© 2000 Анатолий Валевский

e-mail: valevsky@paco.net

НІЧНИЙ ГІСТЬ

роман - фентезі

Частина IІ

ШЛЯХ ВИПРОБУВАНЬ

В ПОЛОНІ

Фімбо отямився, звів голову. Він лежав на уламку корабельної палуби. У вухах іще шумів і гуркотів ураган. А тут навколо монотонно й тихо плюскотіла вода - може, саме ця тиша й повернула його до пам'яті.
Поруч сидів Снапер і з тугою, що межувала з відчаєм, вдивлявся у безмежну гладінь океану. На синьому небі - ані хмариночки, над водою - ані подиху вітерця. Лютий ураган помчав кудись, кинувши, своїх розбитків посеред безкраю моря.
Фімбо поворушив пошерхлими від спраги губами. Насилу орудуючи розпухлим язиком, спитав:
- А де всі?
Снапер зітхнув:
- Не знаю. Може, як оце ми, теж гойдаються десь на уламках...
Фімбо, крекчучи, сів, роззирнувся.
Навколо уламка, де вони зі Снапером сиділи, кружляли навскісні трикутники темно-синіх плавників. У загрозливій тиші вони поволі розтинали воду, вперто й беззастережно нагадуючи про безвихідь.
- Що це? - старий мимохіть одсунувся від краю.
Снапер насупився:
- Акули...
Фімбо здригнувся. Він чув про цих морських зажерливців. Вони немилосердно накидалися на все живе. Як ото зграя голодних вовків. Недарма рибалки прозвали їх білою смертю...
Туга оступила душу старого. Надії на порятунок онуки та інших з їхнього гурту було дуже мало. Та й йому зі Снапером сподіватися нема на що. Фімбо знов обвів поглядом усе навколо. І тут його увагу привернула невеличка ясна плямочка край неба. Вона ближчала, більшала...
- А поглянь-но, Снапере! Що воно там таке?
- Де?
- Отам-о, край неба, - Фімбо простягнув руку, вказуючи напрямок.
Снапер пришкулив очі, вдивляючись у далину з-під долоні. Вид йому пожвавішав, очі спалахнули надією.
- Це велике судно, - повідомив він захриплим од хвилювання голосом. - Іде на всіх вітрилах до нас і незабаром буде тут!
Вітрильник справді швидко наближався, бо й вітер посвіжішав. Фімбо з надією і причаєною радістю дивився на нього.
"Може, Ліна, Ларрі й Полдо там?" - думав він. Але обличчя Снапера цих надій не підкріпило. Навпаки, моряк похмуро кинув:
- Оце то так... Латаний наш талан!
- Що сталося? - занепокоївся Фімбо.
- Подивись на прапор, - буркнув Снапер.
Фімбо уважно придивився до вітрильника. На верхівці щогли билося об вітер чорне, як смола, полотнище, і в цьому звукові крилася якась погроза.
- Дивний прапор, - промимрив Фімбо. - Я такого ніколи й не бачив.
Снапер гірко осміхнувся:
- Це прапор чорних піратів Великого океану...
Тим часом вітрила ближчали, а далі й крутий бік чужого корабля навис над головами розбитків, заступивши собою півнеба. Згори скинули мотузяну драбину, і грубий голос владно наказав:
- Збирайтеся сюди! Бо як ні, то дуже скоро підете на поживу оцим любим рибонькам.
З палуби долинув регіт багатьох людей, які ще й висвистували та горлали щось глузливе. Брязкнуло металом.
Ніби відчувши, що здобич вислизає од них, акули ще швидше закружляли навколо уламка, де розгублено й приголомшено тулилися один до одного Снапер і Фімбо. Одна з найнетерплячіших хижачок підпливла до уламка й спробувала його перекинути.
Снапер підіпхав Фімбо до драбини:
- Не гаймося! Лізьмо вгору, а там буде видно.
Щойно вони схопилися за щабель і почали спинатися вгору - розлігся гучний тріск. Велика акула щосили гупнула хвостом в уламок палуби, і він розлетівся на друзки. Якби друзі забарилися ще мить, їм би стало вже геть непереливки.
Коли Фімбо зі Снапером перебралися через високий борт, їх оточив дуже неоднорідний гурт. Кого тільки в ньому не було! Кучеряві зизоокі здоровані, що живуть на східному краю материка і невідь як опинилися тут? худорляві ясночубі північани? темношкірі мускулясті вихідці з південних країв. Ці трималися трохи осторонь і нашорошено споглядали розбитків.
При грот-щоглі стояла бочка з прісною водою. Снаперові й Фімбо аж у горлах ізсудомилось, коли вони вздріли її. Не перемовшись ані словом, вони прожогом кинулися до неї, похапались за краї і надовго припали порепаними губами до живлющої вологи.
Їх ніхто не спиняв.
Нескоро Снапер, а за ним і Фімбо відірвались од бочки з водою та звели дух. Тоді, безцеремонно розштовхуючи своїх горлорізів, наперед ступив верховода - височенний на зріст чолов'яга. Брязкаючи масивним золотим ланцюгом, що звисав йому з грубелезної шиї, він ступив до Снапера. Вишкірив у посмішці міцні зуби:
- Хто ви такі і що в моїх володіннях робите?
- Годилося б спершу тобі назватися, чоловіче добрий, а тоді вже прибулих розпитувати. Так, в усякому разі, чемні господарі чинять, - зауважив Фімбо, зацікавлено розглядаючи велетня.
Лунка тиша запала на це повчання, а за мить гурт піратів вибухнув диким реготом. Найдужче ж заливався сам верховода - аж за боки брався та голову закидав.
Фімбо розгубився, не можучи збагнути причини сміху, а Снапер з-під лоба похмуро стежив за піратами.
Нарешті велетень утер сльозу, що набігла йому на очі від реготу, й проказав до Фімбо:
- Ну, старий, ти мене розвеселив! Давно вже я так не сміявся.
Пірати знову зареготали, але скоро й замовкли на помах руки свого зверхника. Той іще раз із веселим зацікавленням подивився на Фімбо, а далі почав спокійно:
- Ти мені подобаєшся, старий. Та й твій приятель ніби не з боязких. Такі мені потрібні. Може, я навіть вас до своєї команди візьму, якщо, звичайно, ви витримаєте випробування. А звати мене Гулл. Капітан Гулл - на прізвисько Жах. Я - володар океану! Чували, мабуть?..
- Та вже ж... доводилося, - похмуро мовив Снапер.
Фімбо здивовано знизав плечима:
- Даруй мені, добродію, але хіба може один чоловік, навіть такий здоровенний, як оце ти, володіти таким безміром, як океан? Ти, мабуть, пожартував…
У тиші, що настала слідом за цими словами, чути було тільки, як лопотять вітрила. Команда, немов зграя вовків, напружено завмерла, стежачи за своїм вожаєм. Він же, здавалося, от-от лусне з люті. Але... нічого не сталося. Пильно дивлячись у вічі старому, капітан несподівано солодким тоном проказав:
- Чоловік - не може! Але я, - він дещо підвищив голос, - капітан Гулл, можу! Я можу все! - і перейшов мало не на гарчання: - Затям собі оце!
Така брутальна клоунада ще дужче підохотила піратів до реготу, а капітан ступив крок назад, по-змовницькому підморгнув Фімбові, а сам тим часом простягнув руку до Снапера й зірвав йому з паска кинджал.
- Оце так штуковина! - задоволено мугикнув, розглядаючи кістяне руків'я з двома великими смарагдами і невеличке, проте гостре лезо.
Моряк і Фімбо блискавкою метнулись до Гулла, щоб видерти Лінину річ. Та піратська зграя цілим своїм кодлом напосіла на них і вмить повикручувала їм руки за спини.
Капітан Гулл, як ніде нічого, крутив тим часом у руках срібні піхви та прицмакував язиком. Здавалося, він забув про все на світі, милуючись незвичайним лезом. Вже хто-хто, а Гулл добряче знався на зброї і вмить зміркував, що це не просто собі кинджал - у ньому є якась таємниця.
Один з піратів обережно кашлянув, привертаючи увагу ватажка:
- Що робити з оцими двома? - запитав.
Гулл відірвавсь од споглядання ювелірного візерунку на вузькому лезі й неуважливо глянув на Снапера й Фімбо. Махнувши рукою, ніби відганяючи настирливу муху, кинув:
- За борт - рибам на поживок!
Зловтішно гелгочучи, пірати потягли до борту бранців. Ті відчайдушно спиралися.
Немов зачувши здобич, акули скупчилися коло судна. Вода кипіла й вирувала під ударами їхніх хвостів.
- Стривайте! - в останню мить спинив розбишак Гулл. - Я надумав щось ліпше. Ми продамо їх Мордахові! А поки там що, закиньте голубчиків до найдальшого трюму. Хай перепочинуть собі...
Під схвальні вигуки "публіки" четверо капітанових горил потягли Фімбо й Снапера на корму. Далі зійшли вертикальним трапом униз, відсунули засув на масивних дверях і кинули бранців у пітьму захаращеного трюму, додавши кожному наостаток по кілька штурханів.
Гуркнуло важелезним засувом, і друзі опинились у непроглядній темряві. Чути було, як у далекому кутку щось скреготало. Смерділо пліснявою і чимось кислим.
- Ну, от: вскочили у халепу... - зітхнув Снапер.
Фімбо потер забите місце, крекчучи звівся на ноги. Виставивши перед себе руки, щоб не наскочити на щось у темряві, він намацав довгу дерев'яну скриню і вмостився на ній.
- Снапере, а що ти знаєш про Гулла? - спитався. - Чом його так дивно прозвали - Жах?
- Бо він таки справді з усіх жахів жах! - відповів безнадійно моряк. - Гулл зібрав команду зі злочинців, яких іще світ не бачив, та найвідчайдушніших шибайголів цілого узбережжя. Коли з-за обрію виринає його корабель, усі кидаються од нього врозтіч. Горе тому, хто потрапить на очі капітанові Гуллу та його команді. Він нищить усіх, хто чинить йому опір. А тих, хто сумирно здається в полон, спродує в рабство. Загарбані кораблі ці живолупи обдирають, а тоді палять або топлять. Часом оті паливоди на чолі з Гуллом нападають навіть на рибальські селища. Теж обдирають їх та руйнують немилосердно. Того, чого не можуть забрати з собою, цілим не лишають. Найчастіше палять. Тож і дали йому таке прізвисько.
- Ех-хе-хе.., - тяжко зітхнув Фімбо. - А хто воно такий, отой Мордах?
- О! Мордах - іще одне жахіття! Я сам його ніколи не бачив, але од людей багато лихого про нього чув. Мордах перекуповує та перепродує невільників. Гулл за добрі гроші доправляє йому своїх бранців. По тому вже ніхто й ніколи їх не бачить. Кажуть, їх вивозять десь до далеких незнаних країв...
Снапер підвівся, обережно ступив, щоб дістатися ближче до Фімбо і раптом став на щось м'яке й живе. Воно звереснуло, загарчало і вп'яло свої гострі зуби чи кігті морякові в ногу. Той аж скрикнув і впав, намагаючись ухопити істоту та віддерти від ноги. Фімбо кинувся товаришеві на допомогу. Але істота, глухо загарчавши видерлася їм із рук і десь у темряві поділася, тільки очима зблиснула.
- Що воно було? - спитав захеканий Фімбо.
- Не знаю, якась тварина. Може, собака...
- Сам ти собака! - долинув із якогось закутка сердитий рипкий голос.
- Ні, мабуть, це не тварина, - здивовано промовив Снапер. - Ніби й на людину схоже. Тільки не можу збагнути, чого воно все якоюсь волосінню заросло. Ніби й невеличке. А з голосу ніби доросле... Агов, хто ти є?
- Не твоє діло! - огризнулась істота.
- Ото який сердитий, - осміхнувся Фімбо. - Не хочеш - не кажи, а кусатись не треба.
- Тож не треба було мене ногами штовхати!
- Даруй. Я не хотів, - озвався Снапер. - Просто я не помітив тебе в темряві. Не бійся нас!
- Ото сказанув, - пирхнув невідомий співрозмовник. - Нікого я не боюся і боятись не збираюся! Тільки нема чого лізти до мене з усілякими розпитуваннями.
- Твоя воля, - погодився моряк. - Нам і без тебе клопоту не бракує...
Він заходився обережно обмацувати трюм, щось бурмочучи собі під носа. Чути було, як Снапер пересовував якісь предмети, щось бряжчало, рипіло. Нарешті, пролунав його радісний вигук:
- А таки знайшов!
- Що? - поцікавився Фімбо.
- Зараз побачиш...
Тут кресонуло об кремінь, сипонуло іскрами. Нахилившись до іржавого ліхтаря, що стояв на якомусь бочонкові, моряк кресав та й кресав, намагаючись запалити гнота. Невдовзі й доп'яв того, що хтів. Сухо потріскуючи, гніт зажеврів жаром, а далі схопився й полум'ям. Темрява відступила до кутків. З одного з них долинуло гарчання. Піднявши ліхтар над головою, Снапер ступив у тому напрямку.
Притулившись плечима до переборки і витягнувши поперед себе довгі руки з міцними вузлуватими пальцями, на моряка сердито поглядало щось небувале. Воно було заввишки як півлюдини і поспіль заросле довгим жорстким волоссям. Величезні ступні закінчувалися великими твердими кігтями. Ніс, подібний до великого котячого, нервово здригався. З-під навислих бровей на Снапера й Фімбо позирали сторожкі очі.
Оце-то так, - проказав моряк. - Зроду-віку такого не бачив. Людина - не людина... не доберу...
- І добирати не треба! - огризнулась істота.
- Снапере, не чіпай його, - попросив Фімбо. - Не хоче з нами знатися - не треба.
Старий повернув голову до волоханя й додав:
- Ми не зичимо тобі ані найменшого зла і нічого лихого тобі не заподіємо. Як хочеш, то познайомимося, побалакаємо. Ми ж усі тут в однаковій скруті. Так би мовити, друзі по безталанню.
Істота нічого не відказала на це, лише сердито засопіла.
Фімбо скрушно зітхнув і знизав плечима. Посідавши рядком на велику дерев'яну скриню, старий з моряком почали півголосом обговорювати те, що з ними сталося.
Судно рівномірно гойдалося на хвилях. Згори долинали то реготи, то пересвари піратів.
Куди скеровував свого корабля капітан Гулл та чого шукав у безкраїх просторах океану, - про це можна було тільки здогадуватися. Найшвидше за все він просто чигав на те чи інше торгівельне судно.
Невдовзі ліхтар погас, і глуха пітьма знову огорнула бранців. Розмова якось сама собою вичерпалася. Виснажений злигоднями останнього часу і гіркотою втрат, Фімбо непомітно заснув, підклавши під щоку складені човником долоні.
Снапер не спав. Сидячи на скрині й похиливши голову на руки, він усе снував свої невеселі думки. Чував він багато всяких історій про піратів капітана Гулла. І серед них - жодної людяної. Все про якісь жахіття, жорстокість і немилосердя. А ось тепер? Найшвидше за все полонців таки справді продадуть у рабство Мордахові... "І навіщо мені було оце плавання? - подумав Снапер. - Жив би собі, як і жив, у рідному селищі та ловив помаленьку рибу. Ба ні! Забандюрилося пригод на свою голову..." Останні слова він ніби вигукнув подумки та ще й спересердя. І - засоромився. Бож як було не стати до помочі людям, які врятували селище од лихої напасті? І при чім тут пригоди? Моряк потішив себе тим, що ніхто не чує його негарних думок і обережно, щоб не потурбувати старого, вмостився на підлозі обіч скрині. Сон довго не йшов до нього. Але розмірене погойдування судна та монотонний плюскіт хвиль за бортом поволі його заколисали.

* * *

Дрогма сердився. До того ж був переляканий і голодний. Ціле своє життя він разом з іншими грумберами жив у Лабіринтах печер Присмеркових гір. Рідко коли хтось із них видобувався на поверхню - лише тоді, коли котромусь із племені потрібна була цілюща трава снурх. Темної ночі виходили вони з печер, щоб палючим сяєвом денного світла не обпікало їм очей та щоб не стрітися ненароком з людьми.
Тієї злощасної ночі Дрогма пішов по снурх. Його батько - голова ради старійшин - серйозно занедужав, і лише цілюща трава могла поставити його на ноги.
Молодий грумбер виліз із потайної ущелини, що заросла колючим чагарем, втративши при цьому кілька клаптів густої своєї щетини. Сторожко до всього дослухаючись, він квапливо пошкандибав вузьким карнизом до священої галявини, де ріс снурх. Нагледівши собі зрілий дворічний пук цілющого зілля, Дрогма його викопав, обчистив коріння і, обережно тулячи до грудей, повернув назад.
Хмари приховували місяць і зорі. Навколо панувала глуха ніч (звичайно, як на людські очі), але для грумбера, який чудово бачив усе в цілковитій темряві, тепер стояв ясний день. Дрогма поглянув убік.
На самісінькому краєчку карниза росло - за що тільки й трималося - покручене деревце. Воно буквально висіло над ущелиною, дном якої мчала бурхлива гірська річка. На одній з гілок Дрогма побачив прегарну квітку, що розливала круг себе терпкуваті пахощі. Грумбер став, не знаючи, що чинити далі. Річ у тім, що в печерах Присмеркових гір росли тільки мерехтливі гриби та світний мох, а квіток, там ніколи не було. "Якщо таку квітку, - подумав Дрогма, - піднести Гуті, дочці старого Хагена, то, може, вона перестане вдавати, ніби й не помічає мене..."
Думка погнала молодого грумбера на дерево. Він уже й руку простягнув, щоб зірвати квітку, та коріння не витримало додаткової ваги, вивернулося й полетіло в провалля. І потягло за собою молодого невдаху.
Він не розбився, коли впав, - урятувала річка. Але вона ж таки й вимчала його далеко-далеко від рідної домівки.
Щосили уп'явшись у стовбур, Дрогма плив річкою доти, поки вона не винесла його в океан. Яскраве сонце пекло немилосердно, засліплювало й позбавляло останньої сили. Очі від денного світла весь час запливали слізьми. Попрощавшись із життям, Дрогма без пам'яті простягся на зрадливій деревині...
Торговельне судно цілком випадково натрапило в океані на незвичайного звіра і взяло його на борт. Команда неабияк і довго тішилася з нього, посадовивши бідолаху до клітки. А потім на купця напали пірати. Команду вирізали, а Дрогму замкнули в трюмі, щоб спродати дивовижну істоту котромусь із покупників рабів.
"Кляті людиська! Грумбери ніколи не мали нічого спільного з ними. І добре робили. Всі воно - жорстокі, брутальні, зажерливі... Нищать усе навколо і навіть один одного вбивають за будь-яку дрібницю..."
Дрогма на власні очі бачив, як двоє моряків на торговельному судні не помирилися за якусь жалюгідну окрушину жовтого металу - його ж бо в печерах грумберів хоч греблю гати. Похапалися за ножі, і лише втручання капітана перепинило криваву різанину, що здавалася вже неминучою.
Дрогма вишкірив зуби й погрозливо загарчав. Він добре затямив людські штурхани та шмалкі удари канчуків, коли сидів у клітці. Кривда переросла в ненависть, що як спалахнула одного разу в його серці до людського роду, та так і не згасала відтоді ніколи. А тепер він поглянув на отих двох, що мирно сопіли собі в трюмі. Він легко міг порішити обох. Та щось його стримало.
Ці двоє були не такими, з якими Дрогмі доводилося мати справу досі. Вони його не ображали, не кривдили, не тяглися до нього з кулаками чи копняками, як то бувало, коли Дрогма сидів у клітці. Та й взагалі вони поводилися якось не так. Старший дуже журився і аж тужив через те, що втратив когось близького, а молодший лагідно втішав його. А до всього, вони були такими самими невольниками, як і він.
"Може, ці двоє з якогось іншого племені людей?" - подумав Дрогма і вирішив краще придивитися до них.

* * *

Гулл самотою стояв на капітанському містку, зіпершись на перила. Солоний вітер дмухав йому в помережане зморшками лице. Збоку піратський ватажок (якщо не брати до уваги його розбишацтва та грабунків, що стали вже йому за професію) нагадував бувалого в бувальцях та відважного капітана далекого плавання. Власне, так воно колись і було, та відтоді вже минуло багато літ...
Колись капітан Гулл жив з торгівлі. Водив великі кораблі з товарами через океан і знав усі порти й гавані на узбережжях від північних околиць материка до південного пасма Гуркітливих гір. Не раз та не двічі доводилось йому ставати до бою з піратами. В одній із таких сутичок він мало не загинув. Корабель йому спалено, а тих, хто вцілів, забрано в неволю. Капітан врятувався завдяки справжньому чуду. Весь поранений-переранений, він без пам'яті зваливсь до великої порожньої бочки. В ній і носило його по хвилях багато днів і ночей. Гулл висох, вихуд і майже збожеволів, втративши надію на порятунок.
Та йому не судилося загинути, капітана взяли на борт пірати південного узбережжя. Вони одволодали його, підлікували й поставили на ноги - такий бо велетень!, - щоб потім зисковно спродати на невольницькому ринку. Командував ними тупий, але дуже сильний чолов'яга. Капітан Гулл вирішив запосісти його місце. Вміло підготувавши команду, він зняв заколот і доп'яв свого.
Оскільки новий піратський верховода був не з дурних, а до того ж іще відчайдушно сміливий, слава про нього розійшлася невдовзі на все узбережжя. Шибайголови капітана Гулла, якому дали прізвисько Жах, наганяли страху на всіх моряків та прибережні поселення. Вони були невблаганно жорстокими і не боялися, як-то кажуть, ні грому, ні тучі. Навіть пірати з інших кораблів потерпали перед ними. Гулл розумів, що його влада тримається на силі та кмітливості, бо ж що інше могло тримати в покорі злочинців та авантурників, з яких, власне, складалася команда?! Тому він не дуже й опирався їхнім бешкетам та сваволі...
- Агов, капітане, вітер міняється! - гукнув рудобородий здоровань. - Чи не кинути нам якоря десь у затишній бухточці, та не повеселитися на березі? Команда вже віддавна спочинку не має...
Гулл відірвався від перил, обвів уважним оком голий горизонт і перевірив керунок вітру.
- Звертай до берега! - гукнув стерничому. - Підемо до Мордаха.
Судно скипіло пожвавленим гамором. Пірати вправно засновигали по реях. Ставили всі вітрила, щоб надвечір дістатися берега. Хтось загорлав непристойної пісні. Інші дружно її підхопили, і незабаром над хвилями далеко-далеко в океан полився грубий, незграйний, образливий для нормального людського вуха гуртовий спів.
Капітан Гулл незадоволено скривився і швидко збіг трапом до трюму, де тримали бранців. Відчинивши загратоване віконечко в дверях, він голосно гукнув:
- Агей, потопельці, як ся маєте?
Щось пробурчав Грумбер, десь рипнуло, зачавгало, і коло віконця став набурмосений Снапер.
- У чім річ? - спитався, дивлячись із-під лоба на капітана.
- Йдемо до берега, - весело озвався той. - Надвечір будемо в Мордаха! Чував про такого?
- Ну...
- Ще раз пропоную вам обом доброхіть записатись до моєї команди. Бо як ні, то муситиму спродати вас Мордахові. Візьміть на увагу: я дуже рідко комусь щось пропоную, понадто двічі!
- Нащо ми тобі здалися? Мало тобі отих покидьків у своєму підпорядкуванні? - спитав моряк.
- Це ти добре завважив, - реготнув Гулл. - Покидьків на цьому кораблі не бракує... Але мені б хотілося мати ще й вірних та чесних помічників, а ви, мені здається, саме з таких. Я, бувши вами, довго б не роздумував!
- І ти гадаєш, ми погодимось?
- Авжеж. Іншого виходу не маєте! Ну то як?
Снапер похмуро хитнув головою і з коротким "Ні!" відійшов від віконця.
- Ну, як хочете...Мордах усю кров із вас по краплині виточить. Наплачетесь гірко! Навколішки приповзете, та буде пізно!
Капітан гнівно грюкнув віконцем, гупнув у двері кулачиськом, мало не зірвавши їх із завісів, і, перескакуючи по два щаблі, вигулькнув на палубі. Давши копняка піратові, що нагодився дорогою, Гулл бурею збіг на капітанський місток. Набив тютюном люльку, закурив, пускаючи величезні клуби диму, гепнувся у дерев'яне крісло й поринув у невеселі роздуми.
Намагаючись не привертати до себе уваги ватажка, його підлеглі тихцем посходили йому з очей.
* * *

- Що ж будемо діяти? - стурбовано спитав Фімбо. - Може, спробуємо тікати?
- Куди ж його в дідька втечеш ізвідси.., - згорнув руки на грудях Снапер і загупав ногами. - Хіба як дістанемось до берега?..
У трюмі зависла гнітюча тиша. Чути було тільки, як порипує обшивка судна, що йшло під усіма вітрилами, та коли-не-коли долинали вигуки команд. Голосно зітхнув Фімбо і, схопивши себе за бороду, мало не у відчаї промимрив:
- І звідки тільки беруться отакі? Такі люті, немилосердні й хижі, як оцей капітан Гулл та його розбишаки?!
- А хіба бувають інші люди? - проскреготало раптом із найдальшого кутка. - Всі ви лихі, жорстокі й зажерливі!
Снапер і Фімбо разом здригнулися з несподіванки. Волосата істота довго сиділа тихо в своєму закутку, і вони майже забули за неї.
- Чому це ти таке кажеш, незнайомче? - спитав старий.
- Бо знаю!
- Але ж ми не такі, як пірати! - образився Снапер.
- Усі ви одинакові! Люди завжди завдають болю всім і один одному! Люди підступні й немилосердні! Вони гірші за диких звірів!
- Але ж я геть не навмисне наступив на тебе. Просто я нічого в темряві не бачив, а ти вгородив мені в ногу свої ікла! Я перепросив тебе. Чого ж тобі ще треба?!
- Я тобі не вірю!
- Ну, то й не вір! - моряк спересердя махнув рукою і сів на скриню.
Фімбо звернувся до волоханя сам:
- Послухай-но, незнайомче. Ти ж сам бачив і чув, як Гулл кликав нас у пірати. І чув, що ми відмовились, бо не хочемо нікого вбивати чи грабувати. Вбивати - то великий гріх! Тепер нас продадуть у рабство... Але краще вже рабство, аніж братися до розбою та грабунків. І якби оце зараз Гулл прийшов сюди, ми б йому сказали те, що вже сказали. Чому ж ти нам не віриш?
Знову запала мовчанка. Старий напружено дослухався, але відповіддю на його запитання була тиша. Прикро зітхнувши, Фімбо повернувся до Снапера, збираючись йому щось сказати. І тут із кутка долинуло:
- Мене звати Дрогма...
- А мене - Фімбо, - зрадів старий.
- Мені на ймення Снапер, - відрекомендувався моряк. - Ходи до нас ближче, побалакаємо та з'ясуємо, що тут до чого...
В кутку заворушилося, засопіло, і молодий грумбер постав перед людьми. Він примостився на підлозі навпроти скрині й пильно стежив за кожним людським рухом. Цікавість і обережність помітно боролися в ньому. Все ж перше перемогло.
Фімбо розповів Дрогмі про своє життя з онукою, про те, як з'явився в їхній оселі Ларрі та тяжкі випробування далекої дороги, про горе втрат. Поступово переймаючись довірою до нових знайомих, Грумбер переповів людям свою історію.
А корабель тим часом наближався до берега. Вже видно було в підзорну трубу Бухту відчаю, куди прямували пірати, наперед смакуючи буйну гулянку в пройдисвіта Мордоха. Його шинок так і звався - "Бухта відчаю".
День згасав. Сонце потопало у важких багрових хмарах, що завмерли край обрію похмурими брилами, час від часу прошиваючи їх мідно-червоним промінням. Вітер невпинно гнав та гнав по воді брудно-сірі баранці затривожених хвиль та розбивав їх об прискалки. Крізь прибережні зарості блиснуло яскравим світельцем, ніби запевнило, що й у такій зловисній місцині є людське житло. То світилось у вікнах корчми.
Піратське судно заходило до Бухти відчаю.

МАГ І ЧАКЛУН

У центрі потемнілого від часу дубового стола на витонченій срібній підставці блимав синім полум'ям кришталевий фіал - життьовий маяк Ларрі. Доти, поки він світився, принц був живий. Кілька разів відтоді, як Ларрі подався до світу Джерела, сяйво слабшало до ледь помітного, а потім знову набирало сили, отже, Ларрі втрапляв у найважчі тарапати, і життя його висло на волосинці.
Камілл дуже неохоче розгорнув прадавню книженцію забутих-перезабутих заклять. На пожовклих і вже аж крихких аркушах пергаменту колихалося лякливим відблиском полум'я великої воскової свічки. Зубаті морди преогидних витворів із криваво-пожадливим осміхом шкірилися на старого мага зі сторінок темної книги, немов кепкували з нього. Дмухнуло холодом вологих підземель.
Ніколи досі Камілл не вдавався до чорної магії, слугуючи тільки світлові й добру, але тепер був особливий випадок. Маг намірився обережно й непомітно дістатися задумів Гіркана. Накресливши пентаграму і тричі голосно вичитавши магічне закляття, він вислизнув із тілесної оболонки.
Все довкола змінилося. Зостався лише стіл, край якого, згорнувши на грудях руки та похиливши голову, сидів Камілл, точніше, його тіло. Навсібіч од нього тяглися численні коридори.З них лилося сяєво найрізноманітніших відтінків - від сніжно-білих, до темно блакитних, майже синіх. Ці незримі в реальному житті коридори провадили до душ магів, що населювали світ Санфлауера.І від одного з таких ходів відгонило могильною пітьмою. Він був надзвичайно похмурий і навіював крижаний жах.
Поглянувши на себе збоку, Камілл задоволено мугикнув і легесенькою сріблястою тінню прослизнув до найтемнішого з коридорів, звідки йому назустріч котилися потужні хвилі злості. Саме цей шлях мав довести його до чорної душі Гіркана, де б вона не була. Ось воно - єство магічних коридорів підсвідомості.
Камілл поспішав. За всяку ціну йому треба було повернутись у своє тіло до схід сонця. Тіло сконає, а неприкаяна душа піде в одвічні мандри по лабіринтах підсвідомості, і з мага станеться примара.
Що далі просувався Камілл, то все важче йому було переборювати хвилі лютої злості. Вони просто-таки одпихали його. А стіни, вкриті огидним ворушким слизом не пускали. Жадібно прицмакуючи, вони тяглися до мага покорченими виростами, що так і прагнули припасти до нього та насмоктатися тепла живої душі.
Нарешті далеко попереду вималювалася хистка пляма виходу. Наблизившись до нього, Камілл обережно зазирнув до величезного похмурого залу - осереддя безмежної зненависті до всього живого. Маг аж здригнувся з огиди й завмер, бо те, що він побачив, на якусь часинку спаралізувало його волю й узяло в крижані лабети його розум.
На чорній базальтовій плиті пульсувало щось до краю потворне.Таке, чого Каміллові ще зроду не доводилось бачити, а набачитися замолоду йому судилося всякого. Тулуб складався з сили-силенної зміюватих виростів, щетинястих павучих покручених лап, якихось криваво-червоних пухирів та ще чогось, що й назви не мало. Все ворушилося, смикалося, корчилося, звивалося. Язики темного полум'я раз у раз спалахували в глибинах пекельної почвари, вивергаючи клоччя їдучого диму та запинаючи все смородом. Це була Гірканова душа.
Перемагаючи огиду, Камілл спробував був обережно пробратись до свідомості страховиська. Але воно зачуло щось не своє. На мить завмерло, а тоді люто ринуло на мага. Камілл ледве встиг витворити круг себе захисну сферу. Невеличка його срібляста постать зіщулилася під незміром нищівної потуги, що впала на неї, і аж захиталася з напруги. Над Каміллом нависла гігантська туша чорного тарантула, обсипаного жаскими бородавками. Зі щелеп його скапували масні краплини бурої отрути. Тарантул силкувався прокусити захисну сферу, але вона не піддавалася.
І тут павук відступився й ніби заспокоївся. Він присів на задні лапи, розплатавши по базальту щетинкувате черево, й вилупився на мага пучками тремтливих очиць.
- Я пізнав тебе, старий! - тріумфально пролунав голос Гіркана. - Ти, Камілл, придворний маг короля Санфлауеру. Не сподівався від тебе аж такої сміливості. Відомо ж бо, скористатися зі знань чорної магії здатен не кожен - для декого це може стати згубою. Але так чи інакше, а ти вже тут. Тим гірше для тебе!
Камілл не озивався - тільки напружено стежив за чаклуном. Він уже збагнув, що допустився фатальної помилки й потрапив до пастки. Гіркан набагато могутніший за старого мага. Камілл був певен, що довго супроти нього він не вистоїть. Лише хитрість могла чимось зарадити.
- Мовчиш, старий?! Гаразд, мовчи собі. Я не вбиватиму тебе. Краще я напою твою душу чорною отрутою та закину її до лабіринту Забуття. Звідти ще ніхто й ніколи не повертався. Та це ще не все. Щоб твоя мука була ще нестерпнішою, я покажу тобі загибель твого улюбленця - принца Ларрі. Дивися!
Над павуком зависла пітьма. Далі спалахнуло фіолетове сяєво, і в ньому маг побачив розбуханий океан. Спалах! Розлетілося на друзки вітрильне судно. Ревуча хвиля накрила Ларрі, що даремно намагався вхопитися за рятівну дошку. Мигнули обличчя якихось незнайомих людей, яких також поглинула стихія. І сяєво зникло. Тарантул неквапно звівся на ноги, і голос Гіркана прогуркотів:
- От і все! Тепер я візьмуся до тебе!
Павук випнув могутні щелепи й рушив до Камілової сфери. Залом аж попід самісіньке його височенне склепіння перекотилося страшенне руйнівне закляття. Але тої ж таки миті, напруживши всі свої розумові зусилля, Камілл кинувся назустріч павукові, прослизнув під його важелезним черевом і, срібною зіркою блиснувши у похмурому залі, влетів до коридора й помчав туди, звідки був виринув. Хвиля шаленої люті наздогнала його вже десь на півдорозі до виходу і мало не згасила свідомості. Але Каміллові ще стало сили дістатися свого тіла, ввійти туди і замурувати вхід до Гірканової душі не підвладною нікому іншому, крім самого мага, замовою.
На схід сонця небо посвітлішало. Перші несміливі зблиски черкнулися об краєчок пухнастої хмари й запалили передсвітання. Танучи холодною росою на травах, поповз на схов до глибоких ярів нічний туман. Сонно заворушилися по курниках кури. Гучно залопотів крильми і подав хрипкуватий голос півень. До нього приєдналися інші, сповіщаючи білому світові, що новий день настав.
Старий маг усе ще горбився за столом. Його запалені безсонням повіки тяжко нависли на очі. Бліді сухорляві пальці, що тисли до столу велику грубу книжку в шкіряній оправі, дрібнесенько тремтіли, немов з великої напруженості. Тіло заклякло. Камілл ледве зводив дух. Ломило в скронях, серце ледь теліпалося. Поволі, поступово вертав до пам'яті старий маг. Нарешті розплющив очі і здригнувся.
Нелегкою, ох, нелегкою ж була зустріч із чорним чаклуном! Десь у неосяжних глибинах незнаного Камілл зіткнувся з Гірканом і лише завдяки неймовірному душевному зусиллю та дрібочці таланту йому пощастило видобутися зі смертельної пастки. Мага це дуже налякало. Він із жахом уявив собі, як його душа болісно побивається в лабетах могутнього чаклуна, а мертве його тіло поволі холоне в безлюдній кімнаті...
Камілл на превелику силу звівся із крісла, похитнувся й підступив до старовинної шафи з різьбленими дверцятами. На полиці знайшов скляну пляшку з еліксиром, що відновлює сили. Він хапливо ковтнув кілька разів цілющої рідини і відчув полегкість. Тоді Камілл знову повернувся до столу й важко зіперся на стільницю - аж вона рипнула. Поволі, немов усе відкладаючи миг неминучого лиха, благально звів очі до життьєвої сили принца.
Кришталевий фіал рівно й весело сяяв блакиттю!
- Живий! Ларрі живий! - прошепотів Камілл. - Отже, надія не вмерла!
"Але Гіркан про це не знає, - майнула радісна думка. - Він певен, що юнак загинув".

* * *

Полчиська Гіркана ледве плуганились до столиці Санфлауеру, бо хорбути і грижлі в їхньому складі були дуже неповороткі. Надзвичайно потужні, з кігтями та іклами, здатними перерубити найнедоступніші кам'яні твердині, але - дуже забарні, просто-таки мляві в рухах та геть не меткі на розум. Тупаки тупаками. А все ж по цій лавині лишалися на землі позбавлені найменших ознак життя пошматовані, перемолочені, переплюндровані пустелі. Чого, власне, й прагнув Гіркан. Та найбільше задоволення він мав, коли поглядав, із яким німим жахом людність Санфлауеру ждала своєї долі, як страждала, мучилася й уболівала душею, чекаючи неминучої загибелі.
Певна річ, загибель могла б насуватися швидше. Можна було б рушити на столицю із загоном несмертенних мурлогів, не покладаючись на неоковирних і длявих грижлів та хорбутів. Але мурложаче військо Гірканові неабияк змаліло. Коли гналися за принцем у нетутешньому світі, безодня, що раптом розступилася посеред річки, поглинула всіх Гірканових вояк, які брали участь у гонитві. Тепер у нього зосталося, може, з десяток оцих виплодів чорної магії. Щоб надбати собі їх більше, Гірканові просто не ставало снаги. Кожен мурлог для свого витворення потребував величезної кількості магічної енергії. А вона була потрібна для здійснення інших зловорожих задумів. А до того ж, куди його квапитись, коли попереду ще ціла вічність?! На превелике щастя, пішов у небуття Ларрі зі свїм мечем із Небесного каменя - єдиною зброєю, що могла протистояти Гіркановому війську.
Отже, поспішати нема куди. Проте чаклун гнівався. Аж перекривився спересердя, згадавши старого мага, що насмілився поткнутися до нього. Та ще й не отак собі, а з чітко окресленим наміром добутися до свідомості чаклуна. Ти ба, який зухвалець! Проте Гіркан вчасно помітив його присутність. І дістав чудову нагоду покласти нарешті край стариганові. Про інших королівських магів та порадників Гірканові було байдуже - він їх мав не більше, ніж за дешевих штукарів. А от що до Камілла, то він був єдиним, здатним хоч на сякий-такий, хай навіть і даремний, опір. Та старий раптом вислизнув з Гірканових рук у момент, коли, здавалося, вже ніщо не могло його порятувати.
Гіркан люто гупнув кулаком у бильце трону, рвучко схопився й попрямував до потайної кімнати, розташованої в одному з найдальших закутків свого похмурого палацу. Чорні тіні, причаєні по всіх кутках понурої зали, безшелесно потяглися за своїм паном, видовжуючись хвилястими смугами.
Проказавши заклін, що розсував стіни, чаклун пройшов крізь мур і опинився в круглій, як колодязь, і дуже високій кімнаті. На відміну від інших приміщень палацу, тут було не темно. Криваво-червоне сяєво заповнювало всю шахту, висвітлюючи зловісні символи чорної магії, що вкривали мури згори донизу. Чарівні числа на підлозі й стелі пульсували, немов живі. Це було Гірканове лігво. Тут він удосконалював свою потугу, силкуючись осягнути холодним розумом суть живої природи.
З людьми чаклунові було просто: кожен мав своє дошкульне місце - гріхи, таємні нахили, потяг до розпусти. Через усе це чаклун запосідав душі нещасних і обертав їх собі на рабів. Але траплялися кришталевої чистоти душі, до яких Гірканові було зась. От як у тієї гордої і несхитної лісової мавки, яку Гіркан викрав багато років тому. Вона мучилась, каралась у глибокому підземеллі, але її чиста душа не давалась на поталу чаклунові.
Гіркан хотів панувати не лише над людьми, а й над птахами, рослинами і тваринами. Їх він теж карав, немилосердно нищив, обертав на що завгодно, але слугувати йому вони не хотіли. І навіть найчорніша магія нічого не могла з цим вдіяти.
Делікатна слабка жінка, що не мала снаги навіть власне тіло захистити від Гірканових покарань, мала нез'ясовну владу над живою природою. Птахи й звірі залюбки виконували кожне її бажання, дерева й трави зростали там, де вона вказувала. А Гірканові досягти такого ніколи не вдавалося. Слухались його і слугували йому лише ті почвари, що тільки й могли зродитися з його чаклунської енергії.
- Я наймогутніший із чаклунів! Я перевершив у знаннях навіть жерців Нгала! - вигукував раз у раз Гіркан. - А її душа мені не піддається!
Він аж сичав з люті на таку очевидність. Певна річ, він дуже легко міг би мавку вбити.Але який би з цього мав зиск? В одній із заборонених книжок чаклун вичитав, що вміння панувати живою природою може бути передане комусь іншому лише з доброї волі того, хто таке вміння має. Отже, треба за всяку ціну домогтися такої доброї волі в мавки. Але як? Єдиний шлях - знайти дорогу до її душі.
Він проказав іще одне заклинання. Частина підлоги десь поділася, і перед очима роззявилась голодна пащека темної глибочезної криниці. Звідти, з вологої пітьми підземелля, поволі виринув прозорий діамант, що сяяв сліпучим блиском, і завмер проти примруженого ока чаклуна. В осередді чудового каменя ряхтіла зеленкувата іскринка. Це була чиста і ясна душа лісової мавки - зеленоокої Айріс, Ліниної матері. Гіркан пильно вдивлявсь у діамант, намагаючись знайти бодай найменшу тріщинку чи шкалубинку, щоб за неї зачепитися та влізти в незайману душу. Нема! Коштовний камінь усе так само сяяв своєю ідеальною цілісністю й нескаламученістю.
- Віддай мені свою силу й знання! - вицідив крізь зуби чаклун. - Пущу тебе на волю...
- Ні! Цього не буде ніколи! - пролунав спокійний голос Айріс.
- Я мордуватиму тебе вдень і вночі - цілу вічність. Кожна мить твого життя буде стражданням, а сни переповняться отрутою пекельних видів! - прогарчав Гіркан. - Підкорись мені!
Відповіддю йому було тільки зневажливе мовчання.
Тоді Гіркан викреслив у повітрі спеціальний знак і ступив назад. Спалахнула блискавка, вдаривши синім полум'ям у діамант. Бризкнули іскри. Наступна блискавка розпанахала простір і вдарила згори. За нею ще одна, ще і ще... Розжарені щупальці люто шмагали благородний камінь, скапуючи розплавленим металом у темну криницю, немов вогненний водопад.
Чаклун причаївся під стіною, силкуючись ухопити хоч уривок думки катованої мавки. Він сподівався знайти дошкульне місце в її душі. І таки намацав:
- Донечко... Ліно...
Гірканові зіниці спалахнули зловтішним жовтогарячим полум'ям. Він ляснув пальцями. Блискавки згасли. Чаклун уп'явся важким поглядом у душу Айріс і зловтішно промовив:
- Спіймалась, мавко! Тепер ти моя! Я розшукаю твою донечку, а тоді побачимо, чи довго ти ще опиратимешся...
- Ні! - розлігся відчайдушний зойк.
Лице Гірканові перекособочилось подобою жахливої усмішки. Він таки має рацію! До будь-якої душі можна розшукати лазівку! За життя дочки Айріс розкриє йому таємницю живої природи. А далі... Він махнув рукою, і мавчина душа запалася під землю. Криниця затулилася.
Чаклун повернувся до свого тронного залу й витворив посеред нього чорну хмару. Вмостившись якнайвигідніше на троні, заходився пильно вдивлятись у ворушкий морок, сягаючи зором у той світ, звідки свого часу було викрадено мавку. Чорні нитки темряви павутинням обліпили хмару. Поступово в центрі її висвітлилося: зимовий ліс, заметена снігом галявина, посеред неї чорніє згарище. У цій картині чаклунові примарилося щось дуже знайоме. Він аж подався вперед од несподіванки. Так! Так! Це була та сама галявина, де стояла дерев'яна хата, що дала притулок Ларрі.
Чаклун відхилився на троні й примружив очі. Згадав коротку сутичку на березі річки і пліт з утікачами. Межи ними була й дівчинка. Очевидно, дочка лісової мавки. Але ж вона разом із принцем потонула в хвилях штормового океану!
Гіркан загарчав, люто постискавши кулаки.
Багрове полум'я у світниках опало, затремтіло немов із жаху. Навіть темрява по кутках, здавалося, зіщулилась, втискаючись у стіни. Здригнувся й увесь палац, як перепуджена жива істота.
Страшний був у гніві Гіркан-змієголовець!
* * *
День випав спекотний. Через головні ворота до столиці плинув та й плинув рипливий, розгейканий та розплаканий багатоголосий потік утікачів. Хто їхав кіньми, хто чвалав пішки, тягнучи на плечах хатнє манаття. Всі обличчя понурі й заклопотані, а декому в очах залягло безмежне жахіття. Місто гуло, як потурбований вулик. Боязко позираючи на захід, люди обговорювали останні новини, що не віщували нічого доброго: на столицю Санфлауера сунула страшенна ворожа сила. Усе живе тікало од неї, сподіваючись на порятунок у серці держави, під захистом короля Елдуїна.
В самому місті мерщій укріплювали давню фортечну стіну. За нею виростала нова - грубша і вища. Працювали всі - від старого до малого. Над горнами кузень день і ніч здіймалося полум'я та клубочилось димом - кували мечі, наконечники до списів і стріл. На баштах ставили далекобійні катапульти, висаджували на стіни важкі кам'яні брили, готували дрова та казани, щоб варити смолу.
На балконі королівського палацу мовчки стояв Елдуїн. Біль розлуки з улюбленим сином - спадкоємцем трону, та безмежне горе лихоліття, що сунуло на країну, пристарили короля, але не зігнули його.
Елдуїн дивився туди, де край самого неба за далеким західним лісом, простяглася поки що ледь помітна присмеркова запона. Звідти, із заокраєнних земель сунуло нещадне, люте й кровожерне військо Гіркана. Воно наближалось повільно, але неухильно.
З глибини залу долинули відлуння чиєїсь квапливої ходи.
Король, стиснувши перила, завмер, чекаючи щонайгірших новин: інших тепер не надходило.
На балкон ступив Камілл.
- Я з лихою звісткою, ваша величносте.
Елдуін гірко всміхнувся, хитнув головою:
- Кажи, мій давній любий друже. Я вже звик до них. Відтоді, як Ларрі пішов од нас, минуло багато-багато днів, але жоден з них не сяйнув доброю звісткою...
- Ларрі живий, ваша величносте! - сказав Камілл. - Хай оце втішить вам серце. Хоч принц не раз побував у різних тарапатах, зазнав найтяжчих, іноді смертельно небезпечних випробувань, він усе ще живий. І йому на разі ніщо не загрожує.
- Чого ж ти кажеш, що прийшов із лихою звісткою?
Старий маг насупився. Він став попліч короля й замислено подивився в бік західного кордону. Мовчав, ніби пригадуючи щось давнє-давнє. Легенький усміх майнув в очах і тут-таки згас.
- Пам'ятаєте ті далекі роки, коли ми блукали по Незвіданих землях, шукаючи печатку, що затуляла ворота Мертвого світу?
- Пам'ятаю, як сьогодні, і ніколи не забуду! - Елдуїн приплющив очі. - Ми ж були тоді геть молодими - ти і я. Там, у тих землях, я стрів Анабель. Боже милий, як давно те було...
- А пам'ятаєте чаклунів Чорної гори? - все ще допитувався Камілл.
- Звичайно. Ми ледве тоді подолали їх. А по тому нам довелося битися з Великим Бертоном. Але... з якого дива ти раптом почав розпитувати про це?
- Бо сьогодні я мав сутичку з душею Гіркана і лише чудо мене від нього врятувало. Він має таку силу, яка в сто разів переважить силу чаклунів Чорної гори, і ця сила щодень зростає! Гіркан уже перевищив у знаннях самих жерців Нгала! Практично він непереможний. Отже, маючи навіть воду із життєдайного Джерела, нелегко буде впоратися з ним. Добре те, що Гіркан не знає про те, що Ларрі живий!!
Елдуін болісно скривився:
- Невже навіть ти, Камілл, не можеш протистати йому, отому кровожерцеві?! – глухим голосом спитав він.
- Ні, мій царю... – сумно відповів Камілл. - Я безсилий супроти нього. Єдина наша надія - Ларрі!
Елдуін трохи помовчав, а потім обережно поцікавився:
- Це правда, що чисті води нашої Етері скаламутніли?
- Правда...
- Але ж такого не бувало навіть за часів панування чаклунів Чорної гори!
- Гіркан винищує все живе... Витоки річки опинились на сплюндрованих, змертвілих землях, і тепер сама Етері може змертвіти...
Король, міцно стуливши вуста, похитав головою.
- Скажи-но мені, Камілле, - знову здійняв він мову, важко видобуваючи з себе слова. - Може, треба повивозити людей, поки маємо ще час?
- Куди?
- За океан...
- Це нічого не дасть. Якщо ми не вистоїмо в бою, що на нас чекає, то порятунку вже не буде нікому й ніде, бо Гіркан плекає заміри на всевладдя над Всесвітом...
Давні друзі замовкли і знову звернули погляди до західного кордону королівства. Звідти невблаганно наповзала лавина жахливої смерті. Але ж саме звідти, із заходу, мала надійти й допомога...

БУХТА ВІДЧАЮ

Немов руки, зняті в німому благанні до небес, із води тут і там сиротами стирчали гостроверхі скелі - уламки могутнього гірського хребта, що круто збігав в океан. Здавалося, велетенське горбате чудовисько припало мордою до води і силкується вихлебтати море до самого дна.
З-за найдальшої відноги гострякуватого пасма боязко виткнувся блідий місяць. Він непевно здирався вершинами гір і сторожко зазирав до роззявленої пащеки курного вулкану. Темно-червоний одсвіт лави, що клекотіла тому в горлянці, відбивався од місячного кружала й упав на мідні води затоки. Вода від цього набула зловісного кривавого відтінку й викликала неперебутнє - аж до відчаю - спустошення в душі.
Піратський корабель, лавіруючи межи хижими скелями, помалу підходив до берега.
- Що й казати, невесела місцина… - насуплено зауважив Фімбо.
Він спирався плечем на перила сходів, що провадили на капітанський місток. Поруч з ним нерухомо стояли Снапер і Дрогма. Всім трьом було позв'язувано за спиною руки. Вони пильно вдивлялись у незнайомі обриси непривітного берега. Навіть пірати, що вже не раз бували тут, попримовкали - наче боялись розтривожити гнітючу тишу.
- Авжеж, радісних відчуттів цей овид не навіює.., - погодився капітан Гулл. - Ну, та хай! Веселіше буде в Мордаха!
- Коли б не так! - пробурчав котрийсь із піратів. - Скільки я його знаю, частує таким гидотним пійлом, що тільки пацюків по трюмах труїти...
- Свята правда! - підтримав другий. - Жадібнішого й хитрішого корчмарюги світ не бачив! Як на мене, то його вже давно слід було б почепити на реї догори дригом!
- Спокійно, - всміхнувся Гулл. - Ви ж бо всі знаєте закон: Мордахів шинок - це нейтральна територія. Хоч я й сам до цього сухопутного щура довіри не маю, але закон - то закон. Гадаю, сьогодні йому доведеться неабияк попотрусити свої питні запаси!
Капітан скинув оком на бранців. На мить у його погляді сяйнуло чи то жалем, чи то сумнівом, але враз і зникло. Гулл став обличчям до своїх шибайголів і заходився подавати команди.
Судно підходило до великого причалу з колод, де вже гойдався інший пришвартований корабель. На його бізані маяв золотавий вимпел гільдії работоргівців південного узбережжя, а палубою походжали двоє чорношкірих вартових із довгими - на половину людського зросту - кривими мечами.
- От якби поскубати оцих угодованих індиків.., - замріяно проказав рудобородий пірат, жадібним оком накидаючи на чужий корабель. - Певен, що їхні трюми напхом-напхані коштовними товарами або, може, й золотом.
- Але закон нейтральної території забороняє будь-які ворожі дії в бухті.., - із жалем заперечив Гулл.
- А що нам до того закону?! - розгарячкувався рудий, - наскочимо несподівано - ніхто й не загледиться! А Мордахові язика прикоротимо, щоб не патякав зайвого!
- Еге ж! - радісно загомоніли пірати. - Прикоротимо... разом з головою!
Банда зареготала, чекаючи, що скаже капітан.
Гулл насупився, стиснув кулаки, аж кісточки на пальцях побіліли, і дуже тихо, але цілком виразно промовив:
- Закон - то закон! Із того, хто його порушить, я своїми руками здеру живцем шкіру і сам-таки повішаю на реї... Усі втямили?!
Пірати злякано розступилися.
Тим часом судно торкнулося причалу. На берег полетіли швартови. Їх підхопили якісь гультіпаки, обкрутили круг товстелезних дрюків, що стирчали на пірсі. Глухо гепнули на причал сходні, сполучаючи корабель з берегом. Застугоніли підбори піратів, що гамузом ринули на берег. За ними зійшли бранці. Капітан Гулл, як і годилося залишив корабель останнім.
Довгою кривулястою вервечкою, що повторювала закрути стежки, потяглося піратське кодло поміж валунами та скелястими виступами на крутий берег. Стежка, вибігши на верхівку стрімчака, вперлась у ганок двоповерхового будинку з просторою терасою, вкритою висушеним пальмовим листом. У вікнах яскраво світилося, а з розчинених дверей линув багатоголосий гомін: лайка, вигуки, сміх; хтось горлав п'яної пісні. Це був шинок Мордаха.
На порозі, потираючи руки й улесливо посміхаючись, стояв сам господар. На зріст він був не з таких-то вже й дрібних, але догідливо зігнута спина робила його схожим на приземкуватого горбаня. Масивний ніс нависав над вузькою горішньою губою, мало не торкаючись її. Підборіддя його було навскісне, а зарослі щетиною вуха хижо тулились до потилиці. Усе це разом викликало огиду, особливо ж понадто невеличкі, як у щура, позападалі очиці, що тепер масно поглядали з-під настовбурчених брів. Але якби комусь пощастило зазирнути до цих очиць глибше та розгледіти душу шинкаря, той ужахнувся б: зіпсутішої та бруднішої душі ще треба було б пошукати. У гнилому Мордаховому серці віддавна загніздилися безмежна жадібність, чорна заздрість і зненависть до всіх без винятку.
Шинкар обвів поглядом прибулих, наче складав кожному ціну. А коли побачив капітана Гулла, тієї ж миті улесливо вишкірився:
- Ласкаво просимо до "Бухти відчаю", любі гості!
- Мордаху, а чи знайдеться в тебе пристойне вино? - спитав шинкаря піратський ватажок.
- Певне що так, пане. У мене всі вина добрі!
- Та ні, - засміявся Гулл. - Я маю на увазі справді добре вино, а не те гидке пійло, яким ти частував нас минулого разу!
- Коли ж це таке бувало?! - нещиро здивувався Мордах. - Невже не догодив? А втім, чого нам тут стояти на порозі? Прошу до господи, там і розберемося, що до чого. Я завжди радий вас бачити...
Шинкар став набік, пропускаючи піратів. Потім плеснув у долоні, щось наказав служникам і рушив слідом за гостями.
Щойно капітан Гулл разом з командою ступив до шинку, там запанувала тиша. Лише котрийсь із найзавзятіших гультіпак, що сидів плечима до дверей і не бачив прибулих, не перервав гучної, тільки самому йому зрозумілої пісні. Завваживши, що всі поглядають у бік входу, він незадоволено гарикнув:
- У чому річ?
- А й справді, чому це всі позамовкали? - поцікавився ватажок піратів.
- Капітан Гулл.., - прошелестіло над столами.
І враз найзатишніший куток залу спорожнів, і пірати веселою юрмою попрямували до звільнених столів. Умить протверезілий співака теж кудись подівся, ніби його тут і не було зовсім.
Гулла та його команди скрізь потроху боялися. І недарма. Капітан зажив собі вельми лихої слави на узбережжі.
- Агов, Мордаху! - гукнув Гулл на шинкаря. - Де ж твоє вино, що ти нахвалявся?
- Зараз буде. Може, ще чогось бажаєте?
- Він іще питає! - розсердився верховода морських розбійників. - Мерщій тягни сюди все, чого маєш найліпшого та найсмачнішого. Та не барися, бо мої молодці тобі все кубло перекинуть!
Мордах уклонився, але з місця не зрушив.
- Перепрошую, пане, капітане. А чим платитимеш?
- Та чим хочеш! - вибухнув пірат. - Але якщо мені зараз-таки не принесуть чогось їстивного, я тебе самого засмажу на печеню!
Мордах тричі ляснув у долоні. В ту ж мить звідки й не взялися слуги, несучи величезні тарілки. Пірати дружно накинулися на поживок. Полоненим порозв'язували руки, дали попоїсти, а потім знову пов'язали та посадовили на підлогу побіля столу.
Незабаром якось непомітно в шинку не зосталося жодного з відвідувачів, окрім команди піратського корабля та її невільників. Мордах сторожко підсів до капітана й повів обережну мову:
- Я бачу - ви маєте живий товар.., - завважив, витираючи фартухом окраєць столу та кутиком ока стежачи за реакцією пірата.
-Ну то й що? - примружився капітан.
- Я, мабуть, узяв би його як частинку плати. А решту золотом.
Гулл осміхнувся й з цікавістю вбив очі в Мордаха:
- Гм... А за яку ж частину платні цінуєш ти оцих трьох?
Обвівши пильним поглядом невільників і щось зміркувавши, шинкар замислено поворушив губами, промимрив щось сам до себе під ніс й заходився загинати пальці, очевидно, виважуючи зиск. Далі обережно проказав:
- З великої шани до вас, пане капітане, я погодився б зарахувати половину боргу за оцього старого, моряка та їхнього волохатого звіра... Тільки з величезної поваги до вас!
- А друга половина?
- Ви дасте мені сто монет і оцей симпатичний кинджалець, що теліпається на вашому паску, - сутий дріб'язок. Тоді й матимемо весь розрахунок.
- Тримай свої брудні лапи від оцього кинджалика далі - він мені самому до вподоби!
- В такому разі дасте мені сто двадцять монет, згода?
Трохи помовчавши, Гулл ковтнув вина, закурив сигару і, пустивши клубок диму мало не межи очі Мордахові, перехилився до шинкаря через стіл. Весело йому підморгнувши, пірат лагідним голосом промовив:
- Я віддам тобі оцю трійцю - і квит!
- Але ж...
- Жодних "але"! Крім того, мої молодці сьогодні не будуть бешкетувати, і це збереже тобі не менш як п'ятдесят монет. А ще затям собі: я не люблю, коли зі мною сперечаються! Понадто якийсь сухопутний пацюк!
Гулл одхилився на бильце і гучно зареготав. Пірати підтримали верховоду свистом, гуком, тупотінням. Дехто встав, чекаючи лише знаку свого зверхника. Мордах зіщулився, зацьковано роззираючись довкола. Десь у глибині його очей зблиснуло недобрим. Але цього ніхто не помітив. А він несподівано легко з капітановою пропозицією погодився. Устав з-за столу, розплився усмішкою й вигукнув:
- Комусь іншому я б не поступився. Але капітан Гулл - найдорожчий мені гість і найліпший приятель! Згода на все! А щоб закріпити нашу умову, принесу зараз вина - кращого на все океанське узбережжя не знайдете.
Пірати збуджено загомоніли.
Мордах, ховаючи підступні очі, метушливо схопив глека й зник за дверима. Супроводивши його поглядом, капітан Гулл дещо спантеличено промимрив:
- Отакої... Чого це раптом наш шинкар став таким привітним? Якось це до нього не клеїться...
Але в цю мить стусанина між піратами відвернула його від дальших роздумів. Коли капітан порозборонював та погамував своїх підпилих забіяк, він уже й забувся про дивну поведінку Мордаха.
Зайшло двоє слуг. Вони понакладали на шиї бранцям широкі кільця, сполучені між собою сталевим ланцюгом, і повели їх до виходу. При самих дверях Снапер несподівано повернувся і, гнівно блиснувши очима, гукнув до Гулла:
- Ти - брудний бандит! Як ми з тобою десь іще здибаємося, стережися: я тобі того, що ти з нами вчинив, не подарую!
Усі аж завмерли на цю мову. Але всупереч сподіванням, Гулл спокійно подивився на моряка й стомлено відповів:
- Сміливий чоловік! Я щиро шкодую, що ти не пристав на мою пропозицію... Але що сталося, те сталося. Доля та обставини граються нами... Прощавай!
Капітан духом вихилив кубка й прикрив долонею очі, поринувши у роздуми. Пірати знову загомоніли.
А невдовзі вигулькнув і Мордах з глеком вина. За ним ступали слуги, кожен з яких тримав іще по два глеки. Вино порозставляли на столи й почали наливати. Господар сам прислуговував капітанові, догідливо посміхаючись та не шкодуючи лестощів.
Задуха, пелена тютюнового диму та міцне вино зробили своє: пірати один по одному почали падати під столи в кам'яному сні. Гулл силкувався збагнути, що воно діється, але в очах йому закружляло іскрами, в голові стуманіло, і він теж почав сповзати вниз. Вже падаючи, він з останніх сил спробував дотягтися до горла Мордаха, який зловтішно поглядав на безпорадних.
-Отруйник! - прохрипів Гулл і впав.
Шинкар задоволено потер долонями. Ні, він не був отруйником. Бо ж і нащо?! Адже пірати теж могли стати товаром до продажу. А живий товар - це найкоштовніший у світі крам! Саме тепер гостював у Мордаха работоргівець Глір, прибувши з далекого південного узбережжя по нову партію невільників. От і випала нагода спродати йому піратів за рабів.
Червоне вино, що ним Мордах частував капітана і його команду, добре-таки настоялося на дурманній сон-траві. Жоден з піратів не прокинеться до ранку, а коли попрокидаються, то будуть уже далеко від Бухти Відчаю. Всі, крім капітана Гулла. Для нього Мордах приготував дещо іншого. Давно вже його душа палала прихованим вогнем зненависті до сміливого й незалежного моряка.
- Прошу, Гліре, забирай свій крам! - голосно гукнув шинкар.
Рипнули потайні двері під сходами на горішній поверх, і до залу ступив високий худорлявий чоловік. Одним оком він дивився на Мордаха, а другим зизував на кінчик власного хижо вигнутого носа. За ним зайшло десятків зо два темношкірих послугачів. Усі в довгих смугастих халатах, у ряснобарвних тюрбанах на головах та з кривими шаблями і довгими вузькими кинджалами на пасках. Підкоряючись наказові свого пана, вони позаковували сонних у кайдани і заходилися виносити їх із шинку. Ніхто при цьому не мовив ані слова. Лише Глір щось зосереджено мимрив собі під носа, передаючи Мордахові золоті монети з тугого гамана, що теліпався на його широкому строкатому поясі.
Шинкар був дуже задоволений. Він таки добряче вторгував на піратах та їхньому кораблі, бо Глір заплатив подвійну ціну за дужих молодців та справний корабель. Він поведе їх далеко, на той бік океану, і Мордахові не було чого боятися помсти. По-перше, досі од Гліра нікому ще не щастило втекти, по-друге, пірати були з того самого тіста, що й шинкар, - їх теж можна було і купити, і залякати. Мордах про це дещо знав. Єдиним винятком із цього розмаїтого гурту був капітан Гулл. Він нікому б не подарував зради. Мордах таки боявся Гулла, але жадібність і зненависть до вдатного капітана взяли гору.
Коли вже винесли останнього з команди, служники Гліра підступили з кайданами й до Гулла. Мордах протестуюче замахав руками:
- Ні, ні! Цього я не продаю, він мені самому потрібен!
Глір з неприхованим жалем озирнув мускулярну постать піратського ватажка, але тільки знизав плечима і ступив у темряву задушливої ночі.
Незабаром ізнизу, з боку причалу, долинули уривчасті слова команд гортанною мовою, зарипіли канати, тужно дзеленькнув якірний ланцюг, і до виходу з гавані скерувалися дві розмиті темрявою тіні - судно мешканців півдня і колишня гроза океану - корабель капітана Гулла. Вони за тридев'ять земель відвозили нових невільників рабовласника Гліра. На них тепер чекало те, чого від них зазнавали інші, - приниження, тягар і біль кайданів, бо ніщо в житті не минає безкарно: рано чи пізно, а година розплати за скоєне надходить.
Мордах провів поглядом кораблі, хижо осміхнувся й повернувся до шинку. Гукнув на двох служників. Вони підняли закутого в кайдани капітана Гулла й потягли його до льоху.
Шинкар ішов першим, освітлюючи сходи великою курною свічкою. Поламані тіні тремтіли на сірих запліснявілих стінах, смикаючись у химерному танку.
У самісінькому кінці льоху за пузатими винними бочками були грубі дубові двері, обковані бронзовими штабами. Відімкнувши їх, Мордах зайшов до невеличкої затхлої печери. За ним внесли Гулла. Ланцюги, прикріпили до чотирьох масивних сталевих кілець, замурованих у стіни, а голову затисли в дерев'яній колодці. Капітан Гулл завис на холодній гранітній стіні, не маючи змоги поворухнути ні руками, ні ногами, ані головою.
Шинкар підступив до свого бранця, посмикав ланцюги, перевіряючи їхню міць, зірвав з капітанового паска витончений кинджальчик і, задоволено мугикнувши, вийшов. Грюкнуло важким засувом, запираючи міцні двері, і в підземеллі, що стало тюрмою колишнього ватажка морських грабіжників, запала погрозлива тиша.
* * *
Темно й вільго було в рубленому хліві, що притулився до прямовисної скелі. За тонкою дощаною перегородкою шумно дихали коні, час від часу храпаючи та переступаючи з ноги на ногу. Десь попід стелею вовтузились потурбовані кажани. Їхні ж наземні родичі діловито сновигали в сіні, шурхотіли, подеколи пищали. Одна з мишок видроталась на розсохлий бочонок і зацікавлено вилупилась на грумбера та людей, скутих одним ланцюгом. Руки їм було позв'язувано.
Полонені мовчки сиділи попід задньою стіною хліва, що була скелею. Та й про віщо мали говорити, коли руки зв'язані, на шиях грубі залізні кільця? Мордах чомусь їх не спродав. Лишив їх із якихось міркувань для себе. Нічого доброго це не віщувало.
Дрогма, який найближче за всіх тулився до кам'яної стіни, раптом нашорошився, до чогось дослухаючись. Він припав до стіни вухом.
- Послухайте-но, - звернувся він пошепки до друзів. – Зовсім поруч, просто за оцією стіною велика печера!
- Ну то й що? - мляво поцікавився Снапер.
- А те, що тудою можна втекти!
- Еге ж, утечеш із зв'язаними руками! - буркнув Фімбо, - Та й як його крізь оцю стіну пройти?
- Я зможу, - сказав Дрогма. - Аби тільки руки звільнити.
- Якби я й сам не був зв'язаний, я б допоміг тобі, - озвався Снапер. - Немає в світі такого вузла, якого б не розплутав моряк. Але щодо проходу крізь стіну, то якось не дуже віриться...
- Повіриш, коли сам побачиш! А тепер я спробою перегризти мотуззя, яким з'вязані твої руки.
Снапер почув гарячий подих на спині. Це Дрогма уп'явся своїми гострими зубами в грубий мотуз, що стягував руки морякові. За кілька хвилин Снапер відчув, що пута ослабшали, а далі й геть пустили. Ледве стримавшись од радісного вигуку, він тут-таки розплутав вузли на зап'ястках грумбера і допоміг звільнитися Фімбо.
- Тільки ж як його видобутися звідси? - зітхнув старий. - Двері замкнено знадвору, а вікон немає... Та ще оце кільце на шиї!..
- Навіть якби не було ланцюга, що сковує нас, однаково не пощастило б викрастися непомітно. Мабуть, отам, знадвору, повнісінько і Гуллових піратів, і Мордаха прислужників, - додав Снапер.
-Та я ж кажу вам, що не треба вибиратися надвір - ми втечемо печерою! - розсердився Дрогма.
- Як?
- Допоможіть мені - самі побачите.
Грумбер заходився пильно досліджувати поверхню скелі, обмацувати її та прикладати то там, то там вуха. Нарешті задоволено гмукнув і міцно вчепився вузлуватими пальцями в ледь помітний виступ. Потяг його до себе. Сухо клацнувши, вивалився камінь завбільшки як кулак. Під ним виявилась глибока шпарина. Дрогма застромив у неї пальці й почав розширювати та витягувати з неї один по одному то більші, то менші каменюки. Діло йшло. Здавалося, граніт просто кришиться під дужими руками Грумбера. Фімбо зі Снапером аж нетямилися з дива.
Невдовзі у рівній стіні утворилась глибока ніша заввишки на половину людського зросту. Дрогма заліз у неї і не припиняв робити, передаючи Снаперові й Фімбо каменюки й уламки скелі, що їх моряк охайно складав попід стіною. Купа каміння швидко зростала. Прохід заглиблювався. Слідом за Грумбером, зігнувшись у три погибелі, туди заліз і Снапер, а за ним вже й Фімбо.
Не було чим дихати. Пил від розкришеного каміння засипав очі, а важкий ланцюг не давав рухатися.
- Ой, Дрогмо! - гукнув моряк. - Чи довго нам іще сидіти в оцій норі?
- Треба ще трохи потерпіти. Ось-ось...
Попереду загуркотіло - це під натиском Дрогми завалилась перегородка, що відокремлювала прохід від печери. Дунуло прохолодим повітрям. Стало легше дихати.
Снапер і Фімбо повилазили з вузького та низького тунелю до просторої печери, і з задоволенням повипростувались, намагаючись хоч щось розгледіти.
Навкруги було зовсім темно. Десь поруч дзюркотіла вода.
- Куди ж тут іти? - розгубився Фімбо. - Нічого не видно.
-Мені теж. Хоч в око стрель, - озвався моряк.
- Я йтиму першим, - сказав Дрогма. - А ви за мною. Тільки обережно. На дні печери повно каміняччя - ноги можна повикручувати нараз.
- Але ж ми нічого не бачимо!
- Ідіть туди, куди вас тягнутиме ланцюгом.
Снапер і Фімбо невпевнено потоптались на місці. Моряк спитався:
- А сам ти бачиш, куди треба йти?
- Не хвилюйтеся. Я в темряві бачу ще краще, ніж ви за ясного дня. Я ж таки мешканець печер, - не без гордості заявив Дрогма, - і дорогу на волю знайду!
Він обережно потягнув за ланцюг і рушив уперед, орієнтуючись на тільки йому зрозумілі знаки. Снапер і Фімбо ступали за ним, раз у раз перечіплюючись то об камінь, то об якийсь виступ. Зате дихалось легко: повітря в печері було чистим і прохолодним. Шурхіт кроків одлунював під гранітним склепінням.
-А як за нами кинуться в погоню? - затурбувався старий.
- Погоні не буде! - запевнив дрогма.
-Чому ти так гадаєш?
- Бо ніхто з людей не здатен знайти дороги в печерному лабіринті Вінценосних гір. Це дуже давні гори. Мабуть, лише Драконячі старші за них.
- Уперше чую про Драконячі гори... Цікаво, чого вони так звуться? - спитав Снапер.
- Бо там живуть дракони.
- Гм... – недовірливо посміхнувся моряк, але промовчав.
Попереду окреслилась якась розпливчаста пляма. Все ближче і ближче. Поступово почали вимальовуватись невиразні обриси самої печери. Втікачі наблизились до бокового ходу, з якого струменіло загадковою блакитнявою. Ступивши туди, вони за якийсь десяток кроків опинились у величезному залі під високим склепінням. Його перетинала широка пряма стежина, обабіч якої росли незвичайні зелені та ще й осяйні гриби.
- Оце так диво! - тільки й спромігся вигукнути моряк.
Видовище й справді було казковим. Гладенькими стінами залу на підлогу стікали великі краплини води. Вони збирались у два струмки, що текли уздовж стін кудись у темряву печерного лабіринту. Ніби мерехтливі хвилі чарівного світла перебігали залом. Далеко попереду склепіння нижчало, і стежина ховалась у наступному тунелі.
- Ці гриби довго зберігають світло. Ми візьмемо кілька, щоб вони присвічували вам у дорозі, - сказав грумбер. - А як погаснуть, їх можна буде поїсти.
- Якісь вони... зелені, - непевно мовив Снапер. - Чи не потруїмось?
- Поки гриби світяться, їх справді їсти не можна. Зате коли погаснуть, цілком їстивні. Це врятує нас від голоду, - пояснив грумбер.
Фімбо зі Снапером понакладали грибів за пазуху, а ще по одному взяли до рук, щоб бачити, куди ставити ноги. Іти стало набагато легше.
Проте старий ступав понуро. Його плечі похилилися. Гіркі думи оступили його сиву голову. Він же зостався сам-самісінький на білому світі! Спочатку невідь куди поділися син із невісткою, по тому лиха доля забрала онучку... Кому він тепер потрібен - старий чоловік без притулку?!
Ніби зачувши його думки, Снапер озирнувся, обережно спитав:
- Що збираєшся робити, коли вийдемо з печери на волю?
Старий знизав плечима:
- Не знаю. Хату мені розвалено... Нікого рідного на світі не зосталося... Ларрі загинув, а десь у його світі набирає сили чорне зло! Ніхто не має зброї супроти нього. А якби навіть і мав, то як знайти отой магічний прохід до світу Санфлауера?
- Я розумію тебе, - співчутливо озвався моряк. - За час спільної подорожі ми зазнали чимало, поділяли навпіл радощі і труднощі... Негоже людині бути самій. Ходімо зі мною до рибальського селища. Може там, межи людьми, у повсякденних клопотах та праці, спроможешся притамувати біль душі. До того ж лихий чаклун Гіркан рано чи пізно дістанеться й нашого світу, щоб і його поневолити. Ми мусимо попередити людей, що на них чекає, і якось готуватися до боротьби зі злом.
- Як же ми це зробимо?
- Треба збудувати ще один корабель. Але більший і міцніший за той, на якому ми пливли. Зібрати добре озброєну команду з дужих і сміливих людей і ще раз податися до острова Провидіння по життєдайну воду. А за одним заходом не завадило б очистити океан від піратів та знищити осине гніздо Мордаха.
- Знаєш, я згоден з тобою. Але мені здається, що самим нам, без чиєїсь мудрої допомоги, не впоратися зі страшними чарами Гіркана. Треба буде звернутися до жерців храму Пурпурового Лотоса. А може, й Рідлер не відмовиться нам підсобити?
- Справді! - аж утішився Снапер. - Отже, згоден? Подамося до рибальського селища?
Фімбо роздумливо почухав маківку, а потім відповів:
- Гайда спершу виберемося з печерного лабіринту, а тоді побалакаємо. Я не можу втямити, чому, але щось не дає мені вирішити остаточно. Не квап мене, будь ласка...
Грумбер став раптом як укопаний. Моряк зі старим мало не наскочили на нього. А потім аж завмерли з подиву за його плечима.
Тунель, яким вони рухалися, вперся у стіну. Точніше, це була не стіна, а жива луската річка, що текла зліва направо і загородила прохід згори донизу, не лишаючи навіть шпарини. З сухим шелестом і потріскуванням бронзова луска струменіла повільно й неухильно, мерехтячи зеленкуватим полиском. Під нею вчувалося неймовірної могутності тіло.
- Що це? - вишептав Фімбо стлумленим од хвилювання голосом.
Дрогма упав навколішки як подрубаний. Очі йому розширилися й заскліли, підборіддя дрібно тремтіло. Знявши тремтячу руку в напрямку живої стіни, він побожно мовив:
- Це вічний і всемогутній Нгала!
- Хто-хто? - перепитав Фімбо.
- Вічноживущий, всюдисущий і нещадний змій Нгала - Бог часу! Наші старійшини кажуть, що на того, хто побачить Нгала і не вмре на місці, чекає довге і щасливе життя. Таке випадає лише раз на тисячоліття!
Втікачі мов зачаровані дивилися на великого змія. Минали хвилина за хвилиною, складались у години, а вони все стояли каменем, не маючи снаги навіть змигнули оком.
Першим отямився Снапер. Він здригнувся, ніби прокидуючись.
- Скільки ми ще тут стирчатимемо, як якісь бовдури? - вигукнув він. - Коли цьому змієві настане кінець, щоб дати нам дорогу?!
- Цього ніхто і ніколи не знає, - відповів Дрогма, - Кажуть, що Нгала прошиває всі світи безкрайого Всесвіту. Вони нанизані на нього, як намистини.
- Ого! Тож так і ціле життя можна прождати! Чи немає якоїсь іншої дороги?
Грумбер замислено почухав волосаті груди:
- Доведеться трохи повернутися назад і зійти на горішній ярус лабіринту. Може, там натрапимо на кромтегів, тоді зможемо швидше дістатись до моїх родичів.
- А хто такі кромтеги?
- Це стародавні печерні тварини. Вони дуже великі, але цілком смирні. Ми їздимо ними верхи, коли треба швидко кудись дістатися.
- Гаразд, - погодився Снапер. - Веди нас.
Утікачі рушили назад, побожно озираючись на легендарного змія, що байдужно вершив свою нескінченну путь крізь незліченні світи й тисячоліття. Дійшовши до розгалуження печер, Дрогма звернув ліворуч. Почалося поступове сходження вгору, а за якусь сотню кроків дно вирівнялося, й подорожні зійшли на горішній ярус підземного лабіринту.
Тут було набагато ясніше. Зеленаві світляні гриби застелювали не лише підлогу, а й спиналися на стіни, чіпляючись за кожен виступ чи шпарину. Деякі примудрилися навіть почіплятися до стелі й звисали звідти химерними гронами.
Серед цього грибного царства блукали чудернацькі тварини. Зовні скидалися вони на гігантських волохатих стоніг. Приблизно на пів-людського зросту заввишки, завдовжки вони сягали десяти людських кроків. Тулуб тримався на численних грубезних лапах, схожих на пеньки. І кожна з них, здавалося, рухалась окремо. На массивній голові зблискувало по четверо опуклих очей, не менших за тарілку, а на тімені стирчало по два коротких товстих вирости, що нагадували ріжки. Та найбільш неправдоподібними були щелепи, схожі на кам'яні млинові жорна. Методично й безнастанно перемелювали вони зелені гриби. Чи не так само спокійно й методично ці щелепи зугарні були б поперемелювати й гранітні каменюки. Тварини поспіль були обтикані густою волосінню, що звисала мало не до підлоги.
- Оце і є кромтеги! - оголосив Дрогма.
Одна з тварин повагом рушила до людей. Снапер і Фімбо настрашено відступили.
- Не бійтеся, - заспокоїв їх грумбер. - Він дуже лагідний і не заподіє вам нічого лихого. Навпаки - всім нам допоможе.
Коли кромтег наблизився, Дрогма погладив його по голові й щось тихо ніби поклацав незрозумілою мовою. Кромтег завмер і слухняно роззявив свою величезну пащеку. Дрогма поставив Снапера по один її бік, сам став по другий, і ланцюг опинився в пащі. Дрогма знову щось проклацав. Кромтег стулив пащеку, ледь поворухнув щелепами - і ланцюг, дзеленькнувши, луснув.
Грумбер поставив на своє місце Фімбо. Усе повторилося, і люди стали вільними. Лише уривки ланцюгів на шиях нагадували про недавнє рабство. А кромтег перемелював собі гриби та поглядав на людей довірливими очима.
- Оце-то чудасія! - мовив у захваті Снапер.
Фімбо ж протяг руку й почухав кромтега в тому місці, де б мали бути його вуха. Тварина заворкотала й потерлася боком об старого. Той ледве встояв от таких пестощів печерного гіганта.
- Ну, а тепер зосталося поскидати тільки нашийники, але з цим доведеться зачекати, поки дістанемося своїх, - сказав Дрогма. - Гайда верхи на кромтега та добре тримайтеся!
Дрогма вмостився попереду, за ним Снапер і Фімбо. Вони міцно повчіплювались у кромтегову волосінь, а грумбер узявся руками за ріжки звірюки і щось йому наказав. Кромтег неквапом обернувся й задріботів осяйним коридором. Він поступово набирав швидкості, тупцяючи численними ногами. Незабаром світні гриби злилися в одне зеленкувате сяєво.
Кромтег так розігнався, що аж у вухах засвистіло. Незвичайний скакун пірнав у похилі тунелі, що тяглися в глибочінь печер, здирався спіральними східцями, мчав кам'яними мостами, що зависали над бездонними проваллями.
Кілька разів у величезних мармурових палацах, через які переїздили вершники, Снапер і Фімбо завважували якісь чудні статуї та різьблені колони, що підпирали височезні склепіння, що їм і краю не видно було десь у мороку.
- Дрогмо, це твій народ такої казкової дивини набудував? - поцікавився Фімбо.
- Ні. Це було ще перед грумберами. Ми не знаємо, хто жив у цих палатах Вінценосних гір. Був якийсь народ і не стало його - лише кам'яні постаті, можливо, ще зберігають пам'ять про своїх творців...
Перелетівши широким мостом над бурхливою підземною річкою, кромтег почав сповільнювати ходу, а далі пішов легким підтюпцем.
Попереду поза підковоподібною аркою означилося сяєво. Линуло воно від осідку грумберів. А сам осідок являв собою величезний зал, ніби виплавлений у надрах гірського хребта. Усе в ньому було справді гігантських розмірів. Заокругленне склепіння світилося грибами, що звисали з нього гірляндами смарагдових світильників. Ліворуч і праворуч у стінах залу темніли отвори печер, перед якими щось робили грумбери. У центрі на великому пласкому камені поважно сидів старий грумбер. Його хутро сріблилося вже сивиною. Перед ним кружка повмощувалась малеча, якій він пояснював, як розшукувати дорогу в нескінченному й заплутаному лабіринті печер Вінценосних гір.
І тут од вхідної арки долинув гук. Усі повставали з місць, повертаючи в той бік голови. Побачили кромтега. Він хутко підбіг до каменя, на якому сидів старий, спинився й голосно видихнув, немов випускаючи з себе пару.
Вершники посходили на землю, розминаючи потерплі ноги. Снапер і Фімбо при цьому ще й з величезним подивом розглядали підземний зал та його мешканців.
Грумбери поволі оточили прибульців, загрозливо загарчали. Дехто стискав у руках важкий молоток чи клин з якогось білого металу. З-під волохатих брів на людей дивилися очі, що пломеніли ненавистю. І це не віщувало прибульцям нічого доброго.
- Ну от, здається, ми знову потрапили не туди, куди хотілося б… - промимрив Снапер, відступаючи ближче до кромтега.
Фімбо теж мимоволі подався назад.
- Стривайте! - гукнув Дрогма до своїх одноплемінців. - Ви що, мене не знаєте?
- Ми тебе, Дрогмо, одразу впізнали! - вигукнув хтось із незадоволеного гурту. - Але ти привів до нашого селища людей і порушив наш святий заповіт. Люди - наші вороги, вони мусять умерти!
Натовп загрозливо хитнувся вперед. До Фімбо й Снапера потяглися дужі пазурясті руки. Знялись угору молотки і клиння.
- Стійте! - звереснув Дрогма, розчепіривши руки. - Їх не можна чіпати - вони бачили великого Нгала!!!
Запала тиша. Грумбери позавмирали, як громом прибиті. Фімбо й Снапер з подивом споглядали мешканців селища, що один по одному почали ставати навколішки і щось собі шепотіти.
- З чого воно? - обережно спитав Фімбо.
- Зустріч із великим змієм для грумберів свята річ, - пояснив Дрогма. - А той, хто бачив Нгала, стає недоторканною особою. Тепер вам ніщо не загрожує в цьому селищі.
Розсуваючи шеренги, наперед вийшов сивий грумбер. Дрогма радісно кинувся до нього в обійми. Звідкись ізбоку наблизилась молода грумбериня й торкнулася руки Дрогми.
- Гута! - рвучко обернувся до неї той.
Якби не густий заріст, то, мабуть, було б видно, як Гута спаленіла од збентеження. Вона гулькнула в юрбу. Снапер гмукнув, завваживши, яким радісним і ніжним поглядом провів молоду грумбериню їхній товариш.
Сивий дід, що виявився батьком Дрогми, привітно повів рукою в бік найбільшої з печер і врочисто проголосив:
- Люди-прибульці, що бачили самого Бога часу, будьте нам за гостей.
З цими словами він скерував утікачів у бік печери, до якої мали звичай сходитися старійшини. Коли вся їхня рада була вже на місці, Дрогма почав неквапливу оповідь про свої пригоди, що спобігли його з тієї злощасної ночі, коли він вийшов на поверхню по цілющу траву снурх.
Радці слухали його дуже уважно, лиш подеколи щось перепитували чи уточнювали деталі. І схвально кивали головами або гарчали, коли дійшлося до піратів і шинкаря Мордаха.
Коли ж Дрогма переповів тяжкі випробування, що їх зазнали його товариші-люди, ватажки племені висловили свою повагу до прибульців тим, що приділили їм до мешкання одну з найзатишніших печер. Грумбери-ковалі звільнили Фімбо, Снапера й Дрогму від рабських нашийників та уривків ланцюгів. Рішинець ради визначив майбуття Дрогми: він, коли досягне повноліття, стане одним з ватажків племені.
За кілька день, перепочивши, Фімбо й Снапер попрощалися зі своїми господарями. Дрогма та ще кілька молодих грумберів зголосилися провести їх крізь печерний лабіринт та вказати вихід на поверхню по той бік Вінценосних гір.
Подорож тривала довгенько, але не була нудною. За цей час Фімбо й Снапер спізнали багато цікавого.
Виявляється, давня легенда мовить, що печера, в якій живуть грумбери, - це не що інше, як хід, що його проклав Нещадний змій іще за предковічних часів.
- Скажи-но мені, Дрогмо, - попросив Снапер, - Як воно сталося, що грумбери говорять людською мовою? Невже не мають власної?
- Ти гадаєш, що ми її у вас запозичили? Помиляєшся! Ніхто ні в кого нічого не позичав. І грумбери, і люди, і багато інших мешканців нашого світу за давніх-давен жили однією сім'єю і мали єдину спільну мову. Та по Великій незлагоді кожен пішов своєю дорогою, а мова так і лишилася спільною...
- А що ж воно за незлагода була та ще й Велика? Звідки така назва? - поцікавився Фімбо.
- Може, я розкажу й про це, але іншим разом, як ми ще колись зустрінемось, - глухо промовив Дрогма. - Але не сьогодні. Ми вже дісталися місця. За оцим закрутом - вихід... Бувайте здорові! Хай вам щастить!
Люди міцно потисли своїм провідникам руки, і грумбери повернули назад, а люди попрямували до закруту, за яким бовваніла ясна пляма виходу.

КУРЯВА ДОРІГ

Сандер приніс друзів на свою батьківщину, щойно благословилося на світ. Здалеку могутні Драконячі гори ще чорніли, сяючи лише своїми крижаними шапками. Зовні їх неприступним пакіллям оточували грізні гострі скелі. Але як тільки Сандер пролетів над ними, подорожні ахнули, обвівши поглядом краєвид, що розгорнувся перед ними.
У квітучих смарагдово-зелених долинах, що тулилися до підніжжів величних гір, виблискували чисті прозорі озера. По скелястих виступах, ніби зіскакуючи східцями, квапилися донизу дзвінкі гірські потічки й струмочки. Вони спадали з високостей іскрометними водограями. Яскраві веселки примарними своїми місточками сполучали між собою річечки, що звивались по глибоких ущелинах.
На високогірних полонинах спочивали собі дракони. Малеча вибрикувала, ще вайлувато підскакуючи та ляскаючи незміцнілими крилами.
Мешканці Драконячих гір одразу помітили чужинців і пильно пасли їх очима, крутячи навсібіч своїми великими головами на довгих шиях.
Сандер спустився на центральне плато. Його тісно пообступали родичі. Вони з подивом розглядали незвичайних пасажирів. Ще ж бо жодного разу за багато-багато років нога людини не ступала на землі драконів!
Наперед з маєстатичною гідністю виступив чи не найстародавніший з роду - новий володар Драконячих гір. Його бронзова луска так потемніла за довгі тисячоліття, що він здавався майже чорним. Уважно вислухавши Сандера, він суворо допитав несподіваних гостей, а потім, трохи подумавши, дозволив їм зостатися лише на один день. Та й те за умови, що вони ніколи й нікому не розкажуть ні про що тут бачене.
- Сандере, а ти не зміг би віднести нас просто до магічного проходу, який провадить у світ Ларрі? - з надією поспитала Ліна, коли інші дракони вже повідходили.
Сандер, зажурено похитавши головою, із жалем відповів:
- Ні, драконам заборонено літати понад світом у тих місцях, де живуть люди.
- А хто це заборонив?
- Ті, хто створював наш світ.
- А хто вони такі?
- Ти прагнеш відповідей на свої мудрі запитання, - відказав Сандер. - А я ж іще замолодий їх давати. Звичайно, за нашими, драконячими, мірками. Але повір: цей закон - святий і непохитний для кожного з нас. Навіть володар Драконячих гір підкоряється йому беззастережно...
- Ну, як ні, то ні! - зітхнув Ларрі. - Законів треба додержуватись. Підемо пішки.
- Стривайте! - спинив друзів Сандер. - Я ще не все сказав. Річ у тім, що я не маю права донести вас до магічного проходу, але можу підкинути до підніжжя Вінценосних гір.
- Ти ж казав: заборонено, - почав був Полдо.
Але дракон йому перебив:
- Заборонено. Але звідси до Вінценосних гір місцевість іще не запосіли люди, отже закону ніхто не порушить. Про всяк випадок вилетимо десь під ніч, щоб не потрапити на очі якомусь випадковому блукачеві.
- А може, ми рушимо оце зараз, не чекаючи ночі? - запропонував товаришам Ларрі. - За день ми вже ого-го де будемо!
- Воля ваша, - буркнув Сандер. - Та коли підете пішки, згайнуєте днів із п'ять чи шість. А мені треба лише кілька годин... Там, унизу, місцевість не до прогулянок: болота, безлюдні рівнини. Лише поблизу Вінценосних гір починаються ліси. Там уже може трапитись і людський осідок.
- Певно, що ждемо до вечора! - погодилась Ліна й пильно подивилась на Ларрі.
Полдо з Фрідою теж чекали на його рішення.
- Це інша річ, - визнав юнак. - Я ж бо думав, що до Вінценосних гір не дуже далеко. Ти вже мені пробач, Сандере!
- Хай… - добродушно всміхнувся дракон. - Щойно смеркне - домчу вас умить!
До заходу сонця друзі блукали чудовими луками, милувались на іскристі водоспади, гралися з веселими малими дракончиками, що вміщувалися на долонях, пили чисту студену воду з численних льодовикових ручаїв. Грізні й могутні дракони-велетні виявилися цілком миролюбними. Вони здалеку розглядали Ліну й Полдо, а особливо Ларрі, бо Сандер усім розповів про те, як юнак одним помахом Небесного меча перерубав зачарований ланцюг.
Як запав присмерк і верхів'я гір облились пригаслою загравою, зібрались у дорогу. Попрощалися з предковічними господарями Драконячих гір, посідали на Сандера. Він розігнався і злетів угору. Ліна, Ларрі, Полдо і Фріда із жалем поглядали вниз на прекрасну казкову землю, що все даленіла. Там вони перебули чи не найчудовіший день у житті.
Поночіло. Густа темно-синя сутінь повила цілий простір між вершинами гір, приховала від очей квітучі полонини, бірюзові озера й кришталеві водограї. Останній багрянець танув на обрії. Густі хмари насувалися зі сходу, запинаючи небо темним покривалом.
Повітря було чисте й прохолодне. Щоб не змерзнути, друзі попритулялися одне до одного. Ларрі намагався затулити Ліну од вітру й ніжно обняв її. Фріда припала їм до ніг. Вона почувалась не дуже певно, позираючи з високості на землю, але силкувалась не виказувати цього.
Земля цілком поринула в нічну пітьму. Важкі свинцеві хмари позаступали зорі й місяця. Сандер летів, орієнтуючись тільки на власні, одному йому зрозумілі прикмети. Всі мовчали, роздумуючи кожен про своє. Ліна, пригрівшись коло Ларрі, задрімала. Їй снився сон...
Вона ступала довгим покрученим коридором, тримаючи в руках свічку та прикриваючи її од протягу. Відблиски світла безладно кидались по гранітних стінах підземелля, переплітаючись у таємничі символи та обриси небувалих істот. Від коридора то там, то там відгалужувались загадкові тунелі, з яких дмухало неясною, про те цілком відчутною загрозою. Там щось ворушилося, перекидалося, чіплялось до дівчини голодним зловорожим поглядом.
Ліна пильнувала свічки, намагаючись не думати про жаску пітьму за плечима, звідки долинало якесь тужливе бурмотіння та притлумлене зітхання.
Попереду, попід самою стіною, припавши до неї і спираючись на білу патерицю, стояв чорний горбань. Обличчя йому приховував низько насунутий каптур. Коли Ліна надійшла ближче, він мовчки витягнув до неї руку долонею догори. На ній лежав срібний кинджал із двома смарагдами в кістяному руків'ї та квіткою лотоса, викарбованою на лезі. Дівчина несміливо потяглася до нього і взяла кинджалець, а горбань другою рукою так само безгомінно вказав напрямок уперед. Ліна підняла свічку вище й помітила, як за далеким закрутом сховалася чиясь спина, нагадуючи своїми обрисами...
- Дідусю! - зойкнула дівчина.
Відповіді не було. Дівчина озирнулася. На місці, де щойно стояв горбань, височіла кругла колона, що підпирала склепіння печери. Ліна кинулася вперед, і тієї ж таки миті просто зі стіни вийшло двоє страховиськ. Погрозливо здіймаючи лапи, вони посунули їй назустріч.
- Ларрі, на допомогу! - відчайдушно гукнула Ліна.
- Тихо, тихо... Заспокойся, я тут...
Дівчина розплющила очі й побачила Ларрі, що стирав сльози їй зі щік.
- Заспокойся. То не більше, як сон, - промовив він.
Ліна з подякою пригорнулась до юнака й ледь чутно вишептала:
- Дідусь живий! Я певна цього...
Та шум крил заглушив її слова, і Ларрі нічого не почув...
За кілька годин далеко попереду заясніло чимось білим. Воно дедалі ближчало.
- Що це таке, Сандере? - гукнув Ларрі.
- Вінценосні гори, - відповів дракон. - Вони майже такі давні, як і Драконячі.
У цей час крізь вікно в хмарах визирнув місяць та вибілив землю, що спала внизу. Чітко вималювались обриси гір. Вони височіли суворим строєм від берега океану й перетинали материк, тягнучись десь далеко на схід, зникаючи в далекій далині. Кожна вершина мала на собі льодовикову корону - звідси, очевидно, й постала назва Вінценосних гір.
Десь коло підніжжя кам'яних велетнів зблиснуло вогником, далі ще, ще...
- Край! Далі мені не можна, - повідомив Сандер. - Це світло людського житла.
Дракон почав обережно знижуватись, назираючи місцину, щоб сісти. Помітив широку галявину посеред лісових хащів і скерувався туди. Спустившись на землю, дракон згорнув могутні крила й завмер, дослухаючись. Навколо панувала сторожка тиша, тільки цвіркуни рясно подавали голоси та десь у гущавині застрекотала якась пташина.
- Прибули, - видихнув Сандер. - Тут і попрощаємось. Мені дуже кортить податися з вами, та закон - то закон.
Друзі посходили на землю. Ліна підступила до дракона й лагідно повела рукою по грізній морді, розправляючи зморшки довкола його великих очей.
- Прощавай, Сандере, - невесело проказала. - Ти порятував нас од загибелі в Ущелині Сірих Тіней і допоміг дістатися Вінценосних гір. Щира дяка тобі від усіх нас!
- Яка плата, така й дяка! Ви ж бо мене першими визволили з полону! Шкода, що мусимо розлучитися.
- Мені теж шкода, - сказав Ларрі. - Але час плине, і нам треба поспішати. Може, ще колись іздибаємося з тобою. А як ні, то знай: я ніколи не забуду тебе і всього того, що ти для нас учинив! Лети здоровий, друже!
Полдо не мовив ані слова. Вони з Сандером обмінялись тільки поглядами, і моряк по-дружньому погладив драконові бік. Та й що мали казати - розлука завжди ходить попліч зі смутком.
Фріда потерлась об передню лапу дракона, а він лизнув її великим шорстким язиком. Обвівши товаришів останнім прощальним поглядом, Сандер махнув крильми й стрімко полинув у небо.
- Прощавайте! - долетів звідти його голос. - Пам'ятайте, що ви нікому не повинні розповідати про бачене у Драконячих горах!..
- Прощавай, Сандере! - хором гукнули друзі.
Величезна крилата тінь майнула над лісовою галявиною - тільки дерева зашелестіли від подмуху - і помчала на південь.
Сторожка тиша знов оступила всіх. Коли Сандер був поруч, Ларрі й Полдо почувалися спокійно й упевнено, як за кам'яною стіною. Тепер, зоставшись без такого могутнього спільника та оборонця, вони знову опинилися сам на сам супроти невідомих небезпек, що підстерігали їх на кожному кроці. Ворожий та похмурий ліс, здавалося, теж на щось чигав, пильно придивляючись до прибульців пітьмою глухих яруг та густих колючих чагарів.
- Нам треба туди, де ми помітили світло осель, - порушив мовчанку Ларрі.
Ліна застережливо зняла руку. Ларрі примовк. Вона стояла в напруженій позі, до чогось уважно дослухаючись. Юнак з моряком позавмирали, чекаючи на її слово, а пантера безшелесно майнула в гущавину - на вивідини. Вона оббігла, скрадаючись темним лісом, цілий терен навколо галявини, але нічого лихого не помітила. Так само непомітно, як зникла, Фріда знову вигулькнула на галявині й лягла Ларрі до ніг. Думкою доповіла юнакові, що поблизу все гаразд. Але всі чекали ще на слово Ліни - як вона вже подала знак, то ясно, що справді щось відчула чи почула. Юна мавка частенько чула й відчувала те, що було поза межами здібностей пантери, не кажучи вже про людей.
Нарешті, дівчина поворухнулася й стривожено глянула на товаришів.
- Що сталося? - спитав Ларрі.
- Я мала розмову з деревами, - відповіла Ліна. - Тут нам нічого не загрожує, але далі криється небезпека. Край Вінценосних гір зробили собі осідок дуже недобрі люди - так твердять дерева.
- То може якось обминемо це місце? - запропонував Полдо.
- Ні, це негоже! - рішуче заперечив Ларрі. - Нам не можна баритися! Я й так потерпаю, що спізнимось. Якщо Гіркан захопив Санфлауер, то ми вже навряд чи й зможемо до чаклуна підібратися.
- Я згодна з Ларрі, - сказала Ліна. - Понадто, що того небезпечного місця не можна обминути. Воно саме там, де пролягає єдина дорога на той бік Вінценосних гір.
- Звідки ти це знаєш?
- Дерева сказали.
- Отже, нема чого й думати, коли іншого шляху не видно, - вирішив Ларрі. - Ходімо до житла, але маймося на бачності!
Розсуваючи кущі, друзі заглиблювались у темний ліс. Ішли, орієнтуючись на шум морського прибою, і незабаром опинились на уривчастому скелястому березі. Десь унизу неквапливі хвилі облизували гострі кам'яні виступи, намагаючись їх позагладжувати, але тільки самі розбивались об гостряки і з розчарованим гарчанням котилися назад. Край самого урвища звивалася вузесенька ледь помітна стежина, що провадила до двоповерхового дерев'яного будинку. В ньому світилося одне вікно. На терасі в розчинених дверях стояв чоловік.
- Фрідо, сховайся й не показуйся, - пошепки наказав Ларрі. - А ми тут розглянемося, що до чого.
Пантера слухняно лягла на траву й ніби розтанула в темряві ночі. Ларрі, Ліна й Полдо попрямували до будинку.
На терасі стояв самотою Мордах. Якесь лихе передчуття вигнало його сюди. Ще вчора в нього було все якнайкраще: здер із работоргівця грубу копійчину за спроданих піратів, позбувся капітана Гулла та його розбишак, що хизувалися своєю непідлеглістю. Шинкар самовдоволено всміхнувся. Тепер грізний і гордий капітан, що так завжди брав на глум Мордаха, висить безпорадно в підземеллі. Вчора шинкар досхочу познущавсь із колишнього піратського ватажка на прізвисько Жах. Він тепер тільки й міг, що гарчати в безсилому гніві. Але сьогодні вранці слуги доповіли, що троє бранців утекло з хліва, пробивши дірку в скелястій стіні. Пішли до печерного лабіринту Вінценосних гір. Мордах за ними не погнався - добре знав, що звідти ще ніхто не повертався, так і гинув у плутанині підземних ходів. Отже, втікачі приречені.
- Шкода тільки, що зиску з цього жодного, - сердився шинкар. - Краще було б їх одразу спродати Глірові. Ну, та дарма. Що сталося, те сталося...
З боку берега загупало. Мордах примружився, вдивляючись у темряву.
- Кого це несе такої пізньої пори, цікавий я знати? - пробурчав він.
Невдовзі з пітьми виринуло три невиразних постаті. Як підійшли ближче, шинкар мало не задихнувся з подиву: однією з них була дівчина! Ще ніби й гарненька! Мордах сторожко розгледівся довкола, але нікого більше не завважив. Отже, їх усього троє!
Шинкар жадібно потер долоні: дівчина в цих краях була явищем рідкісним. За неї можна взяти добру сотню золотих. Тільки не треба квапитись. Варто зачекати на багатого купця. Мордах улесливо зігнувся й вишкірився люб'язно:
- Вечір добрий, шановне панство. А може, добраніч? - зажартував. - Прошу до господи. Перепочиньте, підкріпіться...
- Дякуємо, - обережно відповів Ларрі. - На жаль, не маємо ні часу, ані грошей. Чи не покажеш ти нам дороги на той бік гір?
- Показати можна, тільки ж куди його проти ночі? Дорога важка й небезпечна - можете попадати зі скель та повбиватися. Краще завітайте до шинку погрітися. До ранку перебудете та під'їсте трохи, а як сонечко зійде, я сам поведу вас на той бік гір.
Забачивши, що подорожні якось нерішуче затупцялися на місці, підсолодив язика:
- Хай уже буде, як буде: грошей я з вас не візьму, бо ж, самі сказали, не маєте. Але ж повинні люди ставати один одному до помочі в притузі, чи не так?
Полдо шепнув Ларрі на вухо:
- Ох, і не подобається мені цей шинкар! Одразу видно: крутій з крутіїв. Відколи це шинкарі грошей зрікаються? Та й морда в нього надто вже масна та підсолоджена, а очі - як у пацюка, так і нишпорять. Чує моє серце: недобрий це чоловік...
- Спасибі тобі, господарю, - почав був Ларрі, але Ліна впала йому в слово:
- Гаразд, ми трохи підночуємо в тебе.
- От і добренько, от і славненько! - заметушився шинкар. - Зараз усіх нагодуємо та спати повкладаємо. Заходьте! Все залагодимо якнайліпше - не пошкодуєте!
Мовивши це, він гулькнув усередину, кличучи гостей за собою. А Ларрі з Полдо аж повитріщалися на Ліну.
- З якого б то дива? - почав Ларрі.
- Я помітила в нього на паску кинджала - точнісінько такого, як мені Рідлер подарував. А може, це він і є?!
- Та ж твій кинджалець був у Снапера, а він.., - Полдо заникнувся на півслові й похилив голову.
- У тому й річ, - спокійно відказала дівчина. - Треба делікатно випитати, звідки він його має.
- Гаразд, - погодився Ларрі. - Ходімо.
Друзі зайшли до безлюдного залу й посідали круг столика в кутку.
Мордах весело клопотався чимось за прилавком і наспівував. Потім тричі гукнув, називаючи якісь імена, і до залу втелющилися троє здорованів з похмурими заспаними лицями. Ларрі непомітно поклав руку на руків'я меча, а Полдо пересунув на коліна лука зі стрілами. Шинкар півголосом щось наказав слугам, і ті зникли. Мордах із масною посмішкою поставив перед гістьми блюдо із тушкованим м'ясом та глек вина. Сам умостився навпроти й заходивсь мало не одверто-оцінювально розглядати прибульців.
Ларрі одсунув глека. Мордах удав, що не помітив цього руху неприхованої недовіри. З привітною посмішкою спитав:
- Звідки ви та що робите в наших краях?
- Подорожуємо, - коротко відповів юнак.
- Дивне місце обрали ви собі до подорожі.
- Чому?
- Бо краї тут дикі й небезпечні. У мене вам, певна річ, ніщо не загрожує, а от далі...
- А що ж там далі страшного?
- Тут скрізь повнісінько розбишак і піратів. Та й не без диких звірів...
- А вам не боязно, що й на вас нападуть? - спитала Ліна.
- Де вже там, дівчино? Кому я потрібен, торгівець із незаможних?! Зайвої копійчини не маю. Який з мене розбійникам пожиток?
- Проте кинджалець у тебе на паскові у срібних піхвочках та з гарними двома смарагдами на руків'ї, - зауважив Полдо. - Такий, мабуть, на грубі грошики потягне.
Шинкар на мить розгубився, очиці його забігали. Але враз отямився і знову осміхнувся:
- А воно ж і не мій кинджалець. Мені його цими днями один морячок залишив як заставу за борг. От я й ношу його на паскові, щоб не загубити ненароком.
Друзі перезирнулися. А Ларрі спитав:
- Не пам'ятаєш імення цього моряка?
- Він мені не назвався.
- Як таке може бути? - здивувався Полдо. - Лишив тобі до схову таку коштовну річ, і ти навіть не знаєш, як чоловік зветься? Дивна штука...
- Ну то й що? - уперто правив своєї Мордах. - Ваших імен я теж не знаю, одначе ви ось сидите собі в моєму шинку без грошей!
- Може, він звався Снапером? - з надією в голосі спитала Ліна. - Такий високий, дужий, ясночубий, з короткою бородою?!
- Чого ви до мене причепилися? - розсердився шинкар. - Ніякий він не високий та не ясночубий, а невисокий, лисий та ще й одноокий!
- Можна мені поглянути на кинджал ближче? - спитала Ліна. - Він такий гарний...
Мордах зневажливо подивився на дівчину, хвильку загаявся, а потім знехотя таки відчепив кинджала та подав їй. Ліна лагідно взяла зброю до рук та повернула проти світла. І навіч побачила обриси лотосової квітки. Сльозами зайшли дівочі очі. Вона притулила кинджальчика до грудей і тремтячим голосом попросила:
- Скажи-но, чоловіче добрий, а не мовив тобі той моряк, де він раздобув оцього кинджальчика?
- Нічого такого я від нього не чув! Та й не питався! Що мені до того, де він його взяв? Мені аби платили за борги! - скипів раптом Мордах і простягнув руку по кинджал.
Полдо перехопив цю руку.
- Стривай-но добрий шинкарю! - твердо наголосив він на слові "добрий". - Спершу дай відповідь на запитання.
Мордах таки випручався з чіпких морякових рук та відскочив од столу. Важко дихаючи, він зіперся об прилавок. Очі йому пойнялися недобрим полум'ям. Він чутно свиснув. І до зали вмить удерлися мордахові челядники з сокирами та списами.
- Нічого тепер не скажу! - зловтішно просичав шинкар. - Самі довідаєтесь від того моряка, як опинитеся разом з ним у льоху! Візьміть оцих голодранців та прийміть ланцюгами! - гукнув до слуг. - Тільки з дівчиною акуратніше - дуже цінний крам! Як попсуєте - по сім шкур із кожного здеру!
Челядники, брязкаючи зброєю, кинулися до жертв. Полдо ступив у куток, прикривши собою Ліну. Перекинувши стола, Ларрі вихопив меча й кинувся назустріч нападникам. Ті з несподіванки подалися назад, з острахом поглядаючи на юнакову зброю, що сяяла голубою блискавкою. Вони не звикли до опору тих, хто потрапляв до лабет підступного шинкаря.
- Уперед, боягузи! - зарепетував Мордах. - Їх бо тільки двоє, дівчисько поза рахунком!
З дверей випнулося ще кілька шинкаревих прислужників. Підбадьорені підмогою, челядники знову рвонулись уперед. Але наткнулися на дуже серйозний опір. Свиснула Полдова стріла, і один з нападників упав мертвим. Ларрі зробив випад - і ще один поповз до стіни, затискаючи глибоку рану в грудях. Далі ще один упав од юнакового меча. Але ворогів було багато, надто багато, а знадвору вдиралися ще - кожному кортіло запобігти ласки свого пана.
Ларрі, важко дихаючи, відступив у куток і, крутячи перед собою меча непробивним сонцем, голосно скомандував:
- Фрідо, до мене!
Гучний тріск перекрив раптом усі зойки та лайку бандитів. Вікно розсипалося на друзки, і над столами чорною блискавкою майнуло могутнє тіло пантери. Грізне гарчання роздерло тишу, що на мить запала була в залі, і Фріда кинулась на ворогів, шматуючи пазурями всіх підряд.
- Диявол! Чорний диявол! Ряту-у-йте! - залементували розбишаки, покидали зброю і рвонули навтікача, не розбираючи дороги, калічачи та затоптуючи один одного.
За кілька хвилин шинок спорожнів. Лише здалеку долинали переполохані зойки.
Фріда стояла посеред зали. Вона все ще гарчала та била хвостом. Ларрі, опустивши меча, підступив до неї, заспокійливо погладив, прошепотів кілька слів подяки. Фріда заспокоїлась, замуркотіла.
- Цікаво, а куди ж подівся наш добрий господар? - спитав Полдо і зазирнув поза прилавок. - Ще мить тому він стояв отут, і я цілився в нього.
- Мабуть, утік разом з усіма, - сказав Ларрі. - Гадаю, нам не варто тут затримуватись. Гайда!
- Стривайте! - спинила товаришів Ліна. - Шинкар казав, що має в льоху моряка, якому, мабуть, і видер кинджала. Пошукаймо його.
- Гаразд, - обернувся Ларрі до Полдо. - Ви з Фрідою побудьте тут на сторожі, а ми з Ліною зійдемо до льоху.
- Тільки ж мерщій повертатеся. - заклопотано мовив Полдо. - Мені це місце геть не подобається...
Ларрі взяв ліхтаря, що його кинув один з розбишак і, тримаючи меча напоготові, відчинив двері до підземелля. В обличчя дмухнуло вільгістю й холодом. Юнак рушив слизькими кам'яними сходами вниз. Ліна пішла слідом за ним.
* * *
Від застояного просоченого вільгістю й пліснявою повітря нудило, паморочилось у голові. У вухах шуміло - немов десь поруч гарчало морським прибоєм. А Гулл тим часом висів на ланцюгах, кленучи на всі заставки Мордаха та свою власну необережність. Як він, досвідчений морський вовк, міг довіритися підлому шинкареві, здатному спродати всіх і все?!
Голова мало не репала од болю. Та в сто разів боліснішим було почуття сорому і власного безсилля.
"Мерзотник! Паскуда! Брудний пройдисвіт - Мордах! Зважилося, стерво, зняти руку на капітана Гулла! Я ще зведу з тобою порахунки!" - рвонувся щосили прикутий, та ланцюги тримали міцно. Гулл похнюпився, стомлено заплющив очі. Перед ними попливли образки з далекого дитинства. Ось він іще хлоп'ям із захватом розглядає кораблі край причалу. Далі неперевершена втіха першого в житті плавання - юнгою на торговельному флоті. Досвід і справжній успіх прийшли, як Гулл уже водив через океан великі кораблі або й цілі каравани. Як давно це діялось... Потім заколот на піратському судні. Гулл - ватажок банди морських розбійників. Охоплений полум'ям чужі вітрила, сплюндровані до канцура селища, цілі вервечки людей, спроданих у рабство, і - гучні гулянки по портових шинках... А ось тепер його самого заковано...
Болісна посмішка викривила губи піратові. На якусь мить полегшало від думки про втечу старого і моряка, що їх Гулл спродав шинкареві. Учора, коли Мордах із двома своїми підніжками прийшов знущатися з капітана, сходами прогупотіли квапливі кроки, і до льоху втелющився одноокий здоровило. Він аж захлинався від швидкого бігу, а єдине його око крутилося, як білка в колесі. Клацаючи зубами та заникуючись, ледве вимовив з переляку:
- П-пане х-хазяїне, бранці по-о-втікали!..
- Як-то повтікали? - спаленів Мордах. - Негайно половити!
- Н-не можливо...
- Що-о?! - зашкварчав Мордах як яєчня на сковороді. - Наздогнати! Упіймати! Бо коли ні - я тебе самого на цеп посаджу, як собаку!
Здоровило гепнувся навколішки, намагаючись обняти ноги хазяїнові, мало не плачучи заволав:
- Змилуйся, володаре! Втікачів тепер ніхто не наздожене. Вони продовбали дірку в скелі й повилазили в печерний лабіринт...
Мордах скривився, наче йому в зубах заболіло, пхнув ногою одноокого і вискочив із льоху. Челядник побіг за ним.
Гулл зостався сам. Його таки брали докори сумління за те, як він повівся зі старим та його сміливим товаришем, тож тепер зрадів з їхньої втечі. Гулл прикусив губу до крові і заскреготав од знесилля зубами: знову подумав про Мордаха. Ще горіли вогнем на його тілі посмуги від шинкаревого батога, але найдужче дошкуляли капітанові плювки отієї гидоти. Хвиля сліпучого гніву знялася в грудях і затопила голову. Гулл смикнувся, намагаючись останнім зусиллям порвати ланцюги, і загарчав, як дикий звір.
У мить цього найвищого напруження капітан раптом почув чистий суворий голос, що лунав, здавалося, звідусіль:
- Приборкай свою гордоту, чоловіче! Згадай тих, чию кров та порушені оселі маєш досі на своїх руках! Благай у Всевишнього прощення, бо немає ліку твоїм гріхам...
Гулл розплющив очі й устиг помітити сяйво, що вже примеркало. Хвиля гніву скотилася, в голові пояснішало. Щире каяття й сором за сподіяне виповнили душу гіркотою.
- Господи! - заволав Гулл. - Прости мені! Дай змогу спокутувати свої гріхи...
* * *
У підземеллі нікого не було, тільки великі винні бочки товпилися попід вологими стінами.
- Де ж той моряк? - промимрив Ларрі.
Він помітив у кінці темного коридора дубові двері, замкнені на велику висячу колодку. Підступивши ближче, віддав ліхтаря Ліні, вхопив руків'я меча обома руками і з розгону рубонув по замку. Брязнуло. Колодка відлетіла. Розчинивши двері, Ларрі ступив до льоху. Дівчина пішла за ним, тримаючи ліхтар над головою.
Вони водночас побачили сильної статури чоловіка, розіп'ятого на стіні. Серце Ліні закалатало. Вона мерщій ступила наперед, простягаючи до полоненця руки, але, вздрівши незнайоме обличчя, стала.
Чоловік зі стіни з надією дивився на них.
- Хто ви є? - хрипким од хвилювання голосом спитав прибулих.
- Ми прийшли визволити вас. - сказала Ліна.
Ларрі підійшов до стіни і швидко поперерубував ланцюги. Незнайомець упав. Але скоро й підвівся, розтираючи зап'ястки.
- Хто ви, мої рятівники? - знову спитався.
- Побалакаємо нагорі, - відповів Ларрі. - Треба швидше забиратися з цього осиного гнізда!
Визволений не забарився рушити за юнаком і дівчиною. Зайшовши до залу, він перед усим схопив сокиру, що валялась на підлозі, і аж тут помітив пантеру, яка пильно стежила за ним. Незнайомець сахнувся, припав плечима до стіни й наготував зброю.
- Не лякайся, - заспокоїв його Ларрі. - Це Фріда. Вона з нами і нічого лихого тобі не зробить.
- Гм... славненька собі кішечка, - спустив сокиру незнайомець. - Мене звати Гулл. А як маю називати вас, любі мої рятівники?
- Мені на ймення Ларрі, оце ось Полдо і Ліна. Що ж до Фріди, то вже зазнайомилися...
- Зачекай-но! - сторожко вигукнув Полдо, здіймаючи лука. - Чи не той ти капітан Гулл на прізвисько Жах - верховода піратської банди?
Гулл, згорнувши руки на грудях, спокійно уточнив:
- Колишній верховода! Тепер такого зі мною не буде! Колись я був чесним мореплавцем, але життя склалося так, що став ватажком піратів. Я не прошу ні в кого співчуття, бо справді маю багато гріхів та злочинів на своєму сумлінні - за те мені Бог суддею! Але я щиро тепер каюся за сподіяне і, якщо ви мені повірите, зроблю все, щоб віддячити вам за визволення і допомогти. Може, цим заслужу хоч дрібку прощення за свої гріхи.
Він замовк, чекаючи на слово товариства.
Ларрі, Ліна й Полдо перезирнулися. А потім Полдо спитав:
- Чого це ти раптом подумав, що ми потребуємо чиєїсь допомоги?
- Бо ви люди, як я вже зрозумів, порядні, а тут, у цих краях, живуть лише грабіжники, пірати і перекуповувачі рабів. А ви, мабуть, зайшли сюди не з доброї волі, отже, потребуєте допомоги обізнаної зі станом справ людини. Небезпека тут на таких, як ви, чигає на кожному кроці. Я сказав. Щодо всього іншого - вирішуйте самі...
- Ти ж пірат! Як це тобі вірити?! - стояв на своєму Полдо.
- Тут уже воля ваша, - спокійно відказав Гулл. - Я не маю чим довести правди мовленого. Але коли навіть я був піратом, ніколи не брехав - завжди чинив усе відверто, хоч, іноді й жорстоко. Не знайдеться жодного навіть межи моїми ворогами, хто б міг закинути мені низість, боягузтво чи брехню... Рішення за вами - як скажете, так і буде!..
Ліна, яка під час розмови мовчки спостерігала Гулла, підійшла до нього і, показавши кинджала, спитала:
- Скажи, прошу тебе: де ти взяв оцю річ?
Гулл спохмурнів. Але з відповіддю не загаявся:
- В океані трапилось мені підібрати розбитків - якогось старого і моряка...
- Вони живі?! Де вони є?! - один з-перед одного вигукнули Ліна й Ларрі.
- Востаннє я їх бачив минулої ночі. А хто вони для вас?
- Це був мій дідусь і наш спільний товариш, - відповіла дівчина з вогником надії в очах.
- Он воно що, - зітхнув Гулл і стомлено сів.
Плечі йому похилилися, немов під важелезним тягарем. І він з гіркотою, не минаючи нічого, переповів усю історію свого знайомства зі Снапером і Фімбо. На закінчення ж додав:
- Сьогодні ж, невдовзі перед вашим приходом, я почув, що ваші друзі повтікали...
Запала напружена тиша. Полдо все ще зизом поглядав на Гулла. А Ліна мовила:
- Хоч і багато лихого ти вчинив, я таки йму тобі віри. Серце мені каже, що ти мовиш правду і щиро каєшся за сподіяне. Якщо й товариші мої повірять тобі, то можеш спробувати спокутувати свої провини добрими ділами.
Полдо із сумнівом знизав плечима. Всі подивилися на Ларрі, чекаючи на його рішення. Юнак глибоко замислився. І дуже став схожий на мудрого свого батька - короля Елдуїна, коли той був іще молодим.
- Ну що ж, - він пильно глянув у вічі Гуллові. - Хочу тобі вірити. Допомога нам справді потрібна. Пропоную тобі приєднатися до нашого загону. Попереду нас підстерігають небезпеки, а може й загибель. То ж маєш зважити сам - іти з нами чи ні.
- Я - воїн! - твердо заявив Гулл. - Небезпека - то моя стихія. Якщо ви берете мене, я піду з вами до кінця, яким би він не був. Ось тільки Мордахові боржок поверну! Де цей підлотник?
- Судячи з усього, - знехотя проказав Полдо, - він утік разом із своєю челяддю. За такої темряви шукати його по навколишніх лісах - марна річ.
- Тоді в дорогу! - скомандував Ларрі.
Побравши з собою дещо з харчів, усі дружно залишили шинок. Виходячи останнім, Гулл жбурнув на підлогу ліхтар, наче спалюючи за собою свої піратські мости. Скло порозліталось на скалки, і пойнята полум'ям олія розпливлась по вичовганому багатьма ногами дереву...
Друзі ступили в передранкову сутінь, що огорнула все довкола ще не дуже прозорим, хоч уже й посірілим після темної ночі серпанком. Недалеко відійшли, коли всередині Мордахового кубла затріщало полум'я, задвигтіло, а тоді вирвалося назовні палючими язиками, що жадібно поїдали дерев'яну будівлю, дедалі ширшаючи та набираючи сили. Спалахнув і дах, пустивши в небо цілу зливу вогняних метеликів.
Заїржали коні. Під їхнім схарапудженим натиском двері повалилися, і бідні переполохані тварини гайнули до лісу.
- Ех, даремно я не зміркував, - розсердився сам на себе Гулл. - Їхали б тепер кіньми...
- Що вже сталося, те сталося, - озвався Ларрі. - Підемо пішки.
Раптом з кущів вискочив якийсь чоловік. Репетуючи: "Золото! Моє золото!!" - він промчав повз них і гулькнув у двері охопленого полум'ям шинку. Це був Мордах. Добре підгорілий дах з тяжким стогоном упав у цю мить і поховав під собою збожеволілого від пожадливості шинкаря.
"Бухті Відчаю" та її господареві настав кінець.
Друзі ж, не перемовившись ані словом, попрямували вузькою стежиною, що крутилася поміж виступів стрімкого уривчастого берега, вбік Вінценосних гір. Кожен мав поза плечима клунок з потрібними в дорозі речами, роздобутими в шинку. Надія на зустріч із Фімбо й Снапером гріла їм серця.

ЗУСТРІЧІ Й РОЗЛУКИ

Гіркан у похмурих роздумах блукав своїм жахливим палацом. Щось невідступно турбувало його. Ще й ще раз кидав чаклун свій магічний погляд туди, де загинув принц-спадкоємець Санфлауера. Незримою тінню ширяв він раз у раз над тим світом, шукаючи джерела свого неспокою. І нарешті натрапив на нього: Ларрі живий! Несе собі свого Небесного меча. Поруч із ним і дівчисько, що його чаклун залічив до мертвих! Усі інші, хто був поруч із ними, чаклуна не обходили: йому були потрібні лише Небесний меч та донька лісової мавки. Що ж до Ларрі, то він його просто вб'є. Як і всіх інших.
Але чому принц досі живий? Де він був і по що вертає назад? Ці питання мучили чаклуна, не давали йому спокою ні вдень, ні вночі. Гіркан спробував був пробратись у свідомість юнака, щоб дізнатися щось про його плани, але, на превеликий подив, натрапив раптом на перепону, якої не зміг подолати. Оте дівчисько, що він його мав за геть безпорадне й слабкеньке, оточило цілий загін таким бар'єром, крізь який несила було пробитися. Вона була мавкою з мавок! Набагато могутнішою за свою матір. Її сила в кілька разів перевищувала силу лісової мавки Айріс.
Гіркан замислився. Уперше відтоді, як він став усесильним, до його чорного серця закрався острах. Невиразна ж загроза його могуті та йому самому виходила з невеличкого загону, що рухався в бік переходу до світу Санфлауера, - це він відчув одразу. Але не зважився рушити навперейми. Визнав за краще влаштувати засідку коло двох каменів, де принц зі своїми товаришами мав постати у визначений час.
* * *
Фріда, як завжди, бігла попереду, розвідуючи дорогу. Її все цікавило в цьому світі, схожому і водночас не схожому на світ Санфлауера. Відколи загін ступив на потаємну стежку, а Вінценосні гори залишились позаду, подорожніх зусібіч оточували пишні зелені джунглі. Таких химерних рослин і незвичайних мешканців тропічних лісів пантера ще ніколи не бачила.
Одного разу друзі мало не стали здобиччю гігантського богомола, що непорушно лежав упоперек стежки, якою рухався загін. Ларрі й Фріда, що йшли попереду, взяли його за повалене дерево, опплутане ліанами. Вони підступили вже зовсім близько, коли почули зляканий вигук Ліни:
- Стережіться!
Чудовисько вмент викинуло перед себе дві почленовані лапи, обтикані гострими серповидними шипами. Пантера ледве встигла відстрибнути убік, а Ларрі впав, збитий з ніг могутнім ударом. Жахливі щелепи нависли над ним. Та надбігли Полдо і Гулл. Колишній пірат загатив у богомола сокиру й відрубав йому лапу, а Полдо пустив стрілу, що вп'ялась у велике опукле око жахливої комахи. Богомол схитнувся, пронизливо зарипівши, а потім знову кинувся в атаку.
Ларрі тим часом спромігся скочити на ноги і виставити проти ворога свою зброю. Блиснуло блакиттю сталі, що сікла кінцівки чудовиську. Гулл кинувся крізь них і, доклавши до удару всіх сил, відрубав богомолові голову. Вона відкотилася, все ще клацаючи жахливими щелепами, а тулуб перекинувся, проорюючи ще ворушкими лапами землю.
Друзі повідскакували від потворної комахи, що смикалася та корчилася в агонії, і мовчки оглянули кожен кожного. Всі були цілі й неушкоджені, якщо не брати до уваги кількох неглибоких Гуллових ран та подряпин на руках Ларрі.
Надбігла Ліна. Забачивши поваленого напасника, вона з переляку затулила долонями лице.
- Оце так коник! - пробурчав Гулл, витираючи об траву сокиру. - Такий і в жаскому сні не приверзеться.
- Я зачула богомолову думку, коли він готувався до нападу, - розгублено промовила Ліна. - Але я й гадки не мала, що він такий великий і полює саме на нас. Лише в останню мить відчула щось незвичайне та остерегла вас...
Ларрі підійшов до дівчини й лагідно обняв її за плечі:
- Заспокойся, все вже позаду. Тепер ми будемо обережнішими - може, в цих лісах водиться ще якась гидота.
Далі йшли збитою групою, тримаючи зброю напоготові. Невдовзі густа рослинність порідшала, а попереду стало видно світлий просторий ліс. Високі стрункі дерева спиналися вгору. Десь там, у високості, шуміло їхнє зелене листя, а тут, унизу, було тихо. Гладенькі рівні стовбури без бокового гілля здавалися стрункими колонами безкрайого залу, вистеленого зеленим мохом. Дрібними намистинками - блакитними, жовтими й білими - рясніли квіточки на цьому килимі. В лісі панував спокій. Попереду то там, то там стелилися затоплені сонячним світлом моріжки.
До самого вечора йшли подорожні цим чарівним лісом. Чисте благодатне повітря відсвіжувало й заспокоювало. Всі ступали мовчки, кожен поринув у власні думки. Лише Фріда трималась на бачності, але все було тихо. Ніщо не провіщало загрози. Ліс, здавалося, лагідно заколисував своїх гостей, наспівуючи їм чарівливі мелодії зеленого царства.
Як сонце сховалося і на ліс налягло вечірньою сутінню, загін вийшов на простору галявину, оточену стіною гігантських дерев, одвічних вартових таємничих лісових чертогів.
- Отут, мабуть, і заночуємо, - сказав Ларрі. - Кращого місця не знайти. Ніхто не зможе підкрастися до нас непомітно.
- Оце вже таки-так, - погодився Полдо. - Іти далі в ліс проти ночі мені геть не хочеться.
- А доведеться! - кинув Гулл.
- Чого б то?
- Бо треба палива для ватри, а тут я не бачу ані гілочки.
- Може, перебудемо без неї, - несміливо запропонував Полдо.
Але Ліна заспокійливо посміхнулася:
- Я уважно дослухалася лісу. Нічого небезпечного в ньому зараз немає - по дрова можна йти сміливо. Щоправда, долинають до мене думки якогось хижака. Він далеко. Але без ватри нам краще не обходитися.
- От і добре! - вигукнув Гулл, скидаючи на землю мішка із-за плечей. Він рішуче попрямував до темної лісової стіни, граючись нелегкою-таки сокирою та щось собі мугикаючи під носом. Не вельми охоче, але подався за ним і Полдо.
Ларрі розпакував поклажу, повиймав ковдри, а Ліна порозкладала наїдки до пізньої вечері і краяла хліб. Умостившись край імпровізованого столу, вона обняла коліна руками й з насолодою слухала звуки нічного життя.
Пантера лежала осторонь. Але неспокійно. Раз у раз крутила головою, до чогось принюхувалась. Уставала, знову лягала - нервувала.
Ларрі за клопотами не звернув на це уваги. Проте Ліна завважила Фрідину поведінку і пильно глянула на неї. Їхні очі стрілися. Про що вони перемовилися, ніхто не знав. Тільки дівчина осміхнулася, а Фріда поклала голову на траву і зніяковіло накрила морду лапами.
Повернувся Полдо з Гуллом. Вони притягли цілу хуру сухого хмизу та кілька грубих колод.
- Гадаю, цього нам стане до ранку, - сказав Гулл.
Швидко зладнавши ватру, потомлені мандрівці посідали вечеряти.
Гаряче полум'я розігнало темряву, химерним одсвітом осяваючи верхівки сонних дерев. На скраїську галявини блиснули очима з гущавини якісь нічні мешканці цих країв. Несміливо подала голос нічна пташина, а потім, ніби набравши духу, залилася м'якою ніжною треллю, сповіщаючи настання ночі.
Друзі лаштувалися на спочинок. Ларрі зголосився на перше чергування. Зручніше вмостився коло вогню, підгодувавши його кількома полінами. В повітря знявся цілий рій розжарених іскор. Тепло, затишно при вогнищі. Десь недалечко в траві почали перегукуватись цвіркуни, завели своїх тріскотливих пісень цикади. Серед плетива гілок невідь звідки бралися і невідь куди зникали блукаючі вогники світлячків. Якась дрібна звірина шурхотіла травою круг табору.
Ларрі вбив очі в полум'я і там побачив пойнятий пожежами Санфлауер. Юнак здригнувся і струснув головою, відганяючи видиво.
- Як безжально спливає час, - поскаржився тихенько сам собі. - Коли ж то ми ще добудемось до того Санфлауера? Хоч би не спізнитися...
- Що ти сказав? - спросоння спиталася Ліна.
- Нічого, спи...
Ларрі дбайливо прикрив дівчину ковдрою і відчув, як його серце виповнюється ніжністю й любов'ю. Мимохіть подумав, що якби не лихо в Санфлауері, він би ніколи не зустрів Ліни. Але тепер його серце належить тільки їй. Він зрадів з такої думки і намагався прогнати всі лихі передчуття, пов'язані з неминучим і лютим двобоєм із клятим Гірканом.
* * *
Одна по одній у дедалі яснішому піднебессі згасали зорі. Легесенькі пір'ясті хмарки ледь зарожевіли, віщуючи світання. А перший промінець сонця, вирвавшись із-за лісу, побудив усіх його мешканців.
Подорожні, нашвидкуруч поснідавши та поскладавши спорядження, зладналися в дорогу.
- А де Фріда? - озирнув усе довкола Ларрі і голосно гукнув: - Фрі-і-до!
- Не хвилюйся, з нею все гаразд, - заспокоїла юнака Ліна.
Над чагарями майнуло чорне тіло. Кількома довгими стрибками Фріда сягнула ніг свого товариша і віддано заворкотала.
- Погляньте-но, ще одна пантера! - здивовано скрикнув Полдо, вказуючи рукою в бік лісу.
- Це не пантера, а чорний леопард, - поправила його Ліна.
Звір вийшов з гущавини і нашорошено поглядав на людей, що мали зброю. Він був трохи більший за Фріду.
- Стійте, хто де стоїть, і не ворушіться, - пошепки звеліла Ліна, і спокійно попрямувала до леопарда. Той вишкірив ікла, а потім злагіднів і мирно присів. Дівчина підступила до звіра, щось тихо сказала і простягла руку. Леопард замуркотів, притис вуха і підставив голову під Лінину долоню. Проказавши до звіра ще кілька слів, дівчина повернулася до табору разом з ним.
- Прошу, - відрекомендувала вона нового товариша, - це Джерні. Він поведе нас через ліс. Кращого за нього знавця нам не розшукати.
Гулл перевів захоплений погляд з могутнього звіра на тендітну дівчину, не знаючи, що й сказати. Він іще не познайомився з її надзвичайними здібностями, хоч уже й завважив певні її особливості. От хоч би ту, що вона ніби загладила йому рани після бою з богомолом.
- Ну ж і чудасія! - не втримався тепер од вигуку. - Як це ти з ним порозумілася?
- Ліна - донька лісової мавки, - відповів Ларрі за дівчину. - Вона знає мову птахів, звірів і рослин.
Гулл тільки головою похитав, з повагою дивлячись на дівчину. А тоді, хоч і не без остраху, але підійшов до Джерні й погладив його по голові. Звір ані зворухнувся. Але уважно стежив за кожним порухом людини. Ларрі й Полдо теж підійшли по черзі до Джерні. Так і зазналися зі своїм майбутнім провідником.
По цьому загін рушив у дорогу. Люди в ньому тепер почувалися впевненіше. Леопард і пантера охороняли їх і вдень, і вночі, а інші хижаки обминали загін десятою дорогою. Усі боялися зустрічі з Фрідою та її новим другом.
Тропічному лісові, здавалося, не буде кінця. Цілих три дні крокували ним подорожні без перепочинку, а не завважили ніде ані ознаки людського житла. На четвертий день Джерні, що йшов попереду, наїжився й загарчав. Попліч з ним негайно стала Фріда. Вона задерла голову, нюхнула повітря й пирхнула.
- В чому річ? - наструнчився Ларрі.
- Фріда й Джерні зачули дим вогнища, - сказала Ліна. - Десь попереду люди.
- Отже, про всяк випадок маємо рухатись обережніше, - зробив висновок Ларрі. - Підберемось до того вогнища ближче й спробуємо розвідатися, хто коло нього є.
Почалося скрадання. Поприв'язували все, що могло забряжчати, ступали так, щоб нічого ані хрумкнуло під ногами. Фріда й Джерні порозбігалися по заростях папороті. Долинуло дзюркотіння. Ліс посвітлішав, порідшав. Попереду блиснула річечка з піщаними берегами. Вона весело переливалася валунами й тікала кудись у глибину лісу. На березі, майже край води, сиділи круг ватри люди. Їх було троє. Двоє сиділо спинами до юнака, а третій - навпроти них. Вони жваво перемовлялися між собою, час від часу докидаючи сухого патиччя до ватри, над якою смажилась дичина. Широкоплечий, могутньої статури чоловік, що сидів лицем до Ларрі, пильно придивися до дерева, за яким юнак ховався. І Ларрі мало не впустив із подиву меча.
- Це ж Рідлер! - радісно гукнув він, вибігаючи з лісу на берег.
Зашурхотіло в кущах. Звідти вигулькнула Фріда, а за нею й Джерні. Величезними скоками помчали вони, крутячи хвостами, до Рідлера. А той тільки усміхавсь добродушно. Двоє його співрозмовників теж посхоплювались і радісно кинулися до юнака. Це були Фімбо і Снапер.
- Дідусю! Снапере! - ніби аж зойкнула Ліна.
Вона підбігла до Фімбо й зі сльозами щастя припала йому до грудей. Полдо зі Снапером міцно обнялися. Не могли натішитися по довгій розлуці - тисли один одного в обіймах, щось вигукували й мало не плакали з радості.
Із-за дерева вийшов Гулл. Він поволі й непевно підступав до галасливого гурту. Снапер, обіймаючи в цю мить Ларрі, звів голову й помітив колишнього пірата. Без найменшого роздуму скочив до нього, стискаючи од люті кулаки.
- Ах ти бандюго! - гнівно гукнув моряк. - Ось коли я з тобою зведу порахунок, самозваний володаре океану!
Гулл став, безвладно звісив руки вздовж тулуба. Сокира з них глухо гепнула йому до ніг. Похмуро, але сумирно колишній пірат стояв, чекаючи своєї долі і навіть не пробуючи захищатися, хоч страху в його очах не було.
Ларрі кинувся навперейми Снаперові, схопив його за руки.
- Пусти мене, Ларрі! - вигукнув Снапер. - Ти не знаєш, кого борониш! Це пірат, убивця, він продав нас у рабство мерзенному шинкареві! Як би не грумберг із печер, то ми б з тобою, мабуть, ніколи не побачилися...
- Тихо, - погамував його юнак. - Я все знаю. Гулл сам розказав.
Снапер скипів:
- І після цього ти його виправдовуєш?!
- Не виправдовую, - зціпив зуби юнак. - Ні!! Але як ми вирятували його од Мордахового льоху, він визволив мене з лабет гігантського богомола. Гулл кається тепер у своїх злочинах і, мені здається, щиро. Ми взяли його до нашого загону.
Снапер важко дихав, не зводячи з Гулла гнівного погляду і не розтуляючи міцно стиснених кулаків. Колишній пірат мовчки чекав на його вирок.
Фімбо прокашлявся, ніби збирався щось сказати. Але в останню мить передумав і, пригорнувши до себе внучку, тільки чекав, що буде далі. Полдо ніяково переступав з ноги на ногу, не знаючи, що його й почати в такій тарапаті. З одного боку, Снапер був його давнім і добрим товаришем, а з другого - Гулл таки справді врятував життя Ларрі, та й у труднощах дороги показав себе як непоганий чолов'яга.
Розрядив сітуацію Рідлер. Він підійшов до Снапера, м'яко поклав йому на плече свою могутню руку, розсудливо промовив:
- Помста - недобрий порадник. А судити людину за її вчинки має право лише той, з чиєї високої волі живе чоловік на землі. До того ж, не задля зиску йде Гулл разом з Ларрі на бій зі страшним злом. Не знати, якою буде його подальша доля, але позбавляти загін такого дужого й хороброго воїна нерозумно.
Снапер поступово заспокоївся, і Ларрі пустив його. Зиркнувши з-під лоба на Гулла, моряк повернувся до товаришів, тяжко зітхнув і невпевнено проказав:
- Не знаю, може, й твоя правда... Але по-щирому, то мені важко буде отак собі ні сіло, ні впало комусь кривду подарувати і все забути...
- Гаразд, - подав голос Фімбо. - Але зваж: усе, на щастя, вийшло в кінці таки на добре. Тож не потьмарюймо радості зустрічі лихими спогадами! Та й коли чесно, то ще невідомо, що сталося б з нами, якби пірати нас не підібрали. Згадай лишень акул...
- Хай буде так! - знехотя погодився Снапер.
Усі раптом згадали про ватру й подалися до неї. Посідали кружка. Рідлер підкликав Гулла, що стояв осторонь, і посадовив між собою та Ларрі. Тоді видобув зі свого бездонного заплічного мішка флягу з вином. Пустив її по колу, а сам підкинув до вогню кілька сухих ломак. У кожному його русі так і било спокійною впевненістю і прихованою силою.
Терпке вино підбадьорило стомлених подорожан, а пахощі припеченої на рожні дичини роздрочили апетит. Усі накинулись на поживок, лише Рідлер ані торкнув нічого. Він лише передавав шматки друзям та лукаво підсміювався собі в бороду.
Як покріпилися, знову зняли жваву розмову. Запитання посипалися, як з ринви. Кожному кортіло дізнатися, що кому трапилося під час розлуки.
Ларрі першим переповів пригоди на острові Провидіння, розказав про переліт через океан на спині могутнього дракона, про підлоту Мордаха та його загибель, про визволення Гулла і двобій з гігантським богомолом. Змовчав лише про драконячі гори та побачене там. Але Рідлер при цьому підморгнув юнакові, і той здогадався, що Оборонець, ясна річ, знає все. Та й як могло бути інакше, адже Рідле - то є Рідлер, і нічого прихованого на білому світі для нього нема.
По тому Снапер розповів про свої блукання разом з Фімбо і молодим грумбером. Коли мешканці печерного селища попровадили Фімбо й Снапера підземним лабіринтом до північного схилу Вінценосних гір і випустили на світ Божий крізь потайний хід, втікачі не знали, що на них чекає. Якими ж були їхні подив і радість, коли, вийшовши на сонце, забачили Рідлера! Він і ознаймив, що Ларрі, Ліна, Полдо і Фріда живі. Рідлер привів із собою коней, тож дорога до тутешнього постою згаяла їм лише один день.
- Скажи-но, Рідлере, - торкнув Оборонця рукою Ларрі, - а звідки ти довідався, де перебувають Фімбо зі Снапером, та про те, що ми йтимемо саме цією дорогою?
- Ти забуваєш, хто я такий, - осміхнувся Рідлер. - Жерці Храму Пурпурового Лотосу знають усе. Вони мене й послали. Щоправда, того, що до вас пристане ще й Джерні, не знали навіть вони. Для мене він теж приємний сюрприз.
- Отже, підеш із нами?! - зраділа Ліна.
- Ні, я лише привів коней, щоб прискорити вам дорогу до магічного переходу в інший світ. - І, завваживши, що друзі пожурилися на цю мову, додав: - Я не можу кидати цієї землі, бо тільки вона дає мені життя і снагу. Я живу, поки живе земля, яка мене спородила. Тут ми з вами попрощаємося. Ви поїдете далі верхи, а ми з Полдо і Снапером підемо пішки до рибальського селища. Зло й у нашому світі почало набирати сили - маємо протистати йому тут. Бряжчання рабських кайданів і дим згарищ од наскоків розбишацьких банд зависли сьогодні над цілим узбережжям океану. Треба гуртувати людей до негайної боротьби.
- Розумію, - погодився Ларрі. - Нам теж не можна гаятися. Мене весь час гризе передчуття великого лиха. Я щомиті боюся спізнитися...
Похмура тінь перебігла обличчям Рідлера. Насупивши брови, він суворо промовив:
- Так, тобі не можна баритися. Гірканове вояцтво вже майже під стінами твоєї столиці. Але сам чаклун чекає на тебе край магічного проходу. Тримайтеся на бачності! Джерні доведе вас до Тінистого гаю. Дорогу через пустелю знайдете?
- Так, я добре її запам'ятав, - кивнув Ларрі.
- Ну, тоді рушай!
Рідлер повернувся до річки і свиснув. На відповідь пролунало іржання, і по той її бік стали коні. Вони вмить перебралися через неглибокий потік, сполохавши ящірку-василіска. Та прожогом кинулась у воду, знявши цілу хмару бризок, і зникла у заростях по той бік річки. Товариство засміялося.
Коні були з міцних і витривалих. Рідлер шепнув кожному щось на вухо, і вони стояли смирно, наче тут і близько не було пантери й леопарда.
Ларрі, Ліна, Фімбо і Гулл скочили в сідла. Полдо подав старому лука зі стрілами:
- Я повертаю тобі зброю. Вона добре прислужилася нам, хай тепер прислужиться тобі. Прощавай! Хай з вами буде Всевишній!
Рідлер, подаючи на прощання руку Ларрі, порадив:
- Бережи Ліну, з нею пов'язане все майбуття твого світу. І твоя власна доля!
Всі - кожен з кожним - порукалися, і Ларрі, трохи підвівшись у стременах, обвів поглядом свій невеличкий загін і подав коротку команду:
- Вперед!
Гулл, Джерні і Фріда вже чекали інших на другому березі річки. Щойно загін з'єднався - скерувались до лісу. Ларрі, Ліна і Фімбо востаннє озирнулися, прощаючись із друзями і відчуваючи, що цього разу - назавжди. Три постаті край догорілої ватри зняли над головами руки, пересилаючи останнє вітання.
- Хай вам щастить! - долинули їх голоси.
- Зоставайтеся здорові.., - самими губами вишептав Ларрі.
Він відчув, як очі йому заросилися сльозою, а до горла підкотилося щось тверде. Похиливши голову, щоб ніхто не помітив його хвилинної слабини, юнак в'їхав під шатро лісу, і густі хащі зімкнулися за його плечима. Тепер дорога стелилася тільки туди, де ворожа сила підступала до серця гордого волелюбного Санфлауеру, охоплюючи його кільцем.
* * *
Король Елдуїн сидів на троні із заплющенними очима. Високе чоло прооралось йому глибокими зморшками, а запалені повіки тремтіли. Хвиля побілілого волосся спадало з-під корони на плечі. Так, за останні дні король геть посивів - достоту, як його давній і вірний товариш Камілл. Тяжкі тужливі думи опосіли душу короля.
Урвали їх згуки сигнальної сурми, що долинули з боку сторожової башти. А слідом за ними до залу вбіг капітан Грем.
- Ваше величносте! - ледве видихнув він. - Тривога! Вороги наблизилися вже на відстань як оком сягнути! Пруть суцільною стіною!
Король випростався.
- Сурмити загальний збір! - владно наказав він. - Усіх воїнів - на фортечний мур! Королівську гвардію тримати в резерві на бачності. Щойно вороже військо наблизиться до оборонного рову - паліть вогнища і грійте смолу. Лучникам не починати стрільби, аж поки ворог не підступить упритул! Я скоро сам зійду на фортечний мур.
- Буде виконано, ваша величносте! - рубонув капітан і вийшов із зали, до якої тим часом ступив Камілл.
Король підвівся з трону і в товаристві мага рушив на балкон.
Місто вирувало. Загони воїнів поспіхом прямували до фортечного муру. Інші напинали канати катапульт, готуючи їх до стрільби. Браму замкнули на міцні сталеві засуви й завалили величезними каменюками. Все населення висипало на мури, споглядаючи вороже військо, що дедалі ближчало. Яке ж воно було страшне та лихе! Із змертвілого лісу виповзали здоровенні неповороткі хорбути - виплодки боліт Невідомих земель. Спираючись на короткі й грубелезні перепончасті лаписька, вони поштовхами, ніби їх ізсередини щось корчило, просували по землі свої жовті роздуті черева. Брудно-зелені їхні спини, рясніючи грубими лускатими наростами, нагадували живі кам'яні горби. З заду ці горби ледве повертали потужними хвостами з трьома гостренними шпичками на кінці, а спереду шкірилися почварими жаб'ячими мордами з кістяними гребенями. Усе це, здавалося, вилізло просто з пекла.
За хорбутами тяглися грижлі. Найдужче вони скидалися на велетенську гусінь, обтикану густою волосінню, та й рухалися точнісінько, як гусінь.
Гірканове вояцтво огидною лавиною поволі, але невідпорно сунуло на місто.
- Де ж Ларрі? Що із ним сподіялось? - гірко зітхнув Елдуїн.
- Принц живий, - озвався Камілл. - Він має повернутись узавтра вдосвіта - саме о цій порі буде відкрито прохід між світами.
- Чи ж протримаємося ми до того часу?
- Якщо Гіркан сам не стане до бою, то якось дамо собі раду. Та головне - Ларрі! Від його успіху залежить ціле майбуття Санфлауеру.
- Що ж, - підсумував король. - До завтрашнього ранку ми просто мусимо вистояти. За всяку ціну!
Елдуїн з Каміллом повернулися до тронного залу. Король ступив до однієї з колон при стіні поза троном і натис рукою на великий рубін у центрі хитромудрого орнаменту. В стіні безшелесно розчинилися двері до невеличкої кімнати, освітленої блідим блакитним сяйвом.
Король і маг зайшли туди, зачинивши за собою потайні двері. М'яке світло розливалося з кришталевого світника над входом. Навпроти нього на стіні висів портрет прекрасної білявої жінки з синіми очима. Під портретом на витончено вирізьбленій підставці з червоного дерева лежала довгаста скринька, препишно інкрустована сріблом. Її було взято на три магічні печатки.
Елдуїн став навколішки перед подобизною своєї коханої дружини, матері його сина.
- Анабель, - звернувся він до неї. - Страшне лихо впало на нашу країну. Я колись тобі присягнувся, що як народиш мені сина, то ніколи не візьму до рук зброї, а правитиму державою тільки з допомогою доброго слова і справедливості вчинків. Я свято додержувався цієї присяги - за свідчення може правити мій меч, що ось уже понад сімнадцять років лежить за трьома печатками. Але сьогодні, в годину найтяжчих випробувань, я прошу твого дозволу взяти зброю до рук, щоб стати на захист Санфлауеру і всієї його людності від чорного зла!
Сяєво світника ніби примеркло на мить, а по тому спалахнуло знову ще яскравіше, ніж досі.
- Дякую тобі, кохана, - прошепотів король, підвівся з колін і повернувся до Камілла: - Скидай печатки, дозвіл маємо!
Старий маг наблизився до шкатули, зняв над нею руки й урочисто проказав заклинання. Печатки розтанули, лише три струминки рожевого диму знялися над місцями, де щойно були запори. Покришка скриньки піднялася. З-під неї на сніжно-білому ложі блиснув меч, достоту такий, яким послуговувався Ларрі. Це була особиста зброя короля, яку він здобув іще юнаком у нелегкому бою з чаклунами Чорної гори. Його теж було викувано з Небесного каменю. Ніхто, крім Елдуїна і Камілла, не знав про те, що на світі є два абсолютно однакових мечи.
Король узяв зброю. Блакитняві холодні спалахи перебігли благородним металом і віддзеркалились на суворому обличчі Елдуїна. Він ніби аж помолодшав од цього. Плечі розправились, очі сяйнули гордим полиском. Перед вівтарем Анабелі знову стояв Елдуїн-воїн.
Уклонившись її образові, король і маг вийшли з кімнати і попрямували до фортечних мурів. Наближалася грізна година вирішальної, може, останньої битви.

ЛІНА

Джерні з Фрідою впевнено прямували поперед загону, спритно прослизаючи попід широкими листками чашовидної форми, що збирали чисту, як сльоза, дощову воду. За "розвідкою" їхав Гулл. Він зацікавлено розглядав химерні витвори вічнозелених джунглів.
Ларрі навколо не роззирався. Відколи попрощався з Рідлером, Полдо і Снапером, він майже не посміхався. Усе про віщось думав, супився, кусав губи. Серце стискалося від тривожного передчуття: наближалася мить зустрічі з чорним чаклуном Гірканом.
Ліна їхала обіч юнака. Вона всіляко намагалася підбадьорити його і відвернути від тяжких роздумів: заводила розмови, жартувала. Кінь, на якому сиділа Ліна, ніс її швидко, але плавно та обережно, слухаючись не те що повіддя, а навіть найменшого поруху юної Королівни фей. Щодень частіше вона ловила себе на тому, що її думки крутяться здебільшого навколо Ларрі. Юнак, бачила вона, був до самозабуття сміливим, а все ж надзвичайно розсудливим і поміркованим як на свій вік. Твердий і рішучий в усьому, він був дуже чуйним і уважним до дівчини.
Це було приємно. Але почуття, що озивалося в серці на ставлення юнака, якось дивно хвилювало. Ліна збагнула: вона закохалася в Ларрі. Адже з певного часу навіть уявити собі не може, як жила на білому світі перше, коли ще нічого про нього не знала. Вона відчула душею, що в Ларрі теж щось таке нуртує, але він не зважується про це сказати.
- Ліно! - гукнув на дівчину Фімбо. - Про що ти замислилась?
Цей вигук повернув мавку до дійсності. "Не на часі тепер, - сказала вона собі подумки, - мої мрії", - і почала переповідати те, що її останнім часом найдужче турбувало:
- Мабуть, дідусю, ми вже скоро будемо в тому світі, звідки до нас прийшов Ларрі. Що там на нас чекає? Чи сила нам буде здолати лиху силу Гіркана. Чи пощастить вирятувати моїх батьків? Цей лютий чаклун потужний. Він своїми чорними задумами сягає й нашого світу і намагається згубити Ларрі. Я щоночі відчуваю його незриму присутність. Гіркан силкується просочитись у свідомість Ларрі, коли той спить. Поки що мені щастить протистояти чорній магії чаклуна і запинати свідомість Ларрі захисною сферою. Мені допомагає в цьому наша рідна земля - вона додає мені снаги. Але що буде, як ми ступимо на землю Санфлауеру? Я навіть боюсь подумати про це...
Дівчина замислено похилила голову. Фімбо співчутливо позирав на онуку і вже був налагодився якось її розрадити, коли позаду гучно затріщало гілля. Всі швидко повернулися, похапалися за зброю.
Це було тільки сумирне плямувате звіриня, схоже на маленького пухнастого ведмедика. Воно причаїлося, з усього видно, на дереві, чекаючи, поки перейде загін, що його наполохав. Але чи то гілляка була затонкою для його ваги, чи то воно так тремтіло зі страху - та гілка вломилася, й звіриня шугонуло на землю. Воно злякано витріщилося на людей та коней, а потім, незграбно перескакуючи через коріння та галуззя ліан, подалося в гущавину, все ще скімлячи з жаху.
Джерні настовбурчився, загарчав услід переполоханому втікачеві, але Ліна, владно піднявши руку, погамувала його. Джерні вмить заспокоївся і повернувся на своє місце розвідника поперед загону. Що ж до Фріди, то вона лише зневажливо пирхнула на все це.
Як почало вечоріти, подорожні спинилися на невеличкій галявині, що чи не першою трапилася їм за цілий день дороги. Всі так потомилися, що ледве стояли на ногах. Навіть Гулл, такий загартований у своїх морських мандрах та розбишацьких тарапатах, мало не падав з утоми. Ватри, отже не розкладали. Порозгнуздували тільки коней, пустивши на пашу, а самі без вечері та не розкладаючи спорядження, попадали тісним гуртом на землю й поринули в сон. По обидва боки від людей примостилися Джерні з Фрідою. Вони теж поснули, але, своїм звірячим звичаєм, сторожко, не минаючи вухом жодного підозрілого шурхоту. Не спала тільки Ліна. Вона сиділа коло Ларрі, тримаючи його за руку.
Раптом котрийсь із коней стривожено форкнув.
Незадоволено загарчала Фріда.
Дівчина відчула, як на неї налягає страшенний тягар, пригинаючи до землі та аж наче одбираючи тяму. Вона завважила, що камінець у Ларриному персні ожив, запульсував, наливаючись темним вогнем. Ліна зосередилася, заплющила очі. Чекала.
І тут на неї десь іздалеку накотилася чорна безшелесна хвиля. Далі друга, третя... Гнітюча сила спробувала була до краю затопити свідомість юної королівни. Але вона встояла і таки запнула загін захисною сферою. Тоді з бездонної непроглядно-чорної пітьми постало перед нею двоє велетенських зміячих очей, пойнятих бурунами зловісного багряного полум'я. Вони безжально вибалушились на дівчину і ніби аж стріляли в неї цим полум'ям, намагаючись пробити силу її душі. Крижаною загрозою засичало в невідь звідки зродженому голосі:
- Підкорися! Визнай мою владу!
Ліна витягнулася од напруження, мов струна. Чоло їй зросилося холодним потом, а губи й повіки затремтіли. Риси обличчя загострилися. Дихала важко, переривчасто, всі сили покладаючи на те, щоб втримати себе при пам'яті.
- Підкорися! Тобі не вистояти супроти мене!
- Ні, - думкою відповіла Ліна. - Ти не маєш влади на цій землі. Геть ізвідси!
- Що ти можеш знати, слабке створіннячко, про мою владу?! Це питаю тебе я, великий Гіркан, владоможець усіх світів і земель! Я зітру тебе на порох, а душу твою довго-довго палитиму пекельним вогнем!!! Упокорся, і тоді я, може, й змилуюсь та обдарую тебе легшою смертю!
Ліна відчула, як душа її виповнюється гнівом. Від землі злинули, вливаючись у неї, світлі хвилі могутньої життєвої сили. Юна володарка фей випростала плечі й скерувала цю силу простісінько в почварні очі. Осяйна хвиля ринула вперед, вихопивши на мить із пітьми злісну морду огидного монстра. Сліпучий спалах затопив свідомість. Пролунав відчайдушний зойк, від якого, здавалося, здригнулося небо. І напруження зникло тієї ж миті. Ліна відчула, що Гіркан зщез, і знесилено, ледве зводячи дух, похилила голову.
Тихо було в таборі. Всі мирно собі спали, навіть гадки не маючи, яку важку битву ціною неймовірних зусиль виграла Ліна, боронячи своїх друзів од незримого вторгнення в їхню свідомість чорного чаклуна. Дівчина поцілувала сонного Ларрі в губи. Риси його суворого навіть уві сні обличчя пом'якшали, тінь легенького усміху перебігла вустами. Ледве чутно щось промимривши, юнак перекинувся на бік, по-дитячому підклав стулені долоні під щоку і раптом цілком виразно прошепотів ніжне:
- Лі-і-но...
* * *
Гіркаг скаженів. У голові йому аж пекло з болю. Напівзасліплений, розтроюджений злістю, що мало не розпирала його зсередини, чаклун гатив кулаками в чорні колони свого тронного залу. Двигтіли стіни палацу, безладно миготіли блискавки, розвихрюючи чорну пітьму. Від цього шарварку навіть нечутливі мурлоги повідступали до темних ніш, уникаючи гніву свого владоможця.
Поступово сліпучий біль минувся, і Гіркан почав повертатись до тями. Він сів на трон, підперши голову руками, і як ніколи серйозно замислився. Нікчемне дівча раптом мало не знищило його свідомості. Щось за цим крилося. Вона виставила супроти нього таку потужну життєву силу, перед якою, попри всю свою могутність, Гіркан мусив одступити. Він знову загарчав із безсилої люті. Іще раз подумав, що біла магія живої природи непіддатна йому. Та це лише на разі, потішив він себе. Скоро, та ще й дуже скоро Гіркан опанує і це. А от тоді вже...
Чаклун схопився з трону і прожогом кинувся до бібліотеки, де мав щонайдавніші фоліанти з чорної магії, а також численні рукописи жерців окультних наук, що їх Гіркан свого часу викрав із храму Нгала. Ніде в світі не було такої безлічі таємних і похмурих знань, що давали необмежену владу над світом, як у його книгозбірні.
Сівши до столу, Гіркан найпершою розгорнув реєстр руйнівних заклять. І раптом ясно відчув чиюсь присутність. Поволі звівши голову, Гіркан сторопів: просто перед ним у просторі стриміла примарна голова гігантського змія. Вона з холодною цікавістю дивилась на Гіркана, прошиваючи його наскрізь крижаним поглядом. Чаклун, хрипко зойкнувши, відсахнувся, намагаючись затулитися руками. Мара подалася назад і розтанула. Тремтячими руками Гіркан знову потягся до рукопису, але так і завмер, уражений лиховісним для себе видовиськом. Магічні символи й знаки, завше такі зрозумілі й доступні, раптом пооживали, сплітаючись у кубло чорних шипучих зміюк. Він ворушився і поволі набирав обрисів голови Нещадного змія Нгала. Гіркан із жахом згорнув книгу і, як обпечений, вискочив з бібліотеки. І тут у пам'яті зринуло прокляття жерця, який в останню мить свого життя погрожував Гірканові жахливою покарою.
Уперше за багато-багато літ чаклун затремтів од страху. Мара всевладного й усемогутнього бога Часу вмент похитнула віру Гіркана у власну всесильність. Щось сталося. Щось, що було поза межами його розуміння, сколихнуло дотеперішню рівновагу Всесвіту.
- Невже оте нікчемне дівчисько спромоглося пробудити найдавніші сили природи? - просичав чаклун. - Ні, такого не може бути!
Гіркан добре розважив, що має чинити найближчим часом. Ларрі зі своїм товариством рухається, і то дуже швидко, до магічного проходу, що сполучає два світи. Невдовзі може вигулькнути й отут, у Санфлауері. Отже, треба якнайшвидше порішити цього хитруна, що якимось побитом уник був Гірканового ока, а разом з ним і оте дівчисько. Ну, і певна річ, перейняти до своїх рук Небесного меча.
На чолі загону з мурлогів Гіркан вирушив до місця між двох білих каменів, де обов'язково мав постати Ларрі і його товариші.
* * *
Ларрі прокинувся, щойно засіріло в небі. Звівшись на лікті, роззирнувся. Гулл і Фімбо ще спали, попритулявшись спинами один до одного. Ліни не було. Джерні з Фрідою теж кудись поділися. Юнак схопився й пішов передусім шукати Ліну. Мисливські навички надбані ще підлітком, допомогли йому швидко нагледіти слід (хвалити Всевишнього, слід був лише один, Лінин!), який і вивів його до неглибокого яру, край якого стояла дівчина й плела собі віночка з квітів. По той бік Фріда гралася з Джерні. Вони скакали одне через одного, спиналися на задні лапи й обіймалися передніми, падали, втративши рівновагу, в траву й перекидалися в ній, смішно вимахуючи при цьому лапами. Ларрі підступив до Ліни й уже хотів був гукнути на пустунів, але дівчина поклала йому на губи пальця:
- Чш...ш...
Ларрі здивовано поглянув на Ліну і вмить забув про все на світі. Очі її променіли такою ніжністю, що юнак і не похопився, коли пригорнув її до себе.
- Ліно... я вже давно хотів тобі сказати...
- Не треба нічого говорити, - тихо перебила Ліна. - Я й без слів все знаю, але тепер не час...
- Чому?!
- Спершу треба виконати те, що нам звеліла доля!
- Хіба це перешкода для кохання?
- Ні. Я ж бо теж полюбила тебе.., - Ліна зніяковіло спустила очі. - Але доти, поки не буде повалений Гіркан та врятований світ, нам щастя не буде.
- Твоя правда. - тяжко зітхнув юнак. Обличчя його враз посуворішало.
Ліна ніжно поцілувала його в щоку, взяла за руку й повела до табору.
Там уже попрокидалися. Гулл потягувався аж кістки тріщали. Крекчучи та позіхаючи, підводився Фімбо. Позирнувши крадькома на Ліну й Ларрі, він осміхнувся і рушив по коні. Але на Лінин поклик ті самі повиходили, мов сумирні овечки, попідступали до гурту. Отже, друзям не лишалося іншого діла, як поправити збрую та похапцем щось попоїсти самим. Гулл уже й ногу звів, щоб укласти в стремено, як у гущавині край галявини затріщало гілля, і до невеличкого загону, мов зграя голодних вовків, кинулись озброєні чужинці, наперед смакуючи легку здобич.
Першим опам'ятався Гулл. Вимахуючи гострою своєю сокирою, він одного за одним клав на землю закривавлених напасників. Ларрі одбивався од них мечем, затуляючи собою Ліну. Не мавши змоги скористатися в цій колотнечі з лука, Фімбо кинувся до якогось здорованя навкулачки. Його вмент ізбили з ніг двоє інших. Над головою старого загрозливо блиснула шаблюка, та... впала на сокиру Гулла, що саме наспів надопомогу.
Колишній пірат ураз порозкидав розбишак. Але з-за кущів надбігало їх іще й ще. Фімбо підхопив шаблюку, що мало не зіткнула йому голову, і скочив до Ларрі й Гулла. Вони поставали кружка спинами до Ліни, боронячи її од ворогів. Та нападників усе більшало. Вони дружно заревли, кидаючись в атаку. Їм відповіло грізне гарчання з лісу, а наступної миті двоє могутніх чорних тіл уже шматувало непроханих гостей. Ті запанікували, кинулися врозтіч, випускаючи із рук зброю. Фріда пробилася крізь натовп тих, хто ще в запалі бою намагався таки доступитися до несхитного кола. Зауваживши її ошкірену пащеку та настовбурчені пазурі, вони теж порозскакувалися хто куди. Джерні гнався за ними, аж поки їхні зойки не позаглухали десь у глибинах лісу.
Друзі стурбовано оглянули кожен кожного. Хвалити Всевишнього, всі цілі, якщо не брати до уваги кількох подряпин та забитих місць. Ліна враз усе "полагодила". Запропонувала допомогу й Гуллові. Але той відмовився:
- Пусте! Така подряпина для воїна, що укус комара.
Втершись долонею, він заходився згрібати в купу трофеї. Потім присів навпочіпки й досвідченим оком поцінував "арсенал". Вибрав кілька довгих кинджалів з вузькими лезами з якогось темного металу. А далі видобув із купи блискучого меча з руків'ям, захищеним напівкруглою гардою. Перевірив, чи замашний, покрутивши меча над головою та кілька разів розітнувши зі свистом повітря. По тому один з кинджалів почепив собі до паска, другий подав Ларрі, а третього разом з мечем підніс старому:
- Тримай! Судячи з усього, він тобі знадобиться. Стріли придатні лише до бою здалеку.
Фімбо прийняв зброю лівою рукою, а правицю подав Гуллові:
- Ти вирятував мене з океану. Це добре. Але ж по тому спродав у рабство. Такого я тобі подарувати не міг. Одначе сьогодні ти знову врятував мені життя. І при тому важив своїм! Відтепер не маю на тебе зла в серці. Навпаки, почуваюся твоїм боржником.
Гулл потис подану руку і всміхнувся посмішкою, якої ще ніхто з присутніх на його обличчі не бачив, - вона, як і його очі сяяла добрістю. І це змінило всю його постать мало не до впізнання.
"А він чимось нагадує Рідлера", - здивовано подумала Ліна.
Тим часом увагу друзів знову привернув людський гомін. Вони наготували зброю. Але з-за кущів виступив гурт беззбройних з пов'язаними за спиною руками. Довгий мотуз, загудзований кожному на шиї, сполучав чоловіків і жінок у довгий рабський ланцюг. Бліді виснажені обличчя заціпеніли з відчаю.
Фімбо й Гулл разом здригнулися, немов холодним морським подувом війнуло їм поза плечима. І той, і той добре затямили, що це все означає.
Зв'язані тим часом перелякано дивились на переможців і раптом цілою вервечкою стали навколішки. Жінка, що була першою в рабському ланцюгу, благально звела на Гулла очі, взявши його, мабуть, за зверхника загону.
- О, великі воїни - володарі могутніх звірів! - промовила вона, позирнувши на Фріду. - Зглянтеся на нас! Не давайте на поживок звірині!
На ці слова всі бранці посхиляли голови, покірно чекаючи зверхникового рішення. Гулл, Фімбо й Ларрі розгублено перезирнулися, не знаючи, що сказати. Першою спам'яталася Ліна. Вона підбігла до зв'язаних і заходилася розтинати їм пута своїм кинджалом. Ларрі ступив до незнайомців:
- Устаньте! Скажіть, хто ви є?
Ледве звівшись на ноги, жінка, плачучи й затинаючись, повідомила, що вони з селища лісових людей (так вони себе називають). Воно недалечко. Люди в ньому мирні. Ніколи ні з ким не билися - бо ж із ким, коли поблизу немає жодної людської оселі? Сьогодні вночі на них напали розбишаки. Вони попалили хати, повбивали багатьох. А тих, що полишалися, пов'язали оце й погнали невідь куди.
- Ясно, - підбив підсумок Ларрі. - Бандитам забажалося полонити й нас.
- Еге ж, - підхопив Гулл. - І спродати нас у рабство. Та ми їм дали гарту. Тепер не зважаться сюди потикатися.
- Що ж нам робити з лісовими людьми? - спитав Фімбо.
- Попровадимо їх до селища, воно ж бо нам по дорозі, - вирішив Ларрі. - А самі підемо далі.
Гулл пороздавав визволеним чоловікам зброю, що покидали розбишаки, й статечно порадив:
- Маєте негайно навчитися, як обходитися з цим добром. Тоді не станете здобиччю тих, хто доправляє живий товар работоргівцям!
- Нам? Зброя? - здивовано загомоніли в гурті, а жінка ознаймила: - Ми ж відколи світа й сонця ни з ким не воювали!
- Це зброя не для війни, - твердо сказав Гулл. - Це для оборони. Мусите навчитися захищати самі себе, бо на другий раз, може, й нікому буде вас порятувати...
Не гаючи більше часу на перемови, загін рушив. Лісові люди, трохи повеселішавши, залюбки вказували їм кращу дорогу.
За якусь годину ліс розступився, і перед очима подорожніх постала сумовита картина наслідків розбишацького нападу. На великій галявині чорніло згарище. Подекуди ще жевріло й курилося димом. Лише одна хата вціліла, хоч і добре таки присмалилася. Коло неї тупцяло чоловік із двадцять лісових мешканців. Як же вони пораділи, забачивши, що їхні родичі, вже без мотуззя. Знявся суцільний гомін, лісові люди заворушилися, вимахуючи руками. Наперед вийшов кремезний чорночубий чоловік. Він низько вклонився прибульцям і промовив:
- Від імені мого племені складаю вам щиру подяку. Чим можемо прислужитися вам, мужні іноземці?
- Нам нічого не треба, - відповіла Ліна. - Наша дорога стелеться далі. - Але скажи мені, чом невеселі твої очі та нерадісний голос? Адже ж твої родичі повернулись додому...
- Повернулися, - зітхнув чоловік. - Та не всі. Тих кого повбивали розбійники, ніхто вже ніде не побачить. А ось у цій хаті помирає від ран Та, Яка Бачить Дивне. Ми завжди її слухалися. Хто ж тепер нам дасть мудру пораду?
Почувши це, Ліна скочила з коня і, не кажучи нікому ні слова, ступила до хати. Ларрі порвався був слідом, та щось його стримало, і він разом з Гуллом і Фімбо зостався в колі лісових людей.
У хаті панувала напівтемрява. Під стіною навпроти дверей стояло широке дерев'яне ліжко, застелене цупкою сірою тканиною. На ньому без руху лежала худорлява жінка середнього віку. Геть не схожа на інших мешканців лісового селища. Вона була дуже смаглява, вогненно-руда, з горбкуватим носом - усе мовило про її ненутешність.
Ліна підступила до ліжка, сіла на краєчок і поклала долоню на розпашіле чоло мерущої.
Та, Що Бачить Дивне, марила, щось мимрила крізь стулені зуби. Її очі під заплющеними повіками смикалися, ніби перебігали за якимись картинами, що рухалися повз них. Усе тіло було в ранах і здавалося вщерть виповненим болю. Було ясно, що вже ніщо не зможе втримати життя в такому посіченому тілі. Проте Ліна здаватися не хотіла, хоч і почувала себе виснаженою до краю. "Мушу порятувати цю жінку, - сказала вона собі. - Хай навіть доведеться віддати останню силу!"
Дівчина поклала обидві долоні на голову мерущої, заплющила, зосереджуючись, очі і прошепотіла:
- Неню-Земле, допоможи, додай мені сили!
Прозоре сяєво огорнуло мавку, наповнюючи її цілющою силою, перейшло на жінку, і вона перестала бурмотіти. Її подих почав вирівнюватись, глибшати, а страшні рани - затягуватися. Ліна не стежила за плином часу - споглядала тільки, як життя повертається до понівеченого тіла Тієї, Що Бачить Дивне. Нарешті, на місці ран полишалися тільки рубці, що невдовзі самі собою мали зникнути.
Ліна поприймала руки з жінчиної голови і знерухоміла, чекаючи відчуття страшенної власної втоми. Але цього не сталося. Отже, магічна сила і вміння юної мавки зросли й зміцніли. Ледь помітний усміх задоволення торкнувся її вуст. І тут жінка поворухнулася, розплющила очі й звелася з подушки.
- Я знаю тебе, - промовила вона несподівано низьким гортанним голосом. - Ти прийшла з мого сну. Справді, це ти, владоможна королівно, якій підкоряються сили природи. Ти повернула мені життя!
- Я допомогла тобі - це правда. Але я не така могутня, як ти гадаєш, - спробувала була заперечити Ліна і зніяковіло всміхнулася.
- Ні, я знаю! Я тебе бачила!
- Де? - здивувалася дівчина.
- Уві сні, - відказала Та, Що Бачить Дивне. - Ти стояла поруч із прегарним юнаком. Були там іще старий чоловік і дві великі чорні кішки. Довкола вас клубочилося щось надзвичайно жахливе. Та тут на твоє слово здибилася земля, і коріння дерев подушило чудовиськ. Так-так, це була саме ти! Я добре запам'ятала твоє обличчя!
- Але ж це тільки сон...
- Мої сни - не такі, як в усіх людей! Усе, що я в них бачу, рано чи пізно стає дійсністю. Моя мати і мати моєї матері теж бачили такі пророчі сни. Це в нас у роду - переходить із покоління в покоління.
- Скажи-но, - зацікавилась дівчина. - Хто ти така і звідки? Ти геть не схожа на тутешніх людей.
- Моя батьківщина давно-давно зникла з лиця землі. Її поглинув океан. Залишки колись могутнього народу тепер розпорошені по всіх світах. Хоч ми й живемо довше за звичайних людей, а поступово нас усе меншає. Дуже й дуже нечасто мені випадає стріти когось із одноплемінців. Мине ще скількись часу, і діти Анделіди підуть у непам'ять.
Та, Що Бачить Дивне, замовкла і знесилено впала на подушку. Ліна її прикрила й тихесенько спитала:
- А хто така Анделіда?
- Так звалася колись моя батьківщина.., - ледве чутно прошепотіла жінка й заплющила очі.
Ліна схилилася до неї нижче, хотіла була ще щось спитати, але побачила, що жінка спить. Тоді вона тихесенько, навшпиньки, щоб не сполохати цілющого сну, вийшла на ганок. Лісові мешканці зустріли її стривоженим гомоном. Ліна підняла руку:
- Та, Що Бачить Дивне, спить. Вона одужує. Подбайте про неї...
Під побожні перешепти лісовиків Ліна просто з ганку сіла на коня і, махнувши на прощання рукою, рушила разом з друзями на північ.
* * *
Загін скакав день і ніч, майже ніде не спиняючись. Люди й тварини виснажилися до краю. Джунглі з їхньою пишною рослинністю зосталися далеко позаду. Тепер довкола панував звичайний листяний ліс.
Невдовзі місцевість знизилась, а повітря стало важким і вологим. Подорожні, з'їхавши на пригірок, поставали. Внизу від одного краю неба до другого пролягло перед ними запнуте сивим туманом болото. Як із вати, випиналися з нього голі покручені стовбури мертвих дерев.
- Оце так маєш!.. - сторопів Гулл. - Приїхали!
- Підемо навпростець! - рубонув Ларрі. - Бо ж не знати, як задалеко тягнеться болото в той чи той бік і скільки часу забере нам об'їзд. А часу вже майже не зосталося. Доведеться зважитись!
Фімбо з Ліною перемовчали. Бо й що мали казати? Ларрі має рацію. Їхній час таки справді добігає кінця.
Зіступивши з пригірка, коні стривожено зафоркали, заходячи в багно. Над ним висіла лячна тиша. Не чути було навіть скрекоту жаб. Лиш коли-не-коли пробивалося крізь туман відлуння розлупаних пухирів та чавкотіло під копитами коней чимось масним. Фріда й Джерні, як завжди, рухались попереду, непомильно вгадуючи своїм звірячим чуттям, де краще ступити. Вони перестрибували з купини на купину, чекали на інших і знову простували далі. Коням було найважче. Вони брели по черево в болоті, насилу переставляючи ноги, що ковзалися по хисткому дну.
Усі мовчали. Так повтомлювалися, що не ставало сили навіть на слово. Навіть Гулл, викуваний чи не з бронзи, тепер похилився. Якесь недобре передчуття смоктало його за серце, але він нікому не прохопився про це. Лише замислено і дедалі похмуріше поглядав на довкілля.
У повільному, тягучому пересуванні болотом, якому, здавалося, не буде кінця, минув цілий день. Тьмяний одблиск сонячного диску ледве пробивався крізь густий туман, насичений тяжкими випарами. Заходило вже надвечір'я, коли люди відчули на лицях легесенький подмух вітру й почали з надією вдивлятись у туман.
Надія виявилась не марною. Попереду постала якась темна смуга. Дно під кінськими копитами потвердішало, глибина болота поступово меншала. Тварини підбадьорилися, наддали ходи. З'явились очеретяні острівці - певна ознака недалечкого берега. Туман порідшав, і коні, розбризкуючи застояну болотяну кашу, нарешті видобулись на твердий грунт.
Гулл полегшено зітхнув:
- Слава тобі, Господи! Як на мене, то я б краще цілісінький день бився з герелицею найостанніших опришків, аніж місив оцю смердючу калюжу!
- Що правда, то не гріх, - підтримав його Фімбо. - Навіть жаби в ній не живуть. Оце то вже місце, де могло б жити хіба що голісіньке зло!
- Не мов про це, - застеріг старого Ларрі. Вдивляючись у купу дерев, він уважно прислухався: з-за них докочувалось рівномірне дзюрчання води.
- Річка! - радісно скрикнула Ліна. - Там річка! Отже, ми таки вибрели з болотяного краю!
Сонце вже торкалося обрію, і вечірня сутінь заповзала під крони дерев, коли ліс розступився, і загін вискочив на берег річки.
- Це ж Тінистий Гай, - утішився Ларрі, вказуючи на протилежний берег, край якого стався незабутній бій із Гірканом та його мурлогами.
На тому місці, звідки був відчалив рятівний пліт, досі ще лежало кілька колод, але сліди битви і першої перемоги загону вже позмивало дощами.
Переправившись через річку, подорожні викупали коней та й самі почистилися з болота. Навіть Фріда і Джерні пирхали од задоволення, плаваючи в річці. Сяк-так покріпившись самі та давши коням вівса, почали збиратися в дальшу дорогу.
- Зачекайте! - спинила товаришів Ліна.
Вона вийняла дорогоцінну флягу з життєдайною водою, розкоркувала її і подала Ларрі:
- Ковтни разочок. Ми всі так потомилися, що без цього просто попадаємо.
- Але ж треба воду берегти, - засумнівався юнак.
- Хай! - заспокоїла його Ліна. - Того, що залишиться, цілком вистачить для нашого діла. Але як ми оце зараз не поновимо своїх сил, то можемо просто не встигнути на призначену годину, і магічний прохід у світ Санфлауеру зачиниться.
Юнак обережно узяв до рук заповітну флягу і справді ковтнув разочок. Тепла хвиля пойняла йому все тіло, наповнюючи м'язи силою та скидаючи втому. У голові проясніло. Ларрі відчув небувалу легкість і бадьорість. Він повернув посудину Ліні. Та теж ковтнула, як сама казала, разочок і подала воду Фімбо, а той - Гуллові. По цьому дали по ковтку Фріді й Джерні, а також коням. Тепер увесь загін був готовим до дальшої дороги. Коні аж затупцяли з нетерплячки.
Ліна закоркувала флягу, сховала її в сумку і накинула шлейки на плечі. Всі скочили в сідла, і загін, хоч уже й геть посутеніло, помчав учвал крізь Тінистий Гай до пустелі.
Коли перестук копит затих удалині, з води на берег діловито повилазили бобри. Вони обступили колоди, взялись до роботи. За якусь годину потягли до річки рештки деревин, і на березі не зосталося й сліду від битви між Добром і Злом...

ПОВЕРНЕННЯ

Цілу ніч загін скакав через пустелю, не спиняючись ані на мить. Промайнула зелена оаза, що вабила до себе прохолодою, а перед світанком постали збоку обриси Мертвого міста. Пам'ятаючи розповідь Рідлера, ні Ларрі з Ліною, ані Фімбо не повернули голів до похмурих напівзруйнованих будівель. Тільки Гулл із подивом та цікавістю видивлявсь у порожні провалля вікон Мертвого міста. Але скоро, щось ніби відчувши чи зрозумівши, одірвав погляд від чорних проваль - наче злякався. Більше ані разу не озирнувся назад, аж поки закляте місто не сховалося поза барханами, верхівки яких заливало мертвотним світлом блідого місяця.
Світанок застав подорожніх при вході до гірської ущелини. Далі довелося просуватися і кіньми, і пішки. Але дорога була знаною, тож ущелину минули досить швидко. Опівночі підступили до насипу при північному краю ущелини, над яким здіймалася мало не до неба самотня у своїй величі засніжена вершина гори Піднебесної. Потягло прохолодою. Зійшовши на крутизну насипу, друзі почали спуск до просіки, тримаючи коней за повіддя.
Ліс дуже змінився. Коли втікачі залишали його, навколо ще панувала зима, і ліс був загорнений у сніговий кожух. Відтоді минуло півтора місяця, і тепер у лісі буяла весна. Молоде липке листячко повбирало дерева у препишні шати. М'яка соковита трава вистелила землю ніжним оксамитовим килимом. Цвіли кущі й розливали свої п'янкі пахощі весняні квіти. Щебетало й заливалося трелями птаство. Все раділо з тепла і ласкавого сонечка.
Раділи й Фімбо з Ліною. Більше з того, що знов опинилися в такому знаному, такому рідному ще з раннього дитинства лісі. Але разом з тим, поки їх не було, щось ніби й тут змінилося, стало якимось іншим. А може, то вони самі поставали іншими, перебувши низку найлихіших пригод, що спобігли їх останнім часом?
Знову посідавши на коней, друзі помчали просікою. Суворе обличчя Гулла ніби закам'яніло. Тепер він нагадував казкового лицаря, що летів на герць із невідомим чудовиськом. Заткнута за широкий пасок сокира вилискувала в променях призахідного сонця. Колишній піратський ватажок став тепер зовсім іншим. У його поставі не лишилося й крихти чогось глузливого, зверхнього, брутального, що було притаманне йому на кораблі. Навпаки, в погляді чаїлася легка зажура неминучості. Але страху в ньому, як колись, так і тепер, не було. Гулл цілим своїм єством відчував, що мчить назустріч долі.
Ліна й Фімбо звернули очі туди, де колись стояла їхня хата. Мовчали. Мовчав і Ларрі, поклавши руку на піхви, в яких стримів Небесний меч. Він лише підганяв та й підганяв коня, який і без того летів стрілою. Ларрі не хотів ніде затримуватися, бо до відкриття магічного проходу між двома світами зосталася тільки доба.
Виїхавши, нарешті, на битий шлях, загін помчав, скільки було духу. І мовчки. Лише перестук копит порушував німу тишу, та коні хрипіли з утоми. Джерні і Фріда намагалися не відставати.
Лише раз їм на дорозі трапився гурт селян. Вони злякано сахнулися на узбіччя, коли повз них вихрем промчали збройні люди та двоє могутніх чорних котів. Мабуть, іще довго перемовлялися вони про бачене та снували здогади над квартою пива...
Ніч уже вкрила землю своїм чорним плащем, а подорожні все скакали та й скакали. Навіть коні почали спотикатися. Нарешті, спереду проглянула галявина. Сповільнивши ходу, поставали край згарища. Це було все, що зосталося від затишної колись хатини. Усі позлазили з коней. Ледве ступаючи потерплими ногами, Фімбо, Ліна і Ларрі підійшли до чорних обгорілих колод і похилили голови. Старому в очах блиснули сльози. Він одвернувся, втираючи їх долонею. А Ліна заридала не криючись, щось невиразне бурмочучи крізь плач.
Скільки минуло часу в скорботі, ніхто не пам'ятав. Та от Фімбо подав голос:
- Треба порозсідлувати конячок, та попускати. Більше вони нам не знадобляться. Спасибі їм і за те, що зробили...
- Так таки не знадобляться? - перепитав Гулл. - Чому?
- Бо далі ми підемо в таку гущавню, що жоден кінь крізь неї не продереться. Дай Боже продертися нам.
- А що ж буде з кіньми?
- Нічого. Конячки розумні - самі розшукають стежину до людського житла. О цій порі в лісі немає хижаків. Вовки сюди лише взимку набігають, а оце зараз подалися на північ. Отже, боятися нема чого...
Коней порозсідлували, порозгнуздували. Ліна прошепотіла кожному щось на вухо, погладила по гривах. Коні, тихо заїржавши, немов прощаючись, подибали по дорозі.
Дівчина повернула голову до Ларрі. Той замислено сидів на колоді, а поруч з ним, користуючись із нагоди перепочити, порозлягалися Фріда і Джерні. Гулл трохи осторонь зосереджено, в якомусь ніби напівзабутті, гострив і без того гостру як бритва сокиру. На його майже скам'янілому виду не можна було завважити ані зблиску якихось почуттів. Хоч він дуже хвилювався, перебираючи в думках, що на нього могло чекати найближчим часом, адже він мав перейти до іншого, ще не знаного собі світу! Ліна це відчула. Проте звернулася до Ларрі:
- Про що замислився?
- Мені дуже гірко усвідомлювати, - звів голову юнак, - що через мене вам довелося зазнати стільки лиха... От і хати не маєте за те, що дали мені прихисток та вилікували од ран... Ця битва з Гірканом - мій обов'язок. За віщо ж терпіти вам? Може, не підете до Санфлауеру?..
- Що ти таке кажеш?! - скипіла Ліна. - У Гірканових підземеллях досі катуються мої батьки та багато інших справжніх людей. Ми повинні їх визволити! А для цього треба знищити чорного чаклуна... До того ж, хіба тобі зайва наша допомога? Ні, вирішено вже давно: де будеш ти, там будемо й ми! Чи не так, дідусю?
- Та ж мовлено вже про це, - ніби аж розсердився Фімбо, зав'язуючи свого мішка.
Всі озирнулись на Гулла. Але той не сказав ні слова. Просто заткнув за паска свою гостренну сокиру.
Фімбо першим ступив до лісу.
- Ларрі, показуй дорогу! - звелів.
Та юнак зам'явся:
- Боюсь, що я негаразд її затямив. Тоді мене поранило, і в мене перед очима все розпливалося.
- Може пам'ятаєш хоч те, що є на тому місці, де лежить магічний прохід? - спитав Фімбо.
- Я пам'ятаю тільки два високих білих камені, що похилили свої верхівки один до одного. А ще там було здоровенне дерево, що його мало не до прикорня розчахнуло блискавкою...
- От і добре, - заспокоїв товариша старий. - Те місце, про яке ти мовиш, мені знайоме. Я ж бо знаю цей ліс, як власну кишеню. Поведу вас до Білих каменів навпрошки.
- Ну, то не барімося. Ніч уже повернула на день, а магічний прохід відчиниться на світанні лише на кілька хвилин. Як спізнимось - усі наші старання підуть на марне.
Фімбо вклонився колишній своїй оселі, проказав:
- Даруй мені, що не вберіг тебе...
Легесеньким вітерцем зняло вгору та закружляло попіл. Ледве чутне зітхання прошелестіло над землею й завмерло, немов душа хати прощалася зі старим...
Розсунувши кущі, друзі ступили в гущавину темного лісу. Дослухалися. Десь недалечко шелеснуло листя - дрібна звірина сполохалася. То тут, то там у лісі гухкав пугач - полював на мишей.
Під ногами зашурхотіло, щось роздратовано загарчало, щось засопіло. Якась колюча звірина квапилася швидше забратися людям з дороги. Фріда зацікавлено простягла лапу й торкнулася звірятка, але враз відскочила та ображено нявкнула. Вона покололася об гострі голки їжачка. Колючий нечіпаймене сердито засопів, кілька разів апчихнув, згорнувся клубочком і покотився до неглибокого виярка, далі від отих незнайомих нахаб.
Фімбо ступав попереду, упевнено визначаючи керунок за тільки собі знаними прикметами. Дивлячись на тісне переплетення гілля, Ларрі зміркував, що сам навряд чи й розшукав би дорогу до білих каменів. Адже тої зимової ночі, коли він дряпався до дверей Фімбо, Ларрі був у напівзабутті й нічого не запам'ятав. А тепер просто не міг вийти з дива: як міг він продертися крізь оці хащі та ще й у заметіль?
Почало сіріти. Нічні мешканці вже погамувалися, поснули, а денні ще не попрокидалися. Настала та коротка часина між ніччю, яка вже відходить, і ранком, що от-от почне наставати. Все завмирає тоді в німотній тиші, і недарма люди називають таку пору глухою ніччю. У ній Ларрі чув лише хрускіт гілля та шелест трави під ногами загону, що вперто пробивається крізь колючі зарості.
- Невже спізнимося?! - відчайдушно зойкнув юнак.
Тоді виступив наперед Гулл. Вхопивши топорище обома руками, звернувся до Фімбо:
- Вказуй напрямок!
Гулл рушив пробоєм уперед, розтинаючи непрохідні чагарі.
Коли на небі заясніло першою рожевою смужкою, загін видерся, нарешті, з лісового полону й опинився перед двома великими білими каменями у формі зігнутих дзьобів.
- Устигли! - зрадів Ларрі й видобув з піхов меча.
Небесною зброєю перебігли іскрометні спалахи - провісники наближення могутніх таємничих сил, що сполучають на недовгу часину світи, погублені в неосяжних просторах Усесвіту. Білі камені почали наливатися ясним сяєвом. Навколо їхніх верхівок постала примарна корона. Джерні занервував, скочив на ноги й забігав узад-вперед. Потім підступив до Фріди, лизнув її і, обернувшись до Ліни, благально подивився їй в очі. Дівчина присіла до нього, лагідно погладила по голові і дуже поважно сказала:
- Джерні, я розумію тебе. Але ми йдемо туди, де нас, може, підстерігає загибель. Подумай, перш ніж зважитись остаточно, іти з нами чи повертатися на рідну землю...
Леопард уперто крутнув головою, пирхнув і сів коло Фріди, сторожко позираючи на дедалі ясніше сяєво. Фріда, лагідно припавши до нього, завмерла. Так вони й сиділи рядочком, немов чорні кам'яні скульптури.
Сяйво ширшало, набирало сили, поймаючи згори донизу білі камені. Воно стало вже сліпучим, коли раптом у персні Ларрі ожив та запульсував зловісним мало не чорним полум'ям камінець. Навколо щомиті наростав неспокій. Повітря загусло - ним уже важко ставало дихати. Між білими каменями вималювався прохід у формі арки.
- Час! - гукнув Ларрі і першим, стиснувши руків'я меча, ступив під неї.
- Там засідка! - попередила Ліна й відчула, як хвиля дикої люті вдарила їй у груди.
- Я готовий... - зціпив зуби юнак.
Він ступив до осяйного ореолу. Фріда й Джерні, наїжившись, ішли обіч нього. За ними крокували Гулл і Фімбо. Лиця їхні були суворі, а руки міцно стискали зброю.
Востаннє озирнувшись на рідні краї, до проходу кинулась Ліна. Сяєво охопило її зусібіч, і перед очима заяскріла зоряна круговерть...

 

Дальше...