќ≥. Ќа жаль, ми не маЇмо влади над ним. «гинула його чел¤дь, а в≥н повернувс¤ до свого св≥ту, бо тут йому н≥чого робити самому. “а в≥н не заспокоњтьс¤. “ому вам треба й дал≥ долати свою дорогу.
—тарий плеснув у долон≥, ≥ до нього наблизивс¤ жрець ≥з невеличкою скринькою в руках.
- ¬≥зьми оце, дочко л≥совоњ мавки. “ут нас≥нн¤ св¤щенного ѕурпурового Ћотосу. ¬оно стане вам у пригод≥. јле вдавайс¤ до нього лиш у крайньому раз≥, коли вже не стане жодноњ над≥њ.
—тарий склепив пов≥ки, ¤к в≥д утоми, й мовив:
- ј тепер ≥д≥ть ≥ н≥ про що не питайте. Ќе можна знати своЇњ дол≥, бо ≥накше порушитьс¤ зв?¤зок час≥в, ≥ в св≥т≥ запануЇ хаос. Ќе бар≥тьс¤!
ƒруз≥ мовчки вклонилис¤ жерц¤м стародавнього храму й рушили сходами вниз. ўойно вони ступили на пл≥т, ¤к теч≥¤ п≥дхопила њх ≥ вмить вимчала ≥з затоки. «елена ст≥на зарост≥в ≥зступилас¤ й запнула в≥д погл¤д≥в громадд¤ св≥тлого храму ѕурпурового Ћотосу та його жерц≥в.
* * *
ѕл≥т стр≥мко линув р≥чкою, наближаючись до океану. ћандр≥вники приставали до берега лише п≥зн≥м надвеч≥р?¤м, коли густа сут≥нь дерев нал¤гала на всю широч≥нь плеса.
‘≥мбо розшукував гал¤вини, вкрит≥ густими соковитими травами й пускав кон¤ на пашу. –≥длер вправно розкладав ватру та добував вогню. Ћарр≥ з ‘р≥дою ходили на полюванн¤, щоб мати здобич на поживок, а коли повертались, то вс≥ с≥дали до ватри, що гр≥ла њх ц≥лу н≥ч, ≥, поки на жару доходила печен¤, слухали –≥длера. Ѕагато стародавн≥х переказ≥в перепов≥в в≥н своњм товаришам цими тихими й мирними вечорами.
як ус≥ засинали, зоставл¤ючи на сторож≥ ‘р≥ду, Ћарр≥ теж хот≥в поринути в сон. јле не м≥г. ¬≥н довго лежав ≥з розплющеними очима, вдивл¤ючись у мерехт≥нн¤ далеких загадкових з≥рок та все думаючи про те, що тепер д≥Їтьс¤ там, у незм≥рн≥й далин≥, де лежить його св≥т.
Ќеспок≥йними були ц≥ думки. ёнак перекидавс¤ з боку на б≥к, тривожно дослухавс¤ таЇмничих н≥чних голос≥в. “¤жкий т¤гар нал¤гав йому на серце, н≥би чи¤сь немилосердна рука стискала його ≥ намагалас¤ видерти з грудей.
ќдн≥Їњ з таких тривожних ночей Ћарр≥ ¤сно в≥дчув наближенн¤ зловорожоњ сили. ¬ голов≥ йому стуман≥ло, ≥ в≥н ут¤мив лише, що падаЇ вниз ¤кимсь бездонним кам?¤ним колод¤зем. –уками в≥н не м≥г дот¤гтис¤ до його ц¤мринн¤, щоб ¤кось припинити цей рух, ¤кому, здавалос¤, н≥коли не буде к≥нц¤.
Ќарешт≥ знизу виринула непрогл¤дна п≥тьма. ¬она здавалас¤ твердою. јле в≥д нењ в≥¤ло смертенним холодом. “емр¤ва дедал≥ ближчала, ≥ Ћарр≥ заплющив оч≥, спод≥ваючись останнього жахливого удару. јле раптом пад≥нн¤ спов≥льнилось, а невдовз≥ Ћарр≥ в≥дчув п≥д ногами опору. –озплющивши оч≥, в≥н побачив себе на вузькому кам?¤ному м≥стку без перил. « ус≥х бок≥в оточувала його темна порожнеча, у ¤к≥й десь далеко-далеко зблискувало час в≥д часу чимось багр¤ним.
–аптом м≥ст п≥д ногами задвигт≥в ≥ десь поза плечима Ћарр≥ щось загуркот≥ло. ¬≥н озирнувс¤ й побачив, що м≥ст розпадаЇтьс¤ на уламки, ¤к≥ з гуркотом падають у безодню. “р≥щина ж у мост≥, що спричинила це, дедал≥ ширшаЇ ≥ скрадаЇтьс¤ Ћарр≥ до н≥г. ¬≥н ступив крок уперед, де м≥ст був ≥ще ц≥лий. “р≥щина поповзла за ним. ёнак наддав ходи, стежачи ще й за тим, щоб не впасти ≥з зрадливо вузькоњ п≥дпори.
ƒовго, дуже довго ступав отак Ћарр≥, ≥ йому здалос¤, що час завмер, а сам в≥н тупцюЇ на м≥сц≥.
Ќарешт≥, мостов≥ настав к≥нець, а попереду на того, хто ним йшов, чекала все та сама бездонна, безмежна ≥ лихов≥сно чорна порожнеча. Ћарр≥, сто¤чи на сам≥с≥нькому окрайц≥ того, що зосталос¤ в≥д мосту, тоскно озирнувс¤ назад. √р≥зна тр≥щина невблаганно п≥дступала, ≥ разом з нею п≥дступала загибель.
ѕ≥тьма попереду ще погуст≥шала ≥ обернулас¤ кам?¤ним троном, на ¤кому сид≥ло щось довготелесе. Ќ≥, не людина, а живе страх≥тт¤! Ћарр≥ спершу не вп≥знав його, але пот≥м, пойн¤тий жахом, аж в≥дсахнувс¤: з холодною ц≥кав≥стю на нього дививс¤ √≥ркан! Ќад його плечима зд≥ймалис¤ лускат≥ зм≥¤ч≥ крила, а п≥д потворною сп≥дньою щелепою то надимавс¤, то опадав б≥л¤стий шк≥р¤ний м≥шок.
"як у ропухи..." Ц подумав Ћарр≥.
√≥ркан в≥дкинувс¤ на трон≥, наче задов≥льнившись розгл¤дом ¤коњсь ц≥кавоњ реч≥. ѕрост¤гнувши уперед руку, в≥н глухо прогарчав:
- ¬≥ддай мен≥ меча, ≥ ¤ подарую тоб≥ житт¤...
Ћарр≥ вихопив свого меча, що зас¤¤в ¤скравою блакиттю в п≥тьм≥, й зготувавс¤ до бою.
- ÷ей меч н≥коли не буде в твоњх лабетах! Ц вигукнув юнак.
√≥ркан подавсь уперед, намагаючись вихопити зброю з юнакових рук. “ой змахнув мечем ≥, вкладаючи в удар ц≥лу свою силу, рубонув по ворож≥й руц≥.
√≥ркан хижо й люто зарев≥в, стиснувши л≥вицею рану на прав≥й долон≥. „и то Ћарр≥ здалос¤, чи й справд≥ бракувало на н≥й к≥лькох пальц≥в?..
„аклун п≥дв≥вс¤ на ц≥лий св≥й зр≥ст ≥ прогарчав ¤кесь заклинанн¤. –ештка мосту завалилас¤, т¤гнучи в безодню й Ћарр≥. јле в останню мить в≥н пом≥тив тонесеньку б≥лу ниточку, що спиналас¤ вгору, ≥ на в≥дчай душ≥ ухопивс¤ за нењ.
- Ћарр≥! “римайс¤! - долинув здалеку слабкий голос Ћ≥ни, ≥ нитка пот¤гла його на б≥лий св≥т.
ј розлютований √≥ркан жбурл¤в навздог≥н знав≥сн≥л≥ прокльони...
ёнаков≥ знову стуман≥ло в голов≥.  оли ж в≥н от¤мивс¤, то побачив стурбован≥ обличч¤ своњх товариш≥в. ƒ≥вчина важко дихала, тримаючи його руку м≥ж своњх долонь. ƒруга рука Ћарр≥ закл¤кла на рук≥в?њ меча.
- Ќу й нал¤кав же ти нас! - полегшено з≥тхнув ‘≥мбо. - “ак стогнав ≥ побивавс¤ , що вс≥ попрокидалис¤. ѕробували тебе розбудити, та н≥чого не виходило. ѕот≥м ти так зб≥л≥в, що ¤ вже подумав був про смерть. “а Ћ≥на повернула тебе до житт¤.
Ћарр≥ вд¤чно подививс¤ на д≥вчину, а вона зн≥¤ков≥ло одвела погл¤д.
–≥длер, що не зводив ≥з Ћарр≥ очей, замислено похитав головою:
- «даЇтьс¤ мен≥, що Ћ≥на вр¤тувала тебе од чогось страшн≥шого за смерть...
Ќаче ще щось хот≥в сказати, але урвав ≥ в≥дступив уб≥к. ”с≥ заходились ладнатис¤ в дорогу.
 оли вже в≥дчалили, Ћарр≥, потай гл¤нувши на лезо меча, здригнувс¤: ¤кась темна засохла пл¤ма потьмарила його суц≥льне с¤Їво. ¬≥н обережно стер њњ ≥ перев≥в оч≥ на Ћ≥ну, пойн¤тий не¤сною схвильован≥стю. Ћ≥на здалась йому неземним створ≥нн¤м. “а й ‘р≥да просто-таки припадала до нењ, коли т≥льки трапл¤лас¤ нагода, а ¤к Ћ≥на при цьому њњ ще й гладила, пантера мало не завмирала з ут≥хи ≥ воркот≥ла н≥жно, н≥жно...
‘≥мбо мовчки палив люльку, але по ньому видно було, ¤к в≥н глибоко замисливс¤. Ќаст≥льки, що не пом≥чав н≥чого навколо себе. „ас в≥д часу старий всм≥хавсь у бороду ≥ спантеличено похитував головою.
«в≥дкись уз¤вс¤ туман. ¬≥н м?¤ко славс¤ понад самою водою ≥ щодал≥ густ≥шав. ѕлюск≥т хвиль ≥ людськ≥ голоси тонули в ньому й перетворювались на невиразне бурмот≥нн¤. Ќав≥ть одв≥чний шелест листу примовк, заполонений клубами молочно-б≥лого укривала.
Ћише –≥длер невтомно сто¤в на краЇчку плота, спираючись на рук≥в?¤ бойового топора. ¬≥н сторожко погл¤дав уперед ≥ супив брови. Ќарешт≥, обернувс¤ до товариш≥в ≥ промовив:
- Ќезабаром к≥нець наш≥й подорож≥ р≥чкою. Ќа берез≥ океану ми попрощаЇмось. јле не це мене турбуЇ. я чую наближенн¤ небезпеки. Ќе знаю, що воно таке, але щось дуже гр≥зне й могутнЇ. Ѕудьте на бачност≥...
–≥чка плино зробила поворот. “ам, попереду туман сто¤в суц≥льною ст≥ною. ƒолинуло ¤кесь глухе з≥тханн¤, щось н≥би стиха загарчало. “уман клубочивс¤, немов у ньому перекидалас¤ з боку на б≥к величезна незграбна ≥стота.  рижаним холодом в≥йнуло в обличч¤ подорожн≥м.
Ћарр≥ наготував меча ≥ погл¤нув на перстень.  ам≥нець у ньому ожив, наливаючись темним полум?¤м.  ≥нь схарапудивс¤, стриг вухами, а ‘р≥да з≥бгалась у тугий клубок. Ўерсть на њњ загривку нањжилась. ”с≥ завмерли.
ƒедал≥ ближчою ставала б≥ла ст≥на, кр≥зь ¤ку невиразно прогл¤дали ворушк≥ т≥н≥. ¬ода судомно збрижилась. ўось заворушилось у глибочин≥, поверхн¤ р≥чки збурилас¤, вз¤лас¤ п≥ною, ≥ з-п≥д нењ виринув чималий горб...

Ѕ≤… ≤« “≈–≤ЅЋ” ќћ

- ўо це? - зойкнула Ћ≥на, вказуючи на горб, що повол≥ зринав ≥з-п≥д води.
¬ласне, це вже був не горб, а ц≥ла гора, об≥пнута бурою зморшкуватою шк≥рою. ¬ода разом ≥з глин¤стим намулом ст≥кала з його нер≥вноњ шишкуватоњ поверхн≥, шматт¤ водоростей звисало донизу.
” злов≥сному безгом≥нн≥ гора зд≥ймалас¤ все вище. Ќарешт≥ вона завмерла, заступивши плот¤нам б≥лий св≥т. ѕо њњ поверхн≥ переб≥гли огидн≥ корч≥. «дригнулис¤, розсуваючись, т¤жк≥ зморшки, ≥ на подорожн≥х гл¤нули страшн≥ вод¤в≥ оч≥. ѓх було багато, дуже багато. –озкидан≥ без т¤ми по вс≥й гор≥, вони зл≥сно повир¤чувались на людей. Ќ≥чого хоч трохи розумного не було в цих очах - визирала т≥льки гола зненависть ≥ холод смертенноњ п≥тьми.
∆ахлива ≥стота неблимно розгл¤дала пл≥т, що спинивс¤, наткнувшись на неспод≥вану перепону.
–≥длер сто¤в з топором у руках, вперто подавшись головою вперед. …ого плеч≥ трохи похилилис¤, ¤к п≥д незм≥рним т¤гарем. Ћюдина ≥ величезне чудовисько њли одне одного очима.
‘≥мбо обережно с¤гнув по сагайдака, видобув ≥з нього стр≥лу й наклав на т¤тиву. Ћарр≥ стиснув рук≥в'¤ меча. ¬ кам≥нц≥ його персн¤ вирувало темне полум'¤. Ќав≥ть коли поруч були мурлоги, цей вир був не таким виразним. Ћарр≥ здогадавс¤, що перед ними постав випл≥д наст≥льки давньоњ ≥ темноњ маг≥њ, що мабуть ≥ сам √≥ркан не всто¤в би супроти нього.
¬ода сколихнулас¤. « нењ виринуло грубе, ¤к добр¤ча колода, щупальце й скерувалос¤ до плота, повол≥ звиваючись потворними к≥льц¤ми. ќпинившись навпроти –≥длера, воно кинуло на ќборонц¤ смертоносний зашморг. јле той блискавичним рухом перерубав щупальце при сам≥й вод≥, й зашморг, судомно звиваючись, гунув униз. «н¤вс¤ фонтан бризок.
√ора здригнулас¤ ≥ викинула з≥ своЇњ п≥дводноњ частини дес¤тки й дес¤тки обл≥плених к≥гт¤ми щупалець. ¬игулькнули також зазубрен≥ ножиц≥-клешн≥ на суглобистих держаках. ≤ все це гр≥зно пот¤глос¤ до людей, що позавмирали на хисткому плоту.
«аблискот≥в у шален≥й круговерт≥ меч Ћарр≥, обтинаючи силу-силенну нечист≥, що зус≥б≥ч л≥зла на пл≥т, бив на вс≥ боки –≥длер≥в топор. ¬ода довк≥л плоту потемн≥ла в≥д чорноњ густоњ кров≥ чудовиська, клекот≥ла й п≥нилас¤. ћогутн≥ удари струшували раз ураз пл≥т, ≥ в≥н от-от м≥г розвалитис¤. ј щупальц≥ все наповзали та й наповзали на нього, шукаючи живоњ здобич≥. ќдне з них допиналос¤ вже кон¤. ¬ихопивши свого невеличкого кинджальчика - подарунок –≥длера, - Ћ≥на щосили вгородила його в почвару, нав≥ть не спод≥ваючись цим њй зашкодити. јле почвара скрутилас¤ й почала корчитись. ‘р≥да накинулась на нењ своњми к≥гт¤ми, ≥ щупальце знесилено звалилось у воду.
“а гора знову здригнулас¤. Ќа њњ т≥л≥ розсунулась велика груба зморшка, ≥ на людей вибалушилось величезне багрове око, вкрите гратами кров?¤них жил. Ѕезжальна глиб≥нь темних стол≥ть, крижаний холод ≥ чорна п≥тьма предков≥чноњ ноч≥ посунули з нього на людей, ≥ н≥хто з них не м≥г нав≥ть пальцем кивнути - вс≥х скувало г≥пнозом зл≥сного погл¤ду. ѕовол≥ розз¤вилась г≥гантська пащека, н≥би вх≥д до потайб≥чного св≥ту, зв≥дки вже н≥кому й н≥коли не буваЇ воротт¤. ¬ода ринула в це провалл¤, т¤гнучи за собою й плота. ” цей момент зан≥м≥л≥ пальц≥ ‘≥мбо з≥слизли з напнутоњ т¤тиви, ≥ стр≥ла з≥ свистом уп'¤лас¤ по саме оперенн¤ в осередд¤ жахливого ока. „орно-кривавою п≥ною залило його, ≥ око заплющилось. ”мить под≥лис¤ десь т≥ невидим≥ пута, що знерухомлювали людей.
ƒико й страшно заревло чудовисько. «аворушилос¤ п≥д водою його потворне туловище. –≥чков≥ хвил≥ од цього вивергнулис¤ на берег, видираючи з кор≥нн¤м кущ≥. ѕл≥т закрутивс¤, ¤к дзига, ≥ весь двигт≥в од конвульс≥й пойн¤того агон≥Їю чудовиська. ” будь-¤кий миг колоди могли розсунутись.
Ћ≥на у в≥дчањ затулила обличч¤ долон¤ми. «давалос¤, н≥що вже не могло вр¤тувати њхнього малого загону в≥д загибел≥. ≤ тут, немов у сам≥й голов≥, вона почула голос верховного жерц¤ храму ѕурпурового Ћотоса: "—користайс¤ з нас≥нн¤, коли вже геть не стане над≥њ."
- ƒ¤кую тоб≥, велебний отче! - вигукнула вона, в≥д≥мкнула скриньку, ¤ку њй дав жрець, ≥ нахилила њњ над розбурханою р≥чкою. «олотаве нас≥нн¤ посипалось у воду.
- ќ в≥чний Ћотосе! - благально стулила долон≥ Ћ≥на. - ѕоможи ≥ захисти нас в≥д чорноњ сили зла! ѕрошу тебе в ≥м'¤ житт¤!
¬ода скип≥ла й почала очищатис¤. ѕогамувалис¤ хвил≥. ¬останнЇ здригнулас¤ туша чудовиська. ѕов≥¤ло св≥жим в≥терцем, що розган¤в клапт≥ смердючого туману.
ѕопереду вималювавс¤ вх≥д до затоки. Ќа њњ узбережж≥, в тому м≥сц≥, де р≥чка впадала в океан, бовван≥ли будиночки, м≥ж ¤кими сновигали др≥бненьк≥ здалеку постат≥ людей.
ѕозбавлене власного руху чудовисько здалось на волю теч≥њ. –≥чка й вимчала його на простор≥нь. «в≥дкись поспливалис¤ хиж≥ риби й заходилис¤ дерти г≥гантську тушу на шматт¤. ј невдовз≥ рештки недавнього страх≥тт¤ зникли п≥д водою.
«несилене товариство мовчки перезирнулос¤. Ќав≥ть могутн≥й –≥длер, здавалос¤, пристар≥в ≥ змарн≥в. јле вс≥ були ц≥л≥ й неушкоджен≥. Ћише ‘р≥да зализувала рану на передн≥й лап≥. Ћарр≥ поклав меча й стурбовано огл¤дав глибокий сл≥д, проораний на ц≥й лап≥ хижим к≥гтем чудовиська.
 ерована неусв≥домленим пориванн¤м, Ћ≥на прис≥ла до пантери, наклала руки на закрайц≥ рани й зосередилась, приплющивши оч≥. Ќа лоб≥ в нењ виступили краплинки поту, щоки збл≥дли. ≤ перед очима в ус≥х рана почала зат¤гуватис¤.  рањ в н≥й стулилис¤ ≥ за хвилину зрослис¤.
Ћ≥на розплющила оч≥ ≥ стомлено всм≥хнулас¤:
- Ќу от, тепер усе буде гаразд...
- як це в тебе вийшло?! - вигукнув Ћарр≥.
- я й сама не знаю... ѕросто в≥дчула, що мушу допомогти ‘р≥д≥, ≥ моњ руки сам≥ пот¤глис¤ до рани. ћене, мабуть, над≥лено хистом зц≥лювати. јле зв≥дки? - д≥вчина спантеличено знизала плечима.
‘р≥да в≥ддано заворкотала, а Ћарр≥ на знак под¤ки став перед Ћ≥ною на кол≥но й поц≥лував њњ в руку.
‘≥мбо з неприхованим подивом погл¤дав на внучку, н≥би побачив њњ уперше.
Ћише –≥длер щиросердо всм≥хнувс¤ й сказав:
- ѕоступово ти починаЇш сп≥знаватис¤ на своњй сил≥. Ќедарма јйр≥с переказала саме тоб≥ вм≥нн¤ зеленоокоњ л≥совоњ мавки. Ќевдовз≥ ти станеш наймогутн≥шою з них, ≥ сила тво¤ слугуватиме добру!
“им часом пл≥т уже п≥дпливав до берега, де юрмилис¤ мешканц≥ селища, в≥таючи переможц≥в жахливого чудовиська.
 оли пл≥т черкнувс¤ об п≥сок ≥ друз≥ з≥йшли на сушу, люди обступили њх з ус≥х бок≥в - кожен просив њх до себе в гостину.
Ќаперед ступив посив≥лий чолов≥к з≥ ср≥бним обручем на голов≥. Ќа темному в≥д засмаги обличч≥ проступали глибок≥ зморшки, що св≥дчили про неаб¤к≥ випробуванн¤, кр≥зь ¤к≥ водила його дол¤. ¬≥н низько вклонивс¤ прибулим ≥ п≥днесено мовив:
- ћи, мешканц≥ в≥льного рибальського селища, ≥ ¤, його староста, складаЇмо щиру д¤ку геро¤м, що знищили наш пострах - “ерр≥блука. «аходьте п≥д наш≥ дахи ≥ под≥л≥ть з нами рад≥сть визволенн¤. Ѕудьте нашими г≥стьми! ј ¤к на те буду ваша вол¤ - зоставайтес¤ з нами назавжди.
- ƒ¤куЇмо за добре ≥ щире в≥танн¤, - приклавши руку до грудей, вклонивс¤ на в≥дпов≥дь –≥длер. - «апросини в гостину приймаЇмо.
√осподар≥ селища прим≥стили гостей у найпростор≥шому з будинк≥в. ѓм п≥днесли частуванн¤, подали к≥лька смачних страв ≥ з зичен¤ми доброго в≥дпочинку невдовз≥ порозходилис¤. «оставс¤ т≥льки староста. —≥вши до столу нвпроти –≥длера, в≥н зав≥в мову про д≥ло.
-  уди вас дорога кличе, люди добр≥? „и не могли б ми стати вам у чомусь до помоч≥?
- ѕрийшли ми здалеку ≥ довго довелос¤ б перепов≥дати все, що нам випало бачити й чого судилос¤ зазнати. јле пересиджувати тут, попри всю вашу гостинн≥сть, не можемо. Ќам доконечне йти дал≥. ƒуже серйозн≥ й тривожн≥ справи кличуть нас на остр≥в ѕровид≥нн¤. ≤ ¤кщо вже ви зголосилис¤ допомогати - чи не знайшлос¤ б у вас корабл¤?
—ивий скрутно похитав головою:
- ћи б залюбки дали вам кожне з наших суден. јле “ерр≥блук потрощив нам ≥ потопив усе, що могло триматис¤ на вод≥. Ќав≥ть човни. “епер доведетьс¤ все будувати знову. ћи докладемо вс≥х зусиль, щоб ¤кнайшвидше спорудити судно дл¤ морського плаванн¤. ÷е буде нашою д¤кою за пор¤тунок в≥д п≥дводного страх≥тт¤.
- ј зв≥дки воно вз¤лос¤? - поц≥кавивс¤ –≥длер. - Ќаск≥льки мен≥ в≥домо, перше в оцих кра¤х н≥чого такого й близько не було.
- ћи й сам≥ н≥коли його не бачили. Ѕула т≥льки чутка про те, що в безодн≥ океану живе давн≥й-прадавн≥й “ерр≥блук. ≤нод≥ в≥н н≥бито спливаЇ на поверхню, щоб заплутати в своњ незл≥ченн≥ щупальц≥ корабл≥ та зат¤гти њх у морську глибочинь. ” нашому селищ≥ живуть лише мирн≥ рибалки. ћи, певна р≥ч, мали корабл≥, але н≥коли не запливали ними далеко - промишл¤ли здеб≥льшого поп≥д берегами, ≥ на споживок нам та на продаж цього ц≥лком вистачало. “ож мало хто ≥ в≥ри йн¤в, н≥бито десь там живе “ерр≥блук. ’≥ба що д≥ти мал≥, та й то не вс≥. јле к≥лька дн≥в тому в≥н раптом вигулькнув коло сам≥с≥нькоњ пристан≥. ¬мить усе побив та поруйнував ≥ дощенту знищив нашу невеличку флотил≥ю. Ћюди, що були тод≥ там, загинули вс≥ до одного. Ќ≥кому не пощастило вр¤туватис¤...
„олов≥к бол≥сно з≥тхнув ≥ додав:
- ѕоруйнувавши нам усю нашу працю, чудовисько п≥рнуло в р≥чку ≥ причањлос¤ п≥д водою, немов п≥дстер≥гало вас.
–≥длер замислено перебирав пальц¤ми бороду.
- «даЇтьс¤, маю здогад, у чим тут р≥ч, - сказав в≥н. - ћабуть-таки й тут не об≥йшлос¤ без √≥ркана.
Ћарр≥ здивувавс¤:
- “а ¤к в≥н спром≥гс¤ викликати “ерр≥блука з глибочини? јдже, ¤к ¤ зрозум≥в, це страх≥тт¤ було чи не з найпредков≥чн≥ших на земл≥ ≥ н≥кого вже не зосталос¤ серед живих, хто б мав силу та снагу йому наказувати?
- Ќу, щодо цього, то тут усе збагнути можна, - в≥дказав –≥длер. - «ло завше прит¤гуЇ до себе зло. ќчевидно, √≥ркан просочивс¤ своњми лихими задумами аж у безодню океану й розбуркав “ерр≥блука. —ам не знаючи по що, в≥н виринув тут ≥ кинув свою дику лють на рибальське селище.
—ивий перев≥в здивований погл¤д з Ћарр≥ на –≥длера, не добираючи розуму, про кого йдетьс¤.
- ’то ж в≥н такий, отой √≥ркан ≥ зв≥дки маЇ таку могуть? - не втримавс¤ в≥н од запитанн¤.
–≥длер заклопотано насупивс¤.
- √≥ркан - це надзвичайно немилосердний прихильник чорноњ маг≥њ з нетутешнього св≥ту. ¬≥д усп≥ху нашого походу залежать дол≥ багатьох людей у тому св≥т≥, а може нав≥ть дол≥ багатьох св≥т≥в. ќсь дл¤ чого нам потр≥бен корабель. ≤ ск≥лькимога швидше.
- √аразд, - р≥шуче п≥дв≥вс¤ староста. - «аходить веч≥р. —ьогодн≥ вже н≥хто н≥чого не зможе почати. ¬и соб≥ йд≥ть на спочинок - видно ж бо по вас, ¤к≥ ви натомлен≥, - а ми тут дещо зм≥ркуЇмо ≥ вже з досв≥тку ц≥лим селищем заходимось будувати корабель. «а к≥лька д≥б, гадаю, в≥н уже буде на плаву.
ƒавши надобран≥ч, староста вийшов.
- —кажи, ќборонче, - звернулас¤ Ћ≥на до –≥длера. Ц “и попливеш з нами дал≥?
- Ќ≥. Ќа цьому берез≥ моњй дороз≥ к≥нець. ƒал≥ мен≥ не можна. јле знайте, що на вашому шл¤ху сто¤тимуть не лише перепони та небезпеки. ¬и ще матиме ≥ друз≥в, ≥ пом≥чник≥в. - –≥длер усм≥хнувс¤ й добродушно додав: - “а й сам≥ ви не так≥-то вже безборонн≥. ÷ього ¤ впевнивс¤.
* * *
—елище рибалок розкидало своњ будинки на берез≥ досить мальовничоњ затоки. ѕо л≥ву руч од нього широка р≥чка вливала швидк≥ своњ води в океан. ѕраворуч, пом≥ж селищем ≥ скел¤стим берегом, що виступав у море, лежала тиха глибоководна бухта, де ≥ вир≥шено було почати спорудженн¤ нового корабл¤.
«лаг≥дн≥л≥ морськ≥ хвил≥ м'¤ко накачувались на берег ≥ стиха переш≥птувались, в≥дповзаючи назад. √ладеньке, в≥дпол≥роване роками р≥знобарвне кам≥нн¤чко весело виблискувало проти сонц¤ своњми боками, наче черепашки. „айки з гучним пересваром кружл¤ли над затокою, час в≥д часу прожогом шугаючи вниз та вихоплюючи з води загавлених рибчинок.
¬ран≥шнЇ сонце щедро вс≥¤ло позолотою ц≥лу вод¤ну простор≥нь, що розгорталас¤ перед очима.
¬ будинку, де ночувало товариство, розчинилис¤ двер≥. ¬ них постала Ћ≥на поруч ≥з ‘р≥дою. ѕантера поз≥хнула, вигнулась, пот¤гуючись, з≥скочила з ганку й подивилась на д≥вчину, що всм≥халась до вран≥шнього сонц¤.
¬ селищ≥ було безлюдно. ¬с≥ ще на св≥танн≥ подались на буд≥вництво. –азом з ними п≥шли й Ћарр≥, ‘≥мбо ≥ –≥длер. «а дорослими поб≥гла й малеча. ј ж≥нота по хатам п≥д нагл¤дом майстра ладнала в≥трила.
Ћ≥на з≥йшла з ганку й рушила до л≥су, що сто¤в зеленою ст≥ною неподал≥к ≥ кликав до себе прохолодою та ще чимось, чого Ћ≥на й неусв≥домлювала. —тупивши в гущавину, д≥вчина одразу в≥дчула мудр≥сть величезних дерев ≥ все йшла та йшла в глиб≥нь зелених нетр≥в, де не було жодноњ стежини. ≤ вийшла разом з ‘р≥дою на широку гал¤вину, посп≥ль затоплену сон¤чним св≥тлом.
” центр≥ њњ на невеличкому узвишш≥, вкритому шовковим травником з≥пертий на могутнЇ вузлувате кор≥нн¤, сто¤в височенний дуб. ÷е було дуже старе дерево, чи не найстарше за ц≥лий л≥с. ѕевно, з дес¤ток люду потр≥бно було б, щоб охопити руками його грубелезний стовбур, укритий порепаною корою. «давалос¤, н≥би аж поп≥д самим небом розкинув в≥н препишну крону й озирав зв≥дти своњ л≥сов≥ волод≥нн¤.
Ћ≥на п≥дступила до велетн¤, а ‘р≥да прил¤гла межи кор≥нн¤м, поклавши голову на лапи й не звод¤чи з д≥вчини пильного ока. ќбережно Ћ≥на торкнулас¤ дубового стовбура й повела пальц¤ми по його шорстк≥й кор≥. ƒ≥вчину заполонило в≥дчутт¤ безкрайого простору й неос¤жно щедроњ доброти, ≥ вона, розкинувши руки, припала до дерева ц≥лим своњм Їством. Ќезрим≥ нитки пот¤глис¤ й в≥д дуба до нењ. ≤ раптом л≥с н≥би принишк, а Ћ≥на в≥дчула, ¤к њњ п≥дхопило й кудись понесло пружною пов≥тр¤ною хвилею. √олова њй стуман≥ла, а т≥ло обступило ¤сною порожнечею.
¬раз у невимовн≥й далин≥ ц≥Їњ порожнеч≥ спалахнула малесенька ≥скриночка. ¬она наближалас¤ з неймов≥рною швидк≥стю, так само швидко розростаючись у вс≥ боки, ≥ раптом спалахнула.
Ћ≥на от¤милась ≥ побачила себе на тому самому м≥сц≥, де й була, - на узвишш≥ посеред ос¤¤ноњ сонцем л≥совоњ гал¤вини. “≥льки там, де сто¤в дуб, на груб≥й дерев'¤н≥й лав≥ сид≥в сивий-сивесенький, аж наче б≥лий, пишночубий д≥д ≥з не менш буйною бородою та вусами. «-п≥д густих закучер¤влених ≥ теж б≥лих-б≥л≥с≥ньких його бр≥в гл¤нули на Ћ≥ну лаг≥дн≥ ¤сно-зелен≥ оч≥, що с¤¤ли мудр≥стю предков≥чних час≥в.
ƒ≥д прив≥тно посм≥хнувс¤ й кивнув д≥вчин≥, щоб стала ближче.
- «дорова була, дитинонько! —¤дь отут, попл≥ч мене.
√олос його ливс¤ лаг≥дно - немов жебон≥в весн¤ний струмочок, що сором?¤зливо прокладаЇ соб≥ стежку в л≥совому при¤рку, але вчувалась у ньому й владн≥сть. як зачарована, Ћ≥на п≥д≥йшла до старого й прис≥ла об≥ч нього на лаву.
- ƒобридень, д≥дусю! - чемно прив≥талась ≥ вона.
- –адий бачити тебе, - мовив д≥д, зн¤в руку й погладив д≥вчину по гол≥вц≥. - Ќастала тоб≥ пора п≥знати себе.
- як це, д≥дусю? ’≥ба ¤ сама себе не знаю? “и говориш так, н≥би давно вже мене знаЇш, а ¤ ж бачу тебе вперше в житт≥...
- ѕравду кажеш, донечко. “и справд≥ бачиш мене вперше, а ¤ знаю про тебе все, в≥дколи ти народилас¤. я чув тв≥й перший крик на земл≥.
- “а ¤к таке може бути? ’то ти, д≥дусю?
- я не маю ≥мен≥, бо й нащо воно мен≥?! я той, кого називають символом житт¤, Ѕатько вс≥х л≥с≥в. “а знають про це лише л≥сов≥ мавки. “и - одна з них. “во¤ мати над≥лила тоб≥, щойно ти вродилас¤, вм≥нн¤ говорити з рослинами й тваринами, знати, що кому болить та ¤к цьому зарадити. я ж навчу тебе б≥льшого.
- ƒ≥дусю, а тоб≥ в≥домо, де моњ батьки?
- “ак, - потемн≥шав очима старий. - ѓх викрав чаклун з нетутешнього св≥ту. я не встиг запоб≥гти цьому. ёнак, що шукаЇ життЇдайного джерела, теж ≥з того самого св≥ту. ¬и маЇте сп≥льного ворога. “ому мусиш допомогти йому повернутис¤ й подолати √≥ркана. “од≥ твоњ батьки стануть в≥льними.
- јле ¤к це зробити? якби ж то ¤ була таким могутн≥м воњном, ¤к –≥длер...
- “об≥ не треба бути воњном. “во¤ сила не в цьому. “и л≥сова мавка, ≥ тоб≥ до снаги вр¤дувати деревами, птахами й тваринами. ¬они - тво¤ збро¤ у боротьб≥ з≥ злом.
- я геть не вм≥ю н≥ким ур¤дувати...
- ќт цього ¤ тебе й навчу!
¬≥н пильно подививс¤ на д≥вчину, немов зазирнув њй у душу, ≥ поклав тепл≥ долон≥ њй на голову. “ам н≥би зеленим серпанком оповилос¤ все. «б≥гаючись у щонайхимерн≥ш≥ в≥зерунки, серпанок обертавс¤ не¤сними хиткими контурами, ¤кихось тварин, птах≥в ≥ найдивовижн≥ших рослин, що ставали дедал≥ ¤скрав≥шими ≥ ч≥тк≥шими. «абрин≥ли напрочуд мелод≥йн≥ голоси. ¬они сп≥вали про невичерпне розмањтт¤ природи, розпов≥дали про взаЇмопов'¤зан≥сть ¤вищ. Ћ≥н≥ в голов≥ поступово ¤сн≥шало, ≥ вона почала ос¤гати розумом таЇмниц≥ ∆итт¤ ≥ суть речей...
* * *
–обота вирувала. ћешканц≥ рибальського селища добре зналис¤ на справ≥ буд≥вництва корабл≥в ≥ трудилис¤, ¤к бджоли, щиро прагнучи допомогти майбутн≥м мореплавц¤м, що так героњчно визволили њх од страх≥тт¤. –≥длер, ‘≥мбо ≥ Ћарр≥ не в≥дставали в≥д гурту. ѕил¤ли колоди на дошки, т¤гли њх до верф≥, варили смагу й заливали нею ретельно проконопачене перед цим днище.
«а к≥лька дн≥в постали вже обриси корабл¤, що мав доправити Ћарр≥ та його друз≥в до острова ѕровид≥нн¤.
якогось вечора староста п≥дв≥в до юнака двох засмаглих чолов≥к≥в.
- ÷е ѕолдо ≥ —напер, - в≥дрекомендував в≥н њх. - ¬они дуже досв≥дчен≥ мор¤ки ≥ хочуть п≥ти в плаванн¤ з вами. ѕолдо ≥ —напер вм≥ють керувати кораблем ≥ визначати напр¤м по зор¤х.
Ћарр≥ потис обом руки:
- ўиро д¤кую за добрий нам≥р. Ќ≥ ¤, ан≥ моњ товариш≥ н≥коли не мали н≥чого сп≥льного з морем, ≥ ви б таки стали нам у велик≥й пригод≥. јле ми не знаЇмо, ¤к≥ небезпеки чекають на нас. “ому краще буде, ¤кщо ви все добре зважите, перш н≥ж приставати до нашого гурту.
- Ќа мор¤ка завжди щось чекаЇ. “а на те в≥н ≥ мор¤к, щоб протистати лихов≥! - гордо скинув головою —напер.
- ўо правда, то правда, - п≥дтримав його ѕолдо.
Ћарр≥ аж зас¤¤в з радост≥ ≥ гречно вклонивс¤:
- ¬≥д благородноњ допомоги не заведено в≥дмовл¤тис¤. ўойно корабель буде готовий - рушимо.
Ќад≥йшов –≥длер. ƒов≥давшись, що ѕолдо з≥ —напером сам≥ зголосилис¤ шукати разом з Ћарр≥ острова ѕровид≥нн¤ в безмежному океан≥, в≥н з неприхованим полегшенн¤м сказав:
- я вже й сам хот≥в був клан¤тис¤ вам та просити вашоњ допомоги. ј тепер зосталос¤ подумати т≥льки про те, що знадобитьс¤ вс≥м у дороз≥.
Ћарр≥ й –≥длер разом з мор¤ками пос≥дали круг ватри, де варилась вечер¤, щоб точно визначити, що саме сл≥д брати з собою в дорогу.
‘≥мбо розпов≥дав мешканц¤м селища про те, ¤к живуть люди в його краю та розпитував про особливост≥ житт¤ м≥сцевого люду.
Ћ≥на сид≥ла, притулившись до дерева, що росло поблизу, й замислено гладила велику голову ‘р≥ди в себе на кол≥нах.
ќд л≥су линули хвил≥ таЇмничого мовчанн¤. ƒалек≥ зор≥ переморгувались у темних глибинах неба...
* * *
 орабель був уже на вод≥. ¬≥н сто¤в край причалу, готовий в≥дплисти щомит≥. Ќастав час прощатис¤ з гостинними господар¤ми рибальського селища.
‘≥мбо погладив кон¤, що дививс¤ на нього великими сумними очима, щось прошепот≥в йому на вухо й передав пов≥дд¤ старост≥:
- ’ай кон¤чка буде вам. ¬она добра, розумна й труд¤ща. ўо њй у мор≥ робити? ј вам стане в пригод≥.
—тароста в≥дказав:
- Ќе хвилюйтес¤. ћи њњ догл¤немо. ƒорогою назад заберете.
- ƒасть Ѕог, може, простелетьс¤ нам така дорога, - з≥тхнув ‘≥мбо.
–≥длер обн¤вс¤ з Ћарр≥ ≥ ‘≥мбо, потис руку ѕолдов≥ й —наперу ≥ поц≥лував у щ≥чку Ћ≥ну.
- ѕрощавайте! Ќев≥домо, чи побачимос¤ ми ще колись, але знайте: ¤ звик до вас ≥ полюбив, ¤к р≥дних. ѕам'¤тайте: на ваш≥й дороз≥ будуть не лише вороги, а й друз≥. “≥льки не ц≥нуйте њх за зовн≥шн≥сть, а за вчинки.
Ћ≥на обн¤ла –≥длера ≥ притулилас¤ до його густоњ бороди.
- —пасиб≥ тоб≥ за все, що ти дл¤ нас зробив, - сльози наб≥гли њй на оч≥ й от-от мали покотитис¤ по щоках. - ћи н≥коли не забудемо тебе, –≥длере!
- Ќу-у, люба мо¤, - лаг≥дно прошепот≥в велетень. - ”се буде гаразд, ¤ певен цього! Ќедарма ж бо мав ≥з тобою мову сам Ѕатько л≥с≥в...
- “и й про це знаЇш? - здивувалас¤ д≥вчина. ’от≥ла була ще щось сказати, але спинила сама себе: - ƒаруй, ¤ на мить забула, що ти ќборонець, отже маЇш знати все.
- ”се знаЇ т≥льки ¬севишн≥й, - осм≥хнувс¤ –≥длер. - јле про твою розмову з Ѕатьком л≥с≥в ¤ дов≥давс¤, коли сам учора бачивс¤ з ним...
ѕопрощавшись ≥з мешканц¤ми селища, мандр≥вники з≥йшли на борт корабл¤.
ѕолдо став до штурвала. —напер прибрав трап ≥ п≥дн¤в ¤к≥р. Ћегенький в≥терець понапинав в≥трила, ≥ судно рушило. ¬оно все дален≥ло, ≥ постат≥ на берез≥ все меншали, аж поки не злилис¤ з береговою л≥н≥Їю.
- ’одового в≥тру-у! Ц долинув в≥д берега лункий голос –≥длера.
Ћ≥на помахала рукою ≥ стала обличч¤м до океану. ¬еличезна пелена лазур≥ прост¤галас¤ перед очима до самого крайнеба. –озтинаючи њњ, корабель н≥с людей назустр≥ч њхн≥й дол≥...
¬исоко-високо п≥д хмарами шир¤в, розпросторивши чорн≥ крила великий птах. «далеку в≥н скидавс¤ на могутнього орла. јле то т≥льки здалеку. «близька це було щось зовс≥м ≥нше. «ам≥сть оперенн¤ - лускат≥ нарости, зам≥сть струнких н≥г - перепончаст≥ лапи репт≥л≥њ. ј коли розкривавс¤ гакуватий дзьоб, з нього висовувавс¤ довжелезний роздвоЇний ¤зик. ѕтах лет≥в безшелесно, лише час в≥д часу вихоплювалос¤ огидне шип≥нн¤ з його дзьба.
≤ тут з-поза найближчоњ хмари вилет≥в справжн≥й орел. «абачивши чужинц¤ серед своњх волод≥нь, в≥н см≥ливо шугнув на ворога. “а коли до ц≥л≥ було вже геть близько, спалахнула ф≥олетова блискавиц¤. ¬она обпалила орла, ≥ в≥н каменюкою гунув униз. ј чужинець лет≥в, ¤к лет≥в дос≥, нав≥ть не гл¤нувши в б≥к жертви. ¬≥н мав Їдину мету: розшукати Ћарр≥ й стежити за ним. “аким був наказ його владоможц¤ - могутнього √≥ркана.

ћќ–—№ »… ¬≤“≈–

≤шов шостий день плаванн¤. ‘орштевень усе розтинав хвил≥, що котилис¤ та й котилис¤ назустр≥ч кораблев≥. —к≥льки оком гл¤нути - безкрањ простори океану. Ќ≥чого - н≥де. Ћише понад обр≥Їм клубочатьс¤ сн≥жно-б≥л≥ хмари, нагадуючи мури казкового замку, що виростаЇ з води.
–озгорнувши прозор≥ плавники, схож≥ на крила р≥чковоњ бабки, над поверхнею океану майнула летюча риба. «а нею з води вискочили ще дв≥ рибини, дал≥ ще й ще, ≥ незабаром ц≥ла згра¤ летючих риб супроводжувала судно, ¤к почесна варта.
÷≥кава такого видовища, ‘р≥да уважно стежила за ним, з≥п'¤вшись на задн≥ лапи та вчепившись передн≥ми в бортовий поручень. √л¤нувши на пантеру, що крутила од збудженн¤ хвостом, —напер зареготав. ‘р≥да ображено повела головою, в≥дступила од борту й умостилась на палуб≥, вс≥Їю своЇю поставою показуючи, що њњ геть не обход¤ть ¤к≥сь там риби, хай нав≥ть так≥, що л≥тають.
—онце с¤гло зен≥ту. Ќа неб≥, нав≥ть на його окрайц≥, що зливавс¤ з океаном, не стало ан≥ хмаринки. —кр≥зь панувала сл≥пуча порожнеча, т≥льки десь у високост≥ бовван≥ла невеличка чорна ц¤точка.
- ƒивно.., - промимрив сам до себе ѕолдо, погл¤нувши в небо. - «в≥дки б отут вз¤тис¤ орлов≥? Ќ≥де ж бо ан≥ остр≥вц¤... ћабуть, здалос¤.
ўоб упевнитись, ѕолдо знову гл¤нув угору, але сонце засл≥пило його, й в≥н н≥чого не побачив. «аплющив оч≥, знову розплющив - н≥де н≥чого. ¬≥н усм≥хнувс¤ й безжурно махнув рукою - чи не однаково, мовл¤в. ѕримостившись п≥д щоглою в куцому зат≥нку в≥трил, ѕолдо задр≥мав.
—напер при штурвал≥ щось насп≥вував. ‘≥мбо, з≥першись на борт, замисливс¤. Ћарр≥, роз≥бравшись по по¤с, управл¤вс¤ з мечем. “о навально атакував, то м≥н¤в позиц≥њ, то замикавсь у глух≥й оборон≥. …ого засмагле т≥ло аж лисн≥ло од поту, а вузьке лезо блакитною блискавкою з≥ свистом розтинало пов≥тр¤.
Ћ≥на, сид¤чи на корм≥, поринула в спогади з дитинства.
ќсь дуж≥ й лаг≥дн≥ батьков≥ руки п≥дкидають њњ вгору. ќсь вона, заливаючись см≥хом, њде верхи на татусев≥й спин≥. ј ось, тримаючись за мамину руку, заходить у л≥с. ѓй трохи л¤чно ≥ в≥дночас рад≥сно в≥д погл¤ду на височенн≥ дерева. ѕримостившись коло одного з них, мамус¤ заводить п≥сню, й Ћ≥на бачить, ¤к ≥з-за кущ≥в виход¤ть л≥сов≥ зв≥р≥. ¬они наближаютьс¤ мало не до Ћ≥ни з мамусею ≥ с≥дають кружка. –озсуваютьс¤ лапи ¤линника й ≥з нетр≥в повагом виступаЇ велика ведмедиц¤ з кумедним ведмежатком; його очиц≥ аж блищать од ц≥кавост≥, а чорненький вологий носик ворушитьс¤, принюхуючись до чогось незнаного. ¬едмедиц¤ п≥дводить свого малого просто до людей ≥ хилить голову. јйр≥с гладить њњ, чухаЇ за вухом, ≥ ведмедиц¤ задоволено воркоче. ј мале пот¤глось до Ћ≥ни, ≥ його м'¤кенький носик торкнувс¤ Ћ≥ниноњ щоки. ¬едмежа лизнуло њњ ≥ в≥дскочило, н≥би зл¤калос¤...
Ћ≥на здригнулас¤ в≥д стривоженого вигуку —напера:
- ј це що таке?
¬с≥ погл¤нули туди, куди вказував мор¤к, ≥ готов≥ були сам≥ зойкнути з дива. ќб≥ч корабл¤ виткнулос¤ з води прозоре в≥¤ло з темними прожилками та заввишки ≥ завб≥льшки мало не ¤к сам корабель.
- ƒиво-дивнеЇ, - видихнув Ћарр≥. - ўо воно таке?
- ƒуже нагадуЇ спинний плавник риби, - сказав ѕолдо. - “≥льки ж ¤кого розм≥ру сама риба?
- ясно, ¤кого, - заклопотано озвавс¤ —напер. - –аз≥в у дес¤ть б≥льша за наш корабель. “ака рибонька може поглинути нас ц≥лим гамузом разом ≥з тим, на чому ми пливемо.
- ћоже, це ще одне √≥рканове страх≥тт¤? - зробив припущенн¤ ‘≥мбо, стурбовано смикаючи себе за бороду.
- «араз перев≥римо, - сказав Ћарр≥. ¬≥н гл¤нув на свого персн¤.  ам≥нець був таким, ¤к завжди. - ÷е не те. якщо кам≥нчик не св≥титьс¤, жодноњ чорноњ маг≥њ поблизу немаЇ. «вичайна соб≥ рибина.
- ≈ге ж... звичайна! - скрикнув —напер. - “акоњ величезноњ ≥ в страшному сн≥ не побачиш!
якусь часинку плавник рухавс¤ поруч ≥з кораблем. √р≥зною страх≥тливою потугою дмухало на людей в≥д цього г≥гантського в≥¤ла. “а враз воно, н≥би втративши ≥нтерес до судна, звернуло вб≥к ≥ зникло п≥д водою.
- ”х! - полегшено з≥тхнув ѕолдо, втираючи сп≥тн≥лого в≥д напруженн¤ лоба.
- ≈ге ж.., - спроквола прот¤гнув —напер. - ќце так рибина! —казав би комусь ≥з наших - н≥хто б не пов≥рив...
”с≥ ≥нш≥ мовчали, дуже вражен≥ незвичайним видовищем. јле —напер ≥ ѕолдо, ¤к достеменн≥ мор¤ки, мовчати довго не вм≥ли. ¬они завели хвацькоњ рибальськоњ п≥сеньки, танечний присп≥в ¤коњ п≥дхопив ≥ Ћарр≥, а ‘≥мбо заходивс¤ притупувати ногами та припл≥скувати в долон≥. ƒавно вже не бачила Ћ≥на свого д≥дус¤ таким розвеселеним. ѕантера теж п≥шла вихил¤сом, ¤к грайлива к≥шка.
“а невдовз≥ хвилина гуртовоњ полегкост≥ минула. —напер п≥шов готувати об≥д, ѕолдо став до стерна, а ‘≥мбо з Ћ≥ною вз¤лис¤ дошивати запасне в≥трило. ‘р≥да прил¤гла коло д≥вчини, а Ћарр≥ повернувс¤ до своњх вправ. ўоправда не з колишн≥м завз¤тт¤м.
Ќарешт≥, об≥д посп≥в. ≤ ви¤вивс¤ таким смачним, що не знати де й д≥вс¤. “овариство вихвал¤ло кул≥нарн≥ зд≥бност≥ —напера, а в≥н т≥льки п≥дсм≥ювавс¤ та збентежено кахикав.
«аходило надвеч≥р'¤. ¬≥тер ущух, порозгладжувалис¤ хвил≥, немов пол¤гали спати. ¬еличезний почервон≥лий диск сонц¤ схил¤вс¤ все нижче до обр≥ю ≥ повол≥ почав поринати у воду. Ќастала мить, коли денне св≥тило кинуло останн≥й пром≥нь на прощанн¤. ¬≥н ¤скравим спалахом перетнув небо й помчав до далеких, ≥нших св≥т≥в.
«апала н≥ч. ќкеан стемн≥в. ” його глибинах то там, то там зблискували й гасли бл≥д≥ кольоров≥ вогники. ¬они кружл¤ли, спл≥таючись у химерн≥ в≥зерунки й тут-таки розсипалис¤ ледь пом≥тними фейЇрверками.
"÷≥каво.., - думав ‘≥мбо. - ўо воно за житт¤ в цих бездонних глибинах? —к≥льки незвичайних ≥стот криЇтьс¤ там, куди людин≥ ан≥ доступитис¤?.. јвжеж... загадковим ≥ незвичайним Ї св≥т великого океану..."
* * *
ѕо зустр≥ч≥ з г≥гантською рибою зб≥гло ще два дн≥. ѕ≥сл¤ полудн¤, ближче до вечора, поверхню мор¤ почало запинати туманом. ¬≥тер стих, ≥ в≥трила безпорадно обвисли.
- ќтакоњ, - промовив —напер, с≥даючи на бухту грубого каната. - “епер будемо спочивати, аж поки не роз≥йдетьс¤ туман та не зд≥йметьс¤ ходовий в≥тер.
¬≥н вийн¤в люльку, розкурив њњ, пускаючи к≥льц¤, й додав:
- „ерез оцей туман нав≥ть з≥рок не побачиш.
- ≤ довго це триватиме? - спитав Ћарр≥.
—напер знизав плечима.
- ÷ього н≥хто не знаЇ. ѕотр≥бен в≥тер. ¬≥н розв≥Ї туман. “од≥ ми зможемо пливти дал≥.
‘≥мбо п≥д≥йшов до онуки, що заснула на корм≥, дбайливо накрив њњ вовн¤ним пледом ≥ лаг≥дно погладив по гол≥вц≥. ‘р≥да пот¤гнулас¤, поз≥хнула ≥ л¤гла коло н≥г Ћ≥ни, згорнувшись у клубок. ѕантера нудилас¤. ѓй бракувало простору. —кр≥зь довкола була сама вода, ≥ ‘р≥да чула себе непевною. ¬она хот≥ла ¤комога швидше д≥статис¤ суш≥, а плаванн¤ так зат¤глос¤, що йому, здавалос¤, н≥коли не буде к≥нц¤.
Ћарр≥ полинув думками в —анфлауер. ўо там з батьком ≥  ам≥ллом?! “ривога стиснула серце юнака. ¬≥н розум≥в, що треба посп≥шати, поки √≥ркан не загарбав ≥ще всього корол≥вства, але н≥чого не м≥г уд≥¤ти й т≥льки сердито супивс¤ ≥з безсилл¤. ј тепер ще й доводилос¤ згорнувши руки чекати ходового в≥тру. Ћарр≥ спробував був притлумити своњ т¤жк≥ думи сном ≥ вже з власного наказу розслабившись, почав др≥мати, коли почув ¤кийсь тихий шурх≥т. ”мить нашорошившись, юнак п≥дкравс¤ до борту й визирнув поза нього. јле через густий туман н≥чого не побачив.
- ўо сталос¤? - пролунав сонний голос ѕолдо.
- я почув, ¤к щось зашурхот≥ло. Ќаче по днищу.
ѕолдо приклав долоню до вуха, дослухаючись н≥моњ темр¤ви. “а скоро махнув рукою, перекинувс¤ на другий б≥к ≥ вже кр≥зь сон промимрив:
- “о, мабуть, риба скидаЇтьс¤...
- “а н≥, не схоже, - ≥з сумн≥вом з≥тхнув юнак, але не зм≥г д≥брати соб≥ ≥ншоњ ради, ¤к повернутис¤ на своЇ м≥сце край щогли ≥ знову спробувати заснути. Ќезабаром оч≥ йому заплющилис¤, ≥ сповнений неспокою сон нал≥г на Ћарр≥.
“ихо-тихо було на судн≥. ¬с≥ спали. « мор¤ не долинало ан≥ згуку. Ћиш коли-не-коли за бортом щось шурхот≥ло, н≥би хтось страшний ≥ незримий сторожко гладив деревину. Ћегенька морська теч≥¤ повол≥, але впевнено т¤гла корабель пом≥ж зелених остр≥вц≥в. ÷е були саргаси - морськ≥ водорост≥.  оли вони торкалис¤ корабл¤, й виникав шурх≥т, що стурбував Ћарр≥. ƒедал≥ част≥шав цей шурх≥т, а за ¤кийсь час суц≥льне поле водоростей оступило судно з ус≥х бок≥в. ¬оно знерухом≥ло.
- јгов, лежн≥, вставайте! ѕогл¤ньте-но, куди нас занесло!
√учний голос —напера побудив ус≥х. ћандр≥вники поп≥дводилис¤ й розгублено позавмирали: з ус≥х бок≥в корабель оточило безкраЇ зелене поле. Ћише де-не-де зблискували озерц¤ чистоњ води.
—в≥тало. Ћегкий в≥терець розв≥ював туман, ≥ невдовз≥ стало видно все навколо аж по обр≥й.
- ƒе ми? - здивувавс¤ ‘≥мбо.
ћор¤ки похмуро перезирнулис¤. —напер кашл¤нув, н≥би прочищав горло, ≥ стурбовано проказав:
- «даЇтьс¤, ми таки вскочили в халепу...
Ћарр≥ мимох≥ть поклав долоню на рук≥в'¤ меча ≥ сторожко роззирнувс¤ навс≥б≥ч. јле, кр≥м р≥вноњ поверхн≥ водоростей, не побачив н≥чого.
- ƒе ж та халепа? ƒе вона?
- “ам, - показав —напер за борт.
- јле ж там сам≥ водорост≥.
- ќтож бо й Ї, - втрутивс¤ ѕолдо ≥ по¤снив: - ¬они - надзвичайна небезпека. ¬ноч≥ та в туман≥ ми й не завважили, ¤к морська теч≥¤ попровадила нас у саргаси. Ћихоњ слави зажили вони соб≥ серед мор¤к≥в. « них майже неможливо видобутись.
- ќце-то так.., - розгублено з≥тхнув ‘≥мбо. - ўо ж його робити?
ћор¤ки похмуро знизали плечима.
- ј ¤к уз¤тись до меча? “ут неглибоко, - запропонував Ћарр≥.
- ÷им не зарадиш, - заперечив —напер. - Ќав≥ть коли ти витнеш прос≥ку аж до чистоњ води - ¤к вит¤гти туди судно? “а й у ¤кий саме б≥к с≥кти?.. “≥льки на в≥тер, та ще й на добр¤чий, тепер над≥¤...
ѕодорожн≥х охопив в≥дчай. ¬они вскочили до пастки, з ¤коњ не було виходу.
Ћарр≥ прис≥в на палубу, похнюпив голову. «гадав, чого њм т≥льки не довелось зазнати, поки д≥сталис¤ сюди: б≥й ≥з мурлогами при Ѕ≥лих камен¤х, мандри кр≥зь спеку пустел≥, битва на берез≥ р≥чки, двоб≥й ≥з “ерр≥блуком. ≤ п≥сл¤ вс≥х оцих злигодн≥в потрапити в полон до ¤кихось водоростей! ёнаков≥ до горла п≥дкотивс¤ зрадливий клубок. ¬≥н ладен був не те що заплакати - заголосити з розпуки.
‘р≥да п≥д≥йшла до товариша й лизнула йому руку. ёнак погладив пантеру ≥ пригорнув до себе. “ак вони й сид≥ли, дивл¤чись одне одному в оч≥ та перемовл¤ючись своЇю безгучною мовою.
Ћ≥на в≥д≥йшла на корму. ќбвод¤чи погл¤дом зелене поле, вона спробувала заговорити мовою рослин. јле н≥чого не виходило. ¬одорост≥ не в≥дкликались на позив юноњ мавки. ¬они були зовс≥м бездушн≥.
” нудному й безц≥льному оч≥куванн≥ пройшло дек≥лька дн≥в. ѕогода була безв≥тр¤ною. ћандр≥вники тин¤лис¤ по палуб≥, з в≥дчаЇм вдивл¤ючись в далеч≥нь, немов спод≥ваючись на ¤кесь чудо. Ќа корабл≥ н≥хто не спав. «а час, проведений у полон≥ водоростей, вс≥ змучилис¤ в≥д неробства ≥ тепер з нетерп≥нн¤м чекали найменшого подиху в≥терц¤, що об≥ц¤Ї св≥жу прохолоду ≥ допомогу.
ѕ≥д ранок, коли крайнеба на сход≥ зарожев≥в, а ¤скрав≥ з≥рки почали згасати, тихенько л¤снув кл≥вер - невелике трикутне в≥трило, ¤ке на вс¤к випадок поставив передбачливий —напер. ¬с≥ завмерли, недов≥рливо втупившись у в≥трило, що л≥нкувато ворушилос¤ в≥д слабкого подмуху в≥терц¤. ќсь воно знову стрепенулос¤, гучно бахнуло й нат¤глос¤.
- ≈гей! ¬с≥ нагору! - гучно скрикнув ѕолдо. - «даЇтьс¤, п≥д≥ймаЇтьс¤ в≥тер.
- “реба ставити вс≥ в≥трила ≥ спробувати вирватис¤ з полону, - додав —напер.
Ќа корабл≥ зн¤лас¤ жвава метушн¤. ‘≥мбо вз¤вс¤ напинати канати, розгортаючи в≥трила. Ћарр≥ й Ћ≥на ск≥лькомога допомагали йому. Ќав≥ть ‘р≥да повесел≥шала й ган¤ла палубою.
—напер визначив керунок в≥тру й заходивс¤ ладнати з дошки та мотузз¤ щось на зразок гойдалки, а пот≥м покликав Ћарр≥ й звел≥в йому на цьому пристроњ спуститис¤ за борт ≥ рубати водорост≥. ѕолдо став до стерна.
¬≥тер подужчав. ¬≥трила напнулис¤.  орпус зарип≥в ≥ н≥би трохи подавс¤ вперед. јле саргаси м≥цно тримали свою здобич, перепин¤ючи йому шл¤х непрох≥дним килимом.
- –убай дужче! - гукнув —напер.
”хопивши рук≥в'¤ меча об≥руч, Ћарр≥ подвоњв зусилл¤, ≥ зелений килим перед носом корабл¤ перетворивс¤ на рухл¤к, що вже не чинив опору. —удно здригнулос¤, т¤жко просунулось на к≥лька ступн≥в ≥ знову стало.
- я теж спущус¤ за борт, - сказав —напер. - “реба пообтинати водорост≥, що наприростали до борт≥в.
- ¬≥зьми мого кинджала, - запропонувала Ћ≥на. - ¬≥н дуже гострий.
ƒ≥ло п≥шло швидше. Ћарр≥ щосили рубав водорост≥, корабель, визволивши з полону своњ борти, рушив.  ерований ум≥лою рукою ѕолдо, в≥н повол≥, але впевнено почав просуватис¤ до окрайц¤ зеленого пол¤.
ј в≥тер дедал≥ дужчав.”же й густий килим саргас≥в п≥д його поривами почав зд≥йматис¤ довгими т¤гучими хвил¤ми, ≥ судно видерлос¤, нарешт≥, з його лабет. « глухим стогоном зарост≥ з≥мкнулис¤ поза кормою, немов шкодуючи про випущену здобич.
‘≥мбо й ѕолдо вит¤гли на палубу знесиленого Ћарр≥, допомогли здертис¤ й —наперу. ёнак ≥ мор¤к попрацювали добр¤че - н≥с корабл¤ розтинав океанськ≥ хвил≥, аж шип≥ло. ¬с≥ порад≥ли: свобода! як чудово було пливти п≥д ус≥ма в≥трилами, дихаючи на повн≥ груди терпким пов≥тр¤м в≥льного солоного океану!
¬≥тер тим часом подужчав не на жарт.  рай неба запнувс¤ невеличкими хмарами, ¤к≥, здавалось, не в≥щували н≥чого лихого. јле ѕолдо стурбовано насупивс¤:
- „ас, поки не п≥зно, згортати в≥трила!
- „ому? - здивовано погл¤нув Ћарр≥ на бувалого мор¤ка. - Ќам треба посп≥шати, а в≥тер саме ходовий.
- ’одовий, то ходовий, а незабаром стане ураганним. ѕогл¤нь-но довкола.
—правд≥, корабель мчав ≥з великою швидк≥стю, н≥би здоровенний б≥локрилий птах шир¤в над поверхнею води. јле далек≥ хмари поступово наздоган¤ли його ≥ все розпухали, темн≥шали, н≥би тужав≥ли перед очима. ј ззаду насувалас¤ вже справжн¤ темна ст≥на, що клекот≥ла й ворушилас¤, мов жива ≥стота. ¬она дуже швидко скорочувала в≥дстань м≥ж собою та мореплавц¤ми.
- як не приберемо в≥трил, то ураган пошматуЇ њх до канцура або й чогось ≥ще г≥ршого навиробл¤Ї, - по¤снив ѕолдо.
ўогла стривожено рипнула, н≥би п≥дтвердила його слова.
¬с≥, не гаючи ан≥ мит≥, кинулись виконувати пораду мор¤ка.
ўойно прибрали в≥трила й закр≥пили на палуб≥ вантаж - налет≥в шквал. „орн≥ хмари з≥мкнулис¤ навколо судна, й непрогл¤дна темр¤ва оступила його з ус≥х бок≥в. ўось гр≥зно загарчало, загуркот≥ло. Ѕлиснуло сл≥пучим спалахом. яскрава, шпичакувата блискавка на мить поЇднала небеса з океаном, ударило громом, ≥ на палубу ринула злива. ѓњ раз у раз роздирали блискавки, висв≥тлюючи ревуч≥ хвил≥, що зд≥ймалис¤ довкола величезними горами. ќпиратись розтроюджен≥й стих≥њ було н≥¤к ≥ н≥чим. ™дине, що лишалос¤, - це за вс¤ку ц≥ну триматись на палуб≥, щоб не змило за борт. Ћише ѕолдо з≥ —напером, поприв'¤зувавшись до штурвала, боролис¤ з ураганом, намагаючись тримати судно так, щоб хвил≥ не били йому в щелепу. ј щодо напр¤мку руху, то корабель з величезною швидк≥стю мчав у безв≥сть.
—палах!
ќглушливий гурк≥т!
як с≥рник, уломилас¤ щогла ≥ зникла за бортом на гребен≥ шаленого потоку.
Ћарр≥, вчепившись одн≥Їю рукою бронзового гаку, другою п≥дтримував Ћ≥ну. ¬раз кораблем струсонуло. Ўалений удар прохропив йому днище. «атр≥щали, ламаючись, дошки. ¬ода ринула на палубу, змиваючи все на своЇму шл¤ху. ёнака жбурнуло в розбурхану безодню океану. ј уламком корабельноњ дошки вдарило по голов≥. ќстаннЇ, що почув хлопець, захлинаючись ≥ непритомн≥ючи, це далекий голос Ћ≥ни, що пробивс¤ кр≥зь ревище урагану:
- Ћа-а-р-р-≥...
- Ћ≥но! - простогнав в≥н, ≥ морок непам'¤т≥ стулив над ним своњ чорн≥ крила.
* * *
як оком змигнути, хвил≥ рознесли корабель на друзки, кинувши його на п≥дводн≥ скел≥, - ось що побачив √≥ркан з висоти свого кам'¤ного трону. ’олодно стежив в≥н за дальшим переб≥гом трагед≥њ. «ворухнувс¤ лише тод≥, коли безодн¤ поглинула нав≥ки вс≥х учасник≥в трагед≥њ, а отже поховало в соб≥ й Ќебесного меча, ¤ким √≥рканов≥ так корт≥ло заволод≥ти. ўоправда, це не дуже його й стурбувало - так само, ¤к ≥ те, що ураган розшматував йому шпигуна, отого страх≥тливого птаха, очима ¤кого чаклун стежив за судном, а тепер стежити вже не м≥г. √оловне в≥н побачив: меч п≥шов туди, зв≥дки його н≥хто й н≥коли не видобуде. “епер н≥що не стане √≥рканов≥ на завад≥. —анфлауер л¤же йому п≥д ноги, а за ним п≥дуть ≥ вс≥ ≥нш≥.
™дине, що непокоњло чаклуна, це питанн¤: чому принц, спадкоЇмець корол≥вського трону, кинув батька й подавс¤ до ≥ншого св≥ту, зам≥сть того, щоб стати на захист свого? ≤ куди в≥н так уперто пр¤мував? ѕо що?!
’вил≥ знав≥сн≥лоњ в≥д урагану водноњ стих≥њ назавжди поховали у своњх глибинах в≥дпов≥д≥ на ц≥ питанн¤...

ќ—“–≤¬ ѕ–ќ¬»ƒ≤ЌЌя

Ўум то наростав, то вщухав, нагадуючи морськ≥ хвил≥, ¤к≥ з лаг≥дним шурхотом накочувались на прибережний п≥сок. “упий б≥ль у голов≥ пульсував у цьому ж ритм≥.
Ћарр≥ розплющив оч≥ ≥, стогнучи, зв≥вс¤ на руках.  упа вже п≥дсохлих водоростей сповзла йому з грудей ≥ впала на п≥сок. яскраве сонце сл≥пило оч≥, розсипаючись у водах океану на м≥р≥ади блиск≥ток. Ќа чистому блакитному склеп≥нн≥ неба н≥де не було ан≥ хмаринки, ан≥ пл¤мочки, ¤к≥ б нагадували про лютий бурев≥й, що розтрощив корабл¤. Ћарр≥ лизнув порепан≥ губи. √≥ркувато-солоний п≥сок скрипнув на зубах.
- ƒе ¤? - сам до себе промимрив юнак ≥ спробував с≥сти. јле голова йому п≥шла обертом, перед очима попливли темн≥ пл¤ми, ≥ хлопець знов поринув у забутт¤.
Ќад с≥рими скел¤ми край берега кружл¤ли б≥л≥ птахи. Ќабираючи висоту, вони ¤кнайширше розгортали крила ≥ повол≥ шир¤ли у висх≥дних потоках теплого пов≥тр¤. „ас в≥д часу де¤к≥ з них, згорнувшись, каменюкою шугали вниз ≥ вихоплювали з хвиль ¤кусь здобич.
ќдин з птах≥в пом≥тив слабкий рух на берез≥. ¬иокремившись ≥з зграњ, в≥н почав знижуватис¤ колами до того, що його зац≥кавило, а дал≥ с≥в поблизу на п≥сок. ќбережно, готовий щомить злет≥ти, птах п≥дступив ближче, вит¤гнув шию ≥ клюнув хлопц¤ в руку. “ой застогнав. ѕтах в≥дскочив, сердито забелькотавши, н≥би гн≥ваючись, що те, що здавалос¤ придатним до њж≥, було ще живе ≥ могло боронитис¤.  рилатий хижак умостивс¤ на б≥лому камен≥, що стирчав недалечко з п≥ску, ≥ заходивс¤ чистити п≥р'¤ великим гострим дзьобом. „ас в≥д часу в≥н погл¤дав на те, що стогнало. ѕтах мав терпець. ¬≥н чекав своЇњ години.
—онце звернуло з п≥вдн¤ ≥ поступово, без посп≥ху, почало хилитис¤ на зах≥д. Ѕ≥л¤ п≥дн≥жж¤ скель з'¤вилис¤ т≥н≥. ¬они повол≥ довшали, т¤глис¤ по п≥ску - немов скрадалис¤ до камен¤, де сид≥в птах. ’ижак стрепенувс¤, щось висварив, змахнувши крилами, ≥ переступив з ноги на ногу: нарешт≥ те, що стогнало, замовкло. ќтже, час. ѕтах, ¤к ≥ перше, п≥дступивс¤ ближче. јле тепер нац≥лив гострого дзьоба просто на рану в Ћаррин≥й голов≥.
«-за с≥роњ скел≥ вискочила ‘р≥да. ѕобачивши великого птаха, що зготувавс¤ до смертельного удару, пантера кинулас¤ вперед. —л≥дом за нею з-за скель виб≥гли Ћ≥на й ѕолдо.
ѕтах сполохавс¤, злет≥в, закружл¤в над берегом, забелькотав щось своЇю мовою, очевидно лаючи на вс≥ заставки тих, хто перебив йому бенкет, ≥ вз¤в курс на недалек≥ гори.
Ћ≥на й ѕолдо п≥дб≥гли до хлопц¤, край ¤кого вже сид≥ла ‘р≥да, ≥ побачили закривавлену рану. ƒ≥вчина стала навкол≥шки й поклала руки на голову Ћарр≥. «осередилас¤, почала наш≥птувати ¤к≥сь слова, ≥ кров спинилас¤, а рана стала набагато меншою.
- Ќе можу б≥льше, - знесилено опустила руки Ћ≥на.
«давалос¤, ще трохи, ≥ вона сама впаде поруч з Ћарр≥.
- Ќе журис¤, д≥вчинко, - заспокоњв њњ ѕолдо. - Ќайстрашн≥ше позаду, кров уже не йде. “епер ми все гарненько зав'¤жемо. ’лопець молодий, кр≥пкий, сам невдовз≥ одужаЇ.
ѕодерши свою полотн¤ну сорочку, мор¤к вправно забинтував юнаков≥ голову й прис≥в поруч. « обличч¤ Ћарр≥ поступово сплинула смертельна бл≥д≥сть. јле в≥н усе ще не повертавс¤ до пам'¤т≥. Ћ≥на згребла купу сухих водоростей, поклала Ћарр≥ п≥д голову й занепокоЇно спитала:
- ј де ж д≥дусь ≥ —напер? ћи вже ст≥льки пройшли берегом, ≥ н≥де н≥кого!
ѕолдо похнюпивс¤, уникаючи д≥вочого погл¤ду. як досв≥дчений мор¤к в≥н розум≥в, що за тепер≥шн≥х обставин спод≥ватис¤ можна лише на чудо. ¬ такому жахливому ураган≥, що споб≥г њхню команду, вц≥л≥ти було неможливо. “е, що вр¤тувалос¤ троЇ та ще пантера, - це вже чудо.
Ћарр≥ поворухнувс¤, розплющив оч≥. ”здр≥вши друз≥в, спробував п≥двестис¤, але т≥льки с≥в. ” голов≥ вже не паморочилось. “≥льки все т≥ло бол≥ло. “а в≥н переборов б≥ль ≥ слабко посм≥хнувс¤.
- яка рад≥сть бачити вас! - промовив. - ј де ‘≥мбо й —напер?
- ѕоки що ми њх не знайшли, - в≥дпов≥в ѕолдо й сп≥вчутливо гл¤нув на д≥вчину, що пильно вдивл¤лась у морську далеч≥нь.
Ќасилу зв≥вшись на ноги, Ћарр≥ роззирнувс¤ довкола.
- ÷≥каво, куди це нас закинуло? Ц спитавс¤ в≥н.
ћор¤к похмуро знизав плечима, голосно з≥тхнув ≥, зн≥чев?¤ перебираючи випол≥руван≥ хвил¤ми кам≥нц≥, п≥вголосом в≥дпов≥в:
- —хоже, що на ¤кийсь остр≥в...  оли корабель розламавс¤, ¤ намагавс¤ втриматись на вод≥. Ѕлискавка висв≥тила мен≥ Ћ≥ну й ‘р≥ду. ¬они трималис¤ за ¤кийсь корабельний уламок. јле хвил≥ не дали мен≥ д≥статис¤ њх. я плив, сам не знаючи куди, поки мене прибоЇм не викинуло на берег. як трохи вщухло, ¤ пом≥тив у вод≥ Ћ≥ну й ‘р≥ду ≥ допом≥г њм видобутись на сушу. ћи одразу кинулис¤ шукати вс≥х. ≤шли берегом довго, а в≥н усе завертав та завертав в один б≥к. «в≥дси ¤ й зрозум≥в, що це остр≥в. “ебе ось знайшли...
- ј ‘≥мбо ≥ —напер?
ќзирнувшись на д≥вчину, що сто¤ла по кол≥но у вод≥, ѕолдо з≥тхнув:
- ћала над≥¤...
–аптом пролунав рад≥сний вигук Ћ≥ни:
- ƒив≥тьс¤, там хтось пливе!
ћор¤к ≥ ‘р≥да скочили, наче њх п≥дкинуло, й поб≥гли до д≥вчини. Ћарр≥, хитаючись, поплентавс¤ за ними.
Ћ≥на склала долон≥ коло рота ≥ голосно загукала:
- ƒ≥-ду-сю! —на-а-пе-ре!
¬≥дпов≥д≥ не було. ƒалеко в≥д берега гойдавс¤ на хвил¤х лише темний предмет. ¬≥дстань до нього була чималенькою, тож важко було д≥брати, що воно таке.
Ќад≥¤ спалахнула в серц¤х людей. ”с≥ аж трусилис¤, чекаючи, коли хвил≥ п≥д≥пхнуть знах≥дку до берега. ѕолдо пильно придивл¤вс¤ до нењ, ≥ плеч≥ бувалого мор¤ка поступово почали хилитис¤ все нижче та нижче. ¬≥н скрушно похитав головою:
- “ам н≥кого немаЇ. ÷е все, що зосталос¤ в≥д нашого корабл¤...
”ламок повол≥ наближавс¤ до берега. Ќарешт≥, п≥дплив на м≥лке. ѕолдо зайшов у воду ≥ вит¤г його на п≥сок. ÷е був шмат палуби. Ќа н≥й, зачепившись т¤тивою за бронзовий гак, лежав лук ‘≥мбо, а до лука приплутавс¤ сагайдак ≥з к≥лькома стр≥лами.
ѕлеч≥ д≥вчини здригнулис¤. ¬она г≥рко заплакала:
- Ѕ≥долашний д≥дусь! ¬≥н геть не вм≥в плавати... Ќу, чого в≥н не залишивс¤ у рибальському селищ≥?!
Ћарр≥ й ѕолдо мовчки похилили голови. Ѕо й що могли сказати? ¬елике горе споб≥гло њх. «агинули т≥, з ким перейдено ст≥льки дор≥г та перебуто ст≥льки випробувань. ‘р≥да й соб≥ тужливо погл¤дала на хвил≥. ѓњ оч≥ засклилис¤ мало не людськими сл≥зьми.
Ќепом≥тно зайшов веч≥р ≥ запала н≥ч. ѕохолодн≥шало. ƒруз≥, скорботно припавши одне до одного, пос≥дали край берега. Ќе мали н≥ снаги, н≥ сили щось робити чи кудись ≥ти...
 оли перш≥ промен≥ сонц¤ розпорошили передсв≥танкову ≥млу, Ћ≥на п≥двелас¤.
- Ѕ≥льше спод≥ватис¤ з мор¤ нема чого. Ќам треба йти дал≥ ≥ виконати те, що судила дол¤.
-  уди ж саме йти? - спитав зажурено Ћарр≥. - ≤ де ми?
- ÷е остр≥в ѕровид≥нн¤. ћи майже там, де й мали бути. “реба т≥льки з≥йти в гори. ўось мен≥ каже, що саме там б?Ї джерело життЇдайноњ води.
- «в≥дки ти вир≥шила, що це остр≥в ѕровид≥нн¤?
ƒ≥вчина знизала плечима.
- я просто в≥дчуваю це. ј ще чую, що на нас чекають.
- ’то?
- Ќе знаю. јле добре т¤млю, що мусимо йти туди, - вказала Ћ≥на на гори, вершини ¤ких крились у клубоч≥нн≥ хмар.
ўо ж до г≥рського п≥дн≥жж¤, то його сповивало туманним серпанком, з-п≥д ¤кого то там, то там щось випиналос¤. ј за плечима подорожн≥х мирно-лаг≥дно плюскот≥ли соб≥ хвил≥, н≥би це й не вони недавнечко зат¤гли в безодню людськ≥ житт¤. ќбаб≥ч того м≥сц¤, де сто¤ли товариш≥, зд≥ймалис¤ бескидд¤ скель, а попереду, на в≥дстан≥, здавалос¤, к≥лькох годин ходи, височ≥ли гори - сувор≥ й неприступн≥.
«а минулу н≥ч Ћ≥на дуже зм≥нилас¤. « њњ личка злин¤ла дит¤ча посм≥шка. ќч≥ посерйозн≥шали, прозирали тугою. ÷е була вже не д≥вчинка, а доросла д≥вчина - запона неперебутнього гор¤ нал¤гла на њњ чоло. ¬она тримала в руках ту скриньку, ¤ку подарували жерц≥ ѕурпурового Ћотосу.
- як тоб≥ вдалос¤ не випустити з рук скриньки в такому шторм≥? Ц здивувавс¤ Ћарр≥. - ÷е ж просто чудо!
- ј ¤к тоб≥ пощастило меча зберегти?
- я й сам не знаю. ћене ¤к садануло по голов≥, то ¤ т≥льки тод≥ от¤мивс¤, ¤к ти мен≥ пам?¤ть повернула...
ƒ≥вчина п≥днесла скриньку догори. —он¤чний пром≥нь упав на покришку ≥ в≥дбивс¤ довгою золотавою ниткою аж до п≥дн≥жж¤ г≥р. Ќемов дорогу показував. “уди й рушили.
Ћ≥на йшла попереду, уважно пригл¤даючись до бескидд¤, що дедал≥ ближче зд≥ймалос¤ перед ними. “рохи л≥воруч, уже не в≥дчуваючи того пекучого болю в побитого хвил¤ми т≥л≥, ¤кий донедавна йому нав≥ть дихати не давав, в≥льно ступав Ћарр≥. …ого пов?¤зка на голов≥ б≥л≥ла, ¤к ореол. ѕоруч ≥шов ѕолдо з луком та сагайдаком у руках. ѕозад ус≥х - пантера, що намагалас¤ не пропустити жодного п≥дозр≥лого запаху.
Ћарр≥ не сходила з думки постать ‘≥мбо. јдже йому в≥н завд¤чував житт¤м. якби т≥Їњ холодноњ ноч≥ старий не вт¤гнув його до теплоњ хати та не догл¤нув, хлопцев≥ вже н≥коли б не довелос¤ бачити б≥лого св≥ту. ≤ рану на груд¤х старий разом з Ћ≥ною йому вил≥кував. ≤ пов≥рив йому та п≥шов разом з онукою з ним, уз¤вши чуже лихо за своЇ. ј тепер ось загинув ≥ сам... Ѕ≥долашна Ћ≥на! јдже вона сама-сам≥с≥нька на св≥т≥!
"Ќ≥кому њњ скривдити не дам! - пооб≥ц¤в соб≥ Ћарр≥. - Ўвидше сам накладу головою, ан≥ж допущу, щоб ≥з нею щось недобре сталос¤!"
Ќемов зачувши цю н≥му прис¤гу, Ћ≥на кинула на нього погл¤д, сповнений глибокоњ вд¤чност≥. “а Ћарр≥ не пом≥тив ц≥Їњ н≥жност≥. ¬≥н н≥¤к не м≥г примиритис¤ з думкою, що н≥ ‘≥мбо, н≥ —напера вже немаЇ. Ќе хот≥в у це в≥рити, хоч ≥ розум≥в, що над≥¤ на њхн≥й пор¤тунок, ¤к мовив ѕолдо, дуже мала.
—≥рий п≥сок шурхот≥в п≥д ногами та час в≥д часу долинали згори пересвари б≥лих птах≥в. ¬они вперто кружл¤ли над чужинц¤ми, що не знати й зв≥дки вдерлис¤ раптом у њхн≥ волод≥нн¤.
Ќезабаром, зам≥сть п≥ску, п≥д ногами простеливс¤ твердий грунт. ƒе-не-де почали трапл¤тис¤ жорстк≥, ¤к щетина, клаптики миршавоњ трави с≥ро-зеленкуватого кольору. ј дал≥ п≥д п≥дошвами зарип≥ли скалки гран≥тного др≥б'¤зку, ≥ Ћ≥на стала.
- ƒив≥тьс¤, - схвильовано проказала вона.
—ерпанок туману, що дос≥ приховував обриси г≥рського п≥дн≥жж¤, розв≥¤вс¤, ≥ перед очима подорожн≥х постало неймов≥рне видовище. “ут-таки, достоту за к≥лька крок≥в од них, просто ≥з земл≥ пнулис¤ вгору г≥гантськ≥ сходи, що сполучали, здавалос¤, два св≥ти - п≥дземний ≥ небесний. ќд велич≥ сход≥в ус≥м забило дух.  ожен сх≥дець у них ¤вл¤в собою довгу-довгу суц≥льну брилу гран≥ту, де могло в≥льно стати не менш ¤к п'¤тдес¤т чолов≥к. “а й високими були ц≥ сх≥дц≥ - вочевидь не на м≥рку звичайних людей.
- ƒостеменно дл¤ ¤кихось велетн≥в призначено, - вигукнув ѕолдо.
- ƒл¤ кого призначено, нам не знати, - мовив Ћарр≥. - јле що будували сходи справжн≥ велетн≥, то це вже таки так.
- я чую, що нам треба йти саме ними, - сказала Ћ≥на.
- јж на небо? - здивувавс¤ ѕолдо. - ћоже, пошукаЇмо ≥ншоњ дороги на гору?
- Ќ≥, - впевнено в≥дказала д≥вчина. - Ќам треба т≥льки сюди. “а й навр¤д чи знайдеш десь тут ≥ншу дорогу.
—правд≥, гори зус≥б≥ч зд≥ймалис¤ мало не пр¤мовисними ст≥нами. јн≥ найменшого виступу чи ¤коњсь шпарини не було видно на њхн≥й р≥вн≥й-р≥внесеньк≥й, н≥би вигладжен≥й, поверхн≥. ќчевидно, сходи були тут Їдиним шл¤хом на вершину.
- ’ай буде так, - пристав на Ћ≥нину гадку мор¤к. - як немаЇ ≥ншого, треба скористатис¤ з того, що Ї.
≤ першим подерс¤ на сх≥дець. «а ним рушили ≥нш≥.
¬иснажливе сходженн¤ на позахмарну вершину почалос¤. Ќайлегше було ‘р≥д≥. ¬она просто соб≥ плигала з≥ сх≥дц¤ на сх≥дець ≥ нагор≥ терпл¤че чекала друз≥в. Ћарр≥ й ѕолдо допомагали Ћ≥н≥, ¤к≥й було - через њњ невисокий зр≥ст - важче за вс≥х. јле д≥вчина трималас¤ мужньо. ∆одного разу не поскаржилас¤ на втому, хоч нав≥ть кремезний ѕолдо вже трохи на сил≥ п≥дупадав. “ак само, ¤к ≥ Ћарр≥. Ѕож кожному з них, ¤к-то мовитьс¤, доводилось працювати за двох. —першу один п≥дсаджував другого, а тод≥ той, кого п≥дсадили, т¤гнув товариша нагору за руку.
ѕодолавши першу сотню сх≥дц≥в, мусили хоч трохи перепочити. ѕолдо першим прис≥в на гладеньку каменюку, що не знати зв≥дки й уз¤лас¤ на сот≥й сходинц≥. Ћарр≥ й Ћ≥на, важко дихаючи, поприс≥дали до нього. ƒ≥вчина стомлено прихилилась до юнакового плеча, ≥ Ћарр≥ ¤кось дивно схвилювавс¤ од цього. ѕантера л¤гла до н≥г Ћ≥ни й н≥жно лизнула њњ в руку, н≥би до чогось запрошуючи.
- ѕ≥вжитт¤ п≥де на оц≥ сходи, - сердито буркнув ѕолдо, розтираючи зан≥м≥л≥ в≥д пост≥йноњ напруги ноги.
¬≥н подививс¤ на своњх стомлених супутник≥в ≥ подумав:
"¬они ж бо ще зовс≥м д≥ти. Ќащо њм так≥ випробуванн¤?! ј ¤к≥ виснажен≥ та зголодн≥л≥ Ц сам≥ к≥стки та шк≥ра залишилис¤. ѕопоњсти б њм чогось - оклигали б. “а де ж його того нањдку вз¤ти, ¤к усе п≥шло за водою, а поблизу нав≥ть паростка ¤когось не видно..."
÷¤ думка п≥дохотила мор¤ка до д≥њ, нав≥ть сили додала. ’от≥в був щось ≥з цього приводу сказати молодшим, та побачив, що вони, притулившись одне до одного, задр≥мали. ¬≥н тихесенько п≥дв≥вс¤, схопив лука ≥з сагайдаком ≥ самотужки подерс¤ вгору. ‘р≥да зац≥кавлено подалас¤ за ним.
ќд≥йшовши на к≥лька сх≥дц≥в, щоб не побудити друз≥в, мор¤к наклав стр≥лу на т¤тиву й заходивс¤ уважно стежити за б≥лими птахами, ¤к≥ весь час кружл¤ли в неб≥. ƒосить високо. “а ось один з них спустивс¤ нижче, - ≥ мор¤к, нав≥ть не дуже й ц≥л¤чись, пустив стр≥лу. “алан усм≥хнувс¤ до нього. ѕ≥дбитий птах почав падати. јле ¤кби не метка ‘р≥да, то в≥н м≥г би впасти й поза сходи. ¬ останню мить пантера блискавкою скочила вгору ≥ перечепила пазур¤ми здобич.
- Ќу от, п≥вд≥ла маЇмо! - буркнув ѕолдо й заходивс¤ згортати с¤ке-таке см≥тт¤чко з≥ сх≥дц¤, виколупувати с≥ренький сухий мох ≥з закапелк≥в, видирати сух≥ билинки ≥з закрайк≥в.
 оли назбиралас¤ такого др≥б'¤зку чималенька купка, розглед≥вс¤ за чимось сол≥дн≥шим до ватри. јле де було його брати? “е, до чого зм≥г з≥ сх≥дц¤ дот¤гнутис¤, вже повискубував. –валос¤ легко: миршав≥ кущики, що росли подекуди, здавалос¤, з голоњ скел≥, виверталис¤ з кор≥нн¤м.
ѕот≥м ѕолдо вз¤вс¤ добувати вогню.
 рем≥нц¤ наглед≥в - чимало такого добра було навкруги. —кинув з≥ стр≥ли крицевого наконечника - чим не кресало? ќт т≥льки де вз¤ти губки? —пробував зам≥сть нењ скористатис¤ з моху. Ќ≥чого не вийшло. ћох кришивс¤, розсипавс¤ в пальц¤х на порох. ≤скра, ск≥льки не кресав, його не бралас¤.
"ƒоведетьс¤ д≥д≥вським способом", - подумав ѕолдо.
¬идлубавши наконечником заглибинку в одн≥й ≥з найгрубших та сухих г≥лл¤к, к≥нц≥ ¤коњ попритис кол≥ньми до камен¤, ѕолдо вклав у д≥рку безголову стр≥лу, затис њњ м≥ж долон¤ми ≥ швидко-швидко затер ними, надаючи стрел≥ оберт≥в. “ер аж упр≥в, поки не запахло гор≥лим. ћерщ≥й нагорнув на те м≥сце моху та сухоњ трави ≥ ще швидше затер долон¤ми. «а ¤кийсь час ≥з-п≥д моху пот¤глас¤ тонюс≥нька ц≥вочка диму, в≥н зажевр≥в. ѕолдо досипав ще моху, додаючи тому, що жевр≥ло, сили своњм подихом. Ѕлиснуло ¤зичком полум'¤. ћор¤к докидав тоненьких сухих г≥лл¤чок. ¬они зайн¤лис¤. ƒоклав до них грубших, а дал≥ й окоренк≥в - ватра жила.
Ќастала черга птаха. ѕолдо обскуб його ≥ вичистив, пошкодував, що бракуЇ сол≥, ≥ насадив на стр≥лу. ”се це приладнав до п≥дп≥рок, наставлених обаб≥ч вогню, ≥ почав стежити, щоб здобич добре смажилась, але не пригор≥ла.
јромат розбудив Ћарр≥. ѕрокинулась ≥ Ћ≥на.
- јгов! ¬и вже не спите? Ц гукнув до них ѕолдо. - ’од≥ть сюди! ћаЇмо поживок!
ѕевно, що дв≥чи кликати н≥ког не довелос¤. ƒе т≥льки й сила вз¤лас¤, щоб так швидко подолати дес¤ток сх≥дц≥в та п≥дб≥гти до ватри.
- ѕолдо, ти, мабуть, чар≥вник! - вигукнув Ћарр≥.
- “а ще й добрий, - додала Ћ≥на ≥ перепитала: - ј зв≥дки ж тут вогонь ≥ печен¤ уз¤лис¤?
- “а так... було д≥лоЕ - зн≥тивс¤ ѕолдо, ховаючи вкрит≥ пухир¤ми долон≥ за спину.
Ћ≥на це пом≥тила ≥ стривожилас¤:
- ўо в тебе з руками?
- ƒр≥бниц≥Е
- ѕокажи-но своњ долон≥!
ƒ≥вчина аж скрикнула, побачивши, що затверд≥л≥ матроськ≥ долон≥, зн¤лис¤ пухир¤ми. Ћ≥на накрила њх своњми руками й зосередилась. «а ¤кусь часинку зн¤ла, ≥ ѕолдо зан≥м≥в з подиву: в≥д пухир≥в не лишилос¤ й сл≥ду.
- ќтакоњ! - вигукнув в≥н ≥ погл¤нув на ватру, де вже доходила печен¤. - «араз ус≥ нањмос¤.
ѕтах був таки величеньким, ≥ кожному припало по добр¤чому шматку. ‘р≥да першою впоралас¤ з≥ своњм ≥ прост¤глас¤ край ватри. ѕопоњли ≥ люди, щиро д¤куючи вдалому мисливцю та ще й вправному кухарев≥.
ѓжа додала друз¤м сили, ≥ вони тепер набагато жвав≥ше подерлись угору. „ас в≥д часу перед њхн≥ми очима поставали предивн≥ видовиська. Ћ≥воруч, зокрема, завважили обриси ¤кихось велетенських буд≥вель, що виходили просто з≥ скел≥. «далос¤, що т≥ башти ≥ ст≥ни холодними провалл¤ми своњх в≥кон-очей вороже погл¤дають на чужинц≥в. ћинаючи њх, подорожн≥ почували себе дуже незатишно. “рохи вище, праворуч од сход≥в, побачили вони викарбуван≥ на гладесеньк≥й, ¤к скло, пр¤мовисн≥й скел≥ письмена, що заввишки в к≥лька раз≥в переважали людину. ’от≥ли були й прочитати њх, та не добрали розуму: дуже старовинне письмо, - такого Ћарр≥ ≥ в багатющ≥й  ам≥ллов≥й б≥бл≥отец≥ не подибував. ћабуть, це лишили по соб≥ згадку таЇмнич≥ мешканц≥ нетутешнього св≥ту, справжн≥ г≥ганти.
ѕонад письменами проступило зображенн¤ дивовижного зв≥ра - видовженого, лапатого, пазуристого, з могутн≥ми крильми на горбаст≥й спин≥. ∆ахлива ошк≥рена паща погрожувала сходам, а двоЇ глибоко вгрузлих у морду очей наливалис¤ проти сонц¤ жовтогар¤чим зблиском.
- ћен≥ здаЇтьс¤, - сказала Ћ≥на, - що це зображенн¤ дракона. Ќевже вони й справд≥ жили колись на св≥т≥?
- ј чом би й н≥? - в≥дгукнувс¤ Ћарр≥. - якщо Ї на св≥т≥ чаклуни та њхн≥ огидн≥ виплоди в постат≥ мурлог≥в - ми ж бо њх на власн≥ оч≥ бачили, - то ц≥лком може статис¤, що десь живуть ≥ так≥ зв≥р≥.
ѕолдо бо¤зко подививс¤ на зображенн¤ й промимрив:
- —под≥ваюсь, на цьому остров≥ таких зв≥р≥в немаЇ. ƒуже не хот≥лос¤ б ≥з ними здибатис¤...
”раз десь ≥згори пролунало жаске рев≥нн¤, що поступово переходило в сумовите завиванн¤. ѕодорожн≥ здригнулис¤, стали. ‘р≥да вишк≥рила ≥кла й погл¤нула на хмари, що клубочились угор≥ й прикривали собою сходи. «апала тиша. ¬с≥ занепокоЇно чекали, чи не зареве щось ≥знову. “а безгом≥нн¤ порушило лише к≥лька кам≥нц≥в, що скотилис¤ згори до н≥г подорожн≥х.
ѕолдо не витримав:
- ўо воно було?
- —хоже на гук ¤когось величезного зв≥ра, - озвалас¤ Ћ≥на. - ћоже, дракон кричав. ј може, ¤кесь чаклунство...
Ћарр≥ подививс¤ на перстень. Ќ≥, в≥н не був спок≥йним.  ам≥нь трохи наливс¤ св≥тлом, але не темним полум?¤м, ¤к колись, а ¤сним. ÷е не було св≥т≥нн¤м, що попереджувало про небезпеку, ≥ Ћарр≥ з легким серцем промовив:
- «даЇтьс¤, чорноњ маг≥њ попереду нема. јле щось незвичайне ЇЕ
- ј може, то десь осиписьком у горах прогуркот≥ло та завиванн¤м у скел¤х в≥длунилос¤? ј може просто гр≥м прогрим≥в та знов-таки межи скел¤ми в≥длунн¤м п≥шов? - н≥би самому соб≥ на вт≥ху припустив ѕолдо.
- Ќ≥. я в≥дчула, що то давало про себе знати щось живе. Ѕув у тому гуков≥ ≥ б≥ль, ≥ в≥дчай.
Ћ≥на погл¤нула на друз≥в ≥ додала:
- јле хай там ¤к, а мусимо йти дал≥! Ќа нас чекають.
≤ вони йшли крок за кроком, до п≥зньоњ ноч≥. ћало не навпомацки долали сх≥дець по сх≥дцев≥, аж поки не попадали з н≥г та не поснули на теплому ще в≥д денного сонц¤ кам≥нн≥.
* * *
ƒругого дн¤ надвеч≥р заг≥н п≥дступивс¤ до густоњ ст≥ни хмар ≥ зайшов у нењ. Ќа диво, тут було не так темно, ¤к гадалос¤. Ѕ≥л¤стий туман оступав њх зус≥б≥ч, але на в≥дстан≥ к≥лькох метр≥в давав змогу щось розглед≥ти. ѕодолавши ще дес¤тк≥в зо три сх≥дц≥в, подорожн≥ опинились на широкому р≥вному прискалку. Ћ≥воруч в≥н прил¤гав до пр¤мовисноњ гран≥тноњ скел≥, праворуч уривавс¤ провалл¤м, а попереду темн≥ла ¤кась вертикальна пл¤ма. ѕ≥дступили ближче - пл¤ма обернулас¤ на вх≥д до великоњ печери. ѕо обидва його боки сто¤ли бронзов≥ стовпи, теж укрит≥ загадковими письменами.
« глибини долинув чистий, не спотворений жодним в≥длунн¤м, мелод≥йний голос:
- «аходьте, прибульц≥ з далеких крањв. я вже давно чекаю на вас!
ѕолдо подавс¤ назад, ‘р≥да припала до земл≥, н≥би зготувалась до стрибка, а Ћарр≥ стиснув рук≥в?¤ меча. ѕроте Ћ≥на лаг≥дно повела рукою:
- Ќе б≥йтес¤! “ут нам н≥чого не загрожуЇ - ¤ цього певна.
- ћаЇш рац≥ю! Ц долинуло з печери. - “ут жодному з вас справд≥ н≥чого не загрожуЇ. ¬и з≥йшли на гору «абутт¤ ≥ стоњте перед входом до печери ƒол≥. “о ж зайд≥ть ≥ д≥знайтес¤ про те, що доконечне хочете знати!
Ќесм≥ливо ступаючи на вкриту м?¤ким мохом , ¤к пухнастим килимом, п≥длогу, друз≥ зайшли до печери. Ќ≥де не було видно н≥чого з того, що могло б давати св≥тло, все ж високе гран≥тне склеп≥нн¤ не було темним. ўось ос¤вало й ц≥лу печеру. ¬она була р≥вною - не зд≥ймалас¤ вгору та не спускалас¤ вниз, - але не пр¤мою: весь час плавною дугою заверталас¤ ≥ все в один б≥к.
"ќчевидно, йде сп≥раллю, - зм≥ркував Ћарр≥. - „и не до центру гори?"
Ѕоков≥ ст≥ни печери р¤сн≥ли безл≥ччю невеличких заглибин, де сид≥ли ¤к≥сь пульсуюч≥, молочноњ б≥лизни кокони. ¬они й розливали р≥вне, однаковоњ сили, св≥тло, що ос¤вало нав≥ть високе склеп≥нн¤. —ам≥ кокони були неоднаков≥. ќдн≥ невеличк≥, завб≥льшки ¤к голубине ¤йце, друг≥ б≥льш≥, трет≥ с¤гали розм≥ром дин≥. ј подеколи трапл¤лис¤ й так≥, що ледве влазили до своњх н≥ш.
«ачарован≥ такою препишною св≥тл¤ною мозањкою, друз≥ ледве дихаючи ступали вздовж ст≥н. Ќ≥хто не мовив ан≥ слова. Ќав≥ть легеньке з≥тханн¤ посилювалось мало не до гуку в лунких коридорах, що ставали дедал≥ крут≥шими у своњх закрутах. “ож останн≥й, найкрут≥ший ≥з цих закрут≥в, минали вже геть затамувавши подих. ≤ тут перед очима постав величезний зал, ос¤йна бан¤ ¤кого зд≥ймалас¤ в неос¤жну височ≥нь. ѕосеред залу росло по-царському вельможне зелене дерево з≥ сн≥жно-б≥лим стовбуром. ј на одн≥й з його розлогих г≥лл¤к сид≥ла просто таки неймов≥рна ≥стота: птах - не птах, ж≥нка - не ж≥нка. √олова й груди - ж≥ноч≥, все ≥нше - ¤к у величезного птаха.
- ’од≥ть ближче!
Ћарр≥ з Ћ≥ною ≥ ѕолдо п≥дступилис¤. ‘р≥да завмерла на м≥сц≥.
- я - жриц¤ —в≥чада ∆итт¤. ўо ви хочете знати?
Ћарр≥ здивовано пом≥тив, що жриц¤, звертаючись до них, сама дивилас¤ вб≥к геть порожн≥м погл¤дом.
"“а ж вона сл≥па!" - здогадавс¤ юнак.
- “ак, моњ оч≥ справд≥ н≥чого не бачать, - мовила жриц¤, н≥би прочитавши його думку. - јле ¤ бачу вас ус≥х ≥ншим, своњм зором. ѕрироди його ви не зможете збагнути, та й не треба цього вам, бо такий з≥р надзвичайно важким т¤гарем нал¤гаЇ на душу того, хто б забажав його мати...
∆≥нка-птах поворухнулас¤ й обернулась головою до Ћарр≥, неначе й справд≥ бачила його.
- —кажи, прибульче з ≥ншого св≥ту, про що б ти хот≥в дов≥датись од мене?
- „и м≥г би ¤ знати свою долю?
- Ќ≥, юначе. “во¤ дол¤, ¤к ≥ дол¤ твого зв≥ра, поза моњм зором. ” печер≥ Ї лише дол≥ тих, хто живе у цьому св≥т≥. ¬они в н≥шах, повз ¤к≥ ви проходили...
- јле до чого мен≥ сл≥д готуватис¤ в найближчому майбутньому? ѕорадь, прошу тебе.
- √аразд. я можу тоб≥ розпов≥сти, де лежить те, по що ти прийшов сюди. « ц≥Їњ печери Ї вих≥д, що провадить до ƒолини джерел. јле щоб дос¤гти њњ, тоб≥ доведетьс¤ зазнати трьох випробувань. я не маю права сказати, що це за випробуванн¤.., - жриц¤ замислилас¤ й додала: - јле ¤ можу попередити тебе, де саме вони на тебе чигають. ѕерше - на перевал≥. ƒруге - в ущелин≥ —≥рих т≥ней - ¤к д≥станешс¤ туди, сам знатимеш, чого вона так зветьс¤. ј третЇ випробуванн¤ п≥дстерегаЇ тебе вже в сам≥й ƒолин≥ джерел.
∆риц¤ на мить замовкла, а по тому сказала:
- ƒол¤ твого зв≥ра така сама, ¤к ≥ тво¤. ¬и нерозривно пов?¤зан≥ з ним одн≥Їю ниткою житт¤. ўо станетьс¤ з тобою, те буде ≥ з ним!
‘р≥да, зачувши це, в≥ддано подивилась на товариша. ј в≥н низько вклонивс¤:
-  расно д¤кую тоб≥, жрице —в≥чада ∆итт¤.
∆риц¤ обернулас¤ до ѕолдо:
- „и не хот≥в би ти, мор¤че, знати свою долю? “и з тутешнього св≥ту, ≥ ¤ можу випов≥сти њњ.
ѕолдо на мить замисливс¤ ≥ р≥шуче труснув головою:
- Ќ≥! “ой, хто знатиме все наперед, може зробитис¤ слабким ≥ втратити смак до житт¤. я п≥ду з друз¤ми до к≥нц¤, ≥ хай њхн¤ дол¤ стане моЇю!
- ћушу визнати, - схвально промовила жриц¤, - що це мудра в≥дпов≥дь, г≥дна справжнього мужа!
ƒал≥ вона звернулась до д≥вчини:
- ј тоб≥, юна мавко? „и не хот≥лос¤ б ≥ тоб≥ про щось дов≥датись?
Ћ≥на порвалас¤ була спитати про ‘≥мбо ≥ —напера, але в останню мить передумала. ѕоки вона не знала достоту про њхню загибель, жевр≥ла ще над≥¤. “ому т≥льки вишептала благально:
- я хочу побачити своњх батьк≥в...
- ўо ж, п≥д≥йди до ст≥ни. “≥Їњ, що по л≥ву руку од тебе...
Ћ≥на повол≥, наче ув≥ сн≥, п≥дступила до гладкоњ чорноњ поверхн≥. ƒесь аж у сам≥с≥ньк≥й њњ глибин≥ за¤скр≥ла руб≥нова ц¤тка. ¬она почала б≥льшати, розгор¤тис¤, а чорна лискуча поверхн¤ скаламутилась, потьм¤н≥ла.  оли ж це туманне марево зникло, Ћ≥на побачила похмуре п≥дземелл¤. ¬елик≥ смолоскипи, репаючись ¤зиками курного полум?¤, с¤к-так осв≥тлювали довг≥ покручен≥ коридори ≥з загратованими н≥шами. ¬ одн≥й з них, прикут≥ зал≥зними ланцюгами до протилежних ст≥н, сид≥ли чолов≥к ≥ ж≥нка. ѓхн≥ вимучен≥ обличч¤ виказували ц≥лу гаму невимовних страждань.
Ћ≥на прост¤гла до ст≥ни руки:
- ћамусю! “атоньку!
∆≥нка стр≥пнулас¤, повела головою. «давалось, вона гл¤нула в сам≥с≥ньку глиб≥нь доньчиних очей. ѓњ губи зворухнулис¤, наче вимовл¤ючи ¤кесь слово. јле в ту саму мить зображенн¤ скаламутн≥ло. —т≥на п≥шла хвил¤ми й розгладилас¤. ¬се зникло. “≥льки чорна поверхн¤ лисн≥ла, ¤к ≥ лисн≥ла доти.
–аптом щось загупало, загуркотало. ѕ≥д ногами прибульц≥в здригнулась п≥длога. —т≥на поповзла вгору, в≥дтулюючи темний прох≥д.
- ’од≥ть! - звел≥ла жриц¤. - —тупайте на шл¤х своЇњ дол≥!

—јЌƒ≈–

Ѕ≥ле кор≥нн¤ звисало з≥ стел≥ невисокоњ вологоњ печери, мало не с¤гаючи людських гол≥в. „исленн≥ шпарини сочилис¤ водою. ¬она спливала нер≥вними ст≥нами на п≥длогу й утворювала пл≥сн¤в≥ калюж≥. ѕотурбован≥ кажани метушилис¤ у своњх закамарках. ј заг≥н мандр≥вник≥в усе бр≥в та бр≥в звивистим проходом.
≤ тут ¤сною пл¤мою далеко попереду дав про себе знати вих≥д на б≥лий св≥т. «аг≥н наддав ходи. ўе трохи - ≥ вс≥, мружачись, вийшли на велику кам?¤ну платформу, затоплену сон¤чним с¤йвом. « ус≥х бок≥в цей пом≥ст обступали г≥рськ≥ ущелини, що здавались бездонними, лише позаду височ≥ла пр¤мовисна скел¤, з ¤коњ щойно повиходили друз≥. ѕролунав скрег≥т. «доровенна гран≥тна брила посунулас¤ вниз ≥ затулила вих≥д з печери. «а к≥лька секунд в≥д нього не зосталос¤ й сл≥ду.
-  уди ж нам дал≥? - подав голос ѕолдо. - ƒовкруж сам≥ провалл¤.
- “реба уважно розглед≥тис¤, - сказав Ћарр≥, прикриваючи долонею оч≥ в≥д ¤скравого сонц¤. - ƒесь таки маЇ тут бути ¤ка-небудь стежинаЕ
“им часом, обнишпоривши вже вс≥ закапелки, ‘р≥да сто¤ла на найдальшому окрайц≥ помосту й тихенько гарчала, н≥би кликала вс≥х до себе. Ћарр≥ п≥дскочив першим ≥ побачив, що поза скел¤стим виступом т¤гнетьс¤ щось под≥бне до стежини, ¤ка нешироким карнизом опер≥зуЇ гору ≥ зникаЇ за ще одним кам?¤ним виступом.
- ’од≥ть сюди! - покликав хлопець.
ѕолдо недов≥рливо гл¤нув у б≥к, куди показував Ћарр≥:
- Ќевже оцим краЇчком доведетьс¤ ≥ти?
÷е таки достоту був вузесенький окраЇць, що туливс¤ до пр¤мовисноњ скел≥. ѕересуватис¤ ним можна було лише по одному, та й то боком. ¬≥д окрайц¤ вниз, ск≥льки оком с¤гнути, позубленими урвищами спадав крутий схил у безодню, ¤к≥й ≥ к≥нц¤ не було видно.
- —кидаЇтьс¤ на те, що ≥ншоњ дороги не маЇмо, - промовив Ћарр≥ ¤кнайбадьор≥шим голосом. - я п≥ду першим. ј ви за мною. “≥льки обережно переставл¤йте ноги та широко розкиньте руки. Ќу, гайда!
ѕроте першою на стежину скочила ‘р≥да.
- √аразд, хай першою ≥де ‘р≥да, - погодивс¤ Ћарр≥. -  ращого за нењ розв≥дника, мабуть, у ц≥лому св≥т≥ немаЇ.
‘р≥да п≥д≥бгала хвоста й сторожко задр≥бот≥ла стежкою. Ћарр≥, поправивши меча, посунув за нею, одн≥Їю рукою ч≥пл¤ючись за крањ розколин, що де-не-де видн≥лис¤ у т≥л≥ гори, а другою тримаючи за руку Ћ≥ну.
ѕолдо ще раз погл¤нув униз, щось соб≥ розм≥ркував, перечепив з плеча на шию сагайдак з луком ≥ стр≥лами, поправив усе це на груд¤х ≥ став плечима до ст≥ни. “ак пот≥м ≥ побочкував уперед, припавши спиною до чогось, що здавалось над≥йн≥шим, ан≥ж те, що чув п≥д ногами.
ƒр≥бн≥ кам≥нц≥ зривалис¤ з-п≥д н≥г мор¤ка та лет≥ли кудись униз - часом лише долинали до вух ледве чутн≥ њхн≥ удари об схили. —ердитий в≥тер наскакував поривами, силкуючись поодривати см≥ливц≥в од кам?¤ноњ ст≥ни та поскидати в безодню. ¬≥н дмухав то з одного боку, то з другого, шпурл¤в пилюкою та кам?¤ним др≥б?¤зком у в≥ч≥. јле люди рухались.
—тежка тим часом круто завернула за виступ. Ћарр≥ схопивс¤ за нього, переступив ногами, став на тверде й пот¤гнув Ћ≥ну за руку, мовл¤в, ходи сюди. ¬же ступивши на поклик, д≥вчина в≥дчула, ¤к з-п≥д њњ н≥г т≥каЇ опора. « глухим шурхотом шмат стежини посунув униз, збиваючи хмару пилюки.
- “римайс¤! - гукнув Ћарр≥, щосили т¤гнучи Ћ≥ну до себе.
ƒ≥вчина нав≥ть не скрикнула, повиснувши на його руц≥. Ћише побл≥дла з перел¤ку. ƒопомогла глибока розколина в скел≥. ¬чепившись за нењ одн≥Їю рукою, Ћарр≥ другою таки вт¤гнув Ћ≥ну поза виступ, де сто¤в сам. √≥рше було з ѕолдо, ¤кий завмер на сам≥с≥нькому краЇчку обвалу, що, здавалось, од найменшого поруху теж гуне вниз.
- ўо ж д≥¤ти? - зойкнула Ћ≥на.
- Ќ≥чого, - в≥дпов≥в ѕолдо. - я п≥ду назад ≥ пошукаю ≥ншоњ стежки.
≤ тут щось заревло - так, ¤к подорожн≥ вже одного разу чули. “≥льки набагато ближче. √учною луною перекотивс¤ гурк≥т пом≥ж скел¤ми. «гори посипало п≥ском, кам?¤ним др≥б?¤зком, а дал≥ почали падати один за одним щораз б≥льш≥ каменюки... «лет≥ла хмара пилу, ≥ ц≥ла лавина кам≥н¤чч¤ гунуло в провалл¤, зм≥таючи все на своЇму шл¤ху.
Ћ≥на , Ћарр≥ ≥ ‘р≥да втиснулись у скелю. Ќевеличкий виступ над њхн≥ми головами пор¤тував мандр≥вникам житт¤. ѕолдо теж д≥став од нього захисток.
 ам?¤ний водопад промчав схилом, лишивши по соб≥ непрогл¤дну зав≥су пилу, ¤кий ос≥дав, повол≥ сповзаючи вниз. як трохи про¤сн≥ло, друз≥ побачили, що вс≥ жив≥ й ц≥л≥. ≤ страшенно зрад≥ли.
- ј погл¤ньте лишень сюди! - вигукнув ѕолдо, вказуючи на м≥сце, де обвалилас¤ стежка.
 ам?¤на лавина вибила в ст≥н≥ к≥лька заглибин. Ќими в≥н ≥ перебравс¤ до товариш≥в.
- √ух! - полегшено видихнув мор¤к. - Ќарешт≥, ми знову в гурт≥... јле що ж воно отак реве, хот≥лос¤ б знати?
- Ќе можу дот¤мити, - озвалас¤ Ћ≥на. - Ќ≥¤к не щастить схопити хоч уривок думки ц≥Їњ ≥стоти. “реба п≥д≥йти ближче.
- √адаю, що н≥чого доброго з такоњ зустр≥ч≥ не будеЕ - з сумн≥вом пробурмот≥в ѕолдо.
Ћарр≥ уважно прислухавс¤, але все навкруги наче було тихо ≥ спок≥йно.
- я би там не було, а ≥ншоњ дороги тут нема. Ц промовив в≥н. Ц “о ж ход≥мо уперед. ўо буде, те й буде!
„ерез к≥лька виступ≥в стежка почала ширшати. —тупати стало набагато легше - вже не боком, а р≥вно. ƒруз≥ наддали ходи.
Ќезабаром наблизились до перевалу. —тежка до нього перетворилас¤ вже на геть не вузьку дорогу, обаб≥ч ¤коњ, мов сторожа, стрим≥ли висок≥ каменюки.
- ÷≥каво, що ж то за випробуванн¤ чекаЇ нас на перевал≥? ѕам?¤таЇте, ¤к жриц¤ казала? - звернувс¤ ѕолдо до вс≥х, а дал≥ промимрив сам до себе: - ќх, ≥ не люблю ¤ вс¤ких пророкувань та в≥щувань!  раще живи соб≥, ¤к живетьс¤, - ¤к-от у нашому селищ≥...
- ј це що таке? - вигукнула Ћ≥на, перебиваючи йому балачку.
- ƒе?
- ќтам-о, попереду.
 руг одн≥Їњ з найб≥льших кам?¤них брил, що височ≥ли поблизу, хтось обмотав грубелезний ≥ржавий ланцюг.  ожна ланка в ньому була завб≥льшки, ¤к людина.
ќце так! - став, ¤к укопаний, Ћарр≥. - якими ж мали бути ковал≥, що отаке викували?!
- ј мене б≥льше ц≥кавить, на кого оце бескидд¤ викувано, - похмуро зауважив ѕолдо.
‘р≥да вс¤ настовбурчилась, глухо загарчала.
Ћанцюг дзеленькнув, заворушивс¤, ≥ з-понад брили виткнулас¤ голова, ¤ку вони бачили на зображенн≥ дракона.
ƒруз≥ жаско ступнули назад. ”хопивши, ¤ку мали, зброю, Ћарр≥ й ѕолдо прикрили собою Ћ≥ну. ‘р≥да припала до земл≥. ¬с≥ завмерли, чекаючи нападу.
јле дракон пов≥вс¤ ¤кось дивно. «агарчав, та не кинувс¤ на людей, ¤к вони того спод≥валис¤. Ќатом≥сть повол≥ поклав голову на брилу, й оч≥ йому зайшли тугою. ¬≥н глухо пробурчав:
- «абирайтес¤ туди, зв≥дки прийшли!
Ћарр≥ аж дух забило з подиву, слова не м≥г мовити. ¬иручив ѕолдо:
- „ого ж бо це ми маЇмо забиратис¤?
- Ѕо тут проходу немаЇ.
- як-то немаЇ, коли Ї?! ќзьдечки ж дорога!
- ƒорога Ї, а проходу нема!
- як же воно так? - скип≥в ѕолдо, геть забувши, що хвилину тому йому аж в груд¤х хололо в≥д страху. -  уди ж в≥н под≥вс¤?
- Ќ≥куди. ѕросто перепинено.
- ≤ хто ж це перепинив?
- я! ≤ год≥ вже з≥ мною сперечатис¤!  раще йд≥ть соб≥ зв≥дси, поки ¤ вс≥х вас не проковтнув! ќсь розгн≥ваюсь ≥ враз поковтаю!
ѕоки точилас¤ ц¤ дивна суперечка, Ћарр≥ заклопотано мовив до Ћ≥ни:
- якийсь в≥н не такий. „удний. ѕересварюЇтьс¤ з ѕолдо, ¤к перекупка... ’≥ба це дракон?
- ј ти вже десь бачивс¤ з драконами?
- Ќ≥.., - розгубивс¤ юнак.
- “ож зв≥дки можеш знати, ¤к≥ вони Ї?
- Ќу... вс¤к≥ легенди, перекази...
- ÷е ще н≥чого не означаЇ.
Ћ≥на см≥ливо ступила вперед, мало не до самоњ жахливоњ морди. “а не без ц≥кавост≥ вилупилась на нењ.
- —каж≥ть, коли ласка, ви справд≥ дракон? - гречно спитала д≥вчина.
- јбо що? ’тось тут не в≥рить?
ѕролунав гурк≥т, бр¤зк≥т, тр≥ск - ≥ над к≥лькома кам?¤ними брилами зн¤лос¤ довжелезне т≥ло, вкрите бронзовою лускою. ƒвоЇ могутн≥х крил гучно л¤снули над ним, на мить заступивши сонце.
- Ќу, впевнилис¤?!
- ќго-го!!! - т≥льки й спром≥гс¤ мовити Ћарр≥. ј ѕолдо так ≥ завмер ≥з розз¤вленим ротом.
- „ом же ви не проковтнули нас? - усе так само гречно допитувалась Ћ≥на.
- “а.., - збентежено ос≥даючи пом≥ж брилами, з≥знавс¤ дракон, - я ж н≥коли н≥кого з людей не њв ≥ не хочу! ¬они ж мають розум! «а це мене й покарано. ѕосадовили ось на цеп ≥ звел≥ли стерегти перевал та не пускати н≥кого на стежку.
- ’то ж це таке вчинив?
- ѕрадавн≥й ѕравитель ƒракон¤чих г≥р. —амого його вже, мабуть, ≥ на св≥т≥ немаЇ, а ¤ от сиджу тут, прикутий до трекл¤тоњ гори. як воно вже мен≥ остогидло та ув≥рилось за тис¤чу л≥т!..
- ј де т≥ ƒракон¤ч≥ гори? ƒалеко зв≥дси? - поц≥кавивс¤ ѕолдо. - „огось ¤ й не чував про так≥.
- ќ! ƒракон¤ч≥ гори.., - замр≥¤но примружив оч≥ мовець. - ¬они там, за океаном. ѕрозор≥ кришталев≥ водограњ, запашн≥ долини, сн≥жно-б≥л≥ вершини г≥р, на ¤ких лаг≥дно спочивають дощов≥ хмари... ќ! ƒракон¤ч≥ гори там, де м≥й св≥т, мо¤ батьк≥вщина...
Ћ≥на жал≥сно гл¤нула на нього:
- „ом же ви не урвалис¤ та не полинули за океан? ћаЇте ж так≥ могутн≥ крила...
ƒракон знову завовтузивс¤ ≥ раптом випалив:
- Ќе можу ¤ зв≥р¤тис¤ тому, хто звертаЇтьс¤ до мене на "ви"!  личе мене драконом, а не на ≥м?¤...
- ўо ж, ласкаво прошу. ћене звати Ћ≥на, - чемно в≥дрекомендувалас¤ д≥вчина. - ј це ось моњ товариш≥ - Ћарр≥, ѕолдо ≥ ‘р≥да. ј ¤к маЇмо звати тебе?
- —андер, - с¤йнув посм≥шкою дракон ≥ ставс¤ раптом таким симпатичним ≥ н≥трохи не страшним. - “и назвала оцю чорну к≥шку своњм товаришем. ÷е правда?
- ѕевно, що так. ј що в цьому незвичайного?
- ќтже, ти й з≥ мною могла б потоваришувати?
- ј чом би й н≥?
- ј твоњ друз≥?
- ≤ вони могли б стати тоб≥ за друз≥в. ћи прихильн≥ до вс≥х, хто не зичить нам зла.
ƒракон раптом зажурено схилив голову ≥ провинним голосом проказав:
- јле ¤ однаково не можу пропустити вас у долину. як-то ¤ це зроблю, то зостанус¤ тут до скону ≥ вже без найменшоњ над≥њ на визволенн¤.
- —андере! - втрутивс¤ до розмови Ћарр≥. ј чому б тоб≥ просто не порвати ланцюга оце зараз та не полет≥ти на волю, до р≥дного свого св≥ту - х≥ба б тебе хтось наздогнав?
- Ќ≥, не наздогнав би. јле цепу порвати несила.
- „ому? Ќевже в≥н дл¤ тебе, такого дужого та здоровенного зам≥чний? …ого ж уже й ≥ржа поточила.
- –≥ч не в м≥цност≥, а в тому, що на цеп накладено закл¤тт¤.
- ≤ немаЇ на це жодноњ ради?
- –ада Ї. ¬ моЇму св≥т≥ ¤ чував, що закл¤того ланцюга можна перебити Ќебесним каменем. јле ск≥льки ¤ тут не сиджу, жодного разу сюди н≥чого такого з неба не впалоЕ
- —тривай-но, - Ћарр≥ п≥дступив до ланцюга, уважно його огл¤нув ≥, ступивши крок назад, щосили рубонув мечем. Ѕлискавицею клинок уп?¤вс¤ в ланцюг. ѕролунав бр¤зк≥т ланок, що розпадалис¤ на кавалки.
ƒракон несм≥ливо покрутив шиЇю. Ќе чуючи вже на н≥й звиклого т¤гар¤, шанобливо погл¤нув на Ћарр≥:
- “и, ви¤вл¤Їтьс¤, багатир з багатир≥в!
- ÷е не ¤. ÷е м≥й меч. …ого викувано з Ќебесного камен¤.
ѕолдо, що дос≥ був за н≥мого св≥дка, рвучко ступив наперед:
- Ќу, а тепер, коли ти вже в≥льний ≥ сам соб≥ пан, можеш нас пустити в долину?
- ѕро це й питати не треба, друз≥ моњ!
—андер рад≥сно п≥дскочив - аж гора п≥д ним задвигт≥ла.
- Ѕудь обережн≥шим! - погамував його мор¤к. - Ѕо ще, чого доброго, й стежку нам завалиш!
ƒракон трохи незграбно протупц¤в св≥й танок визволенн¤. ≤ н≥кому з присутн≥х не здававс¤ б≥льше н≥ недобрим, н≥ жаским. Ќавпаки, море лаг≥дност≥ й веселощ≥в линуло в≥д нього. Ћарр≥ й ѕолдо всм≥халис¤, ‘р≥да плигала, била хвостом. “≥льки Ћ≥на напружено чекала, поки —андер витанцюЇ свою рад≥сть.
Ќарешт≥ в≥н став, ≥ Ћ≥на спитала:
- —кажи, будь ласка, —андере, чому ¤ не можу говорити з тобою подумки? я нав≥ть не чую жодноњ твоЇњ думки, наче њх у тебе зовс≥м нема.
- ј ти що, мавка?
- ўе не зовс≥мЕ - зн≥¤ков≥ла Ћ≥на.
ƒракон уважно придививс¤ до д≥вчини ≥ ствердно хитнув головою.
- “ак, ти Ц мавка! ¬ цьому ¤ впевнений так само, ¤к ≥ в тому, що мене кличуть —андером. ≤ ¤к це ¤ не пом≥тив одразу?!
…ого пащека розт¤глас¤ у задоволен≥й посм≥шц≥.
- ј моњ думки ти й не могла почути, хоч ≥ мавка! —права в тому, що ми, дракони, зроблен≥ так, що н≥хто не може пробитис¤ до наших думок. Ќав≥ть великим мудрец¤м старожитност≥ не щастило з цим!
—андер обв≥в погл¤дом своњх нових друз≥в, н≥би хот≥в пов≥домити њм ще щось. “а раптом схаменувс¤:
- «абалакавс¤ ¤ тут з вами! ј мен≥ ж треба посп≥шати!
-  уди? - здивувавс¤ ѕолдо.
- як-то "куди"? ясна р≥ч, додому, до свого св≥ту! ƒавненько ¤ вже там не бував! ќтже, прощавайте. ћоже, ще колись ≥ побачимось, а поки - вибачайте!
—андер розгорнув своњ г≥гантськ≥ крила, на подив легко п≥дскочив ≥ спр¤мувавс¤ до океану, кожним помахом додаючи соб≥ швидкост≥. ƒуже скоро велетень перетворивс¤ на др≥бнесеньку темну ц¤точку, а дал≥ й геть розтанув у небесн≥й блакит≥.
- Ќу, от... ѕолет≥в, - замислено проказав ѕолдо. - „и не час ≥ нам у дорогу, поки сонце св≥тить та стежку видно?
- ќтже, перевал ми здолали, - кинув меча до п≥хви Ћарр≥. Ц јле попереду ще ущелина —≥рих т≥ней.
- ўо там жриц¤ про нењ мовила?
- Ќ≥чого особливого. —казала, що ¤ й сам доберу, що там до чого. “реба т≥льки д≥статис¤ туди.
Ћ≥на гукнула друз≥в:
- Ќевже ми будемо тут до вечора стирчати?!
ƒ≥йсно, сонце вже звернуло з полудн¤ ≥ почало св≥й неквапливий рух до заходу. “≥н≥ подовшали.
ѕоминувши кам?¤ну сторожу об≥ч дороги, ѕолдо вийшов на плаский прискалок, з ¤кого добре було видно долину. ¬она вс¤ виблискувала дзеркальц¤ми озер. Ћегесенький нап≥впрозорий серпанок зависав над незл≥ченною к≥льк≥стю джерелець у пишних шатах зелених д≥бров. “онесеньк≥ ниточки струмк≥в сполучали њх одну з одною. ј дал≥ долину обступали височенн≥ неприступн≥ гори, що п≥дпирали своњми крижаними вершинами небо. ѕолдо нав≥ч переконавс¤, що лише зв≥дти, з того м≥сц¤, де сто¤ли друз≥, можна було спуститис¤ вниз.
—в≥ж≥сть запашних трав ≥ п?¤нк≥ аромати кв≥т≥в долинали до перевалу, заспокоюючи ≥ чаруючи душ≥. ƒел≥катне мелод≥йне передзв≥нн¤ струмен≥ло над долиною ≥ тануло в м?¤кому сут≥нку далекого п≥дг≥р?¤.
јвжеж, це справд≥ було те, що звалос¤ ƒолиною джерел. ѓх тут, на погл¤д ѕолдо, було не менш, ¤к тис¤ча. ƒесь на п≥вдороз≥ м≥ж перевалом ≥ долиною прост¤галос¤ ще одне пасмо г≥р - значно нижчих в≥д тих, що брали в облогу долину. ¬ласне, це були б≥льш скел≥, н≥ж гори. “емне провалл¤ ущелини, до ¤коњ провадила стежка з перевалу, мало, на погл¤д ѕолдо, вкрай неприв≥тний вигл¤д.
ƒо ѕолдо п≥д≥йшли Ћарр≥ з Ћ≥ною. ¬они подивились туди, куди дививс¤ мор¤к, ≥ Ћарр≥ аж скрикнув:
- як же ми знайдемо джерело життЇдайноњ води?! “ут тих джерел ст≥льки, що житт¤ не стане, аби кожне з них огл¤нути та досл≥дити, ¤ка в котрому вода!
Ћ≥на лаг≥дно торкнулас¤ його руки:
- Ќе журис¤ завчасу. «≥йдемо в долину - там ≥ розважимо, що та ¤к чинити.
ѕ≥сл¤ вс≥х жах≥ть ≥ прикрих неспод≥ванок останн≥х дн≥в друз¤м, щойно вони ступили на р≥вну й широку стежину, ¤ка провадила вниз ≥ ¤кою так легко було йти, примарилос¤, що все лихе вже назавше лишилос¤ поза ними.
- ј де ж це ‘р≥да? Ц похопилас¤ Ћ≥на.
¬с≥ поставали, роззирнулис¤.
—онце зосталос¤ по той б≥к перевалу. јле св≥тло в≥д нього ще с¤гало й сюди. ≤ надавало ч≥тких обрис≥в кам'¤ним брилам, що дедал≥ густ≥ше нависали над стежкою ≥ готов≥ були, здавалос¤, кожноњ мит≥ з≥рватись униз та поруйнувати все чисто на своЇму шл¤ху. Ќа одн≥й з таких брил, немов злита з нею в одне ц≥ле, нерухомо сид≥ла пантера, уп'¤вшись погл¤дом у щось незнане. «в≥дси, знизу, все це скидалос¤ на величний ≥ разом з тим витончено-грац≥йний витв≥р талановитого скульптора.
- ‘р≥до.., - обережно покликав свою товаришку Ћарр≥.
ѕантера здригнулас¤, неначе виринула з глибокого сну. ѕот≥м м'¤ко плигнула вниз ≥ наздогнала заг≥н.
—тежка тим часом усе крут≥ше зб≥гала в ущелину, ≥ просуватис¤ нею ставало дедал≥ важче. «давалос¤, щось навмисне не пускаЇ туди н≥кого. ¬с≥ поставали.
- “ам щось Ї, - з≥щулилась Ћ≥на. - ўось живе, але не схоже н≥ на зв≥ра, н≥ на людину. ∆одноњ думки - сама лише сл≥па лють та ¤кась незрозум≥ла зат¤т≥сть...
- ћоже, це знов ¤кась маг≥¤? - припустив ѕолдо.
Ћарр≥ погл¤нув на персн¤. Ќ≥чого особливого там не завважив. ѕро вс¤к випадок вихопив ≥ще й меча - його лезо теж не виказувало жодних ознак занепокоЇнн¤. ѕроте Ћарр≥ - так само, ¤к ≥ вс≥, - ц≥лим Їством в≥дчував хвил≥ ненавист≥, що викочувалис¤ з ущелини.
- Ќе чаклунське, - сказав Ћарр≥. - —аме собою лихе.
¬≥н скинув оком на гори обаб≥ч ущелини. ’оч ≥ не висок≥, але навр¤д чи хтось м≥г би на них здертис¤ - хай би ¤ким був управним. —хили - то, власне, не були й схилами, а пр¤мовисними баст≥онами з карнизами, що гр≥зно нависали над стежкою.
- јвжеж.., - Ћарр≥ похмуро гл¤нув на товариш≥в. -  р≥зь гори нам не пробитис¤. ЋишаЇтьс¤ т≥льки одна дорога...
- Ќевже ж таки доведетьс¤ л≥зти в оцю чортову ущелину, - ѕолдо з невисловленою над≥Їю погл¤нув на Ћ≥ну.
јле д≥вчина мовчала. “≥льки м≥цно стулила зб≥л≥л≥ губи. Ћарр≥ пров≥в долонею по лиц≥, н≥би в≥дган¤в найменш≥ сумн≥ви ≥ промовив:
- ƒруз≥! ’≥ба конечне нам ≥ти в долину ц≥лим гуртом? ÷е ¤ мав дорученн¤ д≥статис¤ ƒолини джерел, тож ≥ мушу цю справу вик≥нчити сам.
‘р≥да потерлас¤ йому об ногу, сердито пирхнула. Ћарр≥ лаг≥дно погладив њњ по голов≥.
- Ќу, гаразд, гаразд, ≥ ти п≥деш, - в≥н озирнувс¤ на товариш≥в ≥ проказав ¤кнайвесел≥ше: - ћи з ‘р≥дою п≥демо, а ви зачекаЇте на нас тут.
- Ќ≥, - ступила наперед Ћ≥на. - “акого не буде! “и ось пропонуЇш нам виб≥р - ≥ти чи чекати. ј виб≥р уже зроблено. ўе тод≥, коли ми вс≥ п≥шли з тобою. ƒ≥дусь ≥ —напер загинули заради того, щоб ур¤тувати св≥т в≥д жахливоњ загрози. “ож невже ти думаЇш, що тепер ми в≥дступимо?!
- ƒ≥вчинка правду каже, - п≥дтримав ѕолдо. - ћи будемо разом, хай би там сталос¤, що завгодно!
„и то вс≥м здалос¤, чи то й справд≥ хвил≥ злост≥ н≥би послабшали й подалис¤ назад. Ћарр≥, тримаючи меча напоготов≥, ступив до ущелини. ѕоруч, нашорошено припадаючи до земл≥, рухалас¤ ‘р≥да. ƒал≥ йшла Ћ≥на. Ќаладнувавши лука стр≥лою, позад ус≥х крокував ѕолдо, уважно роззираючись на вс≥ боки.
ўо дал≥ просувавс¤ заг≥н, то темн≥ше ставало в ущелин≥. √л¤нувши вгору, ѕолдо пом≥тив ¤к≥сь густ≥ тенета, що нап'¤лись над њхн≥ми головами. ¬они йому щось нагадували, т≥льки в≥н не м≥г одразу сказати, що саме.
- Ќу, ¤сна ж р≥ч! - л¤снув себе в лоба мор¤к. - –ибальська с≥тка!
≤ аж спинивс¤ з подиву: зв≥дки б њй тут уз¤тис¤?
- ƒив≥тьс¤! - стурбовано шепнула Ћ≥на. -  ам≥нь рухаЇтьс¤...
—≥ра каменюка завб≥льшки, ¤к великий м'¤ч, справд≥ поворухнулас¤. ѕоблизу заворушилас¤ ще одна, а дал≥ й звелас¤ на волохат≥ суглобист≥ лапи. ” п≥тьм≥ зблиснули намистини червоних очиць, ¤к≥ з холодною люттю вибалушились на прибульц≥в. « ус≥х бок≥в щось зашип≥ло й затр≥скот≥ло.  ам≥нн¤ почало оживати.
ѕавуки! ¬елик≥ с≥р≥ павуки, потурбован≥ по¤вою загону, сповзалис¤ зв≥дус≥ль, обступали друз≥в щ≥льним к≥льцем.
- ѕавутинн¤! - гукнув ѕолдо. - як це ¤ одразу не змикитив? ћи потрапили до л≥гва с≥рих павук≥в. ќсь чому це м≥сце зветьс¤ ущелиною —≥рих “≥ней!
¬олохате павучисько, що п≥дступило до людей найближче, раптом скочило вперед.
Ћарр≥ був напоготов≥. Ѕлиснув мечем, ≥ павук, розпанаханий надвоЇ, упав додолу. …ого огидн≥ волохат≥ лапи корчилис¤, загр≥баючи землю.
ўе два павуки атакували подорожн≥х. ќдного збила лапою та розплющила об скелю ‘р≥да. ƒругого п≥дстрелив ѕолдо.
ѕавуки в≥дступили. “а раптом у пов≥тр¤ злет≥в аркан з липкого павутинн¤ й захопив шию ‘р≥ди. Ћарр≥ перерубав його, але вмить увесь прост≥р навколо подорожн≥х зар¤сн≥в павутинними зашморгами, що лет≥ли зус≥б≥ч. як оком змигнути, ѕолдо, Ћ≥на, Ћарр≥ та ‘р≥да опинилис¤ в тенетах, що не давали н≥кому нав≥ть поворухнутис¤. «л≥сно клацаючи, павуки почали наближатис¤ до своњх жертв. ќдин з них прост¤гнув лабета до Ћ≥ни. Ћарр≥ щосили рвонувс¤ на допомогу, але даремно: павутинн¤ заплутало йому руки й ноги ≥ почало дедал≥ дужче зат¤гувати вузли. ≤ тод≥ Ћарр≥ закричав, ск≥льки було духу в груд¤х, вкладаючи до свого зойку всю силу зненавист≥ та намагаючись хоч цим в≥дстрашити огидних ≥стот...
“≥Їњ ж мит≥ десь ≥згори пролунав крик у в≥дпов≥дь. “очн≥ше, не крик а люте рев≥нн¤. ѕалкий плом≥нь ≥з тр≥ском роздер запорошене склеп≥нн¤ павутини ≥ струменем ударив у скупченн¤ с≥рих ≥стот.  отр≥ з павук≥в уц≥л≥ли при цьому, - кинулис¤ врозт≥ч. јле вогонь б≥г за ними, не даючи жодного просл≥дку. Ќевдовз≥ в≥д павук≥в не лишилос¤ н≥чого. ƒогор≥ли й останн≥ клапт≥ г≥гантського павутинн¤.
¬ ущелин≥ розвидн≥лос¤. «гори виткнулас¤ заклопотана морда дракона:
- јгов! як ви там?
- —андер! - вигукнули друз≥ вс≥ разом.
- ј хто ж би ще? - пробурчав той.
- ћи дуже рад≥ тебе бачити! - сказала Ћ≥на.
- ѕравда? - задоволено вишк≥рив зуби дракон. - Ќу, то вибирайтес¤ зв≥дси мерщ≥й. Ѕо ¤ до вас у таку шпарину не втиснус¤.
ѕолдо, ¤кому одну руку не дуже щ≥льно примотало до т≥ла, дот¤гнувс¤ до рук≥в'¤ меча, що лежав поблизу, ≥ роз≥тнув ним липке мотузз¤, що геть заповило юнака. “ой, пов≥дкидавши ворушк≥ клапт≥, п≥дхопив меча ≥ повизвол¤в друз≥в. —торожко роззираючись навс≥б≥ч, вони рушили до виходу з ущелини.
Ќ≥де не було видно жодного с≥рого павука. “≥, хто вц≥л≥в, позалазили поглибше в розколини й д≥рки у ст≥нах ущелини, зв≥дки з безсилою люттю спостер≥гали за здобиччю, ¤ка спочатку здалас¤ њм такою легкою.
Ќарешт≥ мандр≥вники вийшли на прост≥р. ѕ≥дступна ущелина залишилас¤ позаду, а разом з нею - втома ≥ тривога, що пересл≥дували друз≥в останн≥ дн≥.

ƒ∆≈–≈Ћќ
—тежка, вирвавшись ≥з т≥снини, вивела друз≥в на прост≥р ≥ поставила њх перед невимовною розк≥шшю зеленоњ долини, ¤ка, здавалос¤, розкрила об≥йми потомленим мандр≥вц¤м.
Ћ≥н≥ од захвату забило дух ≥ витиснуло на оч≥ сльозу. ўе н≥коли в житт≥ не бачила вона таких вельможних дерев, що розливали круж величезну життЇву силу. Ћише одного разу в л≥с≥ поблизу рибальського селища њй пощастило зустр≥тис¤ з предков≥чним дубом - прабатьком ус≥х л≥с≥в. ј тут ус≥ дерева були такими, ¤к в≥н, - прадавн≥ми ≥ мудрими.
” нап≥впрозорому марев≥ призах≥дноњ сут≥н≥ ще видно було обриси г≥р. ƒесь у незм≥рн≥й далечин≥ блиснула ранн¤ з≥рочка, пров≥щаючи настанн¤ ноч≥. ƒень згасав ≥ в ƒолин≥. ћ≥ж г≥лл¤м розлогих дерев з гладенькими ¤сно-с≥рими стовбурами пурхали др≥бненьк≥ р¤снобарвн≥ пташечки з малиновими чубчиками та довгими серпанковими хвостами. «в≥дус≥ль долинало р≥зноголосе щебетанн¤, а з кв≥тучих чагар≥в легесеньким в≥терцем доносило надзвичайно приЇмн≥ голоси незнаних сп≥вак≥в. ’оч сл≥в њхньоњ п≥сн≥ н≥хто не м≥г ут¤мити, але ¤сну рад≥сть житт¤ дочули вс≥.
«ашурхот≥ло кам?¤ним осиписьком - —андер спускавс¤ схилом гори. ¬≥н незграбно скочив на стежку ≥ став поруч з≥ своњми новими товаришами.
- —андере, ти ж бо полет≥в до свого св≥ту - чому ж повернувс¤? - спитав Ћарр≥.
- –≥ч у т≥м, що ¤ забув под¤кувати вам за визволенн¤ так, ¤к воно б годилос¤, - добром за добро. “ож вир≥шив виправити свою помилку.
- “и њњ виправив так, що тепер ми тоб≥ винн≥. “и ж бо пор¤тував нас в≥д неминучоњ загибел≥, - сказав ѕолдо.
- ’то кому та що винен - що за порахунки м≥ж друз¤ми? “и краще послухай, ¤к он гарно сп≥вають, - буркнув —андер.
- ’то сп≥ваЇ? - спитала Ћ≥на.
- ≈льфи, - в≥дпов≥в дракон.
Ѕуло видно, що йому теж даЇ вт≥ху чар≥вна мелод≥¤.
“им часом заг≥н повол≥ вт¤гувавс¤ п≥д шати веч≥рнього л≥су.
- ÷≥каво, ¤к≥-бо вони, от≥ ельфи? - спитав Ћарр≥.
ƒракон покрутив очиськами, щось пригадуючи. Ћуската шк≥ра зморщилась йому на лоб≥, ¤к сушена груша. ¬≥н з≥тхнув, випустивши хмарку диму, й в≥дпов≥в:
- Ќу... ельфи, вони... незвичайн≥. ќт соб≥ ельфи та й год≥!
- ќй, ¤к мен≥ б хот≥лос¤ побачити њх! - вигукнула Ћ≥на, тул¤чи до грудей свою скриньку. - Ќу, хоч одним очком...
- «ачекай трохи, побачиш, - мовив хтось поблизу мелод≥йним голосом.
- ’то це? - озирнулась д≥вчина, намагаючись побачити того, хто говорив.
јле кр≥м своњх товариш≥в, н≥кого не завважила. «ате пролунав ср≥бл¤стий см≥х, немов тихесенько задзвен≥ло дзв≥ночком.
“римаючись за руки, Ћарр≥ й Ћ≥на п≥шли стежкою, ¤ка н≥би кликала њх за собою, звиваючись пом≥ж деревами-велетн¤ми, то п≥рнаючи в тих≥ затишн≥ пере¤рочки, то зб≥гаючи на поросл≥ шовковою травою горбочки.  ущ≥ й дерева т¤гли до д≥вчини гнучке г≥лл¤, н≥жно торкали њњ своњм оксамитовим лист¤м.  в≥ти розпукувались, коли Ћ≥на проходила повз них, ≥ повертали до нењ своњ в≥ночки.
ѕрилет≥в великий с¤ючий метелик. “р≥почучи райдужними крильц¤ми, в≥н с≥в на голову юноњ мавки ≥ завмер, осв≥тлюючи дорогу. ƒруз≥ подивилис¤ на Ћ≥ну, н≥би вперше бачили. Ќ≥, це була не та д≥вчинка-п≥дл≥ток, що ладналас¤ колись ≥з д≥дусем у далеку дорогу. —тежкою виступала л≥сова цар≥вна з ос¤йною короною на голов≥ - символом влади й могутност≥.
”поперек стежки зависла г≥лка, посп≥ль обсаджена запашними б≥ло-рожевими кв≥тками. ¬≥дхиливши њњ, подорожн≥ вийшли на широку гал¤вину, посеред ¤коњ весело палала велика ватра.  руг нењ сид≥ли ¤к≥сь незвичайн≥ ≥стоти. «овн≥ вони майже не в≥др≥зн¤лись од людей, але були не по-земному гарн≥. ѓхн≥ оч≥ с¤¤ли безмежною добр≥стю й мудр≥стю. ≈льфи (а це були саме вони) прив≥тно посм≥халис¤. ќдин ≥з них трохи п≥дв≥вс¤, запрошуючи прибулих до вогню:
- Ћаскаво просимо в ƒолину джерел! —≥дайте ≥ будьте нашими г≥стьми.
«дивован≥ з неспод≥ваноњ зустр≥ч≥ й уражен≥ незвичайною вродою ельф≥в, Ћ≥на, Ћарр≥ й ѕолдо несм≥ливо пос≥дали об≥ч господар≥в. ƒракон примостивс¤ поза њхн≥ми плечима. ¬≥н з неприхованим задоволен¤м розл≥гс¤ на духм¤н≥й трав≥, примружив оч≥ й з насолодою вдихав чудов≥ пахощ≥ кв≥тучоњ долини.
ѕантера п≥д≥йшла до ельфа, ¤кий першим в≥тав прибулих, л¤гла йому до н≥г ≥ дов≥рливо поклала свою велику голову на його кол≥на. ƒивилас¤, не змигнувши, йому в оч≥ ≥ крутила хвостом, ¤к котен¤.
≈льф засм≥¤вс¤ тихим щасливим см≥хом, лаг≥дно погладив пантеру ≥ звернувс¤ до подорожн≥х, що не могли одвести погл¤д≥в од прив≥тних ≥ прехороших облич своњх господар≥в:
- ћен≥ на йменн¤ јльфар. ј чи можна взнати ваш≥ ≥мена?
- Ћарр≥, - в≥дрекомендувавс¤ юнак. - ј це - ѕолдо. ƒ≥вчина зветьс¤...
- ƒ≥вчину ми знаЇмо, ≥ вже в≥ддавна на нењ чекаЇмо, - м?¤ко впав у слово гостев≥ јльфар.
- «в≥дки ви про мене знаЇте? - здивувалас¤ Ћ≥на.
- Ќам пов≥домив Ѕатько л≥с≥в.
- јле ж в≥н дуже далеко зв≥дси...
- ¬≥дстань дл¤ нього н≥чого не важить. Ѕатько л≥с≥в може щомит≥ постати там, де росте хоч одне дерево. ¬≥н ≥ попередив нас, що ти маЇш прийти, ≥ попросив в≥дкрити тоб≥ й твоњм товаришам таЇмницю джерела життЇдайноњ води. јле з цим - узавтра. ј сьогодн≥ ви будете спочивати й розпов≥дати нам, що д≥Їтьс¤ у великому св≥т≥ людей. ћи дуже ц≥кав≥ це знати. Ѕо вже в≥ддавна-давна н≥чого про той св≥т не чули ≥ н≥кого зв≥дти не бачили.
- як-то? - здивувавс¤ Ћарр≥. - ¬и сам≥ у великому св≥т≥ не буваЇте ≥ н≥кого зв≥дти в гостину не маЇте? ∆ивете, мов замурован≥? я б такого, скажу одверто, не витримав, хоч ¤кою не Ї прекрасною ваша ƒолина джерел!
- “и - дит¤ того, ≥ншого св≥ту. ћаЇш палке серце воњна, борц¤ за правду. “ам, у вас, без к≥нц¤ точатьс¤ битви, там чи не на кожному кроц≥ потрапиш на жорсток≥сть ≥ облуду, на озл≥сть ≥ заздр≥сть. ” такому св≥т≥ дл¤ нас м≥сц¤ нема. “им-то ми, ельфи, споконв≥ку живемо в ц≥й долин≥ ≥ н≥коли не виходимо поза њњ меж≥...
- јле ж так жити не можна! - вигукнув Ћарр≥. - ¬и сказали про те, що бачите в нашому св≥т≥ недоброго. јле ж Ї в ньому й добре - дружба, коханн¤, н≥жн≥сть ≥ честь, щедр≥сть ≥ великодушн≥сть! „и ви про це й гадки не маЇте?
- Ќе гар¤чкуй юначе...
- „ом ти мене звеш юнаком? «а в≥ком ти такий самий, ¤к ≥ ¤.
≈льф невесело всм≥хнувс¤:
- «овн≥ ¤ й справд≥ такий, ¤к ти. јле живу вже ст≥льки, що тоб≥ мого в≥ка й не зл≥чити н≥коли!
- як таке може бути?
- ƒуже просто. ≈льфи безсмертн≥ ≥ тут ≥снують ще з предков≥чних час≥в.
Ћарр≥ зачудовано обв≥в погл¤дом господар≥в долини. ќбличч¤ кожного з них було юним ≥ св≥жим, ¤к весн¤на кв≥тка.
- ќтже ви не боњтес¤ жодноњ зброњ?
- –оки житт¤ не додають нам старост≥. јле перед зброЇю ми беззахисн≥. “ому ельфи визнали за краще бути завше в оц≥й долин≥. ¬она здатна оборонити нас в≥д ц≥лого св≥ту. “ут, у тиш≥ й спокоњ, ми догл¤даЇмо джерела, вирощуЇмо кв≥ти, складаЇмо в≥рш≥ й п≥сн≥...
јльфар замовк, замислено вдивл¤ючись у полум?¤. ’имерн≥ т≥н≥ од ватри танцювали на зелен≥й ст≥н≥ чагар≥в. ≤скри метеликами зл≥тали в темне, тепер уже н≥чне, небо ≥ там зникали без сл≥ду...
Ћ≥на не зводила очей з ельф≥в, щиро до глибини душ≥ вражена њхньою чистою вродою. Ѕ≥л¤ве хвил¤сте волосс¤ обл¤мовувало н≥жн≥ юн≥ обличч¤. ѓх можна було б назвати дит¤чими, ¤кби не ота предков≥чна мудр≥сть, що с¤¤ла њм з великих син≥х очей.
- Ќевже вам так-таки н≥коли не кортить побувати в потойб≥чному в≥д оцих г≥р св≥т≥? - неспод≥вано дл¤ самоњ себе спитала Ћ≥на.
јльфар з≥тхнув:
- ћи живемо лише тут. ѕроте й межи ельфами часом виникають аматори пригод. ≤нод≥ котрийсь чи котрась ≥з нас прощаЇтьс¤ з долиною ≥ пов?¤зуЇ свою долю з дол¤ми людей.
- ≤ що тод≥ коњтьс¤?
- ћи не знаЇмо. ≈льфи, ¤к≥ йдуть до людей, н≥коли не повертаютьс¤. ј оце недавно п≥шла в≥д нас ельф≥на ¬елемира. ¬она запрагла створити дл¤ людей крањну щаст¤ ≥ вир≥шила назвати њњ ≈льфан≥Їю...
- ƒе ж вона, ц¤ крањна? - жваво схопивс¤ ѕолдо, що дос≥ слухав мовчки.
- ƒесь в одному з незл≥ченноњ к≥лькост≥ св≥т≥в, сполучених ≥з нашим св≥том зор¤ними мостами. Ќав≥ть ми не знаЇмо точно, де саме той св≥т Ї.
- Ўкода.., - зажуривс¤ мор¤к. - ј ¤ вже був подумав, що розшукаю ту ≈льфан≥ю ≥ зостанус¤ там жити...
«апала тиша, ¤ку лиш коли-не-коли порушувало тр≥ском пол≥н у ватр≥. “од≥ один з ельф≥в тихенько засп≥вав. Ќ≥жн≥ звуки мелод≥њ повол≥ поплинули над зачарованою землею. јж пташки позамовкали, щоб не порушити чару п≥сн≥. —л≥в њњ прибульц≥ не добирали, але й без цього ≥ Ћ≥на, ≥ Ћарр≥, ≥ ѕолдо в≥дчули, що це п≥сн¤ про стародавн≥ й могутн≥ л≥си, про чудов≥ кв≥ти, про горд≥ й недоступн≥ гори з сивими вершинами, про загадков≥ далек≥ крањни, про чудеса й чари коханн¤, про в≥ддан≥сть ≥ любов.
“епло й затишно було при ватр≥ ельф≥в, нав≥ть ‘р≥ду й —андера заколисало н≥жним сп≥вом.
ѕолдо сид≥в, похиливши голову, та про щось соб≥ думав. ѕоступово риси обличч¤ йому злаг≥дн≥ли, вуста розкв≥тли ¤сною посм≥шкою. ѕромимривши щось нерозб≥рливе, мор¤к прил≥г на землю, п≥дклав п≥д голову руки ≥ преспок≥йно, ¤к мала дитина, заснув.
Ћарр≥ погл¤нув на виснажен≥ обличч¤ своњх товариш≥в ≥ перев≥в оч≥ на безжурних ельф≥в. –аптом десь аж ≥з дна серц¤ зринуло йому почутт¤, що в≥н н≥куди не хоче зв≥дси йти. ¬тома нал¤гла незм≥рним т¤гарем, озвалис¤ с¤к-так загоЇн≥ рани, руки й ноги втратили звичну свою пружн≥сть, т≥ло розслабилось, ≥ юнак заплющив оч≥.
¬с≥ поринули в глибокий сон. Ћише Ћ≥на не п≥ддалас¤ цьому солодкому чаров≥. ” своњй ос¤йн≥й корон≥ вона велично сид≥ла на запнутому мохом горбочку, ¤к справжн¤ королева на трон≥. ≈льфи обступили д≥вчину. јльфар став перед нею на кол≥но, ≥нш≥ п≥шли за його прикладом.
- ёна мавко з племен≥ зеленооких флаур≥в! - звернувс¤ до нењ јльфар. - ћи вже давно знаЇмо про тебе. Ѕатько вс≥х л≥с≥в пов≥домив нам про твоЇ народженн¤ - в≥дтод≥ ми й чекаЇмо на тебе, щоб звести в сан цар≥вни, володарки ƒолини джерел.
Ћ≥на обвела ельф≥в здивованим погл¤дом.
- „ому ви обрали саме мене? я ж бо ще така молода й недосв≥дчена. ’≥ба немаЇ достойн≥ших, могутн≥ших?
- Ѕагато хто з нас бачив тебе у своњх снах, - одказав на це јльфар. - ј сни ельф≥в - це сни в≥щун≥в. ћи бачили тебе королевою, а себе - твоњми п≥дданц¤ми.
ƒ≥вчина замислено похилила голову. ≈льфи безшелесно чекали на њњ слово. “иша панувала безгом≥нна. Ќав≥ть завз¤т≥ цв≥ркуни позамовкали. ћинула хвилина, дв≥... Ќарешт≥, Ћ≥на випросталась ≥ мовила:
- я б дуже хот≥ла зостатись у ц≥й благодатн≥й долин≥. ÷е було б дл¤ мене найвищою винагородою! јле... я втратила д≥дус¤, моњ батьки в √≥рканов≥й кормиз≥... я мушу пор¤тувати њх. “ому повинна зробити все, щоб допомогти Ћарр≥ подолати чаклуна, - д≥вчина н≥жно погл¤нула на спл¤чого юнака ≥ додала: - я покохала Ћарр≥ ≥, ¤кщо на те буде вол¤ бог≥в, ладна ц≥ле житт¤ бути поруч з ним.
- ўо ж д≥¤ти, - розсудливо зауважив јльфар, - як не тепер, то можливо ти згодом приймеш нашу пропозиц≥ю...
Ћарр≥ спав ≥ н≥чого цього, певна р≥ч, не чув. јле весь час ув≥ сн≥ крутилас¤ йому думка: "Ќащо кудись ≥ти, щось робити ≥ чогось шукати, ¤к можна зостатись на ц≥й щаслив≥й земл≥ ≥ жити соб≥ без жодних клопот≥в ≥ турбот? ќсь ельфи, наприклад, живуть соб≥ та Ѕога хвал¤ть у ƒолин≥ джерел, ≥ н≥чого њм б≥льше не треба. ќтут би разом з Ћ≥ною, ‘р≥дою ≥ ѕолдо й жити. ¬се лихе десь далеко зв≥дси, воно н≥коли не надибаЇ цього райського куточка".
ѕеред очима хлопц¤ постало гарне б≥ле м≥сто. …ого обриси здалис¤ дуже знайомими. ƒесь поблизу над невеличким прис≥лком танцювало зак≥п'южене полум'¤. „орний дим клубками запинав небо. “емна гр≥зна маса похмуро сунула на м≥сто, над баштами ¤кого майор≥ли корогви та ма¤ли на в≥тр≥ прапори.
"÷е ж —анфлауер! - обпалив здогад. - ÷е ж там батько,  ам≥лл ≥ вс≥ ≥нш≥ люди. ўо з ними? „ого ж це ¤ спок≥йн≥с≥нько валандаюсь соб≥ отут, тод≥ ¤к вони протисто¤ть ц≥л≥й потуз≥ √≥ркана? ≤ покладають над≥њ на мене! “реба мерщ≥й до —анфлауера!"
Ћарр≥ здригнувс¤, випроставс¤, розплющив оч≥. јльфар та ≥нш≥ ельфи уважно дивились на нього.
ѕолдо теж прокинувс¤. …ого обличч¤ в≥дбивало гаму почутт≥в - в≥д розгубленост≥ до стривоженост≥.
- я бачу, що ви усп≥шно пройшли останнЇ випробуванн¤, - промовив јльфар.
- яке випробуванн¤? - перепитав Ћарр≥. - я н≥чого такого не завважив. –озл≥гс¤ отут у тепл≥ та добр≥... ј мен≥ ж не можна га¤ти ан≥ хвилини! “епер ти нав≥ч бачиш людську недосконал≥сть.
- я бачу, - осм≥хнувс¤ јльфар, - що ви вс≥ страшенно потомилис¤, ≥ сон вам був просто потр≥бен, ¤к л≥ки. јле ¤ бачу також ≥нше. ¬ам непом≥тно запропонували легке безтурботне житт¤. ѕроте почутт¤ обов'¤зку не дало вам погодитис¤ на це. ѕоки ви спали, ми стежили за переб≥гом ваших думок ≥ впевнилис¤: честь дл¤ вас найдорожча за все.
≈льф трич≥ плеснув у долон≥:
- ќсь те джерело, ¤ке вам потр≥бне!
√уст≥ зарост≥ по той б≥к гал¤вини розсунулис¤. Ќевеличке джерельце засв≥тилос¤ перед очима блакитним с¤Ївом. ”се довкола нього було вкрите пухнастим килимом рослин, обсипаних др≥бненькими мерехтливими, ¤к з≥рочки, кв≥точками. —¤Їво точилос¤ з глибини джерела, п≥дносилос¤ з дна невеличкоњ кринички, вистеленоњ перловими черепашками. ѕов≥тр¤н≥ пухирц≥ вихоплювалис¤ з них ≥ ср≥бними ланцюжками злинали на поверхню. ƒжерело, здавалос¤, дихало.
ƒвоЇ ельф≥в спустили до св¤щеноњ водойми кришталеву посудину у форм≥ великоњ пл¤шки й наповнили њњ життЇдайною водою. ѕл¤шка теж зас¤¤ла блакиттю. ≈льфи заклали њњ до шк≥р¤ноњ торбини з двома шлейками ≥ подали Ћ≥н≥.
- ƒ¤куЇмо в≥д щирого серц¤! - гречно вклонивс¤ за вс≥х Ћарр≥. - ƒ¤куЇмо за все. ≤ншого часу, - це вже додав од себе, - ¤ б з превеликим задоволенн¤м погостював тут, слухав би - не переслухав ус≥х ваших п≥сень ≥ легенд. јле мене чекають на батьк≥вщин≥.
јльфар зажурено всм≥хнувс¤:
- ≤ншого часу ми б ≥ не пустили вас ≥зв≥дси так скоро. јле... ’то й зна, може, ми ще колись побачимос¤! ј тепер —андер перенесе вас через океан.
ƒруз≥ низько вклонилис¤ своњм гостинним господар¤м ≥ повмощувались на широк≥й спин≥ дракона. ¬≥н змахнув крильми, зн¤всь у пов≥тр¤. ќписавши над гал¤виною широке коло, —андер заступив на мить крилатою своЇю постаттю ср≥бне кружальце м≥с¤ц¤ ≥ полинув у зор¤не небо.
- ѕрощавай, јль-фа-а-ре... - долинув до ельф≥в Ћ≥нин голос.
- ѕрощавай... - пошепки в≥дпов≥в јльфар ≥ ще тихше, майже самими губами, замислено проказав до самого себе: - ѕобачимо... хто й зна, ¤к воно там буде...

 

ƒальше...